Міські публічні простори політичні. Їхній вигляд, форма і наповнення залежать від міського урядування. Наприклад, одним з результатів реконструкції Парижу в 19 столітті, очолюваної бароном Османом, стали широкі бульвари. З одного боку, ними зручно гуляти, з іншого, їх також складніше забарикадувати. У деяких містах лавочки розділені навпіл металевими поручнями або зроблені під нахилом, щоби бездомні не могли на них спати.
Внаслідок міських політик деякі явища і простори у місті замовчуються і маргіналізуються. Під час Українського урбаністичного форуму 2019 у Запоріжжі ми організували тематичний блок, присвячений таким незручним темам. Пропонуємо конспект трьох доповідей, які прозвучали в рамках цієї події, про кладовища, громадські вбиральні і засклені балкони.
Мертві серед нас
В популярній культурі кладовища — місця, де відбувається щось погане. Саме там часто «живуть» злі духи і ховаються вбивці. 2018 року у Верховній Раді зареєстрували законопроект, який, серед іншого, пропонував виокремити місця для біопоховань у парках і скверах. Саме цей пункт викликав найбільше негативу. Людям не сподобалася ідея, що їхні діти гратимуться поряд з мертвими.
Галина Герасим, соціологиня і викладачка Кафедри соціології Українського католицького університету розповіла про зв’язок політики і поховань, а такод витіснення мертвих у західному світі з міського публічного простору.
22 роки я боялася смерті, а коли наукова керівниця запитала про тему мого диплому, то вирішила попрацювати з цим страхом. Так я написала магістерську роботу про смерть у «Володарі перснів». З того часу, щоразу приїжджаючи у нове місто, йду на цвинтар і саме за цим простором намагаюся зробити висновки про місто. «Володар перснів» — це історія про смерть і помирання. На тому, як різні народи Середзем’я ставляться до смерті, побудовані владні стосунки в книзі. У реальному житті ми виштовхуємо мертвих подалі з публічного простору, хоча вони впливають на нас.
Дискусії про мертвих, переважно, сконцентровані довкола екологічності поховальних практик. Серед популярних тенденцій: біопоховання, під час якого тіло запаковують у капсулу, що згодом розкладається; використання екологічніших трун; а також відмова від бальзамування. Для України ця тема є менш актуальною, ніж для США. Там досі поширене бальзамування. Щоби тіло довше зберігалося перед похованням, використовують формальдегід, який шкідливий і для довклілля, і для бальзамувальників. Він отруює ґрунтові води, а цвинтарям, на яких хоронять забальзамованих людей, потрібні суворіші санітарні норми і більші території.
В 19-му столітті для бальзамування використовували ще отруйніший миш’як. Минуло 150 років, а з просторами таких цвинтарів досі нічого не можна робити, адже земля і рослини забруднені. В жодній європейській країні практика бальзамування не вкорінилась. У США причина її популярності політична: під час громадянської війни родини багатших солдатів перевозили їхні тіла з півдня на північ, щоби похоронити вдома. Довгі відстані та спека не дозволяли транспортувати тіло без бальзамування. Авраам Лінкольн невільно зробив цю практику більш знаменитою. Після смерті тіло 16-го президента США відправилося у турне містами. Подейкували, що бальзамувальники настільки добре впоралися, що у перші дні «подорожі» люди не вірили, що Лінкольн мертвий.
Альтернативою є кремація. Однак, у Сполучених Штатах люди спершу сприйняли цю практику сцептично. Публіка була збентежена тим, що в печі крематорію змішаються прах чорношкірих і білих людей.
Політика і поховання тісно пов’язані. Німці, що належали до націонал-соціалістичної партії перетворили некрополітику на мистецьку форму. У Третьому Рейху вважали, що мертві німці мали б підживлювати собою землю і цим самим робити її німецькою. Через розвіювання праху вони легітимізували посягання на чужі території.
Простори смерті часто є сегрегованими. В Берліні 30-х років існували окремі крематорії для євреїв. Сегрегований єврейський простір на цвинтарі часто ставав місцем прихистку. У великих гробівцях єврейські родини могли ховатися від переслідування.
Ідея кладовища як схованки сягає коренями аж до середньовіччя. У той час цвинтарі будували на освяченій землі, де вбивати було заборонено. Церква, а разом з нею і кладовища, ставали місцями порятунку для звичайних людей і злочинців. Інколи виникали навіть абсурдні ситуації: цвинтар є, а поховань на ньому немає. З іншого боку, середньовічні цвинтарі не були сакральними просторами. Там укладали торгові угоди і навіть танцювали. Відомо про декілька указів католицької церкви, якими вона намагалася заборонити танці на кладовищах.
Середньовіччя мало своєрідне бачення мертвих як людей серед нас. Цвинтар був вплетений у міський простір і там відбувалося багато світських активностей. Протягом 19-20-го століть у західній культурі сталося розмежування світу мертвих і світу живих просторово і ментально. Ми перестали помічати кладовища.
Читайте також:
Шокуючий рожевий: роздуми про кримінальну справу за фарбування фонтану Самсон
Французький філософ Мішель Фуко писав про те, як через простори формуються дисципліна і політика. Тому відома приказка, що смерть усіх зрівняє, є не зовсім правдивою. Після смерті люди не стають рівними. Левова частка цвинтарів має поділ на сектори. Винятком є лише військові кладовища, що часто мають однакові гробівці. Зазвичай, одразу помітно, де поховані багаті, а де бідні, хто помер нещодавно, а чия могила тут уже давно. На Личаківському кладовищі Львова є частина з могилами, які мають величезні гробівці, прикрашені мозаїками. Зрозуміло, що ці люди мали купу грошей. Це один зі способів мертвих говорити з нами.
Якщо ігнорувати кладовища і смисли, які там утворюються, ці простори будуть захоплені іншими людьми. Наприклад, представниками право-радикальних угруповань, які можуть намалювати свастики на могилах євреїв. Потрібно запрошувати мертвих у публічний простір міста. Якщо Середні віки й можуть нас чомусь навчити, то це вмінню мертвих і живих співіснувати.
Місто починається з туалету
Декілька років тому в українському сегменті фейсбуку розгорілася дискусія довкола історії про маму, яка дозволила сину сходити в туалет у пластикову пляшку на пероні метро. Одні обурювалися безсоромністю жінки і апелювали до суспільних норм. Інші наголошували, що на станціях метро, як і в багатьох інших публічних просторах, немає туалетів і саме це є головною проблемою. За будівельними нормами, які почали діяти восени 2018 року, на нових і реконструйованих станціях тепер обов’язково проектуватимуть вбиральні.
«Про туалет не можна замовчувати, бо туалет має бути за замовчуванням,» — стверджує соціологиня Алла Петренко-Лисак. Вона розповіла про важливість вбиралень у місті і багатофункціональність туалетів.
Культура туалету є природною потребою. З іншого боку, це делікатна тема. Однак, делікатність закінчується, коли виникає необхідність. Кажуть, що театр починається з вішака, з фойє. Місто починається з туалету. Існують різні популярні концепції міста і всі вони неможливі без туалету:
- «Справедливе місто» повинне передбачати, що кожна людина зможе реалізувати свою потребу.
- «Інклюзивне місто» має враховувати не лише просторово-фізичну, а й соціально-економічну доступність туалету. Люди повинні користуватися туалетом, незалежно від можливості заплатити за нього.
- «Розумне місто»: все популярнішими стають додатки і мапи з позначенням найближчого туалету. Це важливо для туристів, які погано володіють мовою, а також для тих, хто соромиться запитати про туалет.
- «Глобалізоване місто»: знак туалету має бути універсальним і зрозумілим для всіх.
- «Безпечне місто»: варто пам’ятати, що вбиральні можуть бути небезпечними. Туалети — це пограничні простори, де стикаються публічне і приватне. Туалет має бути видимим. Однак, все, що там відбувається, потребує невидимості. За відсутності камер спостереження там можуть траплятися злочини.
- «Комфортне місто» неможливе без громадських вбиралень. Я працювала над розвитком концепції парку «Наталка» в Києві. Під час проведення опитування потенційних відвідувачів, туалет був у списку того, що вони вимагали найбільше.
Суспільство та індивіди напряму пов’язані з туалетом. Туалет — це продукт технічного прогресу. Рівень цивілізованості міста можна оцінити за тим, наскільки якісною є ця послуга.
Існує гендерний аспект вбиралень, який породжує питання. Чи потрібно розділяти вбиральні на чоловічі та жіночі? Чи варто розміщувати пеленальні столики лише у жіночих туалетах? Що робити татусю з донькою, який туалет йому обирати? Чи повинні ці простори бути гендерно-нейтральними?
Особливість міського туалету — багатофункціональність. Сільська туалетна культурна монофункціональна. У місті вбиральня — це і можливість привести себе до ладу. Позначка про інклюзивність туалету означає, що ним буде зручно скористатися не лише людям з інвалідністю, а батькам з візочком і людям з валізами. Туалет може бути комунікативним простором, де зустрічаються різні люди.
Читайте також:
Справедливість у місті: безпека, прихисток і житло
Архітектори і планувальники мають обов’язково вносити до своїх проектів доступні вбиральні. Туалет і здоров’я містян пов’язані не лише фізіологічно, а й психологічно. У місті частіше говорять про дороги та доступність для пішоходів і велосипедистів. Однак, туалетна мобільність не менш важлива, щоби люди, перепрошую, встигали добігти.
Засклений балкон і хто його збудував
Грибна ферма, шафа, місце для сушки одягу — це функції засклених балконів, які вказують власниці та власники при отриманні дозволів на будівництво, говорить Олександр Бурлака, архітектор, художник і автор фотоальбому «Balcony Chic» про «мистецтво» балконів в Україні, який у 2019 випустило видавництво «Основи».
З жовтня 2018 року почали діяти зміни до будівельних норм, які дозволяють склити балкони і лоджії під час проектування і реконструкції будинків. На думку дослідників, практика будувати стіни навколо балконів і перетворювати їх у кімнати була поширена ще з 1960-х років. Головна мета — збільшення житлової площі. Наприклад, у Скоп’є трансформація балконів стала популярною під час індустріалізації 60-70х років, коли в місто переїжджало все більше людей.
У Києві засклені балкони можна побачити і в старих «хрущовках», і в нових «елітних» житлових комплексах. За запитом «узаконити балкон» пошукові системи пропонують десятки юридичних фірм, що надають такі послуги. Олександр Бурлака розповів коротку історію балконів і пояснив, чому не вважає їх абсолютним злом.
Авторів балконів хвилює простір всередині і вони не думають, як це виглядатиме ззовні. Іноді вони вважають, що балкон буде гарним, але уявлення про красу у людей різні. Коли з’явився засклений балкон і хто вперше його збудував? Я не знайшов відповіді на це запитання. Однак вдалося створити альбом і зафіксувати «культуру балконів».
Засклений балкон є вічною боротьбою вернакулярної архітектури і мега-форми. Балкон існував завжди, але мав різні функції. На картині Пітера Брейгеля Старшого «Зведення Вавилонської вежі» 16 століття можна побачити прибудови людей до вежі. У Парижі 19 століття балкон стає простором розваги для буржуазії. У міському плануванні з’являються бульвари, а з ними і новий спосіб провести час — променад. Балкон стає місцем, звідки відкривався новий вид на місто. Вже тоді дехто ставився до балконів насторожено. Один тогочасний архітектор писав, що балкони нівелюють серйозність будівель і виглядають, наче прищі на фасаді.
Згодом у медицині з’являється ідея, що бактерії, існування яких стало відомими ще в 17-му столітті, є причиною хвороб. До винайдення антибіотиків у 20-му столітті, єдиним способом боротьби з ними вважали сонячне світло. На одній з обкладинок книги «Зачарована гора» Томаса Манна зображено будівлю санаторію в Альпах з просторими відкритими терасами. Перебування на балконі було головним методом лікування у цьому закладі. Балкони для оздоровлення населення зв’являються у соціалістичному будівництві. Наприклад, муніципальний житловий будинок Карл-Маркс-Гоф у Відні. Цей суперкомплекс для робітників став моделлю для житла у СРСР, США і Європі.
Читайте також:
Мама урбаністики: історія Джейн Джейкобс
У 1955 році в СРСР виходить Указ про усунення надлишків при проектуванні і будівництві. Микита Хрущов розпочав програму масового будівництва і житлова площа міст збільшилася майже вдвічі. Люди переїжджали в нові міста і мікрорайони. Балкони використовували, щоби сушити білизну, на них добудовували дашки. У 60-х роках активно працювали склозаводи і скло стало доступнішим. Одночасно із заскленими балконами з’явилася сільська засклена веранда. Низька якість будівництва і жорсткі норми житлових площ квартир спонукали людей використовувати балкон як екстра простір. Спочатку їх добудовували переважно деревом, а згодом з’явилися металеві конструкції з гумовими вставками для скла. У 80-х роках балкони оформлювали легкими алюмінієвими рамами. 90-ті роки стали відомі «євроремонтом» і розширенням квартир через все більші і більші балкони.
Ми звикли або не помічати балкони, або ненавидіти їх. Я нещодавно почув про проект доступного житла французького архітектора, який пропонував створювати незавершені будівлі, які мешканці доповнюють самі. Можливо, ця практика може чогось нас навчити.
