«Здоров’я в місті» — це щорічна міжнародна конференція, присвячена структурним проблемам здоров’я і здорової поведінки у міському середовищі. З 2012 року її встигли прийняти Лондон, Глазго, Амстердам, Барселона і Базель. 2018 року конференція вперше відбулася за межами Західної Європи — в Одесі. Її організували Альянс громадського здоров’я, AFEW International, Одеська міська рада і Knowledge-Action-Change. Публікуємо конспекти кількох найцікавіших виступів, які відбулися в рамках конференції.

Директор глобальної СНІД-програми Світового банку про здоров’я і нерівність

Девід Уїлсон є дослідником і програмним менеджером у сфері боротьби з ВІЛом. Він опублікував близько сотні наукових статей і працював у більш ніж 50 країнах світу. Майже 20 років Девід був професором Університету Зімбабве, а зараз займає посаду директора Глобальної програми Світового банку з боротьби зі СНІДом.

У минулому столітті відбувся безпрецедентний прогрес у людському розвитку і охороні здоров’я. Відсоток людей, які живуть в крайній бідності, знизився з 50% у 1980-х роках до менш ніж 10% сьогодні. За останні 50 років очікувана тривалість життя виросла більше, ніж за попередні дві тисячі. Дитяча і материнська смертність, а також смертність від малярії зменшилися удвічі з 1990 року. Більшість цих надзвичайних здобутків зумовлені поліпшенням харчування, санітарії і стандартів життя, вакцинами і антибіотиками. Вперше в історії ми маємо реальну можливість змістити фокус з хворіб і ранніх смертей до світового благополуччя і довголіття. Однак, виклики, які сьогодні стоять перед людством, мають менше простих рішень і більш комплексні причини. Багато з нас відчувають тривожність з приводу майбутнього. Парадокс в тому, що вирішальні фактори довгого і здорового життя майже повністю перебувають поза системою охорони здоров’я.

Рівень здоров’я у багатьох країнах погіршується. Очікувана середня тривалість життя чоловіків в Україні все ще є нижчою, ніж у 1987 році. Цей показник знижується також у США і постіндустріальних районах Великої Британії. Середні значення приховують крайнощі: глобально, ми є багатшими, ніж коли-небудь були; але нерівність швидко зростає. Більшість прибутку накопичують найбагатші, заробітна плата і соціальна мобільність зменшується, а робочі місця стають непостійними та незахищеними. Мобільність у доходах зростала після закінчення Другої світової війни, але з 1975 року стагнує. Для того, щоби 10% найбідніших могли досягнути середнього економічного рівня, у Данії потрібно 2 покоління, у Німеччині — 6, а в Колумбії — 11. У книжці «Наші діти» Роберт Патнем написав: «Більшість повоєнних дітей на Заході прожили значно кращі життя, ніж у їхніх батьків, але наші діти мають гірші перспективи».

Читати також:
Капіталізм, неолібералізм і міста

Від чого залежить довге і здорове життя?

  • Здорове харчування і фізичні вправи. Країна за країною індустрія фастфуду поширюється Латинською Америкою, Африкою і Азією, оскільки здорова їжа власного приготування є дорожчою. Погіршення міського середовища, а також фізично виснажлива, але нездорова робота призводять до зниження фізичної активності. Ці проблеми тісно пов’язані з соціально-економічним статусом і рівнем освіти. Ожиріння і недостатня фізична активність сконцентровані у найбідніших спільнотах, постіндустріальних містах і забутих сільських місцевостях.
  • Мережа сім’ї і друзів. Зростання соціальної ізоляції погано впливає на наше здоров’я. 20 років тому Роберт Патнем описав, як через поширення телебачення у Сполучених Штатах люди перестають брати участь в різних клубах, організаціях і спільнотах, розсіюються соціальні зв’язки і зменшується соціальний капітал. Великим питанням сьогодні є вплив на соціальну ізоляцію інтернету, віртуальної реальності і соціальних медій.
  • Стабільна цінна робота. Зв’язок між безробіттям і психічним нездоров’ям дуже добре задокументований. Технологічна революція в першу чергу забрала робочі місця блакитних комірців, а зараз швидко знищує також робочі місця білих комірців. 20 років тому найбільша американська компанія AT&T давала зайнятість 400 000 людей. Сьогодні Гугл більший у 10 разів, але дає роботу менше, ніж 40 000 людей. Примноження багатства і примноження нових робочих місць більше не пов’язані. В Іспанії і Греції безробіття серед молоді сягає 50% і більшість доступних їм робочих місць непостійні. Непостійними є третина робочих місць у Австралії. Частка зарплати у американській економіці є найменшою з того часу, відколи ведуться спостереження. Примножене у світі багатство більше не розподіляється через заробітну плату.
  • Житло. Частка молодих людей віком 25-35 років, які мають у власності житло, знизилася у Великій Британії з 66% 20 років тому до 25% сьогодні.
  • Сенс життя або цілі.

Що ми можемо зробити з цим як спільноти, міста і держави? Перш за все, важливу роль грає система охорони здоров’я. Свідченнями цього є результати боротьби з серцево-судинними захворюваннями у США і діабетом у Європі. Наукові відкриття даватимуть нам все кращі і кращі інструменти для боротьби з ожирінням, психічними та іншими хворобами. Однак, існують також соціальні причини. Дуже важливими є обмеження фастфуд-індустрії, будівництво здорових міст і чисте повітря. Але найбільш потужною зміною, яку ми можемо здійснити, є соціальна рівність. Що для цього потрібно?

  1. Забезпечити універсальний доступ до охорони здоров’я для всіх. Хвороба не повинна заганяти сім’ю в бідність.
  2. Інвестувати у високоякісну освіту для всіх, а не лише для заможних. Навички є ключовими в питанні рівності. Обмежений доступ до якісної освіти зумовлює накопичення можливостей, коли діти найпривілейованіших мають доступ до якісної освіти, яку більше ніхто не може здобути.
  3. Створити умови для зайнятості батьків завдяки якісній системі догляду за дітьми і запровадженню програм раннього розвитку.
  4. Збільшити рівність можливостей через політику перерозподілу за допомогою прогресивних податків.
  5. Фокусуватися на просторових і регіональних нерівностях через програми солідарності, координацію планування розвитку й інклюзивні політики зонування.
  6. Створювати робочі місця з аналітичною, соціальною і доглядовою роботою, а також рухатися в напрямку беумовного базововго доходу, щоби полегшити вплив технологічних змін.

Політичні й економічні сили часто пріоритизують короткострокові цілі і нагальні виклики. Це призводить до посилення незадоволення, поляризації і популізму, які ще більше ускладнюють довготермінове планування. На жаль, ми схильні боротися у минулих війнах, а не теперішніх чи майбутніх. Можливо, наша соціальна політика і досі спрямована на це? Як добре ми можемо справитися з технологічною революцією, у час якої живемо?

Мер Одеси про зміну ставлення до людей, які вживають наркотики

Геннадій Труханов — другий міський голова в Україні після Віталія Кличка, яки підписав Паризьку декларацію, долучившись до ініціативи Fast-Track Cities. Її започаткувала мерка Парижа Анн Ідальго у 2014 році. З того часу дві сотні міст зобов’язалися досягнути цільових показників боротьби з ВІЛ 90—90—90:

  • 90% людей, які живуть з ВІЛ, мають знати про свій ВІЛ-статус.
  • 90% з тих, які знають, мають отримувати антиретровірусне лікування.
  • 90%, які отримують лікування, мають знизити своє вірусне навантаження.

На жаль, довгий час наше місто було лідером за поширенням ВІЛу, туберкульозу, гепатиту. Нам були вкрай необхідні Паризька декларація і меморандум з Альянсом громадського здоров’я. Однак, найголовніше — це зміни свідомості і ставлення, зміни традиційних методів протидії на ті, які зараз успішно реалізовують у Європі.

У моїй свідомості багато перевернула минулорічна поїздка у Берн. Ми побачили новий ефективний підхід і вже почали запроваджувати його у нашому місті. Були шоковані, коли побачили там центр, куди наркозалежні люди приходять і можуть за допомогою медиків прийняти те, що вони приймають, але зробити це безпечно. Ставлення — як до людей, які мають хворобу, з якою їм потрібно допомогти, а не карати. Скажу чесно, в Україні, в Одесі, на мою суб’єктивну думку, суспільство ще не готове до такого сприйняття.

Перше, що ми почали після повернення з Берна — це робота з депутатами міської ради, комісією охорони здоров’я, нашими підрозділами і Департаментом охорони здоров’я. Не скажу, щоб вона йшла плавно, але ми прийняли міську програму з протидії туберкульозу, СНІДу та іншим вірусам. Не з першого разу, але сьогодні вона є і діє в Одесі. Ми ведемо велику роботу з правоохоронними органами, тому що в свідомості багатьох наших правоохоронців є певна суперечність. Протягом багатьох десятиліть наркоманія розглядалася як злочин, а наркозалежні — злочинці, а не як люди, які потребують допомоги, лікування. Мені дуже сподобалася зустріч в муніципалітеті Женеви з відділом охорони здоров’я. Вони дуже яскраво сказали: «Чому ми не реагуємо на людей, які вживають алкоголь, хоча вважаємо алкогольну залежність хворобою? Є люди, які щоденно приймають антидепресанти, а це також залежність». Зміна філософії, зміна ставлення — це основне завдання для України і для Одеси.

Спецпредставник Генсека ООН про політичні причини епідемії ВІЛу в Східній Європі

Мішель Казачкін — французький лікар, дослідник і правозахисник. 1983 року він вперше почав лікувати людей зі СНІДом, а 1985 року відкрив спеціалізовану клініку в Парижі. Протягом п’яти років Мішель очолював Глобальний фонд для боротьби зі СНІДом, туберкульозом і малярією. З 2012 року він працює Спеціальним представником Генерального секретаря ООН з ВІЛ/СНІДу у Східній Європі і Центральній Азії.

З 2000-х років у світі спостерігається зниження кількості нових випадків зараження ВІЛ-інфекцією, а також зниження кількості пов’язаних з ВІЛом смертей. Східна Європа і Центральна Азія є єдиним регіоном з протилежною тенденцією стійкого і стрімкого росту епідемії. З 2010 по 2016 роки кількість нових випадків зараження зросла тут на 60%, кількість смертей — на 27%. Більше половини нових випадків припадає на Росію і там ця цифра продовжує зростати. Кількість нових зареєстрвованих випадків ВІЛу в Україні з 2010 до 2015 року зменшилася на 23%, але у 2016-2017 роках знову почала збільшуватися.

На відміну від інших частин світу, епідемія виникла і продовжує розвиватися не зважаючи на те, що країни регіону мають високий або середній рівні доходу; а також незважаючи на те, що в цей час уже існують антиретровірусна терапія і ефективні стратегії профілактики. Епідемія почалася тут у другій половині 1990-х років на тлі суспільної бентеги, проблем у системі охорони здоров’я та епідемії вживання ін’єкційних наркотиків. В останні роки більшість нових випадків зараження ВІЛом припадає на людей віком 30-50 років. Ситуація неоднорідна всередині країн: центром епідемії в Росії є Урал і Сибір (дві третини нових випадків в Україні припадає на 6 найбільш уражених регіонів: Дніпропетровську, Одеську, Донецьку, Київську та Миколаїську області і місто Київ). Це свідчить про велику відповідальність у боротьбі з ВІЛом, яка лежить на місцевих органах влади.

Епідемія є концентрованою: деякі суспільні групи мають непропорційні ризики і захворюваність ВІЛом, а також обмежений доступ до базових ВІЛ-сервісів. У всьому світі до них належать чоловіки, які мають секс з чоловіками (у 28 разів більший ризик захворіти); секс-працівниці і секс-працівники (у 13 разів більший ризик); люди, які вживають ін’єкційні наркотики (у 22 рази більший ризик); трансгендерні жінки, які мають секс з чоловіками; ув’язнені і затримані; партнер_ки ВІЛ-інфікованих людей; а також підлітки, які належать до усіх цих груп. Епідемія поширюється не тільки тому, що суспільство стигматизує і дискримінує цих людей. Таке ставлення має політичну, законодавчу і поліційну основи:

  • У всьому регіоні, включаючи Україну, секс-робота криміналізована.
  • В Узбекистані і Туркменістані гомосексуальні стосунки між чоловіками криміналізовані, у Росії діє закон про заборону «пропаганди гомосексуалізму». В тих країнах регіону, де законів проти ЛГБТ немає, звучать пропозиції їх ухвалити.
  • В частині країн зберігання наркотиків для особистого використання криміналізоване, тоді як у інших норми для диференціації особистого використання від торгівлі чи перевезення дуже низькі. Загалом, наркополітика покладається на заборони і поліцейські методи, тому людей ув’язнюють навіть за незначні правопорушення.
  • У всіх країнах регіону криміналізована передача ВІЛ-інфекції, у кількох діє заборона на в’їзд, перебування і проживання людей, які живуть з ВІЛ.
  • У Росії, Узбекистані і Туркменістані забороненна замісна метадонова терапія. Після окупації програми замісної терапії були припинені також на території Криму і окремих районів Донецької та Луганської областей.
  • У більшості країн мігранти, особливо, незареєстровані, мають обмежений доступ до ВІЛ-сервісів.

Пострадянські системи охорони здоров’я традиційно є дуже секторальними і спеціалізованими. Система лікування туберкульозу не пов’язана з системою лікування ВІЛу, а первинна медична допомога не інтегрована з вторинною і третинною. Система тестування орієнтована на широкий загал і не охоплює ключові групи, у яких зосереджені більшість недіагностованих випадків інфекції. Лікарі не підготовлені до роботи з ключовими групами. Це призводить до того, що дуже часто ВІЛ діагностують на останніх стадіях. Зростає частка одночасних захворювань на ВІЛ і туберкульоз, що особливо поширено у місцях позбавлення волі серед людей, які вживають наркотики.

Боротьба зі СНІДом і туберкульозом недофінансовується. Лише 28% людей, які живуть з ВІЛ, мають доступ до антиретровірусного лікування. Глобальні фонди скорочують інвестиції у країни з середнім рівнем доходів і тому починають виходити з регіону, однак перехід від донорського до бюджетного фінансування йде повільно. Уряди демонструють обмежену готовність платити за програми, спрямовані на вразливі групи, а також витрачають зайві кошти на купівлю ліків за завищеними цінами. У всьому регіону є чудові приклади активізму та громадських організацій, але вони залежні від міжнародного фінансування, яке скорочується. Деякі країни запровадили обмеження на реєстрацію громадських організацій і отримання грантів з-за кордону. При цьому, ефективних механізмів залучення ГО до виконання послуг за контрактами на замовлення держави немає.

Прогрес є, але він все ще може бути кращим. 2018 році в Грузії, Молдові і Україні стала доступною доконтактна профілактика ВІЛу (PrEP). Білорусь, Казахстан, Молдова й Україна зберегли або розширили програми зменшення шкоди за рахунок бюджетних коштів. У Санкт-Петербурзі інвестиції місцевої влади у програми профілактики призвели до зменшення кількості нових випадків ВІЛ-інфекції. В Україні, Казахстані і Молдові запроваджені більш ефективні механізми закупівель, що дозволило значно розширити доступ до лікування ВІЛу. Це все є питанням вибору і саме в цьому полягає функція політики.

Здоров’я є політичним вибором на всіх рівнях влади: муніципальному, регіональному, національному і глобальному. ВІЛ у Східній Європі — це епідемія втрачених можливостей. Для боротьби з нею необхідно терміново збільшити охоплення програмами тестування, профілактики і лікування. Критично важливо перейти від медичного підходу до соціально орієнтованого, забезпечити рівний доступ до здоров’я і запровадити систему громадського здоров’я — комплекс інструментів зі зміцнення здоров’я, попередження захворювань, збільшення тривалості та заохочення здорового способу життя.

 

Поділитися текстом