Марла народилася, виросла та отримала фах юристки у США. Майже десять років тому вона приїхала у маленьке містечко Рогатин, що у Івано-Франківській області. Тоді була зима, місто виглядало дуже похмуро та непривітно. Було холодно, під ногами — багнюка, а довкола — абсолютно невідома, але рідна місцина. У Марли не було жодних фото, мапи, перекладача чи навіть гіда. Про Рогатин вона чула лише від своєї бабусі, батькової матері, але те, що вона побачила, суттєво відрізнялося від того, про що їй розповідали. Чому Марла повернулася у Рогатин?

Дослідники називають це «постпам’яттю», «відсутньою пам’яттю», «успадкованою пам’яттю», «попелом пам’яті», «опосередкованою пам’яттю», «вторинною пам’яттю». Всі ці терміни відображають один і той самий феномен: нащадки жертв чи свідків подій, зазвичай, жахливих, намагаються певним чином віддати шану трагічним подіям, які трапилися з їхніми родичами.

Американська дослідниця Маріан Гірш у своєму есеї «Покоління постпам’яті» говорить про феномен пам’яті наступного покоління, яке ніколи не було свідками чи жертвами. Дослідниця розглядає постпам’ять як структуру, що передає травматичний досвід та знання між та через покоління. Тому назвичайно важливою для передачі цієї пам’яті є сім’я. Саме у сім’ї передається знання та досвід від батьків до дітей і від дідів до онуків. Як це й трапилося з Марлою: її сім’я і з материного, і з батькового боку були євреями, що пережили Голокост. Батьки матері були справжніми носіями єврейських традицій, але вони не хотіли, щоб їхня дочка була такою ж. Вона виросла типовою американкою і такою ж виховала Марлу.

У 2010 році Марла приєдналася до групи нащадків євреїв з Рогатина. Цю спільноту заснував доктор Алекс Феррел із Чикаго. Тоді їх було лише п’ятеро. Зараз — майже дві сотні людей з усього світу. У 2012 році Марла разом із чоловіком переїхали до Львова, аби бути якнайближче до Рогатина. Зараз вони керують громадською організацією «Єврейська спадщина Рогатина». Вже зуміли відновити два єврейські кладовища, опікуються братською могилою та займаються просвітницькою діяльністю.

Постпам’ять, як і будь-яка концепція, реалізується багатьма способами, матеріальними та нематеріальними. Наприклад, вона активно розвивалася у мистецтві. Маріан Гірш згадує комікс Арта Шпігельмана «Maus» (з німецької — «Миша»), де він виразив свою постпам’ять про події Голокосту: зобразив в’язнів концтабору як мишей у смугастих уніформах, що дивляться на глядача крізь колючий дріт. Серед них і батько Шпігельмана.

Дуже часто вираження пам’яті чи постпам’яті знаходить себе в архітектурній форм, прикладом чого є меморіальні комплекси у Берліні, Парижі, Освенцимі. У Києві подібний мемеріал — пам’яті жертв Бабиного Яру — планують звести до 2021 року. Натомість у Львові вже зараз є «Простір Синагог» — меморіал на місці зруйнованої у 1941 році синагоги Золота Роза. До його створення Марла також долучилася. «Ще дитиною я цікавилася минулим нашої сім’ї, звідки беруться наші корені. У Лос-Анджелесі я почувалася чужою, не відчувала, що це моє рідне місце. Коли я приїхала сюди, ми з однодумцями почали відновлювати місця пам’яті, але мене більше зацікавили людські долі в історичному контексті», — говорить Марла.

Концепт постпам’яті можна розглядати не лише у контексті індивідуальної історії, але й історії публічної. Простір, особливо міський, пов’язує людей, навіть якщо вони жили у різні часи. Це місця, де люди «зачіпаються» за певні події: якщо для когось це місце, звідки родом її чи його предки, то для інших — місце, де сталося щось важливе для мого міста чи навіть країни. Якщо для когось «Простір Синагог» — це місце пам’яті про те, що трапилося з народом, то для інших — це місце пам’яті про те, що трапилося з моїм містом.

«Простір Синагог» за задумкою перегукується з Меморіалом жертвам Голокосту у Берліні — це й пам’ятник, і громадський простір. Така еклектика породжує дискусії. Противники цього підходу говорять про те, що місця пам’яті є насамперед меморіалами, а не місцями для відпочинку. Поєднання може бути незрозумілим для мешканців, адже простір не є цілковито публічним, як, наприклад, парк чи площа, але не є й цілком приватним. Саме через це може виникати нерозуміння того, як у подібному просторі слід поводитися. Важливою є саморегуляція відвідувачів: що і де можна робити, а чого не можна. Втім, творці меморіалів можуть «запрограмувати» відвідувачів за допомогою організації простору.

«На мою думку, «Простір синагог» відповідає одразу на два запити: на вшанування раніше маргіналізованого аспекту минулого та на створення публічних просторів. Фахівці (до прикладу, Квентін Стівенс та Карен Френк) вважають, що замість заборон і загрозливих написів ефективніше створити для відвідувачів якісь позитивні можливості взаємодії з меморіальним місцем. Наприклад, у «Просторі Синагог» є дерев’яний поміст, як на вуличних меблях, що запрошує присісти; є постерна виставка, що запрошує читати про це місце; є табличка із спеціальною поличкою, куди можна покласти щось — я сама спостерігала, що там люди лишають камінчики (юдейський спосіб вшанування), свічки, розарій, яблучко, цукерочку. Є доріжки, що спрямовують ходу відвідувачів. Однак, як і кожен публічний простір, це місце лишається відкритим для переінтерпретацій та пропозицій. Наприклад, певний час там мешкав кіт, що мав свої мисочки з їжею. Лише процес соціальної комунікації між багатьма акторами покаже, які типи взаємодії з цим місцем будуть усталеними і прийнятними», — говорить історикиня Ірина Склокіна.

На початку цього року ізраїльський сатирик Шагак Шапіра запустив проект «Йолокост», у якому висловив свій протест проти людей, які роблять легковажні фото у Меморіалі пам’яті жертв голокосту в Берліні. Він зробив колажі: змінив на фотографіях Меморіал на зображення німецьких концтаборів. Назва проекту — це поєднання терміну «Голокост» і англійського акроніму «yolo» — you only live once (ти живеш лише один раз). Проект сприйняли по-різному. Хтось підтримав митця і наголошував, що настільки вільна поведінка у місцях пам’яті неприпустима. Автор монумента архітектор з Нью-Йорка Пітер Айзенман, навпаки, у своєму коментарі для ВВС наголошує, що це насамперед громадський простір і місце для зустрічі та спілкування.

Події Голокосту знайшли свій відгомін і у літературі. Про це писали та пишуть як самі свідки, так і їхні нащадки. 2017 року вийшов український переклад книги англійського юриста Філіпа Сендса «Східно-Західна вулиця». Його дідусь Леон свого часу жив у Львові і змушений був тікати звідси, аби уникнути переслідувань через національність. Філіп вперше приїхав до Львова у 2009 як лектор, але з того часу почав досліджувати львівське минуле своєї сім’ї. Через сім років він видав книгу, яка була перекладена багатьма мовами і стала бестселлером.

«Для мене важливо, аби такі меморіали як «Простір Синагог» залишалися публічними просторами, там повинно панувати життя», — говорить Філіп Сендс, і додає: «Проблема не у меморіалі, а у ресторані поруч. Цей ресторан — це збезчещення. Він глибоко образливий для самих євреїв. У меню навіть немає цін. Ви ж знаєте, що це означає? Уявіть собі ресторан, до прикладу у Лондоні, де англійці насміхаються з українців. Навіть саме його існування, а, тим більше, у тому місці, де він зараз є».

Заклад, який згадав Філіп Сендс, можна також назвати прикладом публічної постпам’яті, бо він нагадує, що місто має єврейську спадщину. Дискусія щодо єврейського ресторану «Під Золотою Розою» у Львові не нова. Керівництво холдингу «!Фест», до якого він належить, наголошувало, що це чи не єдине місце у Львові, де можна пізнати єврейську культуру.

«Цей меморіал цікавий і потрібний, він повинен привертати увагу і нагадувати, що сталося. Це унікальний випадок, який показує відношення до історії євреїв, що не є відокремленою від історії українців чи поляків. Коли я приходжу туди з групою і прошу, щоб у цьому місці не курили, то люди або перестають це робити, або просто відходять, а деколи навіть самі слухають, що я розповідаю туристам», — розповідає екскурсовод Ольга. — «Тому є декілька аспектів існування цього меморіалу: й історичний, і суспільний, і момент толерантності. А у цьому ресторані немає нічого антисемітського. Це погляд українців на євреїв, не внутрішній, а зовнішній, дещо стереотипний. Це цікавий бізнес-проект, можливо, не зовсім коректний: вони декларують, що це власне кошерна їжа, хоча меню до кінця таким не є».

У меню дійсно немає цін, але, за бажання, клієнт може попросити звичайний рахунок. При вході можна натрапити на макет синагоги, а всередині — на численні дрібнички з єврейського побуту. Також у ресторані збереглися копії унікальних фресок Бруно Шульца. Співвласник холдингу «!Фест» Юрій Назарук наголошує на тому, що у ресторані можна знайти лише дві дійсно кошерні страви. Це вино, яке привозять з Ізраїлю, та маца, яку печуть у синагозі під Києвом.

«Кухня ресторану не є кошерною: ми не маємо на це морального права, — говорить Юрій Назарук. — Ми спробували описати, що таке кашрут і не робити якихось помилок, які могли образити людей, які його дотримуються. Коли ми відкривали ресторан, то на цій вулиці не було нічого. Це був просто темний закуток, де стояв паркан, тому нам було дуже важко зважитися щось там робити. У ресторані ми хотіли зафіксувати саме довоєнний час, коли у цьому місті співіснували кілька національностей, коли не було ніяких конфліктів, а була синергія цього коктейлю культур». Одна з менеджерок холдингу Оксана Ємець розповідає про те, як «Простір Синагог» змінив ресторацію: «Зараз ми маємо тематичні стенди, з яких можна дізнатись про історію життя євреїв тут у Львові, про їхній побут, традиції, споруди, театр. Можна навіть сказати, що це ресторація-музей. Тематичний декор ресторану ми купували в антикварних ресторанах. Також відтворили традиційні єврейські витинанки (рейзеле) і оздобили ними стіни та підвіконня».

Пам’ять і постпам’ять, індивідуальна та колективна, попри свою нематеріальну природу, можуть мати цілком матеріальні форми вираження. Постапам’ять може бути індивідуальною, як історія Марли, а може бути колективною та публічною, як, до прикладу, «Простір Синагог» чи ресторація. Хтось може критикувати, якими вони, де вони знаходяться чи як люди поводяться там. Головним у цьому є те, що пам’ять передається від одних до інших, а значить живе. «Ми маємо справу лише зі збереженням не лише будівель та артефактів, але й зі збереженням пам’яті. Ми як єврейські генеологи зобов’язані нашій історії та цим містам, зобов’язані перед наступними поколіннями передати їм цю пам’ять», — каже Марла.

 

Восени 2017 року у Центрі міської історії відбувалась програма для студентів і студенток «(про)говорити» в рамках виставки Центру «(не)означені».

Впродовж програми учасниці й учасники разом з експертами та експертками опрацьовували різні формати та способи розмови про складне минуле. Впродовж двох місяців спеціалісти і спеціалістки з історії, культурології, антропології, візуальних студій, історії мистецтва та психології проводили семінарські заняття, на яких спільно зі студентами і студентками обговорювали і практикували різні підходи у дослідженні, описі та осмисленні подій 30-40 років 20 століття, а також різні можливості виходу в публічне поле для широкого проговорення «незручних» та болючих історичних тем. Такий інтердисциплінарний підхід програми дає можливість студентам отримати нові знання та ознайомитися з інструментами різних гуманітарних, соціальних, мистецьких, медичних напрямків для власних досліджень, проектів та рефлексій над складними темами минулого.

Поділитися текстом

Facebook Twitter

Коментарі