КАРЗ-12 — один з найгучніших урбаністичних просторів і спільнот, що з’явилися в Києві у 2019 році. Це есе, певною мірою програмне, написала одна зі співзасновниць проекту Анастасія Пономарьова. Попри те, що висвітлені у ньому тези можуть не співпадати з позицією редакції, цей текст є дуже важливим для розуміння процесів, дискурсів і перспектив міського розвитку в Україні, а також думок, сподівань і викликів, з якими стикаються його учасниці й учасники.

Цим есе я хочу розповісти про процеси адаптації колишніх промислових територій на прикладі простору КАРЗ-12; а також привернути увагу до потреби створення нових правил для існування схожих спільних просторів.

Минуло вже більше, ніж пів року після переїзду «Урбан Кураторів» в новий офіс на колишній Київський (автобусно)авторемонтний завод № 12 на Подолі. Разом з колегами Іриною Яковчук і Андрієм Шуляром ми відкрили для себе завод, на якому в радянські часи, за словами місцевих працівників, не тільки ремонтували автобуси, але і виготовляли окремі деталі. Щодня на роботу приходили близько 1000 людей. Адміністративний офіс керував цілою мережею авторемонтних заводів по всій Україні, зокрема, у Львові, Стрию, Сімферополі, та ще одним заводом у Києві.

Після закриття заводу в 1990-х роках його корпуси поступово зайняли склади та дрібні майстерні, приваблені розташуванням і помірно низькою ціною оренди. Згодом на території з’явилося більше функціонального різноманіття: тут є скалодром, фотолабораторії, маленьке підприємство з вирощування червоних огірків, арт-галерея, пейнтбольний клуб, репетиційна база, склади, кав’ярня, магазин вінілових платівок. З зими 2019 року працює навіть Палац Культури «Куренівка» — простір, де, за словами його ініціаторів, є все необхідне обладнання та інструменти для створення будь-якого творчого проєкту. В одній з будівель, де раніше на другому поверсі розміщувалося конструкторське бюро заводу, а на першому — автомийка та депо електромонтажників, тепер працюють «Урбан Куратори», «Агенти Змін», «Хмарочос» і «А+С». Здається, ми чи не єдині орендарі, які переїхали на цей колишній завод, мотивуючись його промисловою ідентичністю та локацією. Демократична орендна плата і просторі приміщення — це те, що приваблює багатьох. Але чи справді це все, що може запропонувати нам (пост)промислова зона?

Читайте також:
Що таке джентрифікація і чи є вона в Україні

Під час літньої школи у 2018 році студенти і професори Массачусетського технологічного інституту (MIT) дослідили (пост)промисловий Поділ та колишній авторемонтний завод № 12. Одна зі студенток, Енні Гадсон (Annie Hudson), так описала ситуацію: «...Багато культурних інституцій та стартапів вже розміщуються у старих будівлях у районі Подолу, а, отже, натхненна культурою міська неформальність та малі бізнеси не тільки живуть, але й надають великого потенціалу капіталізації району». З того часу на (пост)промисловому Подолі стало ще більше ініціатив: культурний простір Metaculture на Нижньоюрківській і друга локація театру Postplaylab на КАРЗ-12. Кількість неформальних проєктів, сконцентрованих на Подолі, наводить на думку про певний феномен цього району. Під неформальними проєктами ми розуміємо тут незаплановані структури, що виникли у відповідь на колапс офіційної моделі проєктування міст на запит від меншин і вразливих мешканців міста. Це підхід, у рамках якого люди можуть експериментувати з простором та його програмним наповненням.

Німецьке бюро Urban Catalyst у 2001-2003 роках провело дослідження неформальних проєктів у п’яти містах Європи і виокремило характеристики середовища, які здатні посилювати і послаблювати неформальні проєкти (Urban Catalysts. The power of temporary). За їхніми словами, посилювачами є наявність вакантних територій, молодіжні осередки (навчальні заклади, місця тусовок тощо), транспортний зв’язок та пішохідна доступність, щільність населення, привабливість місця. Послюблювачами є відсутність цих характеристик, у тому числі, низка щільність населення, як, наприклад, у приватному секторі.

Для вивчення цього феномену та розуміння потенціалу Подолу студенти MIT почали вивчати окремі шари району: навний та уявний потенціал покинутих просторів, пішохідну і транспорту доступність, інтереси людей до конкретних місць через різні соціальні платформи, попит і прогнозований на короткострокову оренду та його залежність від якості міського середовища, а також потреби спільноти (детальніше на сайті проєкту).

Натхненні попередніми висновками дослідження та відчуваючи нові можливості, «Урбан Куратори», які на момент початку дослідження MIT мали офіс на Лук’янівці, вирішили переїхати на Поділ. У новому приміщенні, серед іншого, нас привабила можливість мати спільний неофісний простір для програмних експериментів. З того часу, за більше, ніж пів року, спільнота КАРЗ-12 провела більше 30 публічних заходів (станом на 1 серпня 2019 року), перетворила частину парковки на публічний простір, а також створила наглядову свою раду (борд).

Спільний простір та подвір’я навпроти нього стали місцем проведення публічних заходів не тільки борду КАРЗ-12, але й місцевих ініціатив і мешканців. Для більшості орендарів ми просимо внести мінімальну оренду плату, яку використовуємо виключно для підтримки та розвитку простору. Однак, простір залишається відкритим без будь якої оплати для неприбуткових молодих організацій, які займаються розвитком міста.

Неідеальне (пост)промислове середовище приваблює ініціативи та містян, в першу чергу, для проведення розважальних (вечірки, командні зустрічі) і освітніх події. Тут можна дозволити собі трохи свободи і саме це є перевагою промки перед охайними зарегульованими просторами. Партнери КАРЗ-12, «Розуміти радянський Поділ», провели серію освітніх заходів, присвячених території навколо. Серед них була також екскурсія промисловим радянським Подолом, яка супроводжувалась буклетом з деякими напрацюваннями студії MIT. Серія цих подій дала нам зрозуміти, що існує певний інтерес до історії району. Більшість відвідувачів наших подій побачили колишній авторемонтний завод та промислові об’єкти навколо нього уперше. «Дорогою до вас думав постійно: яка ж така промка (промислова територія — прим. авт.) здатна приймати таке добірне товариство?» — ділився з нами один з гостей святкування Дня Незалежності США на КАРЗ-12.

Читайте також:
Пост радянський Поділ: трансформація промисловості і збереження архітектури

Колишні промислові приміщення цікавлять і офісних орендарів. Незважаючи на те, що КАРЗ-12 не ставить перед собою завдання пошуку орендарів, ми не раз отримували такі запити від різних майстерень. Деякі з них готові були самостійно облаштувати простори, які щойно звільнилися від складів або давно стоять порожніми і наразі непридатні для роботи. Головною перешкодою для них є досить невеликий термін оренди — 6 місяців, — який стримує від вкладання інвестицій.

На мій погляд, цінність тимчасових окупацій колишніх промислових приміщень не підлягає сумніву, але, в той же час дуже, важко вимірюється. Розглянемо головні фактори оцінки неформальних проєктів у міському контексті на основі досвіду КАРЗ-12 та попередніх неформальних проєктів «Урбан Кураторів».

Альтернатива діючій парадигмі

Неформальні трансформації міського простору виникли у відповідь на коллапс традиційної домінуючої сьогодні парадигми планування міста. Це незаплановані проєкти і горизонтальні структури, що реагують на реальний запит мешканців, залучають їх до творення міста та зменшують роль і відповідальність професіоналів. Принципову різницю домінуючої формальної, а також неформальної парадигм описали Urban Catalyst. Формальна знає, де, коли і як повинна відбутись трансформація; пропонує план без можливості для компромісу; і підтримує авторитет професіонала. Неформальная парадигма, натомість, шукає гравців на місцях, які вже ведуть активну діяльність; підтримує і посилює їхню активність; а також зменшує вплив і відповідальність професіонала. В арсеналі концептів неформальної парадигми можна зустріти такі назви: низові (bottoms-up, grass-root), партизанинг (guerilla), пересувні або мобільні (pop-up), тимчасові (temporary), тактичні (tactic), DIY (do-it-yourself, саморобний урбанізм), неформальні (informal), випадкові (accidental), постіндустріальний урбанізм (post industrial urbanism), повільний урбанізм (slow urbanizm). Всі вони мають деякі відмінності. Наприклад, DIY є проявом індивідуального самовираження, а тактичній урбанізм — межсекторальної командної роботи з довгостроковою метою. Саме другий термін є тим, що краще описує проєкт КАРЗ-12.

Читайте також: 
Капіталізм, неолібералізм і міста

За ідеєю «Урбан Кураторів», він стартував з метою створення альтернативного майбутнього колишнього заводу; протидії неконтрольований джентрифікації; збереження історії місця, матеріальної та нематеріальної спадщини, а також її трасформації у нову архітектурну якість. КАРЗ-12 — неформальна ініціатива і неприбутковий проєкт, об’єднання чотирьох організацій, а також простір для експериментів й інновацій. Всі прибутки від оренди ми витрачаємо на підтримку та розвиток простору. Продовжуємо ремонтувати і купуємо інтсрументи для нашого користування. Умовно, КАРЗ-12 складається з офісного та мультифункціонального просторів. Він займає лише частину колишнього заводу.

Соціальна інновація проекту полягає у досить незвичному форматі співпраці громадського сектору та приватного девелопера і забудовника території — компанії SAGA development. Організації, які входять у борд КАРЗ-12, не сплачують оренду за офісний простір, а покривають лише операційні витрати. Спільний простір площею 100 кв. м також керується бордом. Він є незалежним та за нього теж не сплачується оренда. Просторовий і дизайнерский експеримент полягає у переосмисленні матеріальної та нематеріальної спадщини радянської промислової архітектури. З одного боку, це втілилося у мінімальній просторовій адаптації колишнього заводу під офіс та спільний простір, з іншого боку, переосмислення відбувається за допомогою тематичних подій.

Вразливість

Багато закордонних дослідників критикують неформальні проєкти. Серед недоліків, на які вони вказують, є ризик не мати пливу на довгострокові зміни (Jill Desimini, Mark Minkjan and René Boer’s), пропорційний дисбаланс проєктів «знизу-вгору» та «згори-вниз», економічна вразливість і залежність від персональних дій активістів.

Проєкт КАРЗ-12 має всі ці недоліки.

В Україні неформальні міськи проєкти ніяк не зафіксовані в офіційних документах, тому вважаються андеграундом чи, навіть, розвагою. Натомість, у Німеччині і Нідерландах вони підтримуються на міському та державному рівнях. В цих країнах існують політичні та фінансові механізми підтримки таких проєктів. Натомість, у Києві ані чинний Генеральний план 2020, ані проект Генерального плану 2025 не враховують механізми існування тимчасових проєктів на території КАРЗ-12. Через декілька років тут може з’явитися житловий комплекс «Амстердам».

Процес так само важливий, як і результат

Один із перших уроків неформального проєктування ми отримали у Слов’янську 2014 року. Тоді стало зрозуміло, що співпраця — це щось більше, ніж просто працювати разом над спільною метою.

Разом з Іриною, моєю партнеркою з «Урбан Кураторів», ми були першими міськими дослідницями, які приїхали до Слов’янська на запрошення ініціаторки проєкту «Арт-Мобілізація» Діани Карпенко через 4 місяці після звільнення міста від сепаратистів. Ми провели якісне польове дослідження для розуміння стану міського середовища. Протягом шести днів опитали близько 200 людей і створили 5 карт. Дослідження включало різні шари: безпеку, доступність, будівельний фонд і пошкоджені будівлі, ідентичність міста, а також місця, де люди бачать потенціал для розвитку. Незважаючи на неповноту створених користувачами карт, вони були досить точними і не мали аналогів на той час: існували лише мапи замінованих районів міста, розроблені Службою безпеки України. Після завершення польових робіт ми поділилися результатами досліджень з місцевими органами владами та розповіли їх про необхідність їхнього продовження, але в результаті цього не відбулося.

Ми зрозуміли, що такі ультра-тимчасові інтервенції працюють погано. Робота була завершена, люди брали участь у дослідженнях — технічно, ми співпрацювали. Але це ні до чого не призвело. Місцеві жителі просто були раді бачити когось, хто цікавиться їхнім містом. Поставленого результату — створення альтернативних користувацьких мап — ми досягли, але проєкт не отримав подовження. Скоріш за все, це відбулося через неправильно побудований процес співпраці з місцевими.

Координація — найцінніший ресурс

Інший урок ми отримали в Маріуполі, коли працювали над проєктом «Маріупольські гравці» у 2016 році. З думкою про попередній досвід у Слов’янську, цього разу ми вирішили приділити більше уваги роботі з місцевими: прагнули бачити їх не тільки як локальних експертів, але і відповідальних за проєкт разом із нами. Саме звідси з’явилася назва проєкту, що відсилає до гравців у спорті, які мають повернутися з лави запасних на ігрове поле. Разом із «Маріупольськими гравцями» ми дослідили вакантні простори міста і зупинилися на руїнах дитячого майданчика на території історичного району міста Слобідка. За допомогою малобюджетної трансформації залишків садочка ми разом створили сезонний мультифункційний простір; а коли вже покинули проєкт, команда «Маріупольских гравців» самостійно організувала серію музичних концертів «Music Friday Slobodka».

В рамках проєкту ми співпрацювали з міською радою, зокрема, заступником мера з питань молоді та спорту Олександом Кочуріним, а також бізнесом, долучаючи до переговорів і «Маріупольських гравців». Це дозволило залучити дофінансування. Загальний бюджет проєкту складався з 25 % грантових коштів та 75% місцевих ресурсів: матеріалів, оренди обладнання та роботи. Стартові гроші ми отримали як грант DreamActions від CANactions і Western NIS Enterprise Fund (WNISEF).

Долучаючи місцеві органи влади, нам вдалось отримати дозвіл на трансформацію руїн і тимчасове проведення подій та, що не менш важливо, побудувати зв’язок між секторами. Після завершення проєкту міська рада передала в оренду «Маріупольським Гравцям» водонапірну вежу, а потім цю пам’ятку вперше відкрили для відвідування.

«Координація — найбільш цінний ресурс», пише Алехандро Аравена. Найцікавішою частиною проєкту було просторова трансформація руїн, а найскладнішою та іноді «нудною» — координаційна робота: зустрічі, узгодження дій, адвокація перед міською радою, пошук інструментів і підтримка контактів з маріупольською командою під час перебування «Урбан Кураторів» у Києві.

Координація займала більшість нашого часу. З 25 днів проєкту тільки 3 доби (72 години) ми витратили на фізичну трансформацію руїн.

За шкалою партисипації Шеррі Арнштайн (Sherry Arnstein), найвищим її проявом є той, коли учасники самі беруть на себе відповідальність за проєкт. У випадку з Маріуполем це реалізувалося у серії музичних концертів Music Friday Slobodka. На КАРЗ-12 це втіляється в тому, що резиденти несуть відповідальність за територію навколо себе і доступними ресурсами змінюють спільний простір, яким користується набагато ширша аудиторія.

Важливість правильного вибору місця

У рамках проєкту «Метамісто: Схід», ініційованого командю «Garage Gang», ми досліджували Костянтинівку — місто, розташоване лише у 20 км від лінії розмежування; а згодом — іще 5 міст у Донецький та Луганській областях. Об’єктом уваги команди проєкту та місцевих активістів стали покинуті території як зникаюче відлуння міських утопій, а також їхні історичні, культурні та виробничі артефакти.

В одному з таких місць, яке ми ретельно обрали, колектив «Друзі» та «Метамісто: Схід» два роки поспіль робили фестиваль «The Most». Простір, який раніше більшість людей фізично оминали, але, як і багато інших промислових руїн, постійно згадували у розмовах із нами, тимчасово перетворився на головну локацію регіону. Ресурси проєкту були обмеженими, тому цілитись треба було в найболючішу точку міста. Як і для багатьох мономіст, нею став промисловий спадок і втрачена містоутворююча функція. Конкретна локація фестивалю розташована посеред величезної промки вздовж найкоротшого пішохідного маршруту з одного берега міста на інший.

Вибір місця КАРЗ-12 схожий із вибором локації для фестивалю в Костянтинівці, так само зважений і стратегічний. Місце, яке стало нашим новим офісом, розташоване на межі величезної Подільсько-Куренівська промислової зони та жвавого і строкатого історичного Подолу. Найближчими сусідами є Київський шовковий комбінат, жоден із цехів якого уже не працює; покинутий солодовий елеватор; а також руїни старих дореволюційних, заводів. Далі на північ простягаються ще 750 га промислової та колишньої промислової зони. З одного боку — величезні вакантні простори, відкриті для експериментів, з іншого — транспортна і пішохідна доступність та близкість до інших неформальних ініціатив.

Майбутнє (не)формальних проєктів

Немає жодних реальних підстав думати, що ці проєкти існуватимуть через два роки. Вони не мають ані підтримки міста, ані довгострокових домовленостей з власниками колишніх заводів, ані економічних моделей. Є місця, команди та ідеї. З цього починали багато неформальних проєктів і деякі з них переросли свою неформальність.

Потенціал (пост)промислової території Подолу, зокрема, колишнього автобусоремонтного заводу, важко переоцінити. Близькість до історичного центру (менше 1,5 км до Контрактової площі), метро (менше 350 метрів до метро Тараса Шевченка) і гавані (найкоротша дистанція через паркани — близько 600 м) роблять цю територію привабливою для забудови. Поруч завершується будівництво ЖК «044» на Кирилівській, а також нової частини готельного комплексу «Амарант» на Костянтинівський, відновлено будівництво Торгівельного центру «Поділ». Не зважаючи на це, багато людей і досі асоціюють цю територію з промисловим занепадом і намагаються оминати.

Читайте також: 
Домовляння і регуляція. Як суспільний устрій впливає на міські політики

Перед забудовниками території стоїть завдання розкрутити імідж місця. З цим непогано справляється КАРЗ-12, проводячи події для різних аудиторій. Однак, власники колишніх заводів можуть багато втратити, розглядаючи неформальних агентів у якості резидентів лише на тимчасовій основі. Якщо вони залишаться на місці і перетворяться у майбутньому на постійних орендарів, це створить додану вартість майбутнього комплексу. Імпровізовані активності та орендарі можуть перерости в професійні галереї та офіси. Для того, аби це сталося, КАРЗ-12 потрібна стратегія і гарантія довгострокової оренди, принаймні, більше, ніж на три роки. Західноєвропейські неформальні проєкти підписують договір оренди здебільшого на 10 років, як-от, наприклад, Центр культури та урбанізму в Берліні (ZKU).

Мистецтво нової парадигми містопроєктування полягає в тому, аби включити власні суб’єктивні уявлення проєктувальника та девелопера у гармонію з тим, що вже існує. Очевидно, першим кроком для цього має бути виявлення наявного потенціалу.

 

Написання статті підтримане проектом «Де-індустріалізація та конфлікт на Донбасі: нарощування потенціалу України для перетворення (моно)міст Донбасу на інклюзивні, безпечні, cтійкі та сталі середовища», що його реалізують Університет Сент-Ендрюс (Велика Британія), Центр міської історії (Львів) та фонд «Ізоляція» (Київ).

 

Поділитися текстом

Facebook Twitter

Коментарі