Девід Гарві є одним із найбільш знаних географів, який впродовж десятиліть своїми роботами впливав на вчення про місто і марксизм. Цього року «Медуза» видає українською його роботу «Бунтівні міста. Від права на місто до міської революції». Книжка є аналізом міського характеру криз капіталізму і маніфестом боротьби за місто.

Українські міста сьогодні є місцями втілення неоліберальних політик, спекулятивних будівельних бумів, скорочення місць дозвілля, погіршення якості довкілля, приватизації самого міського простору через відгородження та комерціалізацію. Водночас саме тут виникають численні рухи та ініціативи на захист довкілля, історичної спадщини, за доступну мобільність, дозвілля та житло. Як вони можуть чинити опір та які альтернативи можуть пропонувати?

У фрагменті з розділу «Повернути місто для боротьби з капіталізмом» Гарві пише, що право на місто є саме тим гаслом, яке здатне об’єднати довкола себе різні групи. Право на місто — це не стільки про право на те, що вже існує, а про право на створення і відтворення такого міста, в якому, наприклад, будуть викорені бідність, нерівності, руйнівний вплив на довкілля. Оскільки місто для Гарві — це фабрика, яка виробляє особливий простір, культуру і спосіб життя, то новим революційним класом є не лише пролетаріат, а всі жителі та жительки міст.

Повернути місто для боротьби з капіталізмом

(...)

Міська сфера, очевидно, функціонує як важливе місце політичних дій і бунту. Фактичні характеристики місця є важливими, а фізичне й соціальне перепланування та територіальна організація цих місць є зброєю в політичній боротьбі. Так само у воєнних операціях вибір і облаштування місця дії відіграють вагому роль у тому, хто переможе, — це справедливо і щодо народних протестів і політичних рухів у міських умовах1.

Другим важливим моментом є те, що ефективність політичних протестів, як правило, вимірюють їхньою спроможністю послабити економіку міст. Наприклад, навесні 2006 року в Сполучених Штатах поміж іммігрантів розгорнулася широка агітація з приводу пропозиції Конгресу застосувати кримінальну відповідальність до іммігрантів, які не мають документів (деякі проживали в країні протягом десятиліть). Масові протести обернулися справжнім страйком робітників-іммігрантів, який фактично призупинив економічну діяльність у Лос-Анджелесі й Чикаґо і призвів до серйозних наслідків у інших містах. Ця приголомшлива демонстрація політичної та економічної сили неорганізованих іммігрантів (легальних і нелегальних), націлена на порушення виробничого процесу і операцій з товарами й послугами у великих міських центрах, відіграла важливу роль у блокуванні запропонованого законопроєкту.

Фізичне й соціальне перепланування та територіальна організація цих місць є зброєю в політичній боротьбі.

Рух за права іммігрантів виник нізвідки й вирізнявся сильним елементом спонтанності. Та він швидко пішов на спад, лишивши по собі два, крім блокування уже згаданого законопроєкту, невеликі, проте знаменні досягнення: створення постійного альянсу робітників-іммігрантів та нову для Сполучених Штатів традицію святкувати Першотравень як день маршу на підтримку вимог трудящих. Хоча це досягнення є суто символічним, воно все ж нагадує і неорганізованим, і організованим працівникам у США про їхній колективний потенціал. Одна з головних перешкод для реалізації цього потенціалу стала очевидною після стрімкого занепаду цього руху. Основою цього руху були іспаномовні учасники, тому вони не змогли провести переговори з лідерами афроамериканського населення. Це відкрило шлях інтенсивному шквалові пропаганди, скерованої правими ЗМІ, які зненацька заходилися лити крокодилячі сльози над тим, як робочі місця афроамериканців повідбирали іспаномовні іммігранти-нелегали2.

Читайте також:
Капіталізм, неолібералізм і міста

Стрімкість і мінливість, з якими масові протестні рухи виникали й занепадали останні кілька десятиліть, вимагають коментарів. Окрім глобальної антивоєнної демонстрації 2003 року та зростання й занепаду іммігрантського руху за права у Сполучених Штатах у 2006-му, є ще безліч прикладів невпорядкованого перебігу й нерівномірного географічного вираження опозиційних рухів. Вони демонструють стрімкість, з якою контролювалися й наново поглиналися в панівні капіталістичні практики бунти у французьких передмістях 2005 року та революційні спалахи на більшості території Латинської Америки, від Аргентини у 2001–2002 роках до Болівії в 2000–2005 роках. Чи збережуть свою потугу народні протести indignados у Південній Європі 2011 року, а також нещодавній рух «Occupy Wall Street»? Розуміння політики і революційного потенціалу таких рухів — це серйозна проблема. Мінлива історія й доля анти/альтерглобалістського руху з кінця 1990-х років свідчить також про те, що ми перебуваємо на дуже конкретній і, мабуть, кардинально інакшій стадії антикапіталістичної боротьби. Цей рух — формалізований завдяки Всесвітньому соціальному форуму та його регіональним осередкам і ще більше ритуалізований у періодичних демонстраціях проти Світового банку, МВФ, Великої сімки (а натепер Великої двадцятки) чи майже проти будь-якої міжнародної зустрічі з будь-якого питання (від зміни клімату до расизму і гендерної рівності) — важко визначити, адже він є «рухом, сформованим з рухів», а не цілеспрямованою організацією3. Це не значить, що зникли традиційні форми організації лівих (ліві політичні партії і активістські секти, профспілки та активістські екологічні чи соціальні рухи, такі як маоїсти в Індії або рух безземельних селян у Бразилії). Але тепер усі вони, схоже, розчиняються в океані дедалі більш розрізнених опозиційних рухів, яким бракує загальної політичної координації.

(...)

Право на місто як класово зумовлена політична вимога

Якщо учасники Паризької комуни повертали собі право на місто, яке вони колективно допомагали творити, чому ж «право на місто» не може стати ключовим мобілізаційним гаслом для боротьби з капіталізмом? Право на місто, як було зауважено на самому початку, є порожнім означником, сповненим іманентних, а не трансцендентних можливостей. Це не означає, що воно нерелевантне чи політично неспроможне; все залежить від того, хто візьметься наповнити цей означник революційним, а не реформістським, іманентним йому сенсом.

Не завжди легко відрізнити реформістські та революційні ініціативи в умовах міста. Громадський бюджет у Порту-Алеґрі, екологічні програми в Куритибі або кампанії за прожитковий мінімум у багатьох американських містах видаються реформістськими (і при цьому досить маргінальними). Описана в розділі «Урбаністичні витоки...» чунцінська ініціатива, на перший погляд, виглядає не як революційний рух, а як авторитаристська версія скандинавського патерналістського соціалізму. Та з поширенням впливу таких ініціатив вони відкривають глибші пласти можливості для значно радикальніших концепцій і дій у масштабах мегаполіса. Приміром, риторика права на місто (зародившись у Бразилії у 1900-х, а потім поширившись від Заґреба до Гамбурґа й Лос-Анджелеса) видається обіцянкою чогось більш революційного в майбутньому4. Мірило цієї можливості проявляється у відчайдушних спробах сучасних політичних сил (наприклад, неурядові організації та міжнародні інституції, зокрема Світовий банк, які зібралися на Всесвітній форум урбаністів у Ріо-де-Жанейро в 2010 році) прилаштувати цю мову до власних цілей5. Схожим чином Маркс описував обмеження тривалості робочого дня як перший крок на революційному шляху, тож вимога повернення права для кожного жити у хорошому будинку в хорошому довкіллі можна вважати першим кроком до всебічного революційного руху.

Право на місто, як було зауважено на самому початку, є порожнім означником, сповненим іманентних, а не трансцендентних можливостей.

Безглуздо нарікати на цю спробу прилаштування. Лівим варто прийняти її як комплімент і боротися за збереження особливого для неї іманентного сенсу: всі ті, чия праця пов’язана з творенням і відтворенням міста, мають колективне право не тільки на вироблене ними, а й право вирішувати, де і як повинен бути створений той чи той тип урбанізму. Якщо міське життя треба оживити й перебудувати поза панівними класовими відносинами, має бути створено альтернативні демократичні важелі (крім наявної демократії влади грошей), наприклад, народні зібрання.

Читайте також:
Простори боротьби: як протести змінюють міста

Право на місто є не ексклюзивним правом індивіда, а цілеспрямованим колективним правом. Воно є інклюзивним не тільки для будівельників, а й для всіх тих, хто сприяє відтворенню повсякденного життя: доглядальників і вчителів; ремонтувальників каналізацій та метрополітену, водопровідників та електриків; споруджувальників риштування і кранівників; працівників шпиталів і водіїв вантажівок, автобусів і таксі; працівників ресторанів і підприємців; банківських клерків і міських чиновників. Це право прагне внутрішньої єдності серед неймовірного розмаїття розділених соціальних просторів і локацій у рамках численних поділів праці. Існує чимало можливих форм організації — від центрів трудящих та регіональних зібрань працівників (як у Торонто) до спілок (таких, як спілка «Права на місто» і Конгрес виключених працівників та інші форми організації прекарної праці), котрі на своєму політичному радарі мають цю мету.

Але з очевидних причин це право ускладнюється почасти внаслідок сучасних умов капіталістичної урбанізації, почасти через природу населення, що може активно домагатися такого права. Наприклад, Мюрей Букчин обстоює зрозумілу думку (яку також приписують Льюїсові Мемфорду та багатьом іншим, хто зазнав впливу соціал-анархістської теоретичної традиції), що капіталістичні процеси урбанізації зруйнували місто як функціональний політичний орган, на якому можна було б вибудувати цивілізовану антикапіталістичну альтернативу6. В певному сенсі з цим згоден і Лефевр, хоча в його випадку значно більше уваги приділено раціоналізації міського простору державними чиновниками й технократами з метою сприяння відтворенню накопичення капіталу і панівним класовим відносинам. Право на сучасне передмістя навряд чи є життєздатним антикапіталістичним гаслом.

Право на місто є не ексклюзивним правом індивіда, а цілеспрямованим колективним правом.

Саме з цієї причини право на місто потрібно трактувати не як право на те, що вже існує, а як право збудувати й відбудувати місто як соціалістичний політичний орган у цілковито протилежному уявленні — як орган, що викорінює бідність і соціальну нерівність та зцілює рани згубної екологічної деградації. Щоб це відбулося, треба припинити творити руйнівні форми урбанізації, які сприяють безперервному накопиченню капіталу. Щось подібне відстоював і Мюрей Букчин, наполягаючи на створенні так званого «муніципального лібертаріанства», закладеного в біорегіональну концепцію об’єднаних муніципальних зібрань, які раціонально регулюють взаємообмін одне з одним і з природою. Саме на цьому етапі світ практичної політики продуктивно перетинається з довгою історією утопічного мислення й творів про місто7, натхненних здебільшого анархістами.

На шляху до міської революції

З цієї історії випливають три тези. По-перше, боротьба, заснована на праці — від страйків до захоплень заводів, — має набагато більше шансів на успіх, коли існує міцна й енергійна підтримка з боку народних сил, згуртованих у навколишніх кварталах або на рівні громади (включно з підтримкою впливових місцевих лідерів та їхніх політичних організацій). Це передбачає, що міцні зв’язки між робітниками та місцевим населенням уже існують або можуть швидко вибудуватися. Такі зв’язки можуть виникати «природно» з того простого факту, що сім’ї робітників утворюють громаду (як у випадку з будь- якими громадами шахтарів, показаними у фільмі «Сіль землі»). Але в більш розсіяних міських умовах має бути свідома політична спроба розбудувати, підтримувати й зміцнювати такі зв’язки. Там, де цих зв’язків немає, як це сталося з шахтарями Нотінгемшира під час страйків 1980-х років у Великій Британії, їх треба створити. В іншому разі подібні рухи набагато частіше зазнаватимуть невдачі.

Читайте також:
Швидка доставка ваших бажань: кур’єри в місті

По-друге, концепція праці повинна перейти від вузького визначення, прив’язаного до промислових форм, до набагато ширшого простору праці, пов’язаної з виробництвом і відтворенням усе більш урбанізованого повсякдення. Відмінності між боротьбою, заснованою на праці та заснованою на громаді, починають зникати, як і ідея, що клас і праця визначені в місці виробництва незалежно від місця соціального відтворення в домогосподарстві8. Ті, хто постачає проточну воду в наші оселі, так само важливі в боротьбі за кращу якість життя, як і ті, хто виробляє на заводі труби і змішувачі. Ті, хто доставляє їжу до міста (включно з вуличними торговцями), є так само вагомими, як і ті, хто цю їжу вирощує. Ті, хто готує їжу до того, як її з’їдять (вуличні торговці смаженою кукурудзою або хот-доґами чи ті, хто гарує біля печі на старих домашніх кухнях або над відкритим вогнищем), також додають вартості цій їжі, перш ніж вона почне перетравлюватися. Тому колективна праця, що бере участь у виробництві та відтворенні міського життя, повинна щільніше увійти в теорію та організацію лівих. Старі відмінності, що мали сенс — між міським і сільським, містом і селом, — останнім часом теж стали спірними. Ланцюжок постачання як у міста, так і з міст тягне за собою неперервний рух, а не ступор. Перш за все, необхідно фундаментально переформулювати концепції праці й класу. Боротьбу за колективні права громадян (наприклад, працівників-іммігрантів) слід вважати невід’ємною складовою антикапіталістичної класової боротьби.

Ця відновлена концепція пролетаріату тепер охоплює і включає в себе масові неофіційні сектори, що характеризуються тимчасовою, незахищеною та неорганізованою працею. Як виявилося, такі групи населення історично відігравали важливу роль у міських повстаннях і бунтах. Їхні дії не завжди були лівими за визначенням (але в такому разі і профспілки не можуть на це претендувати). Вони нерідко піддавалися на вмовляння нестабільного чи авторитарного харизматичного керівництва, світського чи релігійного. Тому політику таких неорганізованих груп традиційні ліві зазвичай помилково відкидали як політику «міських банд» (або ще прикріше, у марксистських термінах «люмпен-пролетаріату»), яких радше боялися, ніж вітали. Вкрай важливо, щоб ці групи населення тепер сприймалися як вирішальні для антикапіталістичної політики, а не виключені з неї.

Ті, хто доставляє їжу до міста (включно з вуличними торговцями), є так само вагомими, як і ті, хто цю їжу вирощує.

Нарешті, в той час як експлуатація живої праці у виробництві (у вже визначеному ширшому сенсі) повинна залишатися центральною для концепції будь-якого антикапіталістичного руху, боротьбі проти рекуперації та реалізації додаткової вартості від робітників у їхньому життєвому просторі слід надати рівного статусу з боротьбою в різних аспектах творення міста. Як і у випадку з тимчасовими і незахищеними працівниками, розширення класової дії в цьому напрямку ставить організаційні проблеми. Проте, як ми побачимо далі, воно ще й відкриває безліч можливостей.

Примітки

  1. Stephen Graham, Cities Under Siege: The New Military Urbanism, London: Verso, 2010.
  2. Kevin Jonson and Hill Ong Hing, «The Immigrants Rights Marches of 2006 and the Prospects for a New Civil Rights Movement,» Harvard Civil Rights-Civil Liberties Law Review 42: 99–138.
  3. Thomas Mertes, ed, A Movement of Movements, London: Verso, 2004; Sara Motta and Alf Gunvald Nilson, eds, Social Movements in the Global South: Dispossession, Development and Resistance, Basingstoke, Hants: Palgrave Macmillan, 2011.
  4. Rebecca Abers, Inventing Local Democracy: Grassroots Politics in Brazil, Boulder, CO: Lynne Reinner Publisher, 2000. Про сучасний рух за підвищення зарплатні див. Robert Pollin, Mark Brenner, and Jeanette Wicks-Lim, A Measure of Fairness: The Economics of Living Wages and Minimum Wages in the United States, Ithaca, NY: Cornell University Press, 2008. Аналіз конкретного випадку див. у David Harvey, Spaces of Hope, Edinburgh: Edinburgh University Press, 2000; Ana Sugranyes and Charlotte Mathivet, eds, Cities for All: Proposals and Experiences Towards the Right to the City, Santiago, Chile: Habitat International Coalition, 2010.
  5. Peter Marcuse, «Two World Forums, Two Worlds Apart,» www.plannersnetwork.org. 
  6. Murray Bookchin, The Limits of the City, Montreal: Black Rose Books, 1986.
  7. Вивчення історії цього напрямку розпочав Патрик Ґедс (Patrick Geddes), Cities in Evolution, Oxford: Oxford University Press (вперше надруковано 1915), і в своїй книзі The City in History: Its Origins, Its Transformations, and Its Prospects, Orlando, FL: Harcourt, 1968 переважно оминає впливову постать Льюїса Мемфорда.
  8. Ray Pahl, Divisions of Labour, Oxford: Basil Blackwell, 1984.

Видання підготували за підтримки Фонду ім. Гайнріха Бьолля, Бюро Київ — Україна.

Переклад здійснено завдяки програмі підримки перекладів імені Пауля Целана при фінансуванні Інституту гуманітарних наук (Відень) та ERSTE Foundation (Відень).

Переклад: В’ячеслав Циба. Наукова редакція: Альона Ляшева. Літературна редакція: Марина Александрович [smalta.pro]. Дизайн і верстка: Микола Леонович [smalta.pro]. 

 

Поділитися текстом

Facebook Twitter

Коментарі