24 серпня 1991 року в Маріуполі відбулося урочисте відкриття одинадцятого за рахунком кінотеатру. Його було названо на честь італійського міста-побратима Маріуполя — Савони. Триповерхова будівля, зведена за типовим проєктом № 264-13-116, виявилася унікальною, оскільки цей проєкт більше ніколи не застосовувався для інших міст. У своєму відгуку маріупольський «Кіновідеопрокат» від імені всіх мешканців міста подякував колективу тресту «Гражданжилстрой» за «прекрасний, сучасний, один з найкращих у місті кінотеатр „Савона“» (пер. Я. С.)1. Він продовжує працювати й донині: щоправда, «Савона» стала фінальною крапкою радянської кінофікації у Маріуполі.

1. Кінотеатр «Савона» (тризальний) на 1000 місць по пр. Будівельників у м. Маріуполі Донецької області. Тип. проєкт 264-13-116: матеріали на конкурс. Текст, фото, бумага, фотобумага / Маріупольцивільпроект; голов. архітектор проекту Ю. П. Сагіров; голов. інженер проєкту О. Б. Лерінман. — Маріуполь: [б. в.], 1991. — 6 с.

День відкриття «Савони» точно припав на дату проголошення незалежності України, ставши поворотним в історії мережі кінотеатрів України. За період з 1991 року до 2021 року кількість кінотеатрів Маріуполя скоротилася з 11 до 2. Єдиний конкурент «Савони» сьогодні, мережевий кінотеатр «Мультиплекс», розташувався на другому поверсі ТРЦ «Port City» в 2013 році. За аналогічний період кількість кінотеатрів у Кривому Розі зменшилася з 18 до 3, не враховуючи двох нових мережевих мультиплексів; зберігся лише «Олімп», збудований у 1981 році за типовим проєктом № 264-13-54.

І досі кінотеатри

Упродовж тридцяти років незалежності мережі кінотеатрів українських міст змінилися до невпізнаваності. З одного боку, популяризація відеосалонів і VHS, зменшення фінансової спроможності глядачів, втрата кінотеатрами функції «естетичного виховання», децентралізація дозвілля, зменшення міських бюджетів, приватизація та необхідність адаптації до кардинально нових умов протягом 1990-х років призвели до фатального зменшення кількості відвідувачів кінотеатрів та поступового занепаду кіномереж. За перше десятиліття незалежності України припинили функціонувати принаймні 6 кінотеатрів Маріуполя та 9 кінотеатрів Кривого Рогу.

Читайте також:
Децентралізація культури: проблеми та виклики реформи

З іншого боку, стабілізація економіки початку 2000-х років спричинила процес так званої мультиплексизації. Польський кінознавець та дослідник історії кінопрокату Марцін Адамчак виділяє два важливих для українського контексту етапи цього процесу: розвиток офіційної ринкової кінодистрибуції та поява мережевих мультиплексів. Мережеві кінотеатри, що почали масово відкриватися в торгово-розважальних центрах, задали новий тон культури відвідування кінотеатрів в Україні: репертуар почав складатися майже винятково з найкасовіших світових прем’єр (з якісним зображенням та дубляжем), у кожному кінотеатрі з’явився власний бар з широким асортиментом попкорну, закусок та напоїв, як і сучасна (як на той час) техніка для кінопоказу. Ремонти підвищили комфортність перегляду, хоча й суттєво змінили архітектуру кінотеатрів, а на похід у кіно почав накладатися попутний шопінг.

Читайте також:
«Літом у хаті кіно показувати важко»: кінофікація у селах

І хоча кількість глядачів в українських кінотеатрах з початку 2000-х років істотно зросла, занепад мережі кінотеатрів, залишеної у спадок з радянських часів, продовжився. Відтоді цим кінотеатрам необхідно було не лише виживати, але й змагатися з сучасними мультиплексами за глядачів та прибутки. Власники та директори значної частини кінотеатрів мімікрували під нових опонентів. Ремонт і переобладнання під мультиплекси пережили криворізькі «Олімп» та «Зарічний», маріупольські «Союз», «Побєда», Кінотеатр імені Лукова та «Савона».

Тут має бути галерея № 2

Та навіть така модернізація врятувала не всіх. Невдовзі припинили діяльність «Зарічний», «Союз» та Кінотеатр імені Лукова. У 2020 році на невизначений термін закрився й найстаріший кінотеатр Маріуполя — «Побєда». Примітно, що ще двома роками раніше в одному з інтерв’ю тодішній директор «Побєди» Олександр Засецький повідомив: ані його кінотеатр, ані жоден інший кінотеатр міста не є прибутковим, — пояснивши це відкриттям у 2013 році кінотеатру мережі «Multiplex» та значно меншим рівнем відвідування кінотеатрів місцевими порівняно з іншими містами України. Водночас, на думку Олександра Засецького, мережевий кінотеатр також не приносить прибутку, але виживає завдяки приналежності до мережі-монополіста.

Та все-таки збільшення прибутків стало обов’язковим атрибутом роботи практично усіх кінотеатрів країни — це стосується не лише мультиплексів чи приватизованих кінотеатрів, але й комунальних підприємств. У 2010 році міська рада Маріуполя вирішила припинити дотацію тоді ще комунальному Кінотеатру ім. Лукова, що мав значну заборгованість за зарплатами та комунальними послугами. Без бюджетної підтримки кінотеатр не проіснував і пів року, а його приміщення було надане в оренду приватному підприємцеві. Подібним чином, наприклад, складалася історія «Дружби» — єдиного кінотеатру промислового Лисичанська. Щоправда, новому керівництву комунального підприємства вдалося отримати грант на виплату боргів, тому воно продовжує працювати донині. Втім, необхідність повного самозабезпечення значно звужує можливості для оновлення та розвитку кінотеатру.

Окрім припасування репертуару під смаки та платоспроможність більшої частини своєї аудиторії та оновлення асортименту продуктових товарів, дирекції кінотеатрів час від часу організовують події та ініціативи, не пов’язані зі звичним форматом кінопоказів. До прикладу, у 2017 році криворізький «Олімп» приймав кінофестиваль «Кіно проти корупції», а у 2018-му — Мандрівний Docudays UA. Маріупольська «Савона» стала майданчиком для показів «Манхеттенського фестивалю короткометражних фільмів» у 2014 році, події «100 фільмів за 100 хвилин» у 2015 році та фестивалю «Кіно і ти» у 2018 році, а також мала регулярний кіноклуб ще у 2000-х роках (нині не функціонує). Кінотеатри також беруть участь в подіях, не пов’язаних з кінематографом взагалі: наприклад, «Савона» організовувала «Фестиваль дворових ігор» для місцевих дітей та періодично проводила «Вечори танців» для літніх людей. Та більшість подібних активностей, а особливо тих, що безпосередньо пов’язані з кінематографом, не є регулярним явищем у цих кінотеатрах. Кінотеатри України вкрай рідко є місцем об’єднання тамтешніх громад, а зв’язок між кінотеатром та глядачем не виходить за межі ланцюжка «продавець — покупець».

Читайте також:
Товариші смоляри: кінофікація у містах

Наразі ці кінотеатри переживають черговий виклик, що загрожує їхньому існуванню, оскільки початок пандемії Covid-19 та черга локдаунів серйозно вдарили по бюджетах цих підприємств та можливостях приймати відвідувачів. А перенесення прем’єр потенційно прибуткових стрічок на інтернет-платформи на хвилі загальної карантинної діджиталізації містять загрозу зафіксувати кризу, в якій опинились навіть комерційні кінотеатри, і на післякарантинний час. На жаль, переважно комерційні відносини з громадами не гарантують її підтримки у складні часи, тому наразі передбачити майбутнє кінотеатрів неможливо, тим паче що під загрозою опинилися навіть найуспішніші з фінансової точки зору мультиплекси.

Більше не кінотеатри

Майбутнє тих кінотеатрів, що не змогли пережити приватизацію та занепад 1990-х років, мультиплексизацію 2000-х років та пандемію 2020–2021 років, склалося зовсім інакше. Наприклад, закинуті криворізькі «Мир» та «Горняк» так і не отримали другого життя — їх розібрали на будівельні матеріали. У криворізькому кінотеатрі «Сучасник» перестали показувати кіно з 2006 року, за короткий проміжок часу з 2018-го до 2020-го обвалилася частина покрівлі та двічі виникали пожежі. Наприкінці 2020 року «Сучасник» повністю знесли, знищивши барельєф на фасаді. Наразі на місці колишнього кінотеатру майже завершено будівництво нового супермаркету.

Перетворення кінотеатрів на простори для торгівлі є доволі популярним методом використання цих будівель в індустріальних містах, і чи не найбільше це стосується Кривого Рогу. З 18 колишніх кінотеатрів міста щонайменше 6 було приватизовано, і зараз вони використовуються як точки магазинів або торгові центри: «Жовтень», «Зірка», Кінотеатр імені Шевченка, «Комсомолець», «Кривбас» та «Перемога». У Маріуполі на мережевий супермаркет остаточно перетворився лише колишній кінотеатр «Ювілейний». Схожим чином змінилося призначення й криворізького «Космосу»: у 2020 році його переоблаштували під фітнес-центр.

Певну роль у трансформації мереж кінотеатрів відіграли й релігійні спільноти. Найстаріший криворізький Кінотеатр ім. Леніна нетривалий час орендували приватні підприємці. Згодом органи місцевого самоврядування передали будівлю у власність Криворізькій єпархії УПЦ. Наразі будівля майже повністю відремонтована, щоб візуально її узгодити з церковним комплексом, створеним навколо Церкви святого Миколая Чудотворця. Пам’ятна табличка на фасаді й досі нагадує про минуле кінотеатру і навіть дещо кумедно в цьому контексті зазначає про його стиль — «конструктивізм з елементами неокласицизму». Так само маріупольський «Комсомолець», що закрився на початку 2010-х рр., був викуплений Церквою добрих змін у 2016 році. Представники цієї організації заявили про плани створення у будівлі колишнього кінотеатру Молодіжного християнського центру та облаштування дитячих майданчиків і зон відпочинку на території. Закиданий сміттям фонтан біля колишнього кінотеатру вказує на те, що церква так і не виконала свої обіцянки. Нині «Комсомолець» приймає щотижневі богослужіння, а його ремонт продовжується. Незначна кількість кінотеатрів залишилася у комунальній власності, хоча ні в Кривому Розі, ні в Маріуполі вони не працюють як кінотеатри.

Слухайте також:

Однак у деякому сенсі криворізькому кінотеатру «Дружба» пощастило, оскільки з 2001 року він функціонує як інший комунальний заклад культури. Спочатку він називався Центр художньо-естетичної творчості школярів та молоді, а з 2006 року отримав остаточну назву Центр дитячої та юнацької творчості «Дружба». Маріупольська влада використала приміщення кінотеатрів інакше: згаданий раніше Кінотеатр ім. Лукова у 2016 році реконструювали під перший у Донецькій області Центр надання адміністративних послуг. У 2019 році таке ж перепрофілювання сталося і з «Союзом», що став найбільшим ЦНАПом в Україні. Варто зазначити, що «Союз» зберіг радянський мозаїчний барельєф на фасаді, а поруч облаштували зручний публічний сквер.

Левову частку кінотеатрів цих міст так і не вдалося ревіталізувати, і ці будівлі не використовуються взагалі. Маріупольські Кінотеатр ім. Шевченка, «Маріуполь», «Буревісник», Кінотеатр ім. Леніна та «Будівельник» і криворізькі «Родіна», «Восход», «Зарічний», «Райдуга» та «Юність» — практично кожен із цих кінотеатрів перебуває у приватній власності та свого часу встиг попрацювати як нічний клуб, ресторан, розважальний центр, більярд, магазин, банк або церква. Втім, у жодному з випадків новий статус так і не прижився. Напівзруйновані кінотеатри слугують місцями розваг для місцевих підлітків та періодично потрапляють у поле зору журналістів, що створюють сюжети про їхню небезпеку і занедбаність. Періодично на невдоволення реагує і місцева влада, яка, щоправда, зазвичай лише констатує власну неспроможність змінити ситуацію, оскільки будівлі перебувають у приватній власності.

Поза тим, не можна стверджувати, що ці кінотеатри не використовують взагалі. Під час бойових дій у 2014–2015 роках маріупольці облаштували у закинутому приміщенні Кінотеатру ім. Леніна бомбосховище, що використовувалося мешканцями Лівобережного району. У 2019 році неформальне об’єднання молоді Маріуполя «Авадон» організувало кінопоказ у залі закинутого «Буревісника». Закинуті кінотеатри також слугують тимчасовим прихистком для бездомних. Але цей факт часто використовується як аргумент «за» знесення руїн кінотеатрів замість розмови про захист вразливих груп населення.

Колишні кінотеатри відіграють роль своєрідних місць пам’яті. Наприклад, помпезні руїни криворізького кінотеатру «Родіна» та просторої площі з великим закинутим фонтаном мимоволі змушують тих, хто проходить повз, уявити собі, як виглядав цей нині запустілий простір кілька десятків років тому. А свідки тієї епохи навряд чи можуть не пригадати колись сповнену життя площу.

Тут має бути галерея № 3

Нині мешканці Кривого Рогу та Маріуполя активно використовують соціальні мережі для ностальгічного пригадування та обміну фотографіями й історіями, пов’язаними з колишніми кінотеатрами: у цьому сенсі руїни — це такі собі машини подорожей у часі. Цікаво, що деякі зупинки громадського транспорту (а в деяких випадках і цілі місцевості) у цих містах і досі мають імена кінотеатрів, що вже не функціонують. Це стосується криворізьких «Восхода», «Жовтня», «Юності», «Зарічного», «Сучасника» та маріупольських «Ювілейного», «Перемоги» та «Комсомольця». Найімовірніше, кінотеатри були своєрідними визначними місцями для цих частин міст і після свого закриття утворили своєрідний вакуум, що так і не був заповнений.

Тут має бути галерея № 1

Наприкінці березня 2021 року в мережі з’явилася інформація про план побудови на території міського саду у Маріуполі нового приватного університету для підприємства «Метінвест». Як виявилося, нова будівля мала постати на місці давно закинутого літнього кінотеатру. Впродовж кількох днів місцеві мешканці провели дві акції протесту, зруйнували паркан довкола кінотеатру та створили петицію «Руки геть від міського саду!». Попри знищення літника, міська влада провела засідання і спільно з іншою стороною домовилась перенести будівництво університету з саду до іншої локації, зважаючи на невдоволення маріупольців. Примітно, що саме колишній кінотеатр став своєрідним тригером для об’єднання та протесту маріупольців, тобто іноді навіть руїни спроможні формувати навколо себе активну спільноту, яка може впливати на життя міста.

Британська соціологиня Еліс Ма (Alice Mah) зауважила, що міські руїни змушують місцевих мешканців уявляти, тобто створювати незліченну кількість альтернативних візій та проєктів навколишнього міського простору. Чи це активіст_ки у маріупольському міському саду, чи респондент_ки для місцевих медіа, чи дописувач_ки фейсбук-спільнот — ці люди мають та висловлюють власні візії й уявлення щодо майбутнього колишніх кінотеатрів своїх міст. Для одних це майбутні торгові центри та магазини, для інших — майбутні кінотеатри з гарними кафетеріями, хтось хотів би бачити там центри реабілітації та творчості для дітей, а комусь хотілось би на місці одного з кінотеатрів мати унікальний децентралізований кіноцентр.

Зважаючи на здатність колишніх кінотеатрів об’єднувати навколо себе спільноти та продукувати нові візії, можливо, цілком виправданим було б повторення тези, що кінотеатри — це своєрідні машини для подорожей у часі. Однак здається, вони здатні прочиняти не лише ностальгійне минуле, але й цілком невизначене майбутнє.

Поділитися текстом

Facebook Twitter

Коментарі