Разом з Міжнародним фестивалем документального кіно про права людини Docudays UA розповідаємо про фільм Сєнки Домановіч «Окупований кінотеатр», а також про активістське вигорання, способи його запобігання і досвід досягнення успіху міських ініціатив України.
Покази фільму відбудуться 23 березня о 19:00 в кінотеатрі «Київ» і 29 березня о 21:40 в кінотеатрі «Жовтень». Поговорити про фільм, а також про доступ до міських публічних просторів можна 24 березня о 12:00 у кінотеатрі «Жовтень».
«Ми зараз тут і це кіно — наше»
З 1946 року комунальне підприємство «Белградфільм» створило мережу з 24 кінотеатрів у Сербії, 14 з яких — у Белграді. З кінця 90-х років діяльність Белградфільму стала не надто успішною: зростала заборгованість перед працівниками і працівницями, ламалося обладнання, зменшувалася кількість відвідувачок і відвідувачів. Нікола Дживановіч, лондонський бізнесмен і консультант тодішнього Міністра фінансів Сербії, придбав 70% акцій підприємства у 2007 році. За законом він не міг змінювати призначення будівель і продавати їх протягом щонайменше двох років. Однак, 2010 року Дживановіча звинуватили у шахрайстві за спробу дострокового перепродажу п’ятьох кінотеатрів. Його засудили до трьох років в’язниці та штрафу в три мільйони євро. Бізнесмен заключив угоду з прокуратурою і визнав провину.
Кінотеатр «Козара» згорів. Активісти кажуть, що на його місці хотіли збудувати готель і казино. «Балкани» визнали культурною пам’яткою і обіцяють відкрити у 2020 році. «Звєзду» у 2014 році окупували активістки і активісти.
«Те, що культура у нашій країні помирає, не означає, що ми повинні дозволити їй померти. Ми хочемо створювати інший Белград. Хочемо мати причини жити у Белграді,» — кажуть у фільмі активіс_ти, що заходять у кінотеатр «Звєзда». Всередині сміття, недбало розкидані бобіни з плівкою, комп’ютерні монітори і перевернуті меблі. «Кінотеатри не працюють роками, вони просто закинуті. Власники чекають, доки будівлі зруйнує сирість і пліснява. Чекають, коли зможуть перетворити це місце у щось більш прибуткове. Приватизація стала тригером, який підштовхнув нас до дії. Змусив спробувати знову окупувати кінотеатр. Ми хотіли привернути увагу журналістів і громадян до проблеми інших незаконних приватизацій. До того, що в цій країні нехтують публічними просторами та інтересами громади.»
Окупація «Звєзди» у 2014 році була вже другою спробою. Минулого разу, кажуть активістки, їм не вистачило натхнення і розуміння, для чого вони це роблять. Цього разу розраховували, що все має бути по-іншому.
Читайте також:
Право на місто — це право заходити в кінотеатр з вулиці
Перша стадія — ейфорія. Зайшовши в кінотеатр, дівчина голосно зачитує маніфест: «Ми зараз тут і це кіно — наше». Окупація «Звєзди» об’єднала різних людей: художників, режисерок, політичних активісток, колишніх працівників кінотеатру і навіть бездомних. Однак, хвиля піднесення минула. Майбутнє кінотеатру всі вони уявляли по-різному. З одного боку, «Звєзда» — це символ виступу проти неоліберального суспільства, корупційної міської політики та незаконної приватизації. З іншого боку, «Звєзда» — кінотеатр, де будуть показувати сербське незалежне кіно. Ще по-іншому, «Звєзда» — культурний центр з простором для політичних дебатів. А також, «Звєзда» — це публічний простір для всіх. Політичні активістки і активісти хотіли розпочати революцію, а митці і митчині — просто повернути кінотеатр.
«Ми мали план на 7 днів. На 8-й день ми не знали, що робити». Взаємні звинувачення різних груп активістів і активісток, а також неможливість домовитися, призвели до того, що люди почали покидати «Звєзду». Активіст_ки пробули там трохи більше року. За цей час у кінотеатрі показали 500 фільмів, а на сцені виступили філософ Ален Бадью і музикант Джозеф ван Віссем. Попри таку популярність, окупація не стала успішною. Активісти і активістки не змогли поступитися особистими переконаннями і домовитися. Частина людей розчарувалася і покинула рух. Сьогодні будівля переважно пустує, іноді там проводять кінопокази.
Окупація кінотеатру «Звєзда» — це історія виступу проти корупції і незаконної приватизації, але також історія розчарування міських активісток і активістів. Режисерка Сєнка Домановіч була однією з тих, хто увійшли в «Звєзду» 5 років тому. В одному з інтерв’ю вона згадує: «Я сподівалася, що ми всі будемо рівними, разом прийматимемо рішення ... Коли я побачила, що відбувається, мені стало сумно. Згодом залишився лише мій фільм.»
«У мене проблема — я втрачаю ентузіазм»
«Стан життєвого виснаження» — так визначають синдром вигорання (burn-out) у міжнародному класифікаторі захворювань Всесвітньої організації охорони здоров’я.
Вигорання — це розчарування у діяльності, що надихала раніше. Однією з його причин можуть стати завищені очікування до своєї роботи. Дослідники пишуть, що до вигорання більш схильні люди, які шукають сенс усього життя в роботі і називають її «покликанням». Якщо умови праці або її результати не збігаються з уявленнями, може настати період відчуження і втрата мотивації. Вигорання також поширене серед людей, які працюють у громадському секторі та не можуть провести межу між роботою і ними самими. Дратівливість, безсоння, заниження особистих досягнень — це все можливі ознаки вигорання.
Вперше про вигорання вперше письменник Ґрехам Гріні у книзі «The Burn Out Case» 1960 року. Її сюжет розвивається довкола життя відомого архітектора, який вирушає у Конго працювати з хворими на проказу. Поки чоловік допомагає іншим, він не помічає, як починає втрачати себе і свою зацікавленість.
Через 10 років після виходу книжки термін «вигорання» з’являється в науковій статті з психології про волонтерську роботу з наркозалежними. Дослідники виокремлюють три типи причин вигорання:
- Внутрішні, пов’язані з особистими рисами: глибоке емоційне залучення до своєї діяльності, посилене почуття відповідальності.
- Зовнішні, пов’язані з обставинами, за яких відбувається діяльність: тиск зі сторони органів влади або бізнесу, а також суспільна критика.
- Токсичні стосунки всередині групи: звинувачення інших активіст_ів у недостатній відданості спільній справі; ідеологічні суперечки між активіст_ками.
Юлія Маклюк, засновниця спільноти «Activism Inside», розповідає, що почала займатися темою вигорання після того, як сама з зіштовхнулася з цим.
«Я еколог за освітою і працювала в організаціях, які займаються змінами клімату. Це була напружена робота, я сильно вигоріла. Я досі відновлююсь, хоча це і було три роки тому. Мені довелося піти з тієї роботи. Тепер я намагаюсь так організувати своє життя і включення у громадську діяльність, щоби це було екологічно для мене.»
Вигорання поширене у середовищі активісток. Якщо людина трохи втомилася, втратила ентузіазм і креативність — це легке вигорання. Для його подолання достатньо поїхати у відпустку і все стане нормально. Таке трапляється майже з усіма, оскільки люди, які займаються громадською діяльністю або соціальним підприємництвом, вкладають багато сил у роботу. Натомість, серйозне вигорання — це стан, коли людина більше не може продовжувати займатися певною діяльністю, хворіє.
«Громадська діяльність пов’язана з постійним стресом. Це боротьба з проблемами, які неможливо швидко вирішити. Люди приходять в активізм і очікують, що зараз вони усе зроблять і всім стане добре. Однак, проблеми дуже складні і вони більші, ніж наш ресурс, — каже Юлія Маклюк. — Іноді важко розрахувати свої сили. Якщо стрес не припиняється, настає вигорання.»
Фінансові ресурси — ще одна причина вигорання. «Де не могли перекрити грошима, ми перекриваємо собою». Грантові кошти часто підтримують окремі проекти, однак постійного фінансування громадської діяльності, оплачуваних відпусток і медичного страхування немає.
Вигорання також пов’яне зі сприйняттям активістської діяльності суспільством. «Іноді нас не розуміють, кажуть, що ми займаємося чимось непотрібним.»
У спільноті «Activism Inside» визначають три рівня культури стійкості і профілактики вигорання:
- Індивідуальний рівень: піклуватися про своє психічне і фізичне здоров’я: вчасно їсти, нормально спати, робити те, що вдається найкраще, відпочивати, мати цікаве хобі, щоби не вигоріти за 1 рік, а протриматися довше і отримувати задоволення від діяльності.
- Організаційний рівень — це здорова атмосфера в колективі. Її підтримують спільні цінності та цілі, правила роботи і стратегія, а також адекватний розподіл ресурсів. Наприклад, не варто братися за 10 проектів, якщо є тільки двоє людей. Важливою є взаємодія з іншими організаціями, допомога одні одним. Можна проводити тренінги з профілактики вигорання, можна запровадити горизонтальну систему управління і прийняття рішень консенсусом. Варто використовувати будь-які методи, що допомагають людям ясніше бачити, куди вони рухаються. «Це зменшить стрес, який ми іноді самі собі створюємо.»
- Суспільний рівень: більше розповідати людям про вашу діяльність, щоби вони розуміли вас і підтримували, наприклад, платили членські внески організаціям, які їм подобаються.
«Втомлюєшся битися головою об стіну, а невеликі тріщини на цій стіні більше не радують», — каже Катерина Бабич, залучена до активістської діяльності з 2014 року. Спочатку був Майдан, проект допомоги переселенцям і переселенкам, потім — робота з шукачами і шукачками притулку, а також біженками і біженцями в організації «Без кордонів», після 2015 року — допомога кримським політв’язням Сенцову і Кольченку.
«Ресурсний центр допомоги переселенцям» формувався у 2014 році. Війна тільки почалася, було багато вимушених переселен_ок. Потрібна була як гуманітарна, так і юридична підтримка. До проекту були залучені, в основному, волонтерки, низові активісти, люди, в яких, окрім цього, була інша робота. У проекті допомоги політв’язням теж було багато громадських активісток, а також друзів одного з ув’язнених Саші Кольченка.
«Безрезультатність пригнічує і виснажує. За весь час змінилося багато людей. Особливо, у випадку з кримськими заручниками — справа нікуди не рухається. Діяльність неоплачувана, потрібно заробляти в іншому місці. У багатьох з нас є декілька робіт. З переселенцями, біженцями все зрозуміло: потрібно шукати ресурси, реформувати законодавство. З політв’язнями вичерпалися всі можливі ідеї, акції, кампанії. Чим далі, тим складніше вигадати щось, що зможе вплинути, зацікавити. В організації „Без кордонів“ закінчилося фінансування: люди вигоріли, не змогли продовжувати роботу, шукати якісь нові джерела.»
Культ успішності у капіталістичному суспільстві, потреба встигати всюди — це ще одна причина, чому люди йдуть, каже Катерина Бабич. Навіть у сфері благодійності і активізму, є фонди й організації, які досягли успіху. «Дивишся на них і думаєш: люди знаходять гроші й час, а ми — ні. Це теж віднімає сил.»
Відкритих конфліктів всередині активістської спільноти Катерина не пригадує. «Частина людей просто відсіялася. Зазвичай, робота відбувається у настільки екстримальних умовах, що на сварки немає часу. Перебираєш одну частину справ, хтось іншу і все так рухається.»
На думку активістки, все починається з певного драйву, злості, реакції на несправедливість, яку намагаєшся подолати. Коли немає знакового результату, пропадає інтерес. Критика і непідтримка суспільства також впливають, це виснажує.
«Я не знаю, як можна захистити себе від вигорання. Потрібно зупинятися, відпочивати, думати про себе. В Україні після Майдану сумна ситуація: не відбулося значних змін у соціальній сфері, не закінчилася війна. Іноді мені здається, що потрібно їхати звідси на кілька днів, щоби розвантажити мозок і емоції. Чітких порад немає, я б і сама хотіла їх знати.»
«Я не вірю, що ми досягнемо мети, б’ючись між собою»
Активістські рухи в містах України часто пов’язані з поверненням «права на місто». Антизабудовні протести за збереження архітектурних пам’яток і зелених зон, а також проти передачі у приватну власність будівель і земель можуть викликати опір зі сторони органів влади або інших активістів чи активісток. Якщо учасниці та учасники ініціатив ставлять перед собою надто абстрактні та недосяжні цілі, ризик вигоріти стає ще більшим.
Читайте також:
Що таке урбаністика? Коротка історія і шість визначень
У 2014 році під час сеансу ЛГБТ-програми фестивалю «Молодість» невідомі кинули димові шашки у кінотеатрі «Жовтень» у Києві. Будівля згоріла. Виникла загроза, що кінотеатр уже не відкриють, а землю передадуть в оренду приватним підприємцям. Так з’явилася ініціатива «Врятуй Жовтень», що виступила за відновлення кінотеатру і передачу будівлі в оренду об’єднанню працівників «Жовтня» — ТОВ Кіноман. Згодом проти них виступила ще одна активістська група, «Збережемо старий Київ», що звинувачувала активістів «Врятуй Жовтень» у заполітизованості і представленні лише інтересів тодішньої директорки кінотеатру.
Сергій Щелкунов, співкоординатор ініціативи «Врятуй Жовтень», розповів, що не раз думав покинути цю діяльність через тиск зі сторони інших учасників, а також конфлікт з місцевим депутатом Київради Дмитром Гордоном. «На мене виливалася купа бруду у ЗМІ. Ніхто не думав, що ініціатива триватиме цілий рік і буде успішною. Не очікували, що акція під стінами міської адміністрації переросте у повноцінний проект. Сам від себе не очікував, що залишуся так надовго. Я звільнився з роботи, щоби присвятити весь час активістській діяльності. »
Ініціатива «Врятуй Жовтень» була спонтанною реакцією на підпал. «Внутрішній протест проти несправедливості, варварського захоплення землі, яке відбувалося у Києві. Створили івент у фейсбуці, закликали всіх виходити на акцію. Приєдналися різні люди: друзі, знайомі, представники і представниці інших громадських організацій, урбаністи і урбаністки, сотні самооборони, які в той час ще були актуальні.»
Читайте також:
«Жовтень»: чому важливо боротись за якісний культурний простір
Спочатку активіст_ки домовилися, що прийматимуть рішення асамблеєю, але це було складно. Згодом сформувалася невелике активне коло людей. Потім стався розкол і утворилося дві групи, один з координаторів покинув ініціативу. «Зараз мені важко визначити, чому так сталося, — каже Сергій. — Були різні погляди чи смаки на якісь другорядні речі, наприклад, який гурт виступатиме на вечірці.»
Активно залученими до ініціативи залишилися двоє осіб. Щелкунов каже, що це ефективніше, ніж мати роздутий апарат, який півдня прийматиме одне рішення. «На той час зменшилася кількість завдань і не потрібно було залучати багато людей. Ми заохочували тих, хто мали ідеї, реалізовувати їх. Однак, не у всіх було достатньо часу, щоби долучатися.»
«Врятуй Жовтень» був однією з небагатьох успішних ініціатив. Після відкриття кінотеатру вони консультували інших активісток, наприклад, Сквер Небесної Сотні. Іноді — знову об’єднувалися заради спільних цілей, наприклад, захисту Михайлівської площі від забудови, прозорого конкурсу на посаду головної архітекторки Києва.
Сергій Щелкунов досі підтримує фейсбук-сторінку «Врятуй Жовтень» і поширює там інформацію, яка стосується кінотеатру або суміжних тем, інклюзивності та права на місто.
«Чому нам все вдалося? Зазвичай я кажу, що так склалися зірки. Насправді ж це був період політичної турбулетності через наближення виборів. Нам вдалося це використати для того, щоби на міському рівні прийняли реальні рішення. Ми мали широку мережу контактів, волонтерський ресурс, змогли довго підтримувати тему кінотеатру в медіапросторі.»
Київський велотрек — ще один приклад міської ініціативи, яка досягла успіху в Києві. Споруда мала усі шанси стати частиною житлового комплексу або й взагалі зникнути. У 2009 році активіст_ки власноруч перешкоджали будівельній техніці руйнувати покриття велотреку, однак ця спроба не була успішною. Вже у 2014 році утворилися ініціатива «Київський велотрек», якій вдалося відновити споруду.
«Втримати людей, їхню мотивацію, фокус і взагалі бажання цим займатися непросто, — пояснює Володимир Мельник, один із активістів, а тепер і керівників Київського велотреку. — Навіть у найбільш активних учасників, і у мене також, десятки разів були моменти, коли хотілося все покинути. Не бачили перспективу, робота не приносила результату, думки всередині ініціативи розходилися настільки, що здавалося: об’єднатися не вдасться.»
Був період, коли частина команди велотреку бачила майбутнє проекту по-іншому. Деякі люди сподівалися реалізувати свої бізнес-проекти: лише вдавали активісток, а насправді переймалися майбутнім бізнесом. Громадська ініціатива опинилася під загрозою рейдерського захоплення. «Вони переоформили на себе фейсбук-сторінку проекту, яка була основним способом комунікації. Намагалися дискредитувати і взагалі вибити нас з ініціативи. Лише завдяки тому, що ми були відкриті і щирі в своїй роботі і намірах, ми змогли втриматися.» Зараз київський велотрек розвивається як соціальний проект.
Читайте також:
Як розвивається Бішкек: право на місто, самозахоплення та «Міські ініціативи»
Це неоплачувана робота, знайти час і мотивацію для якої іноді складно, каже Володимир. Саме тому одна людина не може приймати всі рішення у громадських ініціативах. «Ми ніколи не практикували голосування. Завжди намагалися знайти компроміс. Оскільки люди, які будуть у меншості, швидко втратять інтерес і підуть.»
«Бачення мети і шляхів її досягнення може бути різним. Найбільш яскраво ми це помітили під час громадських обговорень майбутнього велотреку. » Потрібно було залучати нових людей зі свіжими ідеями та силами. Разом з департаментом архітектури і містобудування ініціатива провела три обговорення. На першому з них ледь не дійшло до бійки. Одні хотіли, щоби велотрек став закритим об’єктом для професійних спортсменів, інші — щоби він був культурно-розважальним простором для всіх. «Врешті ми домовилися, що Київський велотрек буде мультифункціональним спортивним центром для різних користувачів і користувачок. Якби концепцію розробляв хтось один, вона не була би сприйнята ні органами влади, ні містянами.»
«Всі повинні уявляти спільну мету, заради якої вони працюють. У нашому випадку — відновлення велотреку, його майбутнє і розвиток. Щоби проект жив, це має бути не просто роботою, а серйозною справою життя.
Потрібно бути щирими одні з одним. У бізнесі не так важливо, як ви ставитеся до своїх колег, потрібно лише виконувати свою роботу. Непорозуміння всередині громадської ініціативи призводять до припинення діяльності або до того, що люди йдуть з проекту. Іноді ініціативу покидають емоційно слабші люди, а не ті, хто були неправі. У громадському секторі часто працюють чутливі люди з підвищеним рівнем відповідальності. Прагматичні і стійкіші учасники й учасниці можуть відбити у них бажання займатися проектом.
Доводиться працювати цілодобово зовсім без грошей, відкладати родину, особисті справи. Через це деякі учасниці і учасники виходили з ініціативи. Люди, які вирішують долучитися до громадського проекту, мають розуміти, що вони можуть отримати моральне задоволення, визнання суспільства, гарний результат. Проте все це буде згодом, а працювати потрібно одразу. »
