Ми виходимо з тези, що міста є «продуктом» організації простору суспільством, а тому вони неминуче мають риси, характерні для самого суспільства. У цій серії статей ми розбираємося, які риси властиві містам за умов капіталізму та які зміни відбуваються у містах за неолібералізму.
Попередня стаття із серії:
Капіталізм, неолібералізм та міста
У цій статті через зміни міської географії ми спробуємо розкрити, яку роль у суспільних відносинах відіграють міста і просторові відмінності у них. Ми використовуємо термін «міська географія» і для позначення галузі географічної науки, яка займається вивченням міст, і для позначення просторових форм і структур у містах.
Міська географія досліджує соціо-просторові відмінності всередині міст та між ними — займається вивченням міст як систем в межах систем міст. З одного боку, це дослідження процесів та явищ в межах міст, з іншого, дослідження того ж між самими містами.
Просторові моделі міського розвитку
Перші просторові дослідження у містах започаткувала «чиказька школа» міської соціології у 1920-30-х роках. Її представники займалися дослідженням міського середовища та зосереджувалися переважно на абстрактних просторових схемах міст.
Якими були ці схеми? Ернст Берджесс (Ernst Burgess), наприклад, представляв просторову організацію міста у вигляді концентричних зон, кожна з яких належала окремій соціальній групі. Гомер Гойт (Homer Hoyt) модифікував модель Берджесса, стверджуючи, що різні активності та групи розміщуються не у концентричних колах, а в секторах — вздовж транспортних магістралей тощо.
У відповідь на обидві моделі Чонсі Гарріс (Chauncy Harris) та Едвард Ульман (Edward Ullman) представили свою, в якій наполягали на наявності багатьох різних ядер у містах. Базуючись на моделі Йогана фон Тюнена, Вільям Алонсо (William Alonso) та Річард Мут (Richard Muth) розробили свою модель (bid rent theory), у якій конкуренція за землю між різними видами її використання — офісами, магазинами, житлом — призводить до залежності між відстанню місця до центру та його використанням. Таким чином, між центром і периферією з’являється нерівність через різні активності, які там розміщуються.
Ці моделі, однак, стосувалися лише внутрішньої організації міського простору. Німецькі дослідники Вальтер Крісталлер (Walter Christaller) і Август Льош (August Losch) розробили «теорію центральних місць» для виявлення просторових закономірностей розміщення міст. «Ідеальною» — такою, яка мала би задовольнити населення міст у послугах — є шестикутна решітка, в кутах якої мали розміщуватися менші міста. Великі міста — «центральні місця» — розміщувалися в центрах цих шестигранників і мали надавати послуги, які населення не могло отримати у своїх малих містах.
Критична та радикальна географія
У 1970-х роках всі ці моделі зазнали критики. Радикальна географія та політекономія стверджували, що просторові моделі надто механістичні та не враховують суспільні відносини, за яких відбувається розвиток міст.
Наприклад, радикальний географ-марксист Девід Гарві (David Harvey) закликав аналізувати роль міст у відтворенні капіталістичних відносин у суспільстві, а не лише процеси та явища у містах та їх просторове вираження.
Кругообіги капіталу та урбанізація
Радикальна географія базується на марксистських підходах, тому їй властиві пояснення та критика суперечностей кругообігу капіталу (див. огляд у Peet, 2000). За допомогою такої критики Девід Гарві пояснює роль міст за капіталізму.
Конкуренція між окремими капіталістами спонукає їх реінвестувати капітал для уникнення знецінення — відбувається «кругообіг капіталу»:
Г — Т — ЗВ + РС ... ПВ — Т’ — Г’
де Г — гроші
Т — товар
ЗВ — засоби виробництва
РС — робоча сила
ПВ — процес виробництва
Т’ — товар з доданою вартістю
Г’ — гроші з доданою вартістю
За гроші (Г) купується товар (Т) і в результаті процесу виробництва (ПВ), використовуючи засоби виробництва (ЗВ) і робочу силу (РВ), отримується новий товар з доданою вартістю (Т’), що продається за гроші (Г’), частина яких потім інвестується знову в цей цикл.
Цей процес сповнений внутрішніх протиріч, тому Гарві виокремлює три різні «кругообіги капіталу» (circuits of capital):
- Перший — інвестування безпосередньо у виробництво та технології: створення нових товарів тощо.
- Другий виникає через недоспоживання, перевиробництво та кризи, які вони викликають. Тоді капітал «переспрямовують» (switch) у «збудоване середовище» (built environment) — для акумуляції капіталу або через ренту (наприклад, здача в оренду), або для використання надалі (вартість зростає швидшими темпами, аніж інфляція).
- Третій кругообіг виникає, коли надлишок з двох попередніх інвестується у сфери, які підтримують акумуляцію капіталу загалом — освіту (освіченіші робітники підвищують продуктивність), охорону здоров’я (здоровіше населення — надійніше джерело праці), пенсійне забезпечення (підтримання споживання після втрати доходу), армію (Harvey, 1985; пояснення самого Гарві з візуалізацією наприклад тут з 8:20).
- Окремі дослідники стверджують, що сьогодні існує і четвертий кругообіг — фінансовий, коли капітал інвестується у фінансові ринки (Aalbers, 2016).
Результатом «переспрямування» є нерівності у різних сферах та нерівномірний просторовий розвиток. Питання нерівномірного розвитку ми розглянемо далі, а тут продовжимо про роль міст у процесах «перемикання».
Циркуляція капіталу здійснюється саме через міське середовище. Міста одночасно є середовищем, у якому відбувається накопичення капіталу (здійснюється виробництво та надання послуг), в них інвестується прибуток (міське «збудоване середовище» як джерело інвестицій — наприклад, житло), а також у них знаходяться інституції, які дозволяють накопиченню здійснюватись і надалі (університети, лікарні тощо).
Гарві стверджує, що урбанізація дозволяє «поглинути» надлишковий капітал, який не може знайти продуктивнішого застосування деінде. Для пояснення цього процесу він використовує термін «spatial fix». Українською його можна перекласти і як «тимчасове просторове розв’язання проблеми», і як «просторове закріплення» капіталу. Його ціль полягає у тому, що за умов наявності надлишкового капіталу, його можна «зафіксувати» — наприклад через будівництво інфраструктури, яка дозволить підвищити просторову мобільність капіталу в майбутньому (дороги, аеропорти тощо). Сам Гарві наводить приклад політики субурбанізації як просторового вирішення проблеми накопичення капіталу у повоєнних США — масове будівництво житла, транспортної інфраструктури та споживчий попит на товари для дому (Harvey, 2001).
Вирішення проблеми циркуляції капіталу через «просторове закріплення» не вирішує проблему поглинання накопиченого капіталу раз і назавжди. Воно дає лише тимчасове рішення, яке залежить від інвестицій в окремих місцях та їх відсутності в інших. Нерівномірний географічний розвиток (uneven development) є характерною рисою капіталістичної урбанізації. Гарві каже, що капіталізм ніколи не вирішує своїх проблем, а лише переміщує їх у просторі, і, як наслідок, створює та поглиблює нерівномірний географічний розвиток.
Нерівномірний географічний розвиток
«Спродукований» капіталізмом простір є «нерівномірним», стверджував Нейл Сміт (Neil Smith), ще один радикальний географ-марксист. Причина цього в тому, що капітал є водночас і мобільним, і закріпленим у окремих місцях. Відповідно, «закріпленість» у певних місцях веде до їхнього розвитку та паралельного занепаду місць, звідки капітал «забирається». Це є результатом того, що капітал одночасно інвестується у «збудоване середовище» для створення прибутку і «виводиться» звідти для використання в інших прибутковіших місцях та цілях.
Сміт стверджує, що місто є географічним місцем концентрації капіталу та праці, але капіталізм також продукує відмінності між різними частинами міста (Smith, 1984). Так утворюються та відтворюються різні «центри» та «периферії» у містах.
Перемасштабування державної влади
Сміт писав про нерівномірність географічного розвитку на різних рівнях — не тільки міському, а й державному і глобальному. Надалі цю тезу розвивав географ Нейл Бреннер (Neil Brenner) у своїй книзі «Нові простори держави: Міське управління та перемасштабування держави» (Brenner, 2004). Бреннер досліджував утворення «нових просторів держави» (new state spaces) як результат зміни ролей інституцій на різних рівнях та зміни ієрархії між цими рівнями.
Історично, у повоєнних європейських капіталістичних країнах міські політики формувалися на державному рівні. Важливу роль відігравали також галузеві політики — інфраструктура, транспорт тощо. В таких умовах міська й регіональна політика були здебільшого локальними версіями спланованих центральною владою програм. Наприклад, реалізація великих інфраструктурних проектів — мереж автошляхів, великих модерністських архітектурних ансамблів — потребувала участі держави та державних структур, хоча й реалізовувалася в окремих містах.
Бреннер пише, що в умовах неоліберальної ідеології з 1970-80-х відбувається потрійне «перемасштабування» державної влади — передача частини влади на наддержавний та регіональний рівні, а також ринковим акторам і громадянському суспільству.
Міський рівень, а не рівень держави, отримує найважливішу роль. Ця роль стає неоднозначною. З одного боку, міста отримують більше обов’язків. Водночас ресурси для їхньої реалізації скорочуються через боротьбу за ресурси як між окремими містами, так і між державою і містами.
В інституційному плані відбувається скорочення загальнодержавних програм і соціальної сфери держави загального добробуту — містам нав’язані сильні фіскальні обмеження, які ведуть до урізань бюджетів у той час, коли соціальні проблеми та конфлікти загострюються через економічні трансформації.
Міста отримують нові обов’язки і повноваження, що перетворює їх на «інституційні лабораторії різноманітних неоліберальних експериментів» (Brenner and Theodore, 2002).
Міста отримують нові зобов’язання, але вони є залежними від рішень центральної влади, бо регуляторні функції (фіскальна, монетарна) залишаються в руках держави (Begg, 1999). Однак, пріоритети центральної влади змінюються. Відбувається перехід від зменшення просторових нерівностей до заохочення місцевого розвитку (Turok, 2004).
В чому полягає місцевий розвиток за таких умов і для чого містам потрібні ресурси? З одного боку, міста стають все більшими як територіально, так і за чисельністю населення. Їх потреба в інфраструктурі та фінансуванні проектів набагато перевищує те, що можна отримати від місцевих податків і прибутків. З іншого боку, відбуваються структурні зміни всередині міст, наприклад, деіндустріалізація, ріст безробіття, жорстка бюджетна економія. Конкуренція між місцями (районами, містами, регіонами, державами) за капітал (і ресурси загалом) виникає, однак, не сама по собі, а в результаті того, що вони опиняються в таких умовах унаслідок дій різних акторів.
Нерівномірний географічний розвиток постає не як перепона для подальшого накопичення капіталу, а як одна з необхідних для цього умов. Міста опиняються в ситуації, коли несуть все більше відповідальності за місцевий розвиток, але мають не всі повноваження та ресурси для його реалізації. Це призводить до виникнення та впровадження «підприємницьких» стратегій міської політики — брендування, підвищення «якості життя» та «бізнес-клімату», проведення культурних та спортивних подій.
Яким є місце географії як науки про просторові відмінності у дослідженні цих явищ та процесів? Географи розвинули підхід до дослідження неолібералізму як процесу неолібералізації з різними періодами: «відкату» (roll-back) та «розгортання» (roll-out). Перший характеризується приватизацією та дерегуляцією, другий — ре-регуляцією (створенням нових форм державної влади) та створенням нових ринків для колишніх державних функцій та зобов’язань (Peck and Tickell, 2002).
Відповідно, географи наголошують на потребі досліджувати, як неолібералізація проявляється у різних місцях та періодах. Це зумовлено тим, що процес реструктуризації накладається на вже існуючі інституції та створює специфічні для різних місць форми і зміни (Brenner et al., 2010). Таке дослідження дозволяє краще зрозуміти, як країни, регіони і міста зазнають різних ефектів від процесу неолібералізацїі (Birch and Mykhnenko, 2009, 2010).
Висновок
Міста не є породженням капіталізму, але відіграють ключову роль у функціонуванні та відтворенні капіталістичних відносин у суспільстві. Суспільство та простір поєднані між собою таким чином, що суспільство «продукує» простір, а тому він неодмінно матиме риси та характеристики, які властиві суспільству. Цей простір, у свою чергу, пізніше впливає на соціалізацію і таким чином відтворює суспільний устрій.
За капіталізму міський простір є умовою, середовищем та наслідком різних кругообігів капіталу. «Просторове закріплення» також може стати джерелом тимчасового вирішення проблеми накопичення капіталу. Однак, внутрішня суперечність накопичення капіталу проявляє себе у нерівномірному географічному розвитку. Такий розвиток накладається на процеси перемасштабування державної влади. Містам надається ширше коло обов’язків, але їм бракує ресурсів для реалізації цих зобов’язань. Боротьба різних місць та міст за ресурси веде до створення та реалізації нових «підприємницьких» стратегій міського управління.
Розуміння неоліберальних трансформацій як процесу неолібералізації дозволяє дослідити, як різні соціо-економічні процеси реалізовуються у різних місцях та які наслідки це має для міської географії.
Наступні статті із серії:
1. Управління чи урядування. Кому належить влада в містах
2. Політекономія розвитку. В чиїх інтересах здійснюється міське управління
3. Домовляння і регуляція. Як суспільний устрій впливає на міські політики
4. Пост-соціалістичне місто. Як прихід капіталізму зумовив дикий міський розвиток
5. Мер — не СЕО. Чим небезпечні підприємницькі стратегії міського розвитку
Література
Aalbers, M.B. (2016) The Financialization of Housing. A political economy approach. London: Routledge Begg, I. (1999) Cities and Competitiveness. Urban Studies, 36(5-6): 795-809
Birch, K. and Mykhnenko, V. (2009) Varieties of neoliberalism? Restructuring in large industrially dependent regions across Western and Eastern Europe. Journal of Economic Geography, 9(3): 355-380
Birch, K. and Mykhnenko, V. (2010) The Rise and Fall of Neoliberalism: The Collapse of an Economic Order? London: Zed Books
Brenner, N. (2004) New State Spaces: Urban Governance and the Rescaling of Statehood. Oxford: Oxford University Press
Brenner, N. and Theodore, N. (2002) «Cities and the Geographies of «Actually Existing Neoliberalism»». In: Brenner, N. and Theodore, N. eds. Spaces of Neoliberalism. Urban Restructuring in North America and Western Europe. Oxford: Blackwell
Brenner, N., Peck, J. and Theodore, N. (2010) Variegated neoliberalization: geographies, modalities, pathways. Global Networks, 10(2): 182-222
Harvey, D. (1985) «The Urban Process under Capitalism: A Framework for Analysis». In Harvey, D. The Urbanization of Capital. Baltimore: Johns Hopkins University Press
Harvey, D. (2001) Globalization and the «Spatial Fix». Geographische Revue, 3: 23-30
Harvey, D. (2005) A Brief History of Neoliberalism. Oxford: Oxford University Press
Harvey, D. (2017) Marx, Capital and the Madness of Economic Reason
Peck, J. and Tickell, A. (2002) «Neoliberalizing Space». In: Brenner, N. and Theodore, N. eds. Spaces of Neoliberalism. Urban Restructuring in North America and Western Europe. Oxford: Blackwell
Peet, R. (2000) Celebrating 30 years of radical geography. Environment & Planning A, 32(6): 951-953
Smith, N. (1984) Uneven Development: Nature, Capital, and the Production of Space. Oxford: Blackwell
Turok, I. (2004) Cities, Regions and Competitiveness. Regional Studies, 38(9): 1069-1083
