Діти війни: хто турбується про дозвілля і розвиток дітей з прифронтових периферій?

Зусилля українських волонтерів і громадських організацій здебільшого зосереджені на підтримці війська та подоланні руйнувань і шкоди, що їх завдає війна. Фокус на військовій та гуманітарній матеріальній допомозі лишає мало ресурсу для підтримки соціальних і культурних потреб суспільства. У програмуванні проєктів великих донорів культурні ініціативи поступаються вимірюваним і конкретним речам. І це загалом справедливо: базові потреби йдуть першими.

Проте волонтери, які проводять багато часу, спілкуючись із громадами, добре знають, якою лакуною є інфраструктура розвитку та дозвілля, особливо на прифронтових територіях. І якщо дорослі намагаються компенсувати цю нестачу власними силами на свій смак, то діти втрачають найбільше. Брак просторів для спілкування з однолітками, можливостей дізнаватися нове про світ поза війною, ресурсів на навчання і дослідження призводить до того, що діти втрачають цінний час юності, коли вчити нове найлегше, а отже, втрачають дещицю шансу на краще майбутнє.

Проблема дозвілля гостро стояла для периферійних регіонів і до повномасштабного вторгнення. Тепер, коли через війну ситуація з наявними установами ускладнилася (деякі закрились, інші працюють обмежено і не ризикують влаштовувати масові заходи), а держава не здатна гарантувати безпеку під час таких зібрань, дозвілля і розвиток, послаблені напередодні пандемією коронавірусу, перебувають у критичному становищі. У цьому матеріалі MISTOSITE пропонує історії кількох ініціатив, які працюють з дітьми та підлітками у площині культури, аби полегшити психологічний тиск і забезпечити креативний обмін між молодими групами суспільства.

Культурний простір «Терикон» від ГО «BASE_UA»

Краматорськ Громадська організація «База», створена на початку повномасштабної війни як ініціатива для евакуації людей із зони бойових дій, амбітно розвиває проєкти чи не з усіх можливих напрямків допомоги. Команда, яка налічує близько десяти постійних учасників, проводить евакуації людей із регіонів на лінії фронту, розвозить гуманітарну допомогу, влаштовує мобільні клініки у селищах, де немає лікарень, працює з дітьми й організовує для них кемпи у тилових регіонах, а також відбудовує та лагодить зруйноване житло і купує багатодітним сім’ям з гарячих точок будинки в безпечних регіонах для повного переселення. Працюючи переважно з мобільними проєктами, цього сезону «База» вирішили створити свій простір — «Терикон», що функціонуватиме як майданчик для дозвілля дітей і підлітків у Краматорську. Його запуск очолює керівниця культурного напрямку «Бази» Олександра Черномашинцева.

Саша, яка народилась у Донецьку, зустріла повномасштабне вторгнення у Чехії, де вона жила з 2017 року, навчаючись на факультеті театральної сценографії. Вранці 24 лютого вона почала допомагати людям, яких її друзі Антон Яремчук і Михайло Добрішман, майбутні засновники «Бази», евакуйовували у Прагу. Завданням Саші було зустрічати біженців, шукати їм житло, допомагати зорієнтуватись на місці, перекладати для них. Врешті у грудні дівчина вирішила повернутися в Україну, полишивши університет за пів року до випуску.

Пояснюючи свою мотивацію повернутися додому після п’яти років за кордоном, Саша згадує історію евакуації багатодітної родини з Сіверська, для якої волонтери «Бази» купили будинок на Черкащині. «Ми перевозили дванадцятитонну вантажівку з Сіверська в Черкаську область, а самі їхали маршруткою з усією родиною, в дорозі зупинялися на обід у фьюжн-ресторані. Це все був такий абсурд — з розбомбленого міста в азійський ресторан. Тоді мені вже було зрозуміло, що всі мої страждання у Чехії пов’язані з тим, що поки я там, тут в Україні відбуваються речі, на які я можу вплинути, щось змінити».

 

Працюючи на сході — спочатку в Сєвєродонецьку та Лисичанську, згодом у Бахмуті, Слов’янську, а зараз у Краматорську, — команда помітила, що у прифронтових містах лишається багато дітей. Обговорюючи довгострокові проєкти, вони вирішили, що пріоритетом мають бути саме діти, бо в цих містечках і селах для них зовсім немає дозвілля: останні чотири роки у них не було офлайн-школи, вони самотні, бо їхні друзі поїхали, вони не соціалізуються, а весь час проводять у телефонах, особливо взимку. «Ці діти не виїдуть, бо у них немає можливості. Деякі, навпаки, повертаються», — додає Саша. Зараз у Краматорську перебувають до 7000 дітей, у Костянтинівці — приблизно 4800. 

«База» почали з того, що влаштовували виїзні воркшопи та події у муніципальних просторах або на майданчиках колег-волонтерів. «У селах є проблема: у них є одна будівля на село, яка одночасно клуб, “Укрпошта”, фельдшерський пункт, склад». Часто такі простори не дозволяють повноцінно працювати з дітьми через потенційні ризики групових зібрань у місцях, що можуть стати ціллю для армії ворога.

Ще одна проблема дозвілля — високий ступінь замінування територій. Наприклад, Святогірськ, що був деокупований, лишається повністю замінованим, тож його живописні схили закриті для прогулянок. «Ідея зробити простір з’явилася, бо нам потрібна була своя локація, де ми можемо програмувати власні події — і кіно, і фото, і графіку, і іноземні мови. Проте навіть із власним хабом ми продовжимо робити виїзні події, бо є громади, які не можуть їхати до нас».

«Терикон» складатиметься з трьох великих кімнат і бомбосховища. В планах команди влаштовувати йогу, танці, театральні воркшопи, а також воркшопи та менторські сесії на різні теми — наприклад, шовкодрук або лекції з сексуального виховання. За словами Саші, постійна база дозволить планувати систематично, вибудовувати конкретні групи, а також розподіляти активності за віком. «Коли ми працюємо у селах, на події приходять зазвичай усі діти, від 3-річних до 16-річних. Підлітки просто ходять курити за кут, поки ми розважаємо дітей».

«У просторі, який ми відкриваємо, хочемо якраз зосередитись на підлітках. Це такий сегмент, який часто випускається з волонтерської уваги», — зазначає Саша. Працювати з підлітками — це виклик, їх важче зацікавити і створити активності, у яких вони не відчуватимуть, що їх змушують. Типова розвага підлітків у Краматорську — збиратися біля супермаркета «Чудо» і курити вейпи. «Це, по-перше, небезпечно, бо поруч із супермаркетом воєнторг, куди часто ходять військові, а по-друге, зрозуміло, що їм просто немає чим зайнятися», — додає Саша, кажучи, що навіть за умови мирного часу залучати підлітків, у яких немає грошей, аби ходити в кав’ярні, важливо. «Ми хочемо, щоб вони не просто приходили сюди потусити, а й відчували цей простір як свій, брали відповідальність за нього, прибирали і обережно ставились до речей, щоб вони були зацікавлені у користуванні ним. Можливо, влаштовували там свої події та проєкти».

Одна з проблем великих фондів, які фінансують волонтерські проєкти, у тому, що вони хочуть давати гроші на матеріали, але не на операційну діяльність. «А насправді люди іноді завалені гуманітаркою, навіть просять, щоб ми нічого не привозили, — зізнається Саша. — Тому ми зосереджуємося на заняттях і на подіях». У фокусі «Бази» не масові події на 100–200 дітей, а глибинні взаємодії з відвідувачами, тому за мету вони ставлять 50 учасників на місяць. «Коли ти кажеш 20 дітей, це звучить мало, але насправді це багато роботи, щоб попрацювати з ними якісно і індивідуалізовано. Зараз уже не релевантно приїжджати, давати дітям по шоколадці, фоткатись з ними і їхати, так що вони тебе ніколи більше не побачать», — стверджує Саша. Завданням має бути створення довіри між організаторами та підлітками, бо лише так вони зможуть розказати про свої справжні потреби.

Behind Blue Eyes Project

Деокуповані селища Чернігівщини, Донеччини, а також півдня України

Влітку 2022 року проєкт Behind Blue Eyes підірвав світові медіа й українські соцмережі. Його засновники пропонують дітям з деокупованих чи прифронтових сіл України відзняти плівку одноразової камери, самостійно обираючи сюжети та об’єкти зйомки. В обмін на фото учасники отримують втілення своїх бажань — від іграшок і електроніки до шиншили і поїздки у Польщу. Ця ідея прийшла до засновників проєкту Артема Скороходька та Дмитра Зубкова у перші місяці вторгнення, коли хлопці волонтерили у деокупованих селах на Чернігівщині. «Ми були першими волонтерами, які проїхали цю дорогу і побували в Ягідному, Слободі та Лукашівці», — каже 26-річний Артем, який у вільний від проєкту час працює бренд-менеджером міжнародної корпорації. Близько 12 тижнів кожні вихідні Дмитро й Артем возили у зруйновані села їжу. За цей час вони зблизилися з місцевими дітьми. «У нас з'явилися свої приколи і традиції. Наприклад, діти дуже любили кататися на нашому великому чорному джипі. По 12-13 дітей влізали в салон, і ми ганяли по Лукашівці, слухали їхню музику, кайфували», — розповідає Артем.

Зараз команда Behind Blue Eyes розширилась, а крім краудфандингу проєкт отримав підтримку від фонду USAID та бренду Puma. Для проєкту вони обирають села, де базові потреби у воді, їжі та електриці закриті, і варто говорити про наступні рівні реабілітації. «За той час, що ми їздили в Ягідне, там відновились електрика, комунікації, і в якийсь момент нам уже не треба було возити туди запальнички і батарейки. В той же час у нас виник зв’язок з цими дітьми, ми до них прив’язалися, і нам хотілося якось їм віддячити, — говорить Артем. — У спілкуванні з ними була особлива магія. Навколо зруйновані села, “безнадьога”, це був квітень і настрій у всіх був дуже мінорний, бо було ясно, що війна надовго. А тут поруч бігають діти, багато дітей. І вони буцають м'яч, і вони шуткують анекдоти про Путіна, поводять себе, як діти в нормальному житті, мріють про те, як літо прийде, як вони підуть на річку». Така безпосередність і легкість дуже надихала команду, що в той момент переживала кризу професійної ідентичності. «Навесні 2022-го ми з Дімою багато говорили про те, кому взагалі будуть необхідні наші професії після війни. Розважальні події тоді здавалися максимально недоцільними, у нас був песимізм стосовно нашого профілю, наших навичок, наскільки вони необхідні. А ці безтурботні діти пробудили наш драйв і бажання щось вигадувати».

За словами команди, спілкування з дітьми показало, що для них справжня цінність — це увага. Чи привезуть їм мотоцикл, чи рогатку — не так важливо, як те, що до них приїдуть старші друзі, рольові моделі, з якими можна буде і поспілкуватися, і подуркувати. «Для них це така подія, що хтось із Києва до них приїхав, що можна написати нам в телеграмі, що ми дорослі люди, з якими можна бути на рівних, — ділиться Артем. — Ми не експерти, не психотерапевти, але я впевнений, що ця комунікація має якийсь терапевтичний ефект». За даними дослідження «Оцінка потреб системи загальної середньої освіти України», на деокупованих і прифронтових селах лише 13% батьків усвідомлюють, що їхній дитині необхідна психологічна допомога. І лише 5% дітей отримують психологічну підтримку від своїх батьків чи від спеціалістів.

Участь у проєкті проходить у три етапи: спершу стадія знайомства, на якій команда приїжджає в село і збирає всіх зацікавлених дітей, привозить їм подарунки й активності і під час роздачі відбирає героїв, якими запропонує одноразові фотокамери. На другому етапі учасників інструктують, як користуватися камерою. «З героями, яких ми вибираємо, у нас індивідуальна робота: ми приїжджаємо до них в гості, дізнаємося про їхнє життя, інтереси, родину», — додає Артем. На третьому етапі відзняті камери забирають, а натомість дітям віддають винагороди з їхніх вішлистів. За весь час існування проєкту команда познайомилася з понад 1500 дітьми, з яких близько 60 взяли участь у фотографуванні. «Ми відвідали близько 15 сіл, а програму з камерами реалізували в чотирьох селах і розпочали ще в п’ятьох».

За словами Артема, проєкт має подвійну мету. З одного боку, нормалізувати творчий процес у периферійних регіонах, зробити його частиною світогляду і дітей, і батьків. А з іншого, документувати наслідки війни очима дітей. «Діти часто виступають об'єктами війни. Ніхто насправді не питає, що діти собі думають, як вони це переживають, — зазначає Артем. — А камера — це інструмент, який дає їм шанс висловитися, і зробити це у більш м’якій формі. Тому що просто питати у дитини про війну може бути тригерно, до того ж діти часто не можуть вербалізувати свої почуття і думки на такі складні теми». Натомість одноразова камера — дешева і доступна. «Якщо раптом вони її розколупають чи загублять, то ціна помилки смішна. Віддаючи, я кожен раз із цими камерами прощаюсь. А вони кожен раз повертаються».

Для Артема і його колег принциповим є не вчити дітей фотографувати, бо лише так можна отримати автентичний результат. Одне з ключових правил для юних фотографів — не слухати батьків. «Перед початком я даю дітям напутнє слово про те, що це їхня можливість передати якісь повідомлення людям поза їхнім селом, розказати історію про своє село, улюблені місця, улюблені заняття і, можливо, про те, що Росія робить з Україною. Ми не змушуємо дітей знімати розбиті домівки, але вони живуть посеред цього, так чи інакше руїни потрапляють в кадр, і в цьому, мабуть, є цінність проєкту, — зізнається Артем. — Деякі діти, навпаки, не знімають руйнування, можливо, навмисно уникаючи цього. І це теж щось говорить про дитину».

Команда залучає дітей через співпрацю з міськими адміністраціями та місцевими волонтерами. Переважно приймаюча сторона такі пропозиції зустрічає з ентузіазмом: у села, де живе 800 людей, зазвичай ніхто не приїжджає, тож будь-яка можливість розважити дітей для них цінна. В останню експедицію селами півдня Behind Blue Eyes поїхали великою командою, влаштовуючи фестивалі з коміксами, перебивачками, крейдами.

Міркуючи про дозвілля у селах, Артем зазначає, що найкраще дозвілля мають ті, хто живе у багатодітних сім’ях, де всі один одного розважають. Натомість коли спитаєш у дітей, що вони люблять робити у вільний час, більшість скаже абстрактне «гуляти». Водночас діти в периферійних регіонах дуже замкнуті і не готові соціалізуватися. За браком офлайн-школи (бо ходити туди небезпечно, а в половині випадків школи розбиті), діти сидять вдома, не маючи культури збиратися разом і щось вигадувати.

Команда наполягає на тому, що подарунки з вішлістів дітей треба називати саме винагородами. «Ми до останнього тримаємо від них у секреті те, що за фото вони отримають у подарунок те, що захочуть, бо тоді у них буде інша мотивація. Лише на фінальному етапі, коли ми їм привозимо подарунки, ми кажемо, що це все вони заробили своєю творчістю».

На думку Артема, в селах взагалі дуже недооцінена ідея креативності. На периферії творчість сприймається як набір конкретних активностей: спів, малювання, танці. Натомість метою Behind Blue Eyes є просування творчості як способу мислення, який можна використати в будь-якій сфері, і як інструменту, який може виконувати серйозні задачі, а не тільки бути розвагою. «Мені хочеться, щоб діти розуміли це зараз, а не відкривали ці істини на 25-му році свого життя. Це важливо для мене особисто, бо я відчуваю, що велику частину свого життя витратив на те, щоб усвідомити і прийняти свій талант, а потім навчитися його монетизувати, — зізнається він. — Кожен це по-своєму проходить, але наскільки було б легше не нести на собі цей тягар і заходити в доросле життя з думкою, що ти класний, творчий, талановитий».

Міркуючи про майбутнє проєкту, команда бачить вектором розвитку саме посилення альтернативної креативної освіти, де через такі проєкти як Behind Blue Eyes діти зможуть знайти собі старших друзів і менторів. «У нас є люди, які роблять креативність крутою серед дорослих, але ще поки немає тих, хто робить креативність популярною серед молоді і дітей».

Поетичний конкурс «Нова Одіссея Одеса

Цього року дитячий поетичний конкурс «Нова Одіссея» запустився вперше. Його метою є підтримка дітей, котрі пишуть вірші в часи страшної дійсності — обстрілів наших міст російськими ракетами. Конкурс також сприяє відновленню традиції дитячої літератури, яку газета «Вечірня Одеса» публікувала колись протягом років. Ініціаторами конкурсу стали американський поет одеського походження Ілля Камінський та одеська поетеса Майя Дімерлі. «Ми спонтанно придумали ідею проєкту, коли в Одесу в черговий раз приїжджав Ілля», — говорить Дімерлі. Камінський, лауреат багатьох престижних премій з літератури та номінант на Нобелівську премію, регулярно навідує Одесу і допомагає одеським письменникам, спільнотам ВПО та пораненим бійцям.

Організацію фестивалю взяв на себе офіс «Одеса — місто літератури ЮНЕСКО» у партнерстві з Централізованою міською бібліотечною системою для дітей та Секцією дитячої літератури Одеської обласної організації Національної спілки письменників України. «Спочатку ми планували, що конкурс буде саме для дітей-переселенців, але в процесі зрозуміли, що багато з цих дітей можуть мати стрес, внаслідок якого не матимуть бажання творчо висловлюватись, тому цей фокус переглянули, — коментує Майя Дімерлі. — Наша ідея була в тому, що діти, які перебувають у кризовій ситуації, зможуть переключитися на творчу роботу і висловити свої думки. Ми не вигадували ніяких тем, щоб діти не думали, що від них щось очікують». Водночас назва конкурсу є зрозумілою метафорою. За словами Дімерлі, Одіссея — це вічний сюжет повернення додому. «В умовах війни навіть дорослим важко, але дитяче горе не менш гостре і справжнє, ніж доросле».

«Нова Одіссея» практично не має вікових обмежень: конкурс запрошує дітей від 6 до 17 років, розподіляючи учасників на три вікові групи. Попри те, що тема конкурсу вільна, центральною темою віршів все одно лишається війна. «Діти пишуть про захисників і вдячність до них, про маму і про любов. Підлітки часто пишуть про кохання, не завжди щасливе. Але є і філософські вірші. Один конкурсант написав листа-відповідь до Марусі Чурай, у якому він їй дуже співчував, — ділиться Майя. — Серед поданих є і досить темні вірші: перехідний вік загострює відчуття того, що все погано, навіть не у зв’язку з війною. Цей вік треба прожити».

Попри конкурсну форму і призові місця для переможців, «Нова Одіссея» не обмежується виключно змагальницьким форматом. За словами Дімерлі, всі учасники отримають призи, а їхні вірші будуть опубліковані в альманасі, переможці ж також отримають публікації у відродженій рубриці «Біле вітрило» у місцевій газеті «Вечірня Одеса». Більше того, перед власне церемонією нагородження організатори проводять серію культурних активностей: походи учасників у зоопарк, обсерваторію, міські театри. «Паралельно запускаємо літературну студію, де будуть воркшопи і майстер-класи, рев’ю віршів учасників за участі місцевих літераторів». За задумом організаторів, конкурс має на меті інтеграцію дітей Одеси — як переселенців, так і місцевих — до творчої спільноти і створення мереж однодумців. «Ми хочемо, щоб діти відчули, що поезія, література — це не щось формальне, що обмежується школою чи конкурсом. Це світова практика, і вони можуть бути причетними до цього процесу».

Цьогоріч конкурс обмежується одеським регіоном. На цей час (1 листопада 2023 року — ред.) «Нова Одіссея» зібрала більше 30 заявок. Набір заявок відкритий до 20 листопада. «Для мене 30 дітей — це дуже мало, але ті, хто мають досвід, казали, що це доволі багато», — стверджує Дімерлі. «Нова Одіссея» залучає дітей через державні мережі шкіл і бібліотек. «Поезія — це загалом не дуже поширена практика, хоча я б хотіла, щоб у нас було, як у стародавньому Китаї, де всі або писали, або насолоджувалися поезією. Але це наш перший “підхід до Одіссеї”. Будемо розвивати це».

Чільне фото: Таня, 15 років, Лукашівка, Чернівська область, 2022

Поділитися текстом

Facebook Twitter