«Коридор пам’яті» у публічному просторі Зеленодольська

Водяний каскад, що стікається в єдиний потік на дні басейну. Сквер із камінцями, які  уособлюють чиєсь втрачене життя. Смілива інсталяція з елементами протитанкових «‎їжаків». Так сьогодні виглядає вшанування пам'яті у світі — про теракт, пандемію, війну. Більше, ніж меморіал у традиційному розумінні, це може бути витвором мистецтва, місцем для прогулянок або знайомства з локальною історією. Таким же нетиповим підлітки з Дніпропетровщини задумали зробити об’єкт для своєї громади. «‎Коридор пам'яті» — урбаністичний проєкт учнів Зеленодольського ліцею № 1 та місцевої молоді у співпраці з архітекторкою, скульптором і дизайнер_ками. Об'єкт уособлює пам'ять про херсон_ок, що рятувалися від окупації росіян, та про мешкан_ок Зеленодольська, котрі зустрічали переселен_ок.

Зеленодольська громада стала першим безпечним місцем для людей, які тікали з окупованої Херсонщини. У Високопіллі був останній блокпост окупантів, а в Зеленодольську — вже український. Між ними — поле, яке люди перетинали хто як міг: на велосипедах, пішки, на колісних кріслах та милицях. Із дітьми, родичами або ж наодинці. Поле обстрілювали росіяни. Розуміючи всю небезпеку шляху і водночас відмовляючись жити в окупації, деякі мешкан_ки вирішували дістатися Зеленодольської громади. Упродовж місяців тут працювали волонтерські пункти і лікарні. Херсон_кам надавали першу допомогу та прихисток. Інколи просто вислухати наляканих, знесилених людей було помічним.

На місці волотерили і місцеві підлітки, студент_ки. Часто переповідали один одному почуті від херсонців історії. Чужі емоції накладались на власні переживання. Розмова за розмовою, і так в молоді виникла ідея створити публічний простір, який би об'єднав ці досвіди проживання війни і став би в громаді місцем пам'яті, символом спротиву та взаємопідтримки. Загальна концепція уч_ениць пройшла відбір до освітньої програми «‎План.Дій», яка надає змогу старшокласни_цям і вчитель_кам долучитися до відбудови України в інженерний спосіб. Окрім спроб вирішити гуманітарні проблеми, викликані війною, учасни_ці долучилися до створення інженерно-мистецького об'єкту зі збереження пам'яті.

Олена Шульга, керівниця громадські організації «‎Про.Про.Лаб» і проєктна менеджерка «‎План.Дій», зазначає: «Вивчаючи світові кейси відбудови зруйнованих міст, ми помітили: збереження пам’яті є невід’ємною складовою їх відновлення. А рішення щодо форми її збереження часто перебувають на перетині мистецтва та інженерії й інтегровані у публічний простір. Тому до проєкту ми включили практичне навчання та завдання. Обирати, чию історію ми підтримаємо, було надзвичайно складно, адже всі вони варті вшанування. Значною мірою ми керувалися спроможністю команд реалізувати ідею. В Зеленодольську ми побачили учнів та вчителів, які вже працювали над проєктами громадських просторів. Це стало вирішальним, адже майбутня робота передбачала залучення громади та співпрацю з місцевою владою. В їхній історії ми побачили багатошаровість, яка потім відобразилась в ескізах. Крім цього, навчальна програма передбачала, що в процесі роботи з митцями об’єкт може суттєво відрізнятися від задуму. Тож ми шукали тих, хто готовий експериментувати».

Спогади та емоції як «‎матеріал» для майбутнього об'єкта

Кілька місяців команда працювала з власними спогадами, спогадами містян_ок, переселен_ок. Згадували події, які передували повномасштабному вторгненню та зустрічі переміщених осіб, а також міркували про процеси у громаді та переживання підлітків.

«‎Для нас найскладнішим виявилося збирати історії людей — тих, хто тікав з окупації, і волонтерів, які зустрічали людей. Багато людей емоційно не готові були багато розповідати на цю тему. Вони виснажені, не хочуть детально згадувати всі ті жахи, які сталися в їхньому житті. Це підштовхнуло нас змінити ідею. Вирішили зосередитись не так на історії очевидців, як на послідовності подій. Те, що найбільше запам'яталося зеленодольцям, і те, що відбувалося в населених пунктах близької до нас Херсонщини. Тобто обстріли, окупація, активні бойові дії, вихід з окупації, під час якого, на жаль, гинули люди, і врешті деокупація Херсонщини», — зізнається Анастасія Потапова, учасниця команди, учениця 11 класу.

Аліна Сапогова, учасниця команди: «Ми зібрали близько десяти історій зеленодольців. Три з них ми записали з відео, це історії старост наших селищ — Великої Костромки, Мар'їнська, а також міського голови Зеленодольська. Зібрали історії від однієї бабусі, від учительки, від молоді, волонтерів. Діти теж багато чого згадували, в кожного були свої асоціації. У мистецький об'єкт їм хотілося помістити і свої спогади, й історії людей, і те, що було зруйнувано, і ті речі-символи, які зафіксувалися в спогадах. Той же велосипед, бо більшість людей з Високопілля виїжджали до нас на велосипедах. Найважче було поєднати все в одну тему».

Подібний досвід у мистецьких проєктах добре знайомий Олі Михайлюк, мультидисциплінарній художниці, співавторці проєктів мистецької агенції «‎АртПоле». Мисткиня багато років досліджує воєнну дійсність через аудіовізуальні твори — те, що розповідають мешкан_ки деокупованих громад, військові, волонтер_ки, те, що бачить і відчуває сама протягом поїздок Сходом України.

У проєкті Оля Михайлюк була залучена як експертка у питаннях про те, як працювати з травматичними спогадами. Вона зазначає: «Варто спиратися на власний досвід і від першої особи писати / знімати / зображувати тільки те, що безпосередньо сам пережив. Щодо інтерв’ю, то основна порада — не змушувати людей говорити, не ставити питань, які можуть травмувати. Навпаки — створити умови, в яких людина сама захоче проговорити те, що ховає всередині. А коли співрозмовник чи співрозмовниця будуть готові цим поділитися, то не зволікати, бути готовим вислухати людину, записати її оповідь і потім попрацювати з матеріалом. Підлітки працювали вдумливо й обережно, і цей досвід варто використати і продовжити роботу».

У пошуках форми

Оскільки об’єкт задумувався для громадського простору, було важливо, щоб над його змістом та формою працював професійний скульптор із відповідним досвідом. До проєкту залучили скульптора Тараса Поповича. Спершу в онлайні, разом з командою він створив таймлайн спогадів, а вже в самому Зеленодольську у нього була можливість познайомитися з підлітками,  побачити місто та провести для команди воркшоп з роботи з глиною. Згадуючи минулі події, учасни_ці намагалися надати почуттям матеріальної форми — малювали ескізи, виліплювали їх, презентували, обговорювали, що потенційно можна втілити в міському сквері.

«‎Пам'ятник у традиційному значенні — це псевдоісторизм, часто в стилі радянської скульптурної школи. Тому сьогодні не бачу жодного аргументу, чому ми маємо це робити. Майбутнє — ось на що варто орієнтуватись, створюючи нові архітектурні та скульптурні форми. На мою думку, будь-який твір повинен містити таку ідею і рішення, які будуть максимально непередбачуваними і водночас логічними. На що важливо звертати увагу — так це неочевидні деталі довкола. Те, що буде релевантне щодо контексту, дозволить створити символ, який відповідатиме духу часу і буде актуальним та зрозумілим наступним поколінням», — розповідає Тарас Попович.

Спершу глина, потім — візуалізація

Дві стіни і простір між ними уособлюють одночасно шлях, який пройшли херсон_ки, щоб вийти з окупації, та який пройшли мешканці Зеленодольської громади — від 24 лютого до червня 2022 року. З того моменту потік переселен_ок поволі зменшувався.

«‎Це свого роду шлях, яким ішли люди з Херсонської області. А ще тому що дві стіни — це пара, дружба, підтримка. Друга стіна дає тінь, яка ніби грає на сусідній стіні», — пояснює Аліна Сапогова, освітянка й учасниця команди.

Починаючи працювати над об’єктом, підлітки хотіли ділитися спогадами, та в процесі зрозуміли: мають їх чимало — спільних і особистих. Війна триває, і ці спогади нашаровуються один на одний. Свіжіші починають затирати більш давні. Ті, про які читають у новинах, заміщають власні. Тому тексти на стіні не розповідають персональні історії, а радше запускають  своєрідний «‎механізм» згадування. Маємо хронологічний перелік подій. І неважливо, чи бу_ла глядач_ка їх безпосередн_ьою учасни_цею, чи перебува_ла в той момент деінде — описана історія сколихне в кожн_ій особистий досвід проживання війни. Цю особливість пам’яті підкреслює матеріал майбутнього об’єкта — кортен — і прорізані в ньому історії. Змінюючись під впливом часу та погодних умов, він нагадуватиме, що якою б мінливою не була наша пам’ять, головне про цю війну вже врізалось у неї навічно.

Форми та простори сучасних об'єктів пам'яті здебільшого метафоричні. У прикладі Зеленодольська форма теж абстрактна. Це коридор, під час проходження яким глядач_ці можуть зрезонувати чужі спогади про вимушену евакуацію. Дізнатися більше про конкретні події в громаді можна з описів на стіні.

З ескізами команді допомагала дизайнерка «‎План.Дій» та архітекторка Марина Довганич:  «‎Світовий досвід показує: ефективними є саме партисипативні об'єкти пам'яті. Тобто такі, що залучають глядача до взаємодії з об'єктом, — розповідає дизайнерка. — Людина йде по вулиці, наштовхується на об'єкт і потім або вимушено з ним взаємодіє, або він підштовхує її до бажання розібратися, яка його суть».

В Україні вже є меморіали, котрі тактовно та із сучасними підходами спілкуються з мешкан_ками про війну. Марина згадує нещодавно встановлений об'єкт пам'яті в її рідному місті — Вишгороді на Київщині. У тамтешньому парку з'явилася меморіальна інсталяція, присвячена воїнам ЗСУ. Для відвідувач_ок пам'ятник створює ефект занурення у світло.

«‎Це композиція з лаконічних дзеркальних конструкцій зі світловою та аудіоінсталяцією, яка занурює відвідувач_ку в унікальну атмосферу. Автори тонко обіграли місцевий контекст. Війна забрала у багатьох близьких людей, а у вишгородців — ще й улюблене місце для відпочинку, міську набережну. Пам’ятник метафорично її повернув. Гра світла по фактурній дзеркальній поверхні створює ілюзію мерехтіння хвиль. В аудіосупроводі чутно хлюпання води та крики птахів. Це місце притягує дітей та підлітків, і, власне, у цьому й суть — щоб вони зростали, пам’ятаючи».

Сонячне світло як оповідач історії

Конструкцію спроєктовано таким чином, що з року в рік кожного 24 лютого сонце підсвічуватиме саме цю дату, залишаючи інше в тіні, бо ми ще не знаємо, що далі на нас чекає. Спускаючись поволі, тінь підсвічуватиме й інші пам'ятні дати аж до самого червня — допоки вся історія, яку розповідає об'єкт, стане явною.

Складність полягала в тому, що сонце рухається за певною траєкторією, яка залежить від часу доби і дати. Воно змінює своє положення відносно Землі не лише протягом доби, а й протягом року.

Марина Довганич зазначає: «‎Ми віддали сонячному світлу роль "оповідача". У певний проміжок часу гладачу відкривається та чи інша частина оповіді, тобто події таймлайну. Щоб зберегти форму в задумі скульптора і водночас створити чітку гру тіні, мені довелося чимало часу покрутити цю форму. Важливо було розрахувати все з математичною точністю. Шукати кути поворотів, нахилів, зрізів, відстані та розміри, які забезпечать цю гру світла. Я це робила у спеціальній програмі, де можна задати координати локації, дату та час і перевірити, як форма буде взаємодіяти з сонцем о тій чи іншій годині».

У проєкті Зеленодольська знайшли оптимальний варіант — зберегли динамічність композиції та задіяли сонце таким чином, щоб чіткіше підкреслити ідею поступової, циклічної оповіді про те, що пережили переселен_ки та приймаюча громада на початку повномасштабного вторгнення.

«‎Світло має тут вирішальне значення — буквально і символічно. Буквально, бо воно робить об'єкт інтерактивним. Символічно, тому що світло — це про надію, майбутнє, про життя. Контекст тут диктує "правила гри". Те, що ми будуємо, по суті — сонячний годинник, який розповідає історії людей, події окупації та деокупації, і ніби крізь століття відсилає нас до скіфських курганів», — зазначає Тарас Попович.

Нагальність місць пам’яті

Війна продовжує залишати нищівні сліди на наших вулицях, будинках, у пам'яті кожного з нас. Цим слідам ми щодня протиставляємо нашу незламність і самозарадність. Та часом нам усім потрібне нагадування, що ця внутрішня незламність не зникає і що її вдосталь, аби жити далі, що б не трапилося. Зеленодольська молодь переконана: таким нагадуванням слугуватиме цей меморіальний об'єкт.

«Сьогодні мистецькі витвори про війну мають говорити не лише про біль, який ми пережили, а й про незламність, міць, про об'єднання та взаємодопомогу, на які ми здатні. — розмірковує Аліна Сапогова. — Щоб коли ця війна мине — сподіваюся, якомога скоріше і з нашою перемогою — ми згадували не лише те, що нам болить, а й те, наскільки ми сильні».

«П‎роєкти з відбудови й комеморації зараз активно підтримуються міжнародними інституціями. Але іноді, як на мене, краще ніяк, аніж так. Усі ті соняшники навколо дірок від снарядів і недоречно позитивні графіті дратують приблизно так само, як безликі кам’яні брили, що символізували трагічні події Другої світової. Потрібно більше уваги приділяти до контексту, локації, в якій знаходитиметься цей об'єкт. Більше часу присвячувати знайомству з нашими містами, з мешканцями, більше спілкуватися з очевидцями подій і вдумливо шукати найкращу для того мистецьку форму», — додає Оля Михайлюк.

Ідея місця пам’яті має реальні обриси та органічно вписується у простір Зеленодольська. Наразі для втілення проєкту в життя необхідне фінансування. Над конструкторською документацією вже працюють спеціаліст_ки. Аби пришвидшити реалізацію задуму, учасни_ці «‎План.Дій» за підтримки місцевого молодіжного самоврядування створили громадську організацію. На думку команди, це дозволить ефективніше залучати нові партнерства та знайти грантові кошти на створення монумента, або ж заручитися підтримкою меценат_ок чи бізнесу. Більше того, це перші кроки у формуванні спільноти, яка б займалася комплексним розвитком міста.

Поділитися текстом

Facebook Twitter