На Контрактовій площі тривають зміни: експеримент з тимчасового перекриття площі та половини вулиці Сагайдачного став безстроковим і до транспортного колапсу не призвів. Сквер № 3 реконструювали з додатковим озелененням, продовжується розробка проекту реконструкції командою переможців конкурсу СONTR/ACT, а у Києво-Могилянській Академії тривають щотижневі обговорення майбутніх змін на площі.

Ця стаття аналізує протиріччя і конфлікти у сприйнятті Контрактової як публічного простору представниками різних груп інтересів: міської адміністрації, власників нерухомості й девелоперів, архітекторів і пам’яткоохоронців, місцевих активістів. Вона була написана у 2015 році: конкурс на реконструкцію щойно відбувся, про пішохідну зону чи ліквідацію кіосків мова вже йшла, але до реалізації цього було ще майже два роки. З того часу ситуація змінилась на краще, але однобоке адміністративне сприйняття публічного простору як «ефективного», якщо він приваблює багато туристів, нікуди не зникло. Так само в архітектурних колах досі функціонують ідеї забудови частини площі «Комплексом Гесте».

Контрактова площа — один із найдавніших публічних просторів Києва. Як і більшість його площ, зараз вона переживає складні часи просторових і соціальних трансформацій, і зокрема повільну втрату своєї публічної функції.

Відома з літописів давньоруського часу, ця класична ринкова площа («торжище») слугувала також і для народних зібрань (віче), оскільки була центром повсякденного життя Подолу, прибережного торгівельного і ремісничого району під власне укріпленим містом на пагорбах. З кінця ХІІІ до першої третини ХІХ століття, коли Київ складався з трьох відокремлених одна від одної частин (Поділ, Верхнє місто і Печерськ, причому з «Києвом» асоціювався тільки Поділ), Контрактова площа функціонувала як ратушна, центральна міська площа. Довгі століття міського самоуправління (Магдебурзьке право існувало в Києві більше 300 років, містом управляв магістрат), Могилянська академія і її студенти (існувала з першої третини XVII століття до початку ХІХ століття) та вільна торгівля («Контрактові» ярмарки) сформували особливий «старокиївський» історичний і літературний образ цієї площі, як центру відносно вільного економічного і інтелектуального життя Києва доби «старого режиму».

Сучасного розміру і вигляду вона набуває після перепланування Подолу після катастрофічної пожежі 1811 року, коли на стару середньовічну мережу вузьких вулиць була накладена прямокутна мережа нових широких вулиць (grid). Площа була значно розширена і почала забудовуватись класицистичними житловими, адміністративними і комерційними будівлями (Контрактовий будинок, Гостиний двір, нові корпуси Духовної академії), але до середини ХІХ століття, з переносом комерційного центру на Хрещатик майже повністю втратила своє центральне значення.

Зараз стан Контрактової можна описати як деградуючий публічний простір і місце численних конфліктів. Власне, за самим своїм визначенням міський публічний простір є місцем конфлікту і боротьби: за простір репрезентації між домінантними і виключеними та дискримінованими соціальними групами; за право бути політичним (видимим) суб’єктом. Основних конфліктних ліній, проявлених у просторі Контрактової кілька. Перш за все, це конфлікт між різноманітними (популярними і не дуже) стратегіями міського розвитку, які намагаються реалізувати міські економічні еліти, і колективним образом цього місця з його традиційними повсякденними практиками. Іншими словами, драматична розбіжність між репрезентаціями простору, які створюють носії експертного знання для влади та бізнесу, та самими просторами репрезентації, тобто реальним, прожитим фізичним простором щоденного існування людей. А також, це вічний конфлікт між публічним і приватним.

Нижче коротко описані видимі виміри цього конфлікту.

1. Офційні стратегії міського розвитку проти ідентичності місця

Контрактова площа залишається чи не єдиним простором в місті, який досі (принаймні частково) зберігає свою ідентичність вільного, нерегульованого, «інтелектуального» публічного простору. Оточена невисокою різночасовою, різностильовою, але співмасштабною вернакулярною забудовою, з її старим трамваєм, численними студентами відновленої Могилянської академії, скверами і пам’ятниками, вуличними музикантами, кіосками, торгівцями і безхатченками вона є непарадним центральним вузлом міста і популярним серед киян місцем. Соціологічні дослідження показують, що Контрактова площа і Поділ в цілому вважаються носіями погано вловимої через соціальні катастрофи ХХ століття «київської ідентичності». Водночас і Контрактова, і старий Поділ, центром якого вона є – це простір реалізації стратегій з економічного розвитку для міських економічних еліт.

Цікаво, що хоча коаліція міських економічних еліт і є міською владою, спостереження за просторовим розвитком Подолу показують, що існують ніби два умовні виміри цих стратегій: «інвестиційний» і «адміністративний». Перший представляє Контрактову як звичайний об’єкт інвестування в розвиток нерухомості, з додатковою економічною експлуатацією ідентичності, зручного розташування і дуже вагомого символічного капіталу цього місця. Квартали навколо площі і частково сама площа поступово забудовуються великими, незграбної псевдо-історичної архітектури офісними центрами і дорогими готелями, історично не властивими цьому району з його дрібною комерцією і сервісами навколо Контрактової, та млинами, елеваторами і складами в районі Поштової площі, Гавані та набережної. Та й взагалі, не настільки затребуваними в умовах невисокого низького попиту на такі послуги в сучасному Києві. Публічний простір при цьому активно приватизується під літні майданчики дорогих ресторанів і офісні парковки.

Найвідоміший пов’язаний із цими стратегіями конфлікт — це спроба пов’язаних з тодішньою державною владою девелоперів перетворити Гостиний двір (споруду з відкритими аркадами посеред площі, в якій було кілька кав’ярень, крамниць, банків, інститут «Укрпроектреставрація» і Державна архітектурна бібліотека) на критий торгівельний центр, яка викликала серйозний спротив у місцевої спільноти. Остання справедливо вважала, що це призведе до значного посилення комерціалізації площі і витісненню з неї її звичних відвідувачів. Тоді, у 2012 році Гостиний двір майже рік був окупований ініціативою «Право на місто» і функціонував як сквот з культурною програмою, що активно перешкоджало його перебудові. Після Майдану інвестори тимчасово облишили ці спроби; тепер, попри зусилля активістів, адвокатів і місцевої спільноти, будівля стоїть напіврозібраною і з невизначеною долею. Іронія в тому, що ця споруда всю свою історію використовувалась для торгівлі.

2. Контрактова як (невдала) туристична локація

З приватними інвестиційними стратегіями тісно пов’язані стратегії міської і районної адміністрації з «підвищення туристичного потенціалу Подолу». Традиційно для історичних міст, центральні квартали старої забудови, ще й з власною ідентичністю розглядаються міськими менеджерами і туристичною індустрією як потенційні місця значного притоку туристичного капіталу. Контрактова площа не є виключенням: в міській адміністрації вже кілька років назад розроблена концепції туристично-орієнтованого розвитку площі і вулиць Андріївський узвіз і Сагайдачного, розташованих поруч («Київ Самобутній»). Концепції передбачають перетворення площі на пішохідну зону, реставрацію і ремонт забудови, встановлення навігації та інших туристичних сервісів. Цікаво, що жодне перетворення Контрактової досі не почалось: у міста немає необхідних коштів, а бізнесмени не спокушаються на розроблені спеціально для них інвестиційні пропозиції (значна частина робіт з реконструкції Контрактової мають за цими концепціями бути виконані за приватні кошти).

Зараз площа скоріше нагадує «антитуристичний» простір: сильно автомобілізована, з мінімумом комфортного пішохідного простору, невеликою кількістю дешевих привабливих кав’ярень на перших поверхах і великою кількістю кіосків, відсутніми (крім Музичного театру для дітей) закладами культури, здеградованим громадським транспортом, з відсутніми дешевими готелями та хостелами. Парадоксально, але міська влада не поспішає вирішувати критичні проблеми з швидкою, іноді просто катастрофічною автомобілізацією і поганим станом (відсутністю або приватизацією під торгівлю) пішохідних зон, що потребує об’єднаних адміністративних зусиль, демонтажів та зміни схем руху, а не капітальних вкладень. А одне це вже значно посилило би її привабливість серед городян. Проблема тут в іншому — ті, хто приймає в місті рішення щодо просторового розвитку, не сприймають Контрактову площу (як і інші площі) в якості публічного простору.

Одна з найбільших небезпек туристично-орієнтованого підходу до розвитку міського простору — це його вихолощення та диснеїфікація: експлуатуючи частково втрачену автентичність, туристичні індустрії створюють одноманітні ландшафти символічного споживання і сервісу, в яких немає місця місцевій спільноті. Остання поступово витісняється з місця і через спричинене туристами підвищення цін на товари і послуги, а також високі орендні ставки.

Втім, оскільки міська влада в Києві традиційно робить ставку на крупний бізнес, що суперечить поширеній практиці ревіталізації занедбаних центральних кварталів через сприяння розвитку дрібного підприємництва, соціальних бізнесів та незалежних культурних індустрій, ревіталізація Контрактової все ніяк не починається.

3. (Псевдо)історичний архітектурний заповідник, нерухомість «з історією» для девелоперів чи живий публічний простір?

З прокляттям «туристичної привабливості» і підпорядкування їй логіки розвитку міста пов’язаний інший просторовий конфлікт. З 2009 року в близьких до влади колах девелоперів набирає популярності давня ідея «відтворення» на площі у форматі торгівельно-офісного центру так званого «комплексу Гесте» — адміністративної будівлі в стилі класицизм, запроектованої у вигляді окремого кварталу автором реконструкції Подолу 1812 року Вільямом Гесте, і з якої споруджено було лише один Контрактовий будинок. Паралельно з цим відбувалась вже згадувана нами підготовка до перетворення Гостиного двору на ще один торгівельний центр. Для городян ця ідея була репрезентована в медіа як абсолютна необхідність для перетворення Контрактової на туристичну локацію. В намаганні легітимувати майбутню забудову площі псевдоісторичною комерційною нерухомістю тодішня міська влада експлуатувала створений професійними архітекторами-реставраторами і істориками ідеальний історичний образ площі, на якій відтворено всі втрачені або навіть ніколи не споруджені будівлі. Цей факт є ключовим для розуміння того, як в сучасному Києві формуються офіційні, далекі від міської повсякденності репрезентації міського простору і чому вони настільки популярні серед професійної спільноти.

Слід згадати, що площа знаходиться в межах сформованого в 1987 році і зараз нажаль де-факто майже ефемерного (в плані охорони містобудівної спадщини) архітектурного заповідника «Стародавній Київ». Реставрація окремих пам’яток архітектури і регенерація історичного середовища на Контрактовій загалом розпочалась ще на початку 1980-х, а вивчення — ще раніше. 1976 року архітекторка Валентина Шевченко розробила проект регенерації площі з відтворенням «комплексу Гесте», Гостиного двору (також за первісним проектом Луїджи Руска), церкви Богородиці Пирогощі та старого, допожежного бароковго Магістрату. В «комплексі Гесте» автори проекту та їх колеги пропонували розмістити картинну галерею, а трохи згодом — Музей історії Києва.

Розпорядженням КМДА № 955 від 28 серпня 2009 року «Про проведення реконструкції Контрактової площі та реставрації будівель і споруд по вул. Петра Сагайдачного, спорудження пам’ятника Петру Могилі та відновлення комплексу Гесте та магістрату в подільському районі» міська ініціювала процес «відтворення історичного ансамблю». «Комплекс Гесте» постає на цьому проекті як торгівельний центр в «класицистичних формах», за переробленим проектом. Останній, на думку Валентини Шевченко і її колег з Головної ради Українського товариства охорони пам’яток історії та культури не має нічого спільного з її проектом 1976 року, хоча візуально і дискурсивно інспірований ним. Ясна річ, що все будівництво в сучасних умовах мало б відбуватись за кошти приватних інвесторів, з подальшим комерційним використанням площ і виділенням невеликого приміщення «під галерею». Цим влада ніби «задає планку» девелоперам, показуючи, що будівництво псевдоісторичної архітектури є не просто допустимим, а навіть бажаним для старого Подолу. Таким чином завдання сумнівної реконструкції площі покладається на інвесторів, забезпечуючи їх майбутньою комерційною нерухомістю, а себе міська влада наділяє статусом реставратора, який відтворив «історичну площу».

Киянам, які переживають за долю історичної забудови варто розуміти, що навіть «блага» і цінна сама по собі для істориків, реставраторів та екскурсоводів ідея відтворити «втрачений анасамбль», в умовах сучасного Києва може постати тільки у вигляді пседоісторичного, «пластикового» будівництва торгівельно-розважальних центрів з одноманітним асортиментом товарів. Хоча дотепер дії міської влади і девелоперів не мали популярності серед активних учасників пам’яткоохоронного руху, все ж таки варто нарешті визнати, що девелопери, які і представляють в Києві владу, охоче сприймають виплекані істориками архітектури плани регенерації забудови, оскільки ті найкраще лягають у створену ними картину розвитку Києва як міста гіперкомерціалізованого простору і псевдоісторичного архітектурного кітчу. Можливо коли ми перестанемо в массі своїй толерувати псевдоісторичну архітектуру, відповідальні за збереження історичного міського середовища посадові особи перестануть закривають очі на серйозні порушення (перевищення дозволеної висоти, перебудови, надбудови та реставрації, що спотворюють пам’ятки та ландшафт тощо), коли мова йде про девелопмент за псевдоісторичними фасадами на Подолі.

При цьому до останнього часу в дискусіях про реконструкцію Контрактової не звучала необхідність перетворення на справжній публічний простір, фізично, економічно і соціально загальнодоступний; необхідність сприяння розвитку соціально-орієнтованого бізнесу і «створення місць». Цим позначається конфлікт між міською владою (і крупним девелоперським капіталом та компаніями роздрібної торгівлі, які стоять за нею і перехоплють усі можливості отримання прибутку за рахунок комерціалізації публічного простору), з однієї сторони, і вельми дієвою локальною ініціативною спільнотою (представленою не тільки місцевими мешканцями, але й студентами і викладачами НаУКМА, активістами і загалом киянами) з іншої.

Місцева спільнота навпаки, прагне розширення доступного, зручного, вільного від автомобілів і агресивної одноманітної комерціалізації простору, наповненому громадською активністю і місцями інтенсивної соціальної комунікації (недорогих автентичних кав’ярень, барів, закладів культури та культурних індустрій, з привабливим, ненав’язливим вуличним дизайном), і власне можливістю створення таких місць. Останні тенденції і прокт-переможець недавнього бліц-конкурс на реконструкцію площі, в якому переміг проект молодих київських архітекторів дають надію, що низові ініціативи і прагнення місцевої спільноти все-таки переможуть однотипні стратегії комерціалізації площі, орієнтованої на транзитних туристів.

Власне, проект-переможець конкурсу («Київська вітальня») і є цим альтернативним образом площі, голосом спільноти.

Стаття була вперше опублікована в скороченому вигляді в «Київській книжці», путівнику локаціями Київського бієнале 2015 «Київська школа» (The Book of Kyiv. Київська книжка. За редакцією Катерини Міщенко. Київ: Медуза, 2015)<

Поділитися текстом