5 червня 2021 року в рамках Українського урбаністичного форуму «Після Завтра» Альона Ляшева, соціологиня і дослідниця Центру дослідження Східної Європи при Університеті Бремену провела прогулянку Львовом.
Вона разом із колегами розповіла про право на місто як парасолькове право на гідні умови життя, працю, житло, права жінок, етнічних груп, квір-спільноти. А також про дві сфери, які розвиваються «креативно», — про дозвілля і житло.
Зупинка 1. Ратуша
- Що ж таке право на місто?
Нещодавно українською вийшов переклад книги Девіда Гарві «Бунтівні міста: від права на місто до міської революції». Це хоча й не перша робота, яка описує це поняття, але, мабуть, найбільш детальна. У цій книзі автор розглядає право на місто як парасолькове право на гідні умови життя, працю, житло, права жінок, етнічних груп, квір-спільноти. Чому саме право на місто об’єднує різні групи? Бо соціальні відносини у містах зав’язані на просторі.
Читайте також:
«Бунтівні міста», Девід Гарві: уривок з книжки
Право на місто — це одночасно і вимога, і щоденна боротьба між силами, що приватизують і комерціалізують міста, визискують капітал з міського простору, а з іншого боку — житель_ками, які працюють, навчаються, творять культуру міста.
- Що ж таке «креативність»?
Багато сучасних міст розвиваються у так звані «креативні» міста. Після індустріалізації міст постало питання — що далі? Однією з відповідей стала креативність, що певною мірою є запереченням індустріального міста. Поняття креативного міста пов’язане з іншим поняттям — креативного класу, яке розвивав Річард Флорида.
«У книжці „Підйом креативного класу“ 2002 року Річард Флорида стверджував, що для економічного успіху міста мають зосереджуватися на трьох „T“: технологіях, талантах та толерантності».
Ця ідея Флориди стала дуже популярною, бо легітимувала процеси реновації деіндустріалізованих зон у простори креативної індустрії. Однак у 2017 році автор концепту креативного класу та креативного міста Річард Флорида певною мірою розкаявся у тому, що його ідеї креативності набули популярності. Він розкритикував свої попередні роботи — передусім через те, які наслідки така перспектива мала для соціальної рівності. «2017 року в „Кризі урбанізму“ він раптом перефокусувався з цінностей нерегульованої економіки на політику реурбанізації задля „урбанізму для всіх“».
Слухайте також:
П'ятий епізод подкасту «Ринок вирішить?» про культуру і креативність
Всупереч цьому багатьом міським лідерам «креативна» стратегія все ще ввижається перспективною. Львів, на жаль, не виняток.
Як я вже казала, зараз Флорида вирішив змінити свій курс, помітивши, що коли ми дивимось у місті виключно на креативний клас і розвиток культурних індустрій, то ми забуваємо про те, що не всі в місті креативні. І що для того, щоб одні містян_ки були креативними, інші мають прибирати, готувати, будувати, ремонтувати тощо. Тому зараз Флорида критикує ідею креативності. Не з точки зору, що не варто бути креативними та розвивати культуру. А тому, що для комфортного життя у місті першочергово необхідно думати про соціальне: рівність і доступ до базових благ.
Також креативна стратегія розвитку часто легітимує процеси, які можна побачити майже в кожному місті, — джентрифікацію та витіснення. Сьогодні ми говоритимемо про зв’язок між ідеєю креативності або направленості на розвиток креативних індустрій та процесами витіснення і джентрифікації.
Зупинка 2. Вірменський собор
«У центрі Львова витіснення проходить радше у сфері споживання, а не житла», — стверджує соціологиня Олена Гуленок, яка два роки присвятила дослідженню дозвілля у центрі Львова та детально проаналізувала роль мережі «!FEST» у трансформаціях, що їх ми можемо спостерігати у центрі міста.
- Що таке джентрифікація?
Зазвичай джентрифікація — це зміни, що відбуваються з житлом; зміна складу населення певного району.
Читайте також:
Що таке джентрифікація і чи є вона в Україні
Однак у Львові джентрифікація відбувається через відмінності в ринку житла й оренди. У центрі Львова витіснення проходить радше у сфері споживання, а не житла. Тобто через розвиток туристифікації заклади та магазини в районі дорожчають і місцеві люди не можуть їх відвідувати. Важливою організацією, що впливає на процеси джентрифікації, є компанія «!FEST», відома також через свою мережу закладів. Фест розвивається в напрямку монополізації центру Львова. Наразі до їхніх володінь належать туристичні заклади споживання на площі Ринок, сусідніх вулицях і в інших районах. А також броварня, ферма, будівельна компанія, приватна школа, дитсадок, видавництво, їдальня Українського католицького університету, понад 10 квартир, які здають в оренду на площі Ринок. Відповідно до дискурсу, який поширює ця компанія, такий розвиток з 2007 року відбувається завдяки їхній креативності. Я досліджувала, які механізми допомагають цій компанії розвиватись і розширюватись, оскільки очевидно, що це не лише креативність.
Механізми накопичення прибутку й експансії можна поділити на формальні (легальні) та неформальні (нелегальні).
До легальних, наприклад, належать офшори. Прихильники «Фесту» апелюють до того, що компанія сприяє розвитку міста, бо сплачує великі податки. Насправді «Фест» сплачує податки на Кіпрі й таким чином заробляє більше. Також раніше вони викуповували бізнеси, що мали довгостроковий договір оренди в центрі Львова. Наприклад, на місці «Копальні кави» раніше була книгарня, яку «Фест» купив і закрив.
До нелегальних механізмів належать хабарі. До прикладу, я аналізувала відкриті дані, як-от договори оренди. Виявилося, що «Фест» орендував приміщення у міста за 1000 грн/місяць, коли ринкова вартість цих приміщень могла бути 30-40 тисяч грн/місяць. Це свідчить про те, що «Фест» має особливі умови — у який спосіб вони цього досягають, можна лише здогадуватися.
Щодо досвідів місцевих мешкан_ок, то я проводила інтерв’ю з місцевими людьми, які живуть у центрі, й аналізувала «ментальні мапи», на яких вони зображували «свої» (комфортні) та «чужі» (некомфортні) місця в центрі міста. При цьому в інтерв’ю я не згадувала нічого про «Фест» або «Локаль», поки інформант_ки самі про це не говорили. Місцеві уникають відвідування «локалівських» закладів з різних причин. Хтось тому, що це дорого. Інші говорили, що вони помічають, як ремонтують фасад, покращують інтер’єр і збільшують його «інстаграмність», а якість продукту водночас погіршується. Також дехто самі не ходять у заклади мережі «Локаль», однак приводять туди друзів і подруг з інших міст, бо очікують, що їм це має сподобатись. Інші, навпаки, не водять турист_ок у локалівські заклади, а лише туди, куди ходять самі.
На мапах місцеві позначали свої найбільш комфортні місця, і це переважно були некомерціалізовані простори, тобто ті, де не потрібно платити за перебування. Як-от дворики, лавочки, сходи біля церкви. Іноді ще немережеві кафе і бари, як от «Фацет» чи «Вірменка».
Зупинка 3. Синагога на Вугільній
«Стирання/переписування пам’яті [може відбуватися] у процесі міських трансформацій», — прогулянку продовжує Альона Ляшева.
Ця синагога на вулиці Вугільній була зведена у 1844 році. У листопаді 1918 року в цьому районі стався погром, синагога сильно постраждала, але у наступні два роки її відновлювали. Під час фашистської окупації ця будівля була складом. У радянський час вона функціонувала, але згодом була закрита та передана поліграфічному університету, «переобладнана» на спортзал. Нині це культурний центр Товариства єврейської культури.
Читайте також:
Пам’ятати те, чого не бачили. (Пост)пам'ять про історію євреїв Львова
Якщо ми порівнюємо стан цієї синагоги на Вугільній із комплексом «Простір синагог», що в центрі на Староєврейській, то помітимо, як процес джентрифікації обходиться з історичною пам’яттю. Найочевидніше те, що цей простір на Вугільній занедбаний, сюди інвестиції не дійшли, це не центр. Але цікавіше те, що «Простір синагог» був доповнений закладом «Під золотою розою» (належить «Фесту»). Я процитую представника єврейської громади міста Львова Мейлаха Шейхета: «Ресторан є образою для єврейського народу, бо там зібрано багато антиєврейських стереотипів і заклад є джерелом антисемітизму».
Тобто маємо дві синагоги. Одна на Вугільній — віддана громаді, яка не може «потягнути» реновацію. Інша на Староєврейській — відреставрована коштом міста і гранту. До першої дійде лише людина, яка зацікавлена в історії євре_йок. Друга — туристична локація, біля якої заклади орієнтовані на турист_ок. У першому випадку на історію просто не звертають увагу, затирають. У другому історію намагаються переписати, прибравши звідти вбивства, катування, антисемітизм поля_чок і україн_ок, деполітизувати її, продати турист_кам.
Цей приклад показує, як процеси джентрифікації забирають у нас право на місто як право на пам’ять. У своєму коментарі до лекції Матіаша Бернта я згадувала інший приклад — готель «Цитадель», що був збудований на місці колишнього табору військовополонених «Шталаг 328». Довгий час жодної згадки про історію цього місця у просторі не було. Нині там, але не на території готелю, стоїть християнський символ. Хоча постраждалі були комуніст_ками, єврей_ками та мусульман_ками.
Зупинка 4. Палац культури Гната Хоткевича
Коли ми перебуваємо в центрі міста, що переважно належить до австрійського житлового фонду, то найчастіше бачимо потребу у реновації. Коли ж ми йдемо в спальні райони, то бачимо новобудови, а разом з ними й виникнення антизабудовних ініціатив. Ми прийшли до палацу Гната Хоткевича, аби поговорити про його історію та львівський антизабудовний рух. Між ними, здавалося б, немає зв’язку, але в кінці зупинки ви зможете його помітити.
«Історія цієї будівлі починається з кінця 20-х — початку 30-х років, коли робітники та робітниці на той час польського Львова почали збирати гроші на те, щоб побудувати будинок культури», — продовжує прогулянку Денис Панкратов.
Ці робітни_ці належали до профспілки будівельників і комунальних служб. Будівлю споруджували власними зусиллями на волонтерських засадах у позаробочий час та у вихідні. У 1934 році будинок відкрили і наповнили культурним життям. На той час будівля називалася Клубом працівників комунальних служб Львова. Її також називали червоною фортецею, оскільки тут вирував робітничий рух.
Читайте також:
Пост-катастрофічний міський текст і пам’ять у післявоєнній Центрально-Східній Європі
У 1936 році у цій будівлі відбувся антифашистський конгрес діячів культури, що був знаковою подією для східної периферії Європи. Тут зібралися прогресивні письменни_ці та художни_ці зі Львова, Польщі, Білорусі, серед яких були й кілька представни_ць єврейської спільноти. Робітничий рух також підтримав цей конгрес, на ньому були профспілчан_ки, робітни_ці не з профспілки та безробітні. Деякі учасни_ці конгресу не відносили себе до союзни_ць радянської України, інші хотіли б так себе артикулювати. Цей Конгрес наслідував минулорічний паризький всесвітній Конгрес на захист культури, який організував Комуністичний інтернаціонал і фінансував Радянський Союз.
З 70-х будівля мала назву Клуб Львівського трамвайно-тролейбусного управління або ж клуб «трамвайників». А з 80-х була перейменована на Палац культури Кузнецова. У 80-90-х ця будівля стала місцем музичної «тусовки», тут проводили репетиції знакові музичні гурти на кшталт «Братів Гадюкіних» чи «Піккардійської терції».
Донині зберігся оригінальний фасад будівлі з 30-х років. У 80-х тут добудували ось цю башту із написом «Палац культури Хоткевича», при цьому вона споруджена з такої ж цегли й повторює візерунок решти будівлі.
Зараз можна спостерігати, як тут відбувається проєкт «Підзамче. Нарешті», що звертається до потреб місцевих спільнот і намагається з ними працювати. Наскільки цей процес пов’язаний із тим, що компанія «Ріел» будує житловий комплекс «Містечко Підзамче», що називає себе новим центром старого міста? У рамках проєкту «Підзамче. Нарешті» дизайнери за участі місцевих мешкан_ок намагаються розробити бренд району, який би відділив ту візію району, що її намагається розробити проєкт і яка є в місцевих мешкан_ок, від суто комерційного і подекуди агресивного брендингу забудовника. До слова, «Ріел» в основному забудовує колишні промислові простори, але деякі їхні проєкти, як-от «Брама», вбудовані між старими будинками.
«У сучасних містах перед нами стоять зовсім інші виклики, часто право на місто забирають у нас не через недоступність дозвілля, гідних умов праці або житла, а дуже прямолінійно, через захоплення забудовниками просторів, які могли б слугувати для розбудови чогось на кшталт такого палацу», — продовжує прогулянку Альона Ляшева. Про ці виклики, що стоять перед нами, пропоную поговорити з ще однією колегою.
«Привіт! Я Ірина Юзик — правозахисниця, журналістка і представляю громадську організацію „Народна дія Львів“. Ми — антизабудовний рух», — розмову починає Ірина Юзик.
Ми виникли у кінці 2014 року як антизабудовни_ці. Потім наша сфера діяльності охопила боротьбу з незаконними виселеннями, захист державної стоматології, рух медсестер «Будь як Ніна». Наш рух виник у відповідь на те, що право на місто у нас забирали.
Читайте також:
Політекономія розвитку. В чиїх інтересах здійснюється міське управління
Однією з наших перемог є захист вулиці Богуна, що у старенькому районі Кастелівки. За цією адресою знаходяться будинки — пам’ятки архітектури, що розташовані буквою «П» і формують міжбудинкове подвір’я. У цьому подвір’ї було створено штучну адресу Богуна 11, яку присвоїв кіоск. Після цього територію продали під забудову, і місцеві зрозуміли, що їхнє подвір’я повністю забудують, залишивши маленький прохід.
Через 7 років спільного опору забудовникам замінили ділянку. На цій же території ми посадили сквер. Це подвір’я охоплює близько 5 соток землі, тож ми вважаємо, що коли місто захоплює такі території, то воно не «розвивається». Натомість порушує права мешкан_ок, які вже живуть на цій території. До того ж ці будинки є пам’ятками архітектури зі старими колекторами й каналізацією, а підключення новобудов до тієї ж мережі може викликати негаразди.
Інколи мене питають, чи хочемо ми зупинити всі забудови у Львові. Звісно, ні. Однак ми стаємо на захист точкових адрес, яких є багато. Ще приклад — вулиця Поповича, біля Галицького райвідділу поліції, ділянка розміром 5 соток землі. Адресу вкрали у сусіднього будинку 1896 року побудови й перетворили пункт склотари на нерухомість, підробивши документи у ДАБІ. Ми відкривали 17 кримінальних проваджень, також виходили на акції протесту й ходили на комісію. Нам погрожували, я відкрила кримінальну справу щодо переслідування журналістки. У результаті будівництво було зупинено на моменті трохи викопаної землі.
Якби, наприклад, цю територію продали з аукціону і гроші витратили на школу, садочок чи лікарню, то громада б по-іншому відреагувала. Однак у цій ситуації було зрозуміло, що 5 соток вкрали у самому центрі. Зараз фірма, що орендує цю територію, намагається продати себе під майбутню забудову за 850 тисяч доларів. Натомість уявну нерухомість (пункт склотари) продали за 200 тисяч гривень скликанням міської ради 2012 року завдяки закону про виділення земельної ділянки під забудову. У 2023 році закінчиться термін оренди цього місця й ми будемо просити міську владу не продовжувати його, натомість приєднати територію до колишнього військкомату, де будуть створювати державний освітній комплекс із дитячим і спортивним майданчиком та сквером.
Ще одна адреса — вулиця Нижанківського. Це маленький провулок у центрі, де хотіли збудувати великий торговий комплекс. Така забудова повністю знищила б можливий громадський простір із лавочками та озелененням. За цією адресою уклали право власності на 5% землі, тобто на закладення фундаменту, що означало б, що це територія забудовника. Однак мешкан_ки таки не дали забрати свій спільний простір.
А після цієї прогулянки я буду йти на вулицю Маголосківську на черговий протест, у так зване Малоголосківське гетто, бо на сесії міськради загарбали ще одну земельну ділянку. Там, у районі Підголоско, колись був кооператив «Пролісок», а зараз там урвище і зелена територія. Понад 100 гектарів цієї землі все ще оформлені як той кооператив і поступово переходять під забудову. Натомість місцеві житель_ки, які мали малі земельні кооперативи, садки та грядки, не змогли офіційно отримати цю територію у користування.
Вулиця ж Малоголосківська зараз чинить опір, аби на їхній території зводили дитячі садочки, школи, парки і сквери. Міська рада наче йде на зустріч, однак чергову ділянку віддає під забудову. На їхній території також з’явилася незаконно збудована церква, що поставила вагончик з хрестом, аби надалі збудувати будівлю. Однак мешкан_ки борються проти такої «вагоноцеркви». Також під час карантину територію, на якій мали спорудити школу, передали забудовнику. Однак люди протестували, ставили шини та блокпости, облаштували лавочки й парканчики, проводять на тому місці вертепи і зустрічі, аби зберегти територію для майбутньої школи.
Читайте також:
Не бруківкою єдиною: історія промислового Львова
Також у нас є рух медсестер «Будь як Ніна» й актор_ок театру Заньковецької. Останній є також цікавим випадком, бо директор театру став диктатором і почав виганяти тих, хто цікавилися господарськими справами — куди використовуються гроші театру. Ми робимо разом з працівни_цями акції непокори, порушили кримінальне провадження.
Ще один приклад — третя комунальна стоматологічна поліклініка на вулиці Симоненка, де можуть лікуватися незахищені верстви населення, як-от багатодітні сім’ї, люди похилого віку. Її мали реформувати й закрити. Для збереження цієї установи профспілка медик_инь-стоматолог_инь об’єдналася з антизабудовним рухом. Таким чином місто об’єднало людей, які борються за свої трудові права, і тих, хто захищає історичні пам’ятки та право на житло. Відбулися суди і штурми поліклініки, по той бік барикад намагалися провести нового директора. На цей час стоматологія все ще працює.
«Я досліджую неформальні міські конфлікти. Культура міських рухів в Україні лише починає розвиватись останні десятки років, бо в радянський час це було неможливо через авторитарність системи. Тобто ми, по суті, зараз вчимося робити те, що люди в Берліні чи Лондоні робили уже десятки років», — продовжує розмову Альона Ляшева.
В Україні житель_ки часто намагаються розв’язувати проблеми на індивідуальному рівні. Коли ж вони об’єднуються у групу 5-10 людей — це вже непоганий крок уперед. Якщо порівнювати Київ та Львів, то у Києві антизабудовна мережа досі не виступає реальною мережею знайомств і солідарності. Великою мірою через те, що Київ набагато більший. У Львові ж ця мережа існує і, за словами Ірини, офіційно налічує 50 людей, які в різній мірі активні: у соцмережах, юридичних питаннях чи фізичному захисті простору. Тож у Львові можна сподіватися, що люди, які виступають в різних місцях за так звану стратегію «not in my backyard» (тільки не в моєму подвір’ї), уже непогано кооперуються.
Зупинка 5. Завод РЕМА
«За останні роки поверхи заводу РЕМА стали простором, де розвивається та сама „креативна“ економіка, що про неї писав Флорида. Деіндустріалізовані простори стають нішею, де може реалізуватися право на місто для багатьох груп населення. Але проблема в тому, що ця ніша існує лише доти, доки місце не стає привабливим для високоприбуткових трансформацій», — веде прогулянку Альона Ляшева.
Слухайте також:
Шістнадцятий епізод подкасту «Ринок вирішить?» з Альоною Ляшевою
Ви можете знати будівлю цього заводу як «Ruin бар», студію йоги та звукозапису, галерею або місце вечірок. Одним словом, те, що можна окреслити як креативну економіку або культурну індустрію. На початку прогулянки ми говорили, що за допомогою креативності можуть здійснювати джентрифікацію. Щоправда, це певна теорія, а от в реальності цей процес розтягнутий у часі. Наприклад, завод РЕМА більше не може сповна функціонувати в сучасній економіці, і його використовують, щоб розвивати те, що потрібно місту зараз. Як наслідок утворюються робочі місця. Однак поговорімо й про ризики.
Коли деіндустріалізований простір розвивається в креативному напрямку, то його прибутки зростають. Спочатку це відбувається на рівні свідомості житель_ок і забудовників. Схожа річ відбулася з київським Подолом, який раніше мав репутацію альтернативного неформального району випускни_ць Могилянки і не тільки. Зараз же це район із найвищими орендними платами, що активно забудовується. У цьому випадку хтось може говорити, що аби зупинити небажані новобудови та здорожчання, можливо, не варто віддавати деіндустріалізовані простори креативному класу.
Однак можна дивитися на це й з іншої позиції: мені видається, що важливо у цьому випадку говорити про гарантії для тих людей, що використовують цей простір як робоче місце або для своїх стартапів. Адже вони не застраховані від того, що потенційні прибутки від цього клаптику землі виростуть, прийде забудовник і відбудеться те, про що говорила на минулій зупинці Ірина. Для мене питання захисту нововиниклих індустрій є ключовим. Однак, на жаль, досі власник вирішує, до прикладу, чи залишиться галерея, чи ні. Можливо, ви чули про ситуацію із галереєю «Гангрена» у центрі Львова, яку виселили, бо сусід_ки поскаржилися на ідеологічно неприйнятні для них речі. Через це за рішенням власника галерею виселили навіть без обговорення.
Читайте також:
Регіони важкої індустрії та їхня спадщина – між політикою ідентичності та туристифікацією
Є й інші приклади у культурній індустрії, переважно не в Україні, коли галереї чи стартапи у технологічній сфері беруть кредит, аби зробити ремонт простору, а згодом власник їх виселяє. У Києві та інших європейських столицях гарні ініціативи можуть стати інструментом підвищення популярності району і подальшого витіснення самих ініціатив.
Важливо також сказати, що індустріальні простори в Україні часто є муніципальними компаніями, власницею яких є держава. Однак їхня адміністрація отримує більшість прибутку з оренди, а не виробництва. Очевидно, що забудова квартирами й офіси креативного класу мають різну прибутковість. Тому тут з’являється питання: хто та як захистить право на дозвілля, що є менш прибутковим, коли з’явиться інвестор з планом забудови?
Зараз право на місто перебуває у руках приватних компаній та державних, що діють як приватні. Звісно, можна вважати, що якщо люди хочуть проводити вечірки, але не можуть платити таку ж оренду, як програмістські компанії, то це їхні проблеми. Однак це не єдина відповідь. Питання того, які групи можуть реалізовувати право на місто, як-от проводити вечірки, є політичним і формує постійний конфлікт за це право. Однак я точно не стою на стороні великих власників.
Зупинка 6. ЖК «Містечко Підзамче»
«У містах ми вже звикли до того, що частину простору обгороджують парканом, туди заїжджають баштові крани та починають забудову. Як дослідниця житла можу сказати, що будівництва, схожі на ЖК „Містечко Підзамче“, відбуваються і в інших містах України. Для кого ж будується це житло?» — веде прогулянку Альона Ляшева.
Люди виїжджають з маленьких міст, бо там недостатньо роботи. Вони продають тамтешню нерухомість за малі гроші, які не співмірні з ціною на нерухомість у великому місті.
З іншого боку, ціни неспівмірні через співвідношення зарплат і ціни житла за квадратний метр. Це простий індикатор, за допомогою якого вимірюють доступність житла. Але і без нього ви можете глянути на свої виписки з банку та ціну за квадратний метр у «Містечку Підзамче». Імовірно, вам не вистачить і 20 років, аби придбати житло тут. Великий розрив між цінами на житло та зарплатами вказує на те, що місто розвивається не в напрямку забезпечення людей житлом.
Водночас дедалі більше містян_ок орендують, ця тенденція збільшується з року в рік, але цю сферу просто ігнорують, відпускають у вільне ринкове плавання. Як наслідок, для захисту прав орендар_ок немає дієвих механізмів. Ця ситуація сприяє процесу джентрифікації.
Так відбувається, бо житлова політика в Україні працює в інтересах навіть не тих, хто купує житло, а в інтересах забудовників. На рівні законодавчих механізмів створені всі умови для будівельного бізнесу: від здачі міського простору в оренду на 50-100 років за смішні гроші до браку оподаткування нерухомості.
Чудовий приклад цього процесу — це лібералізація так званого пайового внеску. Ще 10 років тому забудовник був зобов’язаний інвестувати в інфраструктуру району у формі реальної розбудови залежно від кількості квадратних метрів, які він будує. Тобто будувати школи, дороги, облаштовувати парки. За часів Порошенка з подання депутатки від «Самопомочі» пайовий внесок зробили грошовим, але він був на рівні 10%, пізніше його зменшили у 3-4 рази, а зараз його взагалі скасували, аргументуючи необхідністю підтримувати будівельний бізнес. Про офшори говорити, мабуть, і не варто.
Але орендар_ки — це не єдина група містян_ок, чиї права обмежує приватний капітал і влада. У цьому контексті хотілося б поговорити про права працівни_ць будівельної галузі, які в прямому сенсі створюють наше місто. Тому прошу до слова Дениса Панкратова, який розповість нам про умови праці на будівництві на прикладі кранівни_ць. Можливо, ви чули, що кілька днів тому у Чернівцях упав кран і, на щастя, кранівник вижив. Однак це не поодинока ситуація. Два роки тому у Львові на будівництві «Авалону» також завалився кран.
«За останні 5 років у Львові падіння кранів відбулося тричі. Один випадок летальний, у двох інших люди вижили чудом», — продовжує прогулянку Денис Панкратов.
Я допомагаю профспілці кранівників і кранівниць Львівщини у медійних та юридичних справах. Ця профспілка існує уже 2 роки та є новим форматом профспілкової структури. Мабуть, половина із учасни_ць профспілки — не зі Львова. Вони щодня приїжджають, наприклад, із Золочева, аби будувати «Містечко Підзамче» чи інші місця. Крани на будівництвах перебувають в експлуатації уже близько 30-40 років. Тобто вони є зношеними машинами радянського часу, так званими КБ-шками. Досить часто крани падають або доходять до аварійного стану, коли кранівни_ці мають з них зістрибувати. За останні 5 років у Львові падіння кранів відбулося тричі. Один випадок летальний, у двох інших люди вижили чудом. Останній із випадків стався на будівництві «Авалон» у Сихові. Таке відбувається тому, що забудовник не забезпечує елементарні речі із правил технічного обслуговування крана.
Один із напрямків боротьби профспілки — проти затримок зарплатні і за її підвищення. У Львові одна з найбільших ставок за годину для кранівни_ць. У Києві це 90-100 грн/год., у Львові — 130 грн/год. Аби добитися цієї ставки, кранівни_ці у 2019 році створили профспілку і страйкували. Зараз вони намагаються її підвищити до 150 грн/год., така боротьба відбувається по всій Україні.
Інший напрямок боротьби — за забезпечення технічних умов роботи крана. Мені відомо про близько 50 кранів на будівництвах у Львові, і я можу сказати, що більшість у поганому стані. Тобто вони готові впасти якщо не сьогодні, то завтра або через місяць. Тут, на Підзамчому, будують 3 об’єкти. Минулого року на одному з них — «Брамі» — кранівник відмовився підніматися на кран. Цього працівника, Володимира Огорілко, звільнили в незаконний спосіб через його нарікання на аварійний стан троса й інші несправності машини. У процесі конфлікту з’ясувалося, що роботодавець не обтяжував себе офіційним оформленням трудових відносин, хоча й отримав від робітника всі необхідні дані. Були звернення до Держпраці, однак це не допомогло і його звільнили, не виплативши зарплату. Держпраця оштрафувала забудовника на 200 тисяч гривень за те, що кран був у неналежному стані.
«Якщо підсумовувати основні ідеї, то право на місто — це не лише про право містян_ок використовувати цей простір», — завершує прогулянку Альона Ляшева.
