Шаміль Ібрагімов з 2012 року є виконавчим директором фонду Сорос-Киргизстан. Ми познайомилися кілька місяців тому у Києві, де Шаміль зустрічався з представниками українських громадських організацій і цікавився розвитком урбаністичного руху. Згодом Сорос-Киргизстан запросив CEDOS відвідати Форум міст у Бішкеку, де ми записали кілька інтерв’ю, щоби детальніше розповісти українським колегам про тенденції міського активізму в Киргизстані, найсхіднішій пострадянській державі, яка прагне розбудувати демократію.

На відміну від України, місцевий фонд Сороса є чи не основним донором урбаністичних проектів у своїй країні: від спортивних майданчиків до першого в Бішкеку буккросингу. Шаміль розповів нам, чому фонд фінансує урбаністичний активізм, які проект реалізовує, звідки черпає натхнення та як співпрацює з органами влади.

Про демократію

Ми, так само, як Україна, 25 років будували демократію і пройшли через дві революції. Звичайно, у порівнянні з сусідніми країнами ми значно попереду у тому, що стосується свобод. Сусідні країни називають це охлократією і бардаком і, в якійсь мірі, це так і є. Ми почали думати, чому не маємо в повній мірі тієї демократії, до якої прагнули. Чому такий низький рівень довіри людей до влади, чому вони не ходять голосувати, чому не вимагають забезпечення своїх прав. Чому доходить до революції, чому не можна все змінювати у якомусь правовому руслі.

Ми зрозуміли, що ключовим є рівень недовіри, невіри, що твій голос щось значить, що ти на щось можеш вплинути. У Швейцарії на збори мешканців приходить натовп людей в маленькому селі. В нашому форматі з цього маленького села прийшло б людей п’ять, родичі голови управи. А там прийшли всі. Чому? Тому що вони знають, що їхній голос значить щось, що вони на щось впливають. Це та сама пряма демократія, вона буде працювати тільки тоді, коли буде довіра. Ми почали думати, як сформувати цю довіру, підтримати. Для цього потрібно знайти крючки залученості людей до тем, які для них будуть справді цікаві.

25 років ми будували демократію згори донизу. Ми почали будівництво будинку з даху. Говорили про права, демократичні принципи, конституційну реформу і так далі. Людям це нецікаво. Що людям цікаво? Людям цікаво, щоб дитина могла сходити до школи безпечно, по хліб збігати, щоб її там не пограбували, не побили. Більшість людей цікавить рівень, на якому вони живуть. Місто, двір, вулиця.

Нічого не було зроблено на цьому рівні. Люди не вірять, що вони щось можуть змінити. Хоча саме на рівні міст на багато легше зробити позитивні зміни. Тому ми почали підтримувати різні практики, виколупувати людей з квартир, запускати дискусійні майданчики і провокаційні проекти. Щоб люди виходили і казали: «А нам не подобається». Ок, не подобається, а що вам подобається? «Нам оце подобається». А що ти готовий зробити для того, щоб отримати те, що тобі подобається? Тому що, якщо ти не готовий зробити, будеш мати те, що тобі не подобається, а подобається комусь іншому.

Про громадянський активізм

Це почало спрацьовувати. Ми зрозуміли, що до нас, як до міжнародної організації, також довіри небагато, тому для нас було важливо знайти активістів, які матимуть більше легітимності. Чому вони це роблять? Тому що їм хочеться. Ми допомогли їм зростити певне розуміння, експертизу. Возили у різні міста, показували, накачували в дискусіях. Зараз у нас є такі партнери, з якими ми вже третій подібний форум проводимо.

У авторитарних державах, де роль Фонду Сороса може бути заборонена або дуже обмежена, влада боїться, що ми влазимо у політичні речі. Але вона вважає, що розвиток урбанактивізму — це поза політикою. «Щось там роблять, дерева саджають, клумби — це не політика». Насправді, це фундамент всього політичного життя. Чому? Тому що саме так ми зрощуємо громадянськість.

Наша теорія змін заснована на наступному. Якщо сьогодні ми дамо людям можливість повірити і попрактикувати свої ідеї, в них з’явиться впевненість, що можна впливати. А якщо вони щось можуть змінити на рівні двору, завтра підуть на рівень району, післязавтра — на рівень міста. Через деякий час хтось із них захоче на рівень країни. Спитає, чому в країні такий бардак. «Давайте щось робити! Я можу, тому що я вже зробив це, в мене є впевненість, що я можу». Людям потрібні позитивні конструктивні практики. Тому для нас сама ціль — це не урбаністика. Урбаністика для нас — це тільки майданчик, середовище, в якому ми зрощуємо громадянський активізм.

Про залучення

Один з проектів, якими я годжуся — ботанічний сад, найбільший у Центральній Азії. 25 років він був занедбаний на балансі Академії Наук. Грошей нема, він практично вмирав. Фонд підтримав громадський фонд Арча, насправді небагато грошей вклав у інформаційну кампанію і люди стали приходити прибирати парк. Це яскравий приклад, як громадяни самі взяли великий об’єкт і зберегли його, відновили, оживили. Я бачив, як туди приїжджали тьотоньки і дядечки на шикарних джипах, переодягалися у спортивні штани і йшли колупатися в землі. Це містяни, які відчувають. У такий спосіб ми зростили відчуття власності, причетності.

На пострадянському просторі спільне означає нічийне. Ми ламаємо це. Ми кажемо: спільне — значить твоє. І моє. І її, і його, його. Оце потрібно в першу чергу зламати. А в містах найчастіше саме у цьому проблема. Ми кидаємо, плюємося, бо це ж нічийне, це публічний простір. Намагаємося зламати цей підхід. Ботанічний сад був прикладом, на якому ми зробили громадянську участь, усвідомлення, що це не Академії Наук, це моє. Я тут гуляю, мої діти гулятимуть, я пам’ятаю, як я тут яблука крав чи фазанів ганяв. Оце моменти, на яких треба грати і які треба використовувати у конструктивному плані.

Про проблеми

Всі ці проекти поки що неоднозначні. Наприклад, парк Слоники. Три роки тому в одному районі міста була закинута паркова зона з різними бетонними скульптурами, оточена трьома будинками. В кущах пили, було сміття і бруд, ніхто ним не користувався. Наші партнери-активісти запропонували почистити його, відновити. Ми це зробили. Місцеві люди приходили, діти малювали, було класно.

Проходить рік. І цей парк забирає одна будівельна компанія. Тихо, вночі ставлять паркан, ледве не до бійки доходить з місцевими мешканцями. І тут ми розуміємо системну помилку, що влада, муніципалітет насправді не захищає інтереси мешканців. Чому? Вони говорять, що це не паркова зона. Юридично — так, вона не маю статусу парку, це просто такий простір.

Провальний цей проект? Напевно, так. Чому неоднозначний? Тому що виплили ці проблеми і народ вийшов захищати цей парк. Так, ми втратили його практично, зараз йдуть судові процеси, а забудова, як завжди, продовжується. Однак, ми підняли цю проблему, озвучили, зробили видимою. Тому я називаю такі проекти неоднозначними. З одного боку, ми не досягли цілі захистити публічний простір, в нас його вкрали. З іншого боку, ми підняли фундаментальні системні помилки, у які тепер можемо тикати пальцем і казати: «Друзі, от конкретний парк. Ви кажете, що його можна забудовувати чи віддати в оренду на 49 років, тому що він не в статусі паркової зони. Але ж це дерева, люди тут живуть, дихають цим».

Про органи влади

На наш громадянський форум приходить керівник апарату президента, приходить мер, віце-прем’єр-міністр, а на минулому був і прем’єр-міністр, мер сидів два дні. Це показує, що ми вже десь вибудували діалог. Це теж, у якійсь мірі, результат двох революцій, коли влада побоюється свого народу і розуміє, що просто ігнорувати його не можна, можна отримати по голові. Вони починають реагувати. Наше завдання — ввести їх у якесь конструктивне русло. Не завжди діалог ефективний, але не все так швидко відбувається.

У нашій системі у містах державного значення, таких як Бішкек, городяни не мають інструментів вибору мера. Ми голосуємо за міську раду, але не за особистостей, а за партії. Міська рада вибирає мера і мер орієнтується на міську раду чи на президента, але ніяк не на людей, тому що людям він нічим не зобов’язаний: не вони його туди садили і не їм його звідти прибирати. Це системна помилка, коли керівник міста орієнтований не на городян, які є саме місто, а на якісь інші структури. І тут все залежить від особистості. Один мер більш відкритий, інший закритий.

Судити сьогоднішню владу можна по-різному. Хтось каже, що він молодець, вирубує дерева, розширює дороги і паркувальні місця. Я з цим не згодний, я вважаю, що міста повинні бути, у першу чергу, комфортні для людей, а не для машин.

Про мотивацію

Ми працюємо в дуже широкому спектрі. Коли ти занурений у всі процеси і бачиш всі проблеми, звичайно, руки дуже часто опускаються. Тим не менше, це треба мені самому. Треба робити це все для себе, як громадянина. Я розумію, що це звучить наївно і пишномовно, але це так. Потрібно не опускати руки і робити, робити, робити.

Про менталітет

Я вважаю, що немає поганого менталітету. Є прояви тієї чи іншої ментальності, в кожній з яких є свої погані чи хороші сторони. Хтось ідеальний активний громадянин, але жахливий сноб чи расист. Хтось привітний і гостинний, але безалаберний і не вміє самоорганізовуватися. Питання не в тому, погана чи хороша в нас ментальність. Питання в тому, як нашу ментальність, її кращі сторони розкрити.

У нашому регіоні високе відчуття конкурентності. Ок, давайте на цьому зіграємо. Може бути конкуренція, у кого дороги кращі і ширші, і це призведе до вирубки дерев, а може прийти конкуренція, у якому місті комфортніше жити, у якому місті більша щільність малого і середнього бізнесу. Питання в тому, як це спрямувати, використати цю саму ментальність.

До Саакашвілі в Україні неоднозначне ставлення, так само, як і в Грузії зараз. Але, вибачте, до нього в Грузії міністр внутрішніх справ особисто їхав зустрічати в аеропорт злодія в законі. Теж можна було сказати, що це ментальність, діти бажають стати злодіями в законі, це втрачена нація. Дурниці, це зараз прекрасна держава, що розвивається з дуже добрими і гостинними людьми. Ментальність? Це змінюється. Вона розкрила позитивні сторони, гордість за свою країну, те, що вони змогли зробити. Для мене це яскравий приклад, що і пострадянськість наша, і низька громадянська активність — це все змінюється, це легко змінити.

Потрібно працювати. В ідеалі, це все робиться швидко, коли є сильна політична воля. Коли її нема або вона декларативно є, але компетенцій не хватає робити, громадянський сектор і потрібний. Він не має сидіти з опущеними руками, а має ворушитися. Це займе більше часу, але зміни будуть. Просто потрібно у це вірити, потрібно працювати. Коли втрачаєш віру, можна поплакати десь в кутку, а потім встати і йти далі робити. Тільки так, інакше, по моєму, ніяк.

Поїздка аналітика CEDOS на Форум міст Киргизстану профінансована Міжнародним фондом Відродження

Поділитися текстом

Facebook Twitter

Коментарі