Першу частину дослідження процесів розбудови кіномережі у 1950–1960-ті в УРСР, присвячену кінофікації сіл, читайте за посиланням.

Граматика кіно як мистецького висловлювання — в сенсі сукупності правил, що впорядковують процеси зйомок та показів, — виникає та змінюється відповідно до доступного технологічного устаткування. 1950-ті роки стали декадою значних технологічних трансформацій, які в контексті України поєдналися зі зміною партійної політики. Десталінізація та орієнтація на використання «досягнень Заходу» середини 1950-х контрастували з нещодавньою антикосмополітичною та ізоляційною кампанією кінця 1940-х. Ця зміна — «відлига» — в культурних інституціях відбувалася дуже повільно і фрагментарно; в Україні, особливо у контексті роботи кіностудій наприкінці декади, подекуди навіть невідчутно1. У межах кінофікації «відлига», насамперед, втілилася у технологічному оновленні та будівництві кінотеатрів за типовими проєктами у містах.

Цей епізод є нарисом розбудови міської кіномережі протягом 1950-х, періоду масового будівництва літніх кіномайданчиків і впровадження широкоформатної технології. Водночас протягом цієї декади українські кінофікатори повсякчас працювали в умовах непослідовного планування та хаотичного постачання ресурсів.

На повітрі

Протягом 1950-х років в Україні починається масштабне будівництво літніх кіномайданчиків та кінотеатрів. У деяких областях, як-от у Київській, працівники кінофікації спрямовували зусилля на облаштування саме таких просторів з метою латання дірок у «виконанні плану», що виникли через неспроможність управлінь досягати та приваблювати глядачів у селах (докладніше про це — у першому епізоді). Побудова таких кіномайданчиків була суттєво дешевшою та швидшою, аніж будівництво нових кінотеатрів. Ці простори складалися лише з кіноапаратних, глядацьких залів і подекуди складських кімнат; для їхнього обладнання використовували значно доступніші матеріали2. Увага до літніх кінотеатрів та їхніх репертуарів значно посилилася ще після 1954-го, зокрема за рахунок приєднання Кримської області (тоді кіномережа України зросла на 17 літніх кінотеатрів).


У 1950-х роках літні кінотеатри з’явились у багатьох містах. Наприклад, у 1949-му в Києві відкрився Зелений театр, навколо якого розгорнулася жвава дискусія через ресторан на території. Тодішній голова виконавчого комітету партії вирішив, що він необхідний для гостей Києва і «гарно доповнює архітектуру місця». Однак для того щоб попередити «зловживання» — відвідувачі ресторану не мали безоплатно дивитись кіно, — пропонували встановити зелений захист. Протягом 1955–1956-го в Одесі побудували аж 4 літні кінотеатри на 1000 посадкових місць, кожен за рахунок залучення фондів промислових підприємств.

Читайте також:
(Напів)ревіталізовані: 4 приклади переосмислення індустріальних просторів в Україні

Ентузіазм щодо отримання прибутків через відкриття літніх кіномайданчиків був нетривалим, адже проведення кінопоказів суттєво залежало від погоди. Особливою проблемою стали дощі, які співпадали з сезоном відкриття літніх майданчиків у травні-червні. В деяких областях, як-от у Донецькій, через зливи утворювалося бездоріжжя, тож неможливо було транспортувати кіноапаратуру на майданчики. Одночасно з будівництвом розгорнулося виробництво брезентового накриття: одним із перших був накритий літній кінотеатр у Києві на Володимирській гірці у 1952 році (орієнтовна вартість виробництва — 20–30 тис. карбованців). У деяких областях намагалися продовжити сезон роботи кінотеатрів аж до грудня. Літній кінотеатр «Парк» у Харкові працював навіть узимку завдяки зусиллям колективу кінотеатру, які додатково заасфальтували доріжки, зробили підлогу та підвели опалення.


Іншою проблемою стало адміністрування літніх кінотеатрів: не вистачало не лише людей для підтримки їхньої роботи, а й місця для їхнього розміщення. Через відсутність кас і білетерів утворювалися величезні черги з глядачів, що затримувало початок сеансів. У деяких випадках через такі затримки скасовували останній показ. Літні кінотеатри були закріплені за найближчими міськими кінотеатрами, і часто їх обслуговував один штат працівників. А до середини 1950-х призначали директорів лише для тих літніх майданчиків, де відбувалося 3 і більше сеансів.

У приміщенні

Літні кінотеатри здавалися засобом швидко забезпечити прибуток і відвідуваність, тож протягом 1950-х у Головному управлінні кінофікації оприявнилася напруга між їхньою побудовою та підтримкою вже працюючих кінотеатрів. Головною проблемою для керівництва областей був нерівномірний розподіл коштів: їх видавали на створення нових кіномайданчиків, проте не видавали на ремонт кінотеатрів. Так, наприклад, коли в 1952-му Дніпропетровська область отримала 250 тисяч карбованців на літній кінотеатр (орієнтовна вартість одного — 10–15 тисяч карбованців), голова обласного управління наполягав на використанні цих коштів для капітального ремонту кінотеатру «Родіна», де протікав дах і треба було змінювати підлогу.

Загалом, неодноразово директори кінотеатрів та працівники кінофікації наголошували на тому, що українська міська кіномережа страждає через недостатню увагу до утримання будівель кінотеатрів. У 1955 році управління Донецької області самостійно зібрало кошти для ремонту кінотеатрів, але не могло це реалізувати через те, що підрядником ремонтних робіт було Міністерство сільського будівництва, яке не мало «ні людей, ні матеріалів». Тоді доповідач від цієї області просив включити кінотеатри до компетенції Міністерства вугільної промисловості, адже більшість з них розміщувались біля шахт задля кінообслуговування шахтарів. Відсутність розуміння того, що кінотеатри потрібно не лише побудувати, а й підтримувати їхнє функціонування протягом тривалого часу, простежувалося і в браці коштів для ремонту, і в ставленні персоналу до приміщень. У 1957-му кінотеатр у Макіївці на 750 посадкових місць, наприклад, закрили через аварійне становище та грибок.

У 1950-х роках у більшості кінотеатрів України була відсутня вентиляція, і, відповідно до доповідей кінофікаторів, у залах була «страшна загазованість», температура подекуди сягала 34 градусів. Також не всі кінотеатри мали постійні джерела електропостачання та системи опалення — у багатьох з них узимку було дуже холодно.

На фоні проблем з утриманням дивовижно, що 1950-ті стали декадою масштабного будівництва кінотеатрів в Україні. З 1951 року по 1955 рік кількість постійних кінотеатрів зросла на 74 (за рахунок нового будівництва Міністерства культури — 40; інші 35 були передані зі складу з обмеженим режимом роботи, сільських кінотеатрів, отриманих з інших організацій та орендовані) і з кожним роком продовжувала зростати.

Із затвердженням постанови «Про усунення надмірностей у проєктуванні та будівництві» в 1955-му кінотеатри почали будувати за типовими проєктами. Типове будівництво кінотеатрів існувало і в 1940-ві роки: так, наприклад, у 1949-му в Краматорську був побудований однозальний кінотеатр на 500 місць за типовим проєктом, затвердженим Комітетом у справах архітектури ще в 1945 році3. Постанова 1955 року маркувала насамперед технологічну реформу — акцент на функціональності, а не на декоруванні; стандартизація проєктування та уніфікація використання матеріалів (докладніше про це — у третьому епізоді).

Обласні управління кінофікації отримували кінотеатри за типовими проєктами, але з «великими труднощами»: кінофікатори мали отримувати дозволи від партійної, профспілкової організацій, заводів та інших підприємств, кошти яких залучалися до будівництва. Водночас для деяких областей це знаменувало можливість нарешті побудувати нові кінотеатри. Так, наприклад, представник управління кінофікації Дніпропетровської області, підсумувавши, що «ми в Дніпропетровську за 40 років радянської влади побудували один кінотеатр», у 1957 році мав змогу затвердити будівництво 5 просторів за типовим проєктом Міністерства культури СРСР на 400 посадкових місць.

У другій половині 1950-х навіть після закінчення будівельних робіт кінотеатри ще тривалий час не вводили в експлуатацію: через катастрофічний брак меблів та відповідних матеріалів для них, особливо дерева (у 1957-му була навіть ініціатива самостійного виробництва меблів у Донецькій області в місті Артемівськ). Проблема зі станом посадкових місць існувала й у функціонуючих кінотеатрах: в Одесі в «ХХ років РСЧА» і «Крилах» необхідно було замінити «примітивні» крісла, які поставили як тимчасовий варіант відразу після війни; у Дніпрі в кінотеатрі «Родіна» меблям було 40 років, а в кінотеатрі «Жовтень» — 50. У Запоріжжі працівники кінофікації також наголошували на заміні «невідкидних» місць і подальшій передачі їх у менші міста Токмак та Мелітополь.

Від заводів до кінозалів і кіноапаратних

З 1955-го в українській міській кіномережі почалося впровадження широкоформатних показів зі стереозвуком. Кінотеатри «Жовтень» у Києві на 800 місць, «ХТЗ» в Харкові на 1000 місць, «ХХ років РСЧА» в Одесі на 800 місць мали бути першими просторами, переобладнаними задля широкоекранного показу (повна вартість переобладнання одного кінотеатру складала 350–400 тис. карбованців; устаткування Одеського кінотеатру було затримано).

Широкоформатні проєктори та екрани для кінотеатрів України (а також Москви і Мінська) вироблялись на київському заводі «Кінодеталь». Екрани також створювалися на одеському та київському заводах КІНАП. Так, наприклад, у 1956-му переобладнали кінотеатр імені Фрунзе, що розміщувався на вулиці Карла Маркса, 27 (зараз — вулиця Катерининська) в Одесі. Туди поставили перший екран заводу КІНАП шириною 17 метрів, однак через декілька місяців його замінили через те, що смуги, які на ньому з’являлися, перешкоджали показу фільмів.


Незважаючи на те, що вже в 1955-му в Україні було заплановано будівництво 8 широкоекранних кінотеатрів до 1960-го (загальною вартістю 28 мільйонів карбованців), впровадження технологічного оновлення відбувалося кволо та «за лінією пристосування» (тобто переобладнання приміщень), викликаючи суперечки між керівниками обласних управлінь кінофікацій. Так, наприклад, кінофікатори Донецької області у 1955-му запитували, чому «Харків отримує широкий екран, а Донецьк, Дніпро та Одеса не можуть?».

Розподіл екранів між областями здійснювався відповідно до кількості посадкових місць і ширини кінозалів, однак саме поширення широкого показу суттєво уповільнювалося відсутністю широких екранів. У 1955-му відповідь на затримки була такою: «У нас тільки два широких екрани в республіці, це все, що ми могли у себе зробити». За встановленим широким екраном у працівників окремих кінотеатрів виникла супутня проблема — нестача широкоформатних фільмів для демонстрації кіноглядачам.

У контексті технологічних інновацій другої половини 1950-х років кульмінацією «відлиги» у сфері забезпечення «кінообслуговування» стало впровадження панорамної технології. Кінопанорама у Радянському Союзі виникає у відповідь на американську технологію сінерами, розроблену Фредом Воллером та Ґазардом Рівісом у 1952 році. Проєктування фільму на три різні панелі створювало єдине величезне зображення за рахунок використання трьох проєкторів, розташованих під кутом 48 градусів відносно один одного, що, поєднуючись з новою системою стереозвуку (семиканального магнітного запису і відтворення), формувало безпрецедентний до цього глядацький досвід занурення у стрічку.

Слухайте також:

Кінопанорамна технологія була розроблена в Москві в Науково-дослідницькому кінофотоінституті під керівництвом Овсія Голдовського, який став головним популяризатором її використання. У своїх публікаціях він неодноразово наголошував, що радянські розробники зумисно затримали введення в експлуатацію кінопанорами, щоб виправити недоліки американської сінерами4. Хоча на практиці різниця була незначною: частина технологій були взаємозамінними; радянська аудіосистема складалася з дев’яти каналів звуку, а не із семи, як американська5.


У Києві в 1958 році в переоблаштованому приміщенні Будинку культури поліграфістів на вулиці Шота Руставелі, 19 відкрився перший панорамний кінотеатр у Радянському Союзі — «Кінопанорама». Першою продемонстрованою стрічкою на його екрані була «Широка країна моя» («Широка страна моя»), травелог документаліста Романа Кармена і поета Євгена Долматовського (який також демонструвався у радянському павільйоні на Брюссельській міжнародній виставці 1958-го). Проте як виключно панорамний кінотеатр «Кінопанорама» проіснувала до середини 1960-х — врешті-решт, панорамна технологія, зокрема через складність зйомки панорамних фільмів, була витіснена широким форматом. У Донецьку згодом також був відкритий панорамний кінотеатр, проте деталі його діяльності наразі мені невідомі. Ймовірно, у 1959-му він був перейменований з «Кінопанорами» у «Кристал».

Читайте також:
«Будувати і жити: етика міст», Річард Сеннетт. Уривок з книжки

У 1950-х роках в Україні з’явилися також кінотеатри стереоскопічного кіно за нещодавно розробленою системою «Стерео 35» (модифікована система Іванова), що уможливлювала створення і перегляд тривимірних стрічок без окулярів. У 1954-му в Києві на першому поверсі житлового будинку на вулиці Хрещатик, 29 відкрився перший в Україні кінотеатр «Стереокіно» на 108 посадкових місць (згодом отримав назву «Орбіта»). Для кінопоказів у цьому просторі був встановлений спеціальний лінзо-растровий екран 4⨯3 метри з вищим показником розподілу зображення для правого і лівого ока відповідно. Ця модифікація попередніх радянських розробок у сфері стереокіно полегшувала для глядачів пошук тієї точки перегляду, з якої вони дійсно бачили тривимірне зображення. Незабаром такий же екран був встановлений і в Одесі6.

Виробництво кіноапаратури та її запчастин здійснювалося, зокрема, на київському та одеському заводах КІНАП та київському заводі «Кінодеталь». На початку 1950-х «Кінодеталь» постачав деталі кіноустановок К-25, СКП-26 та 16 ЗП-5, фільмостати, деталі двигуна Л3/2. За п’ять років ця апаратура (особливо типи К-25 та 16 ЗП-5) уже вважалася застарілою і мала бути знята з експлуатації до 1958-го. Однак заміна відбулася дуже невпорядковано і хаотично: ще у 1957 році у багатьох міських кінотеатрах на велику кількість посадкових місць використовувалося старе кінообладнання. Загалом протягом 1950-х років українські кінофікатори зауважували поганий стан технічної апаратури. Особливо це хвилювало представників організацій кінопрокату, адже копії фільмів повертались пошкодженими і не придатними до показів у інших регіонах країни. Проблеми з розповсюдженням копій призводили до змін у запланованих кінорепертуарах в областях.

Погане технічне забезпечення у місцях, де проводились кінопокази, контрастувало із загальною партійною риторикою, де «наука і технологічний прогрес» визначалися як основні орієнтації радянського суспільства. Цей контраст набуває суттєвої виразності наприкінці 1950-х, коли досягнення космічної програми Радянського Союзу за часів Холодної війни маніфестуються у візуальній культурі як перемога соціалістичного устрою суспільства над західним капіталізмом7.

У цей же період посилюється увага до технологій у сфері кінофікації, заохочується діяльність «раціоналізаторів» і «винахідників» — кіномеханіків та / чи людей з технічною освітою, які мали можливість запропонувати краще рішення для потреб виробництва. Практика «рацпропозицій», як своєрідний спадок ленінського декрету 1919-го року «Положення про винаходи», існувала і на початку декади (тоді вони фіксувались у зошитах)8, однак у другій половині 1950-х їхнє впровадження почало здійснюватися на конкурсних засадах та регулюватися окремими підлеглими організаціями.

У 1955 році в Головному управлінні кінофікації було створено Бюро раціоналізації та винахідництва, а на заводі «Кінодеталь» було засновано виробничо-технічну Раду. Наступного року Міністерство культури УРСР організувало конкурс на найкращу раціоналізаторську пропозицію щодо підвищення якості кінопоказів, де автори найкращих 13 пропозицій були нагороджені премією. У 1959 році на конференції раціоналізаторів та винахідників відзначався, зокрема, колектив кінотеатру «Київ» у Києві за кількістю впроваджених і затверджених пропозицій та раціоналізатори Луганської області «за складність вирішених завдань» та «глибину підходу». Останні, наприклад, винайшли «автоматичний довідковий пристрій кінотеатру, який позбавляє працівників кінотеатру необхідності давати довідки за телефоном про його режим роботи», як його із захватом описував головний інженер управління кінофікації.

Розбудова української міської кіномережі, особливо в другій половині 1950-х років, ускладнювалася інерційністю адміністративної системи супроти вимог невпинного технологічного оновлення. Стисло резюмує це «анекдотичний випадок», про який розповідав головний інженер управління кінофікації на конференції: кіномеханік Житомирської військової кіноустановки «товариш Смоляр» подав рацпропозицію щодо «збільшення світлового потоку кінопроєкторів типу СКП-26 шляхом вилучення конденсора дугової лампи і зміни відстані між дугою і відбивачем». Він не долучив до пропозиції акт випробування — опис експерименту, що підтверджував дієвість технологічного рішення. Тож Житомирське управління здійснило його самостійно. Виявилося, що рацпропозиція товариша Смоляра працює, але в специфічних умовах — якщо лінза кінопроектора не була вчасно замінена кіномеханіками та є старою, пожовклою і неякісною.

Примітки

  1. Joshua First, Ukrainian Cinema: Belonging and Identity during the Soviet Thaw (Bloomsbury Publishing, 2015), 21–22
  2. В. В. Щербаков, В. Е. Быков, Г. К. Белилин, Д. Б. Хазанов, Архитектура кинотеатров. Государственное издательство литературы по строительству и архитектуре, Москва, 1955. — С. 94–95.
  3. В. В. Щербаков, В. Е. Быков, Г. К. Белилин, Д. Б. Хазанов, Архитектура кинотеатров. Государственное издательство литературы по строительству и архитектуре, Москва, 1955. — С. 31.
  4. James H. Krukones, «Peacefully Coexisting on a Wide Screen: Kinopanorama vs. Cinerama, 1952–66,» Studies in Russian and Soviet Cinema 4, no. 3 (January 1, 2010): 283–305, https://doi.org/10.1386/srsc.4.3.283_1.
  5. Lida Oukaderova, The Cinema of the Soviet Thaw: Space, Materiality, Movement (Indiana University Press, 2017), 30. Slava Gerovitch, Soviet Space Mythologies: Public Images, Private Memories, and the Making of a Cultural Identity (University of Pittsburgh Press, 2015), https://doi.org/10.2307/j.ctt15nmjd1.
  6. Nikolai Mayorov, «A First in Cinema...stereoscopic Films in Russia and the Soviet Union,» Studies in Russian and Soviet Cinema 6, no. 2 (January 1, 2012): 230-231, 235, https://doi.org/10.1386/srsc.6.2.217_
  7. Див.James T. Andrews and Asif A. Siddiqi, eds., Into the Cosmos: Space Exploration and Soviet Culture (University of Pittsburgh Press, 2011), https://doi.org/10.2307/j.ctt6wrcn2;
  8. За радянськими підрахунками, в 1940 році працювало 526 тис. винахідників, а у 1959-му — 2 млн. Кількість «рацпропозицій» збільшилась з 202 тис. у 1940-му до 1816 тис. у 1958-му. Вважалося, що вони допомогли зекономити 9 млрд карбованців «народних грошей».

Фотографія згори: Ярослав Сусоєв, кінотеатр «Родіна» у Кривому Розі.

Поділитися текстом

Facebook Twitter

Коментарі