Щасливе старіння як спротив неолібералізму

Ріст і розвиток міст та старіння населення планети є двома глобальними трендами нашої сучасності. Звідси виникає питання про поєднання цих тенденцій: чи комфортно старшим людям у містах? Ба більше, чи дружніми до них є громади та суспільство в цілому? Багато статей Mistosite присвячені ідеї справедливого міста — такого, яке б функціонувало на засадах соціальної справедливості. Якщо говорити про людей старшого віку, то вони часто у фокусі муніципальних та державних соціальних політик, а в суспільному дискурсі постають групою, яка за замовчанням заслуговує на повагу та підтримку. Однак чи перетворюється це на привілеї для людей старшого віку? Чи не стирається межа між шанобливим ставленням і допомогою з одного боку та патерналізмом з іншого? Який вплив на повсякденне життя мають такі ризики як самотність, неможливість фінансово себе забезпечити, соціальна ексклюзія, ейджизм та ейблізм? 

Цей текст не фокусується на наслідках COVID-2019 і повномасштабної війни Росії проти України, адже такий аналіз потребує окремої уваги.

Старіння та неолібералізм   

У капіталістичному суспільстві культ продуктивності є одним із центральних аспектів, можливість працювати задля генерування прибутку і «суспільного блага» є однією з ключових характеристик повноцінного члена суспільства. Такий підхід залишає за дужками всіх, хто не може викладатися на всі 100% через певні аспекти фізичного чи ментального здоров’я, наявність дітей або тих, хто потребує піклування чи має «непривабливий» паспортний вік. Західна теорія продуктивного (успішного) старіння пропонує без огляду на вік знаходити способи розвиватися, переналаштовуватись і приносити користь. У такому випадку конкретна людина та її індивідуальні зусилля мають виступати джерелом змін і покращення власного життя, роль держави чи громади відходить на другий план. Звісно, немає нічого поганого в тому, аби люди старшого віку відігравали активну роль у житті міста чи громади або продовжували професійний шлях, однак коли це стає ультимативною вимогою, дискримінація та ексклюзія тих, кому не підходить продуктивне старіння, посилюється. Нерідко можна почути про публічний осуд та гнів стосовно жінок старшого віку через їхнє користування громадським транспортом: їх звинувачують у тому, що вони кудись їдуть занадто рано або ж занадто часто, витрачають намарно гроші з міського бюджету, сплачуючи пільгову ціну за проїзд. Потрібна поважна причина, щоб пересуватись містом, в ідеалі — доїзд до робочого місця. Не менше ненависті дістається жінкам, що збираються біля під’їздів — мовляв, вони занадто багато спостерігають за сусідами чи пліткують. Натомість можна було б адвокатувати за кращий громадський транспорт або ж збільшення варіантів дозвілля для людей третього віку, адже коли міста стають комфортними для них, виграють усі міські житель_ки. 

Попри фокус на продуктивності в поєднанні з міжнародною тенденцією до підвищення пенсійного віку, яка є одним із наслідків відходу від держави добробуту, знайти роботу в старшому віці не дуже легко, особливо жінкам, яким часто доводиться працювати на некваліфікованих роботах (консьєржками чи прибиральницями) з низькою оплатою праці. Окрім цього, попри те, що зазвичай серед неформально зайнятих більшість становлять чоловіки, у вікових групах 60 і більше ситуація протилежна — там переважають жінки. Тим, хто перебуває поза ринком праці,часто доводиться вдаватися до банального виживання. У 2021 році 77% українських пенсіонер_ок проживали за межею бідності, а повномасштабна війна лише погіршила ситуацію. Поступ капіталізму у багатьох країнах перетворив вихід на пенсію на недоступну розкіш: він дедалі рідше означає час, коли можна відпочивати, спілкуватися з друзями або займатись улюбленим хобі, а припинити працювати частіше означає опинитися без засобів до існування, стати бездомною людиною — частка бездомного населення старшого віку зростає в ЄС, Великій Британії, Канаді, США та Японії.

Часто серед отримувач_ок соціальних послуг в Україні та світі є багато людей старшого віку. Вплив неолібералізму відчутний і в цій сфері. Попри те, що основним актором у цій галузі є державні та муніципальні установи, ринковий підхід тут теж відчувається — наприкалад, хоча б у трансформації соціальної допомоги в Україні у надання соціальних послуг або наявності конкурентного підходу, де підтримку можуть отримати не всі, а лише ті, хто найбільше її потребує згідно з «універсально адресним підходом». Крайнім виявом неоліберального впливу є зменшення обсягу надаваної допомоги й урізання виплат аж до повного їх знищення. Перед таким натиском літні люди часто постають беззахисними і вимушеними послуговуватися тим що є, недоотримуючи необхідної опіки та відмовляючи собі у задоволенні базових матеріальних потреб, як-то купівля ліків, продуктів чи оплата комунальних послуг.

Варто зазначити, що перетинаючись з іншими аспектами ідентичності, вік робить виживання в неоліберальному суспільстві ще важчим і посилює нерівності. Це стосується мігрант_ок, людей з ментальними станами чи інвалідностями, представни_ць ЛГБТКІ+ спільноти, для яких часто важко інтегруватися в таке суспільство і підтримувати необхідний рівень продуктивності й успішності. Фактор віку в контексті неолібералізму натомість привносить елемент дезінтеграції: замість того, щоб бачити міського жителя, який заслуговує на гідне старіння — численні години відпочинку у парку, наприклад, — він бачить його лише як неспроможного більше до економічної діяльності, а отже, непродуктивного, неуспішного і непотрібного.

Гендерні стереотипи та турбота про старших

Якщо неолібералізм пропонує забезпечити собі достойну старість через фінансову успішність або звернення по догляд до приватних інституцій, які, втім, не завжди є надійними та безпечними, то патріархат і пов’язані з ним гендерні стереотипи пропонують спиратися на використання репродуктивної праці. Згідно з цією ідеєю, гідне старіння теж є індивідуальною відповідальністю і результатом створення нуклеарної сім’ї — про батьків літнього віку мають подбати їхні діти, в ширшому розумінні за будь-ким із старших родич_ок мають доглянути молодші, і часто ця роль стереотипно приписується жінкам. Подібно до іншої репродуктивної праці, це подається як їхнє «природне» призначення. Звісно, піклування про рідних у домашніх умовах саме по собі не має нічого поганого, однак у патріархальному суспільстві воно часто нав’язане жінкам як обов’язок, який не має альтернативи, адже державні інституції можуть бути неспроможними забезпечити адекватний догляд за літніми людьми через низку причин. Приватні інституції можуть бути недоступними через фінансовий аспект, до цього всього додається публічний осуд та стигма, які чекають на жінок, якщо ті відмовляться від догляду. Любов до старших родич_ок ототожнюється з цілковитою присвятою себе піклуванню про них, навіть якщо на це немає фізичних або психологічних ресурсів (репродуктивна праця тісно пов’язана з постійним емоційним навантаженням; експертизи й уміння обходитися з захворюваннями, якщо такі наявні, у тому числі ментальними; часу — іноді жінкам доводиться змінювати місце роботи або й повністю звільнятися, аби доглянути старших родич_ок, навіть якщо це ставить під загрозу матеріальний добробут родини). Гендерний розподіл праці, втім, виходить і за межі родини: працівницями державних і приватних установ або працівницями, які опікуються літніми людьми і яких наймають в індивідуальному порядку родини, також найчастіше є жінки, яким у цій сфері доводиться стикатися з перепрацюванням, незахищеністю і низьким рівнем оплати праці. Всі, чиє майбутнє не вписується в образ посивілої гетеросексуальної пари, яка бавиться з онуками (особливо це стосується самотніх жінок), згідно з гетеронормативними уявленнями, за замовчуванням є знедоленими і такими, що не можуть дати собі раду. Такий стереотип є дискримінаційним і руйнівним. Натомість розвиток добросусідства, неформальних і товариських зв’язків у спільнотах і громадах можуть бути потужним інструментом протидії соціальній ексклюзії тих, хто не має партнер_ок, дітей та онуків, не кажучи вже про те, що проживання наодинці не є само по собі приреченим сценарієм, а навпаки, може бути частиною радісного та наповненого життя. І навіть якщо в людини сформувалися наповнюючі та безпечні родинні стосунки, наявність сім’ї не може цілковито замінити соціальне життя.

Громади, спільноти, об’єднання

Зв’язок між старінням і громадами дуже цікавий і в залежності від ідеологічного та соціально-економічного клімату може мати різний вплив на добробут старшого покоління. Концепція aging in place передбачає створення комфортних умов для старіння у містах і громадах, які б дозволяли залишатися там, не зважаючи на вік і не поступаючись якістю життя. Міста при цьому трансформуються, відходять від ейблістських і нормативних підходів у плануванні, враховуючи різноманіття жительок і демографічні зміни, створюючи дружні умови для літніх людей: зручне житло та громадський транспорт, медичні та комерційні установи. Дружні до старших людей міста допомагають піклуватись про їхнє ментальне та фізичне здоров’я, стан якого, як відомо, часто є наслідком політик і ціннісного ставлення до конкретної демографічної групи. Наприклад, у Сінгапурі один із великих офісних комплексів має безбар’єрний просторовий дизайн, автоматичні двері запрограмовані зачинятися повільніше, аби була змога заїхати на візку, для незрячих людей передбачено написи шрифтом Брайля та направляючі тактильні елементи, для людей з особливостями слуху — більш чітка звукова комунікація. Вашингтон може похвалитися інклюзивною мережею метрополітену, 91 станція є повністю доступною. Місто Сонома в Каліфорнії створило дружній до аутистичних людей житловий проєкт, який враховує сенсорні чутливості, чутливості до світла та звуку.

Паралельно самі містян_ки об’єднуються для спільного проживання, аби разом протистояти викликам, які пов’язані зі старінням. Прикладом такого підходу є Older Women’s Co-housing Community у Великій Британії, резидентки якої вирішили жити разом, аби уникнути самотності та соціальної ексклюзії, які, у свою чергу, можуть призводити до депресії та інших випадків погіршення здоров’я. Таке рішення може бути альтернативою створенню сім’ї або проживанню з дітьми чи родичами або в будинку для літніх людей, однак і воно потребує мобільності, фінансів і часу: на погодження ділянки та погодження угоди з партнерською житловою асоціацією пішло 18 років, то ж деякі охочі встигли знайти інше житло, а деякі просто не дожили до цього моменту. Для тих, хто не належить до able-bodied чи able-minded частки населення, створення спільноти для проживання разом або ж старіння в наявній громаді є ще більшим викликом. Знамените французьке село Ланде, де переважна кількість мешкан_ок мають деменцію, — спосіб опікуватися людьми, не позбавляючи їх автономії, не піддаючи тотальному контролю. Просторове планування тут не схоже на медичні корпуси, а нагадує звичні мікрорайони, і у кожному будинку проживають близько 8 людей, які користуються спільною кухнею та вітальнею. Житель_кам доступні різноманітні побутові активності буденного життя: прогулянки, душ, приготування їжі — на свій розсуд і в будь-який час, заданого режиму немає. Години відвідування для близьких теж гнучкі. У селі все наближено до звичної атмосфери: тут функціонують театр, ресторан, магазин — оплата не передбачена, тож не страшно забути гроші. Тим, хто в силу загострення хвороби почувається гірше, надають необхідну допомогу. Голова села стверджує, що негативний вплив інституційної дегуманізації співмірний потенційно зламаній кінцівці чи іншій побутовій травмі, тож попри наявні діагнози люди мають довіру і можливість розпоряджатися своїм щоденним життям. Така спільнота є радше винятком, ніж правилом, однак існування альтернативи інституціям, що є місцями несвободи за своєю суттю, вселяє надію на зміни, адже оприявнює, що деменція не є настільки страшною (попри те, що є серйозним і тяжким викликом як для старшої людини, так і для її близьких), наскільки її бачить нормативне суспільство, і це може впливати на добробут тих, хто має цей діагноз. Цей підхід також залишає за дужками застрарілу бінарну концепцію здоров’я-патологія, де щастя можливе лише на одному з полюсів.   

Зосередження відповідальності піклування про старше покоління в рамках спільноти чи громади може мати і негативний бік. Річ тут не в процесах децентралізації чи aging in place підході, які самі по собі є корисними підходами, а в спробі держави виключити себе з цього процесу і зняти з себе відповідальність. Яскравим прикладом є політика Маргарет Тетчер щодо старшого покоління. Услід за розгортанням житлової кризи, збільшенням безробіття і нерівностей загалом прем’єрка Великої Британії доклалася і до вкрай сумних змін у сфері соціальній: у 1980-х вона суттєво зменшила фінансування сфери догляду за старшими людьми, далі слідувала деінституалізація, яка означала не розширення свобод, а фактичне усунення державної підтримки закладам для літніх людей і врешті продаж останніх комерційним компаніям. У Шотландії, наприклад, Рада області Дамфріса та Галловея отримала згоду уряду продати приватній компанії п’ять будинків для літніх людей загальною ринковою вартістю 2,03 мільйона фунтів стерлінгів за 1 фунт стерлінгів кожен. Мало того, що держава гарантувала переважно прибутковим постачальникам послуг для літніх людей потік доходу з державного гаманця, вона також передавала їм, за невеликі витрати або навіть безкоштовно, значні активи, які були оплачені з державних коштів, натомість громади і власне отримувач_ки цих послуг залишилися біля розбитого корита. Приватні власники могли розпоряджатися майном на свій розсуд, отримавши ці активи ледь не задарма.

Запровадження у місті Торонто програми Age-Friendly Cities and Communities, яка перша була представлена ВООЗ у 2005 році, також показало, що без потужної державної підтримки містам і громадам непросто піклуватися про старше населення, особливо спираючись на принципи неоліберальної раціональності. Програма передбачає розбудову сприятливих для людей похилого віку міст чи громад, які мають доступну й безпечну дорожню та транспортну інфраструктуру, безбар’єрний доступ до будівель і будинків, а також громадські місця для відпочинку. Міста та громади, дружні до літніх, також дозволяють людям залишатися активними; підтримувати зв'язок; і робити внесок в економічне, соціальне та культурне життя своєї громади. Місто, дружнє до літніх, може сприяти солідарності між поколіннями, полегшуючи соціальні стосунки між жителями різного віку. Застосування принципів бізнес-управління й економія на ресурсах залишає поза увагою унікальний контекст міста та громади, виключає залучення найстаршого покоління до творення політик і розв’язання їхніх нагальних проблем. Дослідниця Меган Джой пише, що, зокрема, застосування техніки бенчмаркінгу (порівняння власної діяльності у певній сфері з іншими провідними акторами в ній з метою запозичити успішні практики) чинить додатковий тиск на місцевих акторів, змушуючи їх працювати разом за нерівних умов, за нестачі ресурсів і зростаючого попиту, що може призвести до фрагментованих, нерівномірних, напружених і неповних партнерств, які більше зосереджуються на цільовому наданні послуг, а не на адвокації. Натомість держава може розширювати і посилювати взаємодію зі старшим населенням, створюючи політики для зміцнення їхнього добробуту і використовуючи акторів у містах і громадах для залучення та якісної імплементації цих політик. Локальні органи влади та спільноти можуть більш чутливими до контексту і безумовно краще працювати на місцях, однак вони не можуть функціонувати без системних політик, які мають фундаментальний вплив, будь то соціальний захист чи пенсійне забезпечення.

Щасливе старіння 

У пошуках відповіді на те, як найкраще дизайнувати міста для людей старшого віку, урбаніст_ки та планувальни_ці звертаються до досвіду блакитних зон^[1]. Одним із секретів довгожител_ьок є часті активності поза приміщенням, які при цьому не є якимись спеціально запланованими вуличними фізичними тренуваннями, тож дизайн місць має бути таким, щоб спонукати, наприклад, прогулятися. Звісно, до цього докладаються й інші фактори, такі як наявність часу на відпочинок, кліматичні умови та інше. У цьому контексті критик_ині концепції продуктивного старіння пропонують звернутися до ідеї щасливого старіння. Дослідження жител_ьок блакитних зон показало, що відчуття щастя у довгожител_ьок може бути пов’язане з можливістю реалізувати себе у старшому віці у спосіб, який наповнений сенсом і приносить задоволення: це може бути продовження кар’єрного шляху, відпочинок, волонтерство, улюблена справа. Кожен може зробити цей вибір для себе, а суспільство та державні інституції можуть працювати задля створення всіх умов для цього. Звісно, такий вибір може збігатися з тим, що умовно може потрапити під теорію продуктивного старіння, однак він позбавлений нормативної обмеженості, коли цінним є лише продуктивне, він є багатогранним. Країни, громади та міста мають потенціал для створення комфортних і дружніх просторів для старших людей, коли бачать їх як тих, хто заслуговує на щасливе майбутнє та гідне життя — незалежно від того, як вони виглядають, скільки мають грошей, чи мають ону_чок і чи працюють досі. Як відомо, простори, в яких ми живемо, є відзеркаленням стану суспільства і його продуктом. Саме тому у творенні політик має бути застосований комплексний підхід, а самі вони мають бути інклюзивними та справедливими, адже ізольоване планування міст, дозвільних активностей чи програм соціальної підтримки може перетворитися на втілення патерналістських та узалежнювальних практик, які залишають людей літнього віку осторонь, у «найкращому» випадку наділяючи їх жалістю та зверхнім співчуттям.

Поділитися текстом

Facebook Twitter