У травні 2025 року видавництво ist publishing випускає четверту книжку в серії warning books — «Гриб наприкінці світу. Про можливість життя на руїнах капіталізму», opus magnum антропологині Анни Цзин, з яким вона отримала Премію Ґреґорі Бейтсона та Премію Віктора Тернера в галузі етнографічних досліджень. Це антропологічне дослідження, що починається з історії мацутаке — дикого гриба, який росте у порушених людською діяльністю ландшафтах і є символом виживання в умовах нестабільності. У післяапокаліптичному осмисленні сучасності, авторка ставить питання: «Що, якщо виживання можливе не завдяки контролю й плануванню, а через несподівані зустрічі, взаємозалежності й хаос?»
Книжка виходить українською у перекладі Ярослави Стріхи. Передмову до книжки написав головний редактор видавництва Борис Філоненко, а дизайнером серії є Володимир Гавриш. У фрагменті, який тут опублікований, Анна Цзин розповідає про табір збирач_ок грибів мацутаке та роль привидів у збиральницьких практиках.
Свобода...
Спільні завдання, Ореґон. Табір збирачів-м’єнців. Тут м’єнці пригадують сільське життя і втікають від обмежень, нав’язаних каліфорнійськими містами.
1. Відкритий Чек, Ореґон
Тридесяте царство
Офіційне гасло містечка у Фінляндії, що претендує на статус центру торгівлі мацутаке
Одного холодного жовтневого вечора наприкінці 1990-х троє збирачів мацутаке, американців-хмонгів, зіщулилося у своєму наметі. Вони змерзли й навіть занесли всередину гасову плиту, щоб трохи зігрітися. Так і заснули з плиткою в наметі, а вогонь згас. Наступного ранку всіх трьох знайшли мертвими: вони задихнулися. Їхня смерть поставила під загрозу існування табору, де тепер снуватимуть їхні привиди. Привиди можуть паралізувати, відбирати мову і здатність рухатися. Збирачі-хмонги перенесли табір на інше місце, а незабаром решта грибників потягнулися слідом.
Лісова служба США не знала про привидів, а хотіла тільки раціоналізувати табір, зробити його доступним для поліції і служб надзвичайних ситуацій, а також полегшити власникам території відстеження оплати й дотримання правил. На початку 1990-х грибники з Південно-Східної Азії розбивали свої намети де хотіли, як і всі відвідувачі національних лісів. Але білі поскаржилися, що азійці лишають забагато сміття. У відповідь Лісова служба загнала грибників на віддалену дорогу, прокладену ще лісорубами. На момент загибелі трьох хмонгів грибники розбивали намети просто на узбіччі. Незабаром після трагічного випадку Лісова служба розмітила акуратний табір з пронумерованими місцями під намети й портативними туалетами, а після численних скарг ще й встановила велику цистерну води на в’їзді (тобто далеченько від спальних місць).
У першому таборі не було жодних вигод, але збирачі, що втікали від власних привидів, швидко облаштувалися. Наслідуючи структуру таборів для біженців у Таїланді, де багато з них провели понад десять років, вони поділилися на етнічні групи: по один бік — м’єнці і ті з хмонгів, хто схотів залишитися у старому таборі; за кілометр далі — лаосці, потім кхмери; у віддаленому яру — кілька білих. Збирачі з Південно-Східної Азії зводили каркас із тонких соснових підпор, натягували брезент і вже під таким шатром розбивали намети; інколи робили дров’яні печі. Як і в сільських районах Південно-Східної Азії, вони розвішували свої пожитки на балках і будували халабуди, де можна обмитися в тазику. У великому шатрі посеред табору продавали гарячий суп фо. Я їла, слухала музику, спостерігала за тутешньою матеріальною культурою й думала, що мовби опинилася посеред пагорбів Південно-Східної Азії, а не в ореґонських лісах.
Лісова служба розраховувала, що рятувальники й медики зможуть доїхати до табору, але не так склалося, як гадалося. За кілька років по тому хтось викликав швидку до пораненого грибника, але згідно з правилами табору, медики мусили дочекатися поліцейського супроводу, перш ніж заїздити всередину. Карета швидкої чекала багато годин, а коли поліція нарешті прибула, поранений грибник був уже мертвий. Доступ до допомоги тут обмежив не ландшафт, а дискримінація.
Тепер страхітливий привид загиблого теж снував табором, і ніхто не спав біля місця його намету, крім Оскара — білого чоловіка, одного з нечисленних місцевих, що не цурався азійців. Якось він побився сп’яну об заклад і заночував просто на ділянці померлого, а коли пережив ніч, вирішив спробувати збирати гриби на священній горі місцевих корінних американців — у домівці їхніх привидів. Усі знайомі мені азійці обходили ту гору десятою дорогою. Забагато привидів вони побачили на своєму віку.
*
У першому десятилітті ХХІ століття центром торгівлі мацутаке в Ореґоні стало місце, не нанесене на жодну карту, «тридесяте царство». Усі знали, де його шукати, хоча то не містечко й не табір: офіційно воно залишалося невидимим. Перекупники встановили кілька наметів уздовж траси, і щовечора туди тягнулися грибники, торговці й польові агенти, перетворюючи імпровізований табір на справжній театр із напруженою драмою. Оскільки місцеві свідомо не наносять його на карти, я вирішила не називати місць, щоб захистити їхню приватність, і додала до свого опису ще й персонажів з перспективного ярмарку мацутаке, який відкрився далі вздовж траси. Мій польовий табір — збірний образ на основі спостережень з кількох різних місць — називатиметься «Відкритий Чек, штат Ореґон».
Власне кажучи, «Відкритий Чек» — це назва однієї практики в торгівлі грибами. Повернувшись увечері з лісів, грибники продають свій улов перекупникам, і ціна за фунт змінюється залежно від розміру, зрілості і «сорту» грибів. Ціна більшості диких грибів стабільна, але ціна мацутаке то злітає, то падає, і за вечір може хитнутися на 10 доларів, а чи й більше. Протягом сезону ціни змінюються ще суттєвіше. З 2004-го до 2008 року ціни на найкращі гриби коливалися від 2 до 60 доларів за фунт, і це ще дрібниці в порівнянні з ранішими роками. «Відкритий чек» означає, що якщо збирач продасть гриби за нижчою ціною, а вона того вечора підскочить, то можна повернутися до перекупника по різницю. Перекупники працюють за відсоток і пропонують «відкритий чек», щоб переконати грибників продавати товар раніше, а не чекати до ночі, чи не піднімуться ціни. «Відкритий чек» свідчить про неформальну владу грибників виторговувати кращі умови. Водночас він ілюструє стратегії перекупників, які постійно намагаються витіснити конкурентів. «Відкритий чек» диктує й утверджує свободу і перекупників, і збирачів. Мені здалося, що це влучна назва для місця, де розігрується театр свободи.
Тут щовечора обмінюються не лише грибами і грошима. Збирачі, перекупники й польові агенти беруть участь у театралізованому виконанні свободи, як її розуміє кожен із них. Вони обмінюються інтерпретаціями свободи й заохочують одне одного, приправляючи свободою свої трофеї — гриби та гроші. Інколи мені навіть здається, що найважливіший товар тут саме свобода, а трофеї — гриби з грошима — слугують тільки її проєкціями чи, так би мовити, доказами. Урешті, сáме відчуття свободи підживлює «грибну лихоманку», дає перекупникам сили якнайкраще грати свою роль і надихає збирачів вставати на світанку і знову вирушати на пошуки.
Але що то за свобода, про яку розповідають грибники? Що більше я розпитувала, то химернішою мені здавалася ця концепція. Це не свобода, як її уявляють економісти, для котрих цей термін означає правила індивідуального раціонального вибору. Ідеться й не про політичний лібералізм. Свобода грибників непередбачувана й не підлягає раціоналізації; вона перформативна, енергійна, у кожної спільноти своя. Вона споріднена з гамірним космополітизмом цього місця: свобода випливає з культурного діалогу без заданої заздалегідь структури, з ризиком конфлікту й нерозумінь. Думаю, існує вона тільки у взаємодії з привидами. Свобода — це перемовини з привидами в одержимому ними ландшафті; вона не проганяє привидів, але дає змогу домовитися про виживання в цьому пейзажі, і то виживання зі смаком.
Відкритий Чек населяє багато привидів: не лише «зелені» привиди загиблих грибників; не лише привиди корінних американців, яких витіснили звідси американські закони й війська; не лише привиди пеньків великих дерев, бездумно зрізаних лісорубами й не замінених нічим іншим; не лише привиди спогадів про війну, що ніяк не розвіються. Не забуваймо також про фантомну присутність форм влади, які поки що не заявляють свої права, але присутні у щоденному збирацтві й торгівлі. Певні типи влади присутні й відсутні водночас, і саме з їхніх привидів можна почати тлумачити цей спектакль свободи з його множинними культурними шарами.
