У 1971 році історикиня мистецтва Лінда Нохлін випускає есе «Чому не було великих художниць?» (Why Have There Been No Great Women Artists?) Ця робота вважається однією з перших, що проблематизує доступ жінок до різних професійних сфер. У своєму есе Нохлін пропонує критикувати, так званий, природний порядок речей. Вона цитує Джона Стюарта Мілля, який писав, що люди схильні сприймати все, звичне для них, як природне. І наводить як приклад, сферу мистецтва, у якій західний, чоловічий погляд установився, як загальноприйнятий канон.

Нохлін пише, що саме формулювання запитання «чому не було великих художниць» є помилковим, оскільки передбачає, що жінки не спроможні бути «великими»/«видатними». Дослідниця наголошує, необхідно згадувати про те, якими є соціальні інститути, система освіти і ринок праці, наскільки вони відкриті та доступні для різних груп людей і, зокрема, для жінок.

Під час публічної лекції і дискусії «Чому так мало жінок в архітектурі?», що відбулася 13 лютого у приміщенні науково-мистецької платформи «Острів», говорили про те, якою є сучасна сфера архітектури. Наскільки видимими у ній є жінки, а також, які соціокультурні та історичні чинники впливають на представлення жінок в архітектурній професії. Публікуємо короткий конспект дискусії. Повний запис розмови за посиланням.

Марія Полтораченко, архітекторка, активістка

Напередодні 8 березня ми зібралися говорити про відомих архітекторок, де вони всі ховаються, чому ми так мало про них знаємо. Чому ми пам’ятаємо тільки про Заху Хадід. Чи є взагалі проблема того, що мало жінок в архітектурі? Почну з розповіді про трьох модерністок, які жили протягом 20 століття і розпочали свій шлях ще в 30 роках.

Перша — це француженка Шарлотта Пер’єн, вона тісно співпрацювала з Ле Корбюз’є, крісло її авторства знаходиться в музеї Vitra, інтер’єр її авторства у представництві Air France Agency в Лондоні.

Ще одне відкриття — Міннетт де Сільва, вона походить зі Шрі-Ланки, її батько був політичним діячем. Існує відоме фото, на якому вони з батьком у 1948 році на Світовому Конгресі Інтелектуалів на Захист Миру. Міннетт де Сільва розпочала свій шлях у Великобританії, в Лондоні, вона мала можливість навчатися і розпочати свою роботу там. Шрі-Ланка була однією з країн-колоній Commonwealth, але у 1948 році вони отримали незалежність. З того часу Міннетт повернулася додому і продовжувала свою діяльність в Коломбо. Здебільшого, вона займалася проєктами приватних житлових будинків. Була однією з перших двох жінок у світі, які відкрили архітектурне бюро, під своїм іменем. Вона ніколи не виходила заміж і вся її діяльність її особистий внесок.

Наталія Чмутіна, наша співвітчизниця. Серед її проєктів готель «Дніпро» на Європейській площі, готель «Либідь». Найбільше вона відзначилася проєктом Київського центрального будинку меблів, це вінець її кар’єри, принаймні за радянських часів. Про цей проєкт згадується в багатьох публічних джерелах, але не у всіх відбилося в голові, що його створила жінка.

Запитання «Чому так мало жінок в архітектурі?» періодично виникає. У 2018 році вийшла стаття в New York Times і основне зауваження авторки було саме до кількості жінок в управлінні фірмами. Сьогодні маємо ситуацію, коли велика частина студентів архітектурних програм це дівчата. Проте, в Америці ще до 70 років, було законодавче обмеження для жінок у тих чи інших професіях, архітектури це стосувалося також. Однак, коли ми дивимось на директорів фірм, топ-менеджмент, головних архітекторів, вони, зазвичай, чоловіки. Жіноча «невидима квота» — це, максимум, 20% жінок, які приймають рішення.

Молоді архітекторки відреагували на матеріал Нью-Йорк Таймс, написавши статтю «Перестаньте запитувати — пишіть про нас». Зауваження таке, що активних архітекторок багато, але про них не пишуть. Увага професійного і медійного середовища оминає їхню діяльність.

Читайте також:
Мама урбаністики: історія Джейн Джейкобс

Класична ситуація про подружжя. Іноді подружні пари організовують архітектурне бюро, разом досягають успіху. Однак, жінки часто зникають у тіні свого чоловіка, який перемикає на себе всю увагу. Жінок витискають на периферію. Я працювала в невеличкому сімейному бюро в Польщі. Чоловік намагався методично витіснити дружину. Навіть у кабінеті його стіл був вдвічі більший за її. Результатом цього стало те, що вона працює в іншій фірмі, а у своє бюро приходить раз на тиждень, аби виконувати адміністративну, бухгалтерську роботу. Оскільки їй це, начебто, простіше робити.

Схожа історія була в Італії, Доріану Фуксас, дружину архітектора Массіміліано Фуксас, з яким вони працювали в чотири руки, не відзначила місцева спілка архітекторів. Виникли петиція та рух на її підтримку. Проте, в цьому випадку, чоловік її підтримав, щоби вона отримала визнання.

Важливою проблемою є випадки сексуальних домагань. Нещодавно у цьому звинуватили архітектора Річарда Мейера. Будівлі Річарда Мейера такі легкі, світлі, прозорі, відчувається, ніби в людини чиста свідомість. Однак, він виявився «прозорим» не тільки в цьому плані. Співробітниці скаржилися на те, що він був ексгібіціоністом. Скандал базувався на тому, що Мейер міг напівголим приймати співробітниць. Подібні ситуації зазвичай закінчуються звільненнями, жінки самі йдуть з роботи, або їх звільняють. Якщо випадки сексуальних домагань отримують розголос, жінкам буває складно знайти нову роботу.

Працювати в таких умовах неможливо і проблему потрібно вирішувати. Виникла ініціатива Архітектурного лоббі, яке базується в Брукліні з 2018 року. Вони вирішили створити мережу солідарності для постраждалих від сексуальних домагань або дискримінації на робочому місці. На сайті у вкладці Solidarity Bloc є форма анкети для постраждалих. Існують фірми і архітектори, які задекларували підтримку такої мережі. Її створення збільшує шанси, що у випадку втрати роботи, отримавши фізичну і моральну травму, людина зможе знайти простір солідарності, де її приймуть.

В Україні ми зі знайомою юристкою запустили просвітницький медіа-проєкт про зображення сексуальних домагань у художніх роботах і медіа, за допомогою якого також підвищуємо правову обізнаність про випадки сексуальних домагань.

Видимість архітекторок — ще один ризик. Зараз створюють медійні платформи, сайти, рухи, що розповідають про архітекторок.

  • Madame Architect — відзначають жінок в архітектурі різних поколінь, з різних сфер, дотичних до архітектури, урбаністики чи досліджень;
  • RebelArchitette — італійська ініціатива, вони вимагали визнання заслуг Доріани Фуксас, випускають статті про окремих архітекторок, збирають статистичні дані;
  • WPS Prague (Жіночий публічний простір) — сайт про жінок і місто, про жінок в архітектурі, урбаністиці, жінок і міське середовище;
  • Modernistki — приклад місцевої української ініціативи.

Представленість архітекторок на ринку. Якщо проаналізувати публічні події, на кшталт «Архітектурна практика» 2018 року, то гендерний баланс витримано. Серед усіх учасників близько 50% жінок, у 2019 році навіть більше, 60% жінок. Проте, архітектурний бізнес чомусь подається як «чоловіча» справа. Для промо зображень використовують чоловічий образ, який може відштовхувати жінок, дівчат, які лише планують свою кар’єру.

У свіжому номері журналу української урбаністики А:1 опублікували результати Ukrainian Urban Awards. Серед міжнародного складу жюрі лише дві жінки з семи членів, тобто 28%. Вони є головними архітекторками Стокгольма (Кароліна Кейзер) і Копенгагена (Тіна Сабю). В українській кваліфікаційній раді теж дві жінки з восьми членів, тобто 25%. Головна архітекторка Харкова (Тетяна Поліванова) і архітекторка-власниця (Наталія Олексієнко). Це «невидима квота» в 20-30%.

Серед учасників конкурсу ситуація живіша, жінок, як самостійних учасниць, так і в складі команд, набереться 50%. Дискримінаційної тенденції не відчувається. Проте, на афіші майбутнього фестивалю, зображена лише одна жінка у складі кваліфікаційної комісії, головна архітекторка Харкова. Коли одна жінка залишається серед тих, хто прийматимуть рішення, це тривожна тенденція.

Світлана Шліпченко, керівниця Центру Урбаністичних Студій, архітекторка, філософиня

Дослідження присутності жінок в історії архітектури часто не потрапляють до мейнстриму матеріалів на цю тему. Лінія і доробок архітекторок виглядають «дотичними» або «паралельними» до головного канону, де переважають «великі» чоловіки. Жінки починають творити свою історію, так би мовити, паралельно, а не підважуючи головний канон. Подібні студії в інших дисциплінах призвели до того, що канон переглянули і змінили. Наприклад у літературі, де жінки розсунули чоловіків і стали поруч. Я вважаю, що ми маємо працювати у такому напрямку, а не створювати окрему історію, «жіночу» і «чоловічу» архітектуру.

Перша асоціація до теми сьогоднішньої зустрічі, праця Лінди Нохлін, американської історикині мистецтва. На початку 70 років вона написала книгу «Чому не було в історії великих художниць?». Нохлін, зокрема, використовувала інституційний аргумент. Доступ до навчання в університетах жінки отримали лише наприкінці 19 століття. В Академії де Боссар жінки мали доступ до класів з малювання з 70 років 19 століття, однак, зображати чоловічу оголену натуру їм дозволили лише наприкінці 80 років. Жінки не могли реалізувати себе в такому суспільстві. Лише в 1980 році архітекторка Розарія П’ямеллі отримує посаду в архітектурній школі City University of New York.

Читайте також:
Як адвокатування діяльності архітекторок повинно подолати стереотипи

Питання присутності жінок в архітектурі йде поруч з феміністичною чи гендерною перспективою на архітектуру і репрезентацію. В 70 роках 20 століття відбувся переворот в архітектурній критиці. Можна прослідкувати сплеск публікацій про архітектуру з феміністичної точки зору в період 80-90 років 20 століття. Однак, архітектурний канон переписувати не поспішають, він залишається маскулінно орієнтованим. Попри це, архітекторок стає все більше, вже троє з них отримали архітектурну Прітцкерівську премію. Це Заха Хадід у 2004 році, Кадзуйо Седзіма разом зі своїм чоловіком у 2010 році, це Карме Піжем у складі архітектурної фірми у 2017 році. У 2020 році Прітцкерівську премію отримали архітекторки Івонн Фарелл і Шеллі Макнамара, і так майже вдвічі збільшили кількість лауреаток (ред.).

Жінки в архітектурі стають видимими з кінця 60 років 20 століття. Висновок базується на тому, що до того було важко оцінити присутність жінок в архітектурних фірмах, хоча вони там були. Оскільки оцінювалися індивідуальні досягнення особи, все вимірялося за «чоловічою» шкалою успішності. Чим був архітектор в уявленні людей? Десь до середини 20 століття вважалося, що це чоловік, автор споруди майбутнього. Всі довкола, інші архітектори, креслярі, допомагають йому, тобто роботою бюро керує, здебільшого, одна людина. Поступово, природа архітектурного проєктування змінюється, модель ускладнюється. Тепер це не індивідуальна, а командна робота, десятки людей працюють у великій фірмі. Якщо ми згадаємо всі ці совєцькі інститути, де працювала купа жінок безіменних, де існувала специфічна модель знеособлення архітектури, соціальна позиція архітектора знижувалася. Після 60-70 років архітектори на Заході знову отримують голос у публічній сфері. 

Я зупинюся на кількох постатях.

Архітекторка, про яку вже згадували, Шарлотта Пер’єн. Вона врешті стала професійною партнеркою Корбюз’є. Однак, коли вона вступала до нього в майстерню, він зневажливо сказав: «Ми тут подушок не вишиваємо на дивані, це не жіноча справа архітектура».

Відоме подружжя Роберт Вентурі і Деніз Скотт Браун. Роберту Вентурі дали Прітцкерівську премію, а Деніз Скотт Браун — ні. Зараз діє рух, щоби це виправити, оскільки вона заслуговує на премію. Грета Шютте-Лихоцкі, яка працювала над проєктом Франкфуртської кухні. Вона проєктувала також дитячі садки і публічні простори. Вона є першою австрійською архітекторкою і випускницею University of Applied Arts. Айно Аалто, дизайнерка, архітекторка, дружина Адара Аалто. Їхня спільна робота — фінський павільйон на Нью-Йоркській світовій виставці.

Читайте також:
Міріам Німеєр про Збоїща, Хрещатик та інтегрований розвиток міст

Маріон Маоні Гріффін, одна з перших ліцензованих архітекторок світу. Кейтлін Елін Морей Грей, піонерка модерністського руху в архітектурі, випускниця Массачусетської програми з архітектури. Майя Лін, авторка проєкту Vietnam War Memorial у Вашингтоні. Цей меморіал є делікатною інтервенцією в ландшафт і простір, так само зробили і українські авторки Меморіалу Героїв Небесної Сотні у Львові Ірина Волинець і Марія Процик.

Перші задокументовані жінки, дотичні до архітектури. Катрін Брісоне, яка у 16 столітті у Франції, наглядала за будівельними роботами замку Шенонсо. Плаутілла Бріччі, в 17 столітті в Італії, працювала разом зі своїм братом, оскільки не могла самостійно започаткувати практику. Леді Елізабет Вілбрайам, в 17 столітті у Великобританії, вивчала роботи Паладіо у Венето, авторка, щонайменше, 18 церков у Лондоні, дослідники з’ясували, що вона вчила сера Крістофера Рена, не виключена її участь в проєкті Собору Святого Павла.

Коли ми говоримо про жінок в архітектурі, здається, що вони є чимось незвичним. Однак, існують важливі фактори, які це зумовили і на які ми повинні зважати. Перш за все, доступ до освіти, оскільки жінки масово починають навчатися в університетах лише наприкінці 19 століття. Не варто забувати і про вплив Світових воєн, після яких з’являється більше можливостей роботи для жінок. Чоловіки були на фронті, тому жінки замінюють їх на «чоловічих» професіях. Хочу наголосити і на уявленнях про традиційні гендерні ролі та «природне» призначення чоловіків і жінок, які впливають на вибір професії.

Поділитися текстом