Віктор Вахштайн — професор і декан Факультету соціальних наук Московської вищої школи соціальних та економічних наук. 26 серпня 2017 року він прочитав лекцію-роздум про те, що робить місто містом в рамках Фестивалю ідей «Майбутнє спільнот» в Одесі.

Що таке місто і які існують міські спільноти? Чому урбаністика — це ідеологія і як вона вплинула на розвиток Москви в останнє десятиліття? Попри відносини між країнами, українські управлінці та урбаністичні активісти часом беруть приклад з російських моделей розвитку міст. Критичний аналіз цього досвіду може бути корисним, щоби не повторювати чужих помилок.

Ми записали конспект лекції Віктора.

Про місто як розрив

Я соціолог, я не урбаніст. Урбаністика — це особливий жанр говорити про місто. Кілька простих висловлювань, які треба освоїти, і ви урбаніст. «Спільноти — це добре, партисипація — це добре. Міста треба зробити комфортними і приємними для людей. Міста — це круто». Натомість, соціологія не хоче любити міста, ми просто вивчаємо їх і в нас є багато лінз, щоб подивитися на міста. Активізм — це добре для боротьби з забудовами. Соціологія — не «для чого», це наука.

Що робить місто містом? Спільноти були однією з відповідей. Соціологи приблизно 50 років відповідали: якщо є міські спільноти, то є місто. Маленька проблема в тому, що ніхто не знає, що таке спільнота. Коли люди щось роблять разом чи що? Але в 60-х стало зрозуміло, що добросусідств нема і вони відійшли з маленькими містами. У Москві менше ніж 10% з тих, хто не народилися в ній, знають своїх сусідів. Люди винаймають житло, середній термін оренди 2-3 роки.

Урбаністика — це «Міста — яскраво, весело, круто! Давайте вкопаємо рожевий велосипед в клумбу, відкриємо на Дерибасівській кілька кафе і перетворимо Зелений театр на Парк Горького». У соціологічній аксіоматиці закладено, що місто — це ущербне утворення, місто — це страшно. 18 століття, місто — це оселя зла, підворіття робітничого Единбурга. Це те, що в людській природі стимулює найгірші її сторони.

Першим містобудівником був Каїн, він збудував перше місто для свого сина Єноха. Каїн був проклятий. Прокляття — це дуже соціологічна категорія — розрив. Каїн мав два розриви. Перший розрив — вигнання з раю. Каїн — син переселенців, переміщених осіб (displaced). Людина без місця і без сенсу. Ми дуже ущербні. В нормальних тварин є інстинкти і кігті, а в нас — міста і техніка, які заміняють природні інстинкти. Другий розрив — соціальний. Каїн убив, його вже ніщо не захищає. Оскільки немає природної солідарності між людьми, щоб захистити свого сина, для нього треба створити місто.

Місто — це результат розриву і прокляття. Перший розрив сенсовий, інший — соціальний. Пошук відновлення свого сенсу в житті та зв’язків з іншими людьми — це про місто; про те, чим є місто. І це єдиний випадок, коли соціологи та психологи об’єднані — проти урбаністів — в уявленні про міське життя як антисоціальне за визначенням. До міст марно підходити з мірками природної солідарності. Місто — це завжди протез і компенсація. Перше визначення міста — це визначення Льюїса Вірта. Воно про те, що ніяких природних спільнот нема. Місто — це обмежений простір, де різні люди, яких нічого не пов’язує, у яких немає нічого спільного, живуть разом.

В 60-их роках віртівське визначення терпить дуже серйозний крах. Ми починаємо вивчати повсякденне життя, щоби повернути спільноті хоча б якийсь сенс.

Відсутня міська спільнота раптово виникає, коли шукають кішку. Спільнота несподівано збирається, а коли кішка знаходиться — зникає. Це мерехтлива спільнота.

Про хіпстерську урбаністику в Москві

Сім років тому московська мерія була у тяжкому становищі. Москва — місто, де всі намагалися працювати, але ніхто не хотів жити. На 5 місці у світі за вартістю життя, але за якістю життя (livability) — на 74. Великий розрив між тим, скільки люди платять за це, і з яким комфортом це є. Щоп’ятниці — поїзд у Петербург або літак куди подалі, якщо понеділок вихідний. Всі гроші витрачаються не в місті і це погано для міста. Інше питання — часу нема. Люди вдома або на роботі, це місто нір. Ну і третя нора — автомобіль.

Московські урбаністи вирішують проблему за допомогою хіпстерської урбаністичної ідеології. Хіпстерський урбанізм — дуже зрозуміла логіка: на Дебирасівській — Компот, паркан у яскравий колір розмалювати, вкопати велосипед посеред клумби. Щоб люди вилізли з нір і витрачали гроші в цьому місті, треба збільшити кількість часу, яку вони проводять у місті. Насичення міста подіями й активностями — дуже економічне завдання — щоб люди витрачали гроші тут, а не їхали кудись на вихідні. Завдання насичення було вирішене.

Всі говорили про спільноти. Спільноти на мові хіпстерського урбанізму — це паблік у ВКонтакте. Я йду вулицею ніби гортаю стрічку у фейсбуці: можу лайкнути, можу не лайкнути. Спільноту замінили публікою. Ніхто не думав про створення спільноти. Треба було зробити фестиваль варення у дворі, щоб люди виходили: «О, ви теж тут живете, дуже приємно!». І не більше того.

Рівень ненависті до московських органів влади зростав пропорційно створенню громадських просторів, благоустрою території. Чим більше вони вкладають гроші — тим більше їх ненавидять. У нас нарешті муніципалітети обігнали суди за рівнем ненависті.

У Москві виник дуже незрозумілий для неї феномен безчасся. Багато подій сьогодні й зараз, а що завтра — невідомо. Завтра — день бабака. Безкінечний замкнутий день бабака. Кожен день фестиваль ідей, фестиваль варення. Це спосіб якось заповнити час, який нікуди не йде. Москва — місто, яке створювалося утопічними драйвами. Москва — це уламки нереалізованих утопій, місто заточене на майбутнє. Ідея спільнот не приживалася, бо туди не заради спільнот їхали. У 90-х Москва була небезпечною, але це було місто з майбутнім. Люди їхали туди заради чогось і місто відповідало тому, чого вони хочуть. Парк Горького створювали не хіпстери, а люди від 40 до 50. Якщо ви бачили Сергія Капкова, то хіпстер — це точно не він. Це прямий антонім. Платою за подієве насичення міського середовища стало безчасся, втрата сенсу перебувати у цьому місті. Місто — це те, що відповідає на питання, навіщо ви сюди приїхати, чому тут залишаєтеся. Без цієї відповіді місто може бути дуже цікавим, але це не місто. Москва перестає бути містом на наших очах.

Про спільноти долі

2003 рік, Гонконгська епідемія атипової пневмонії. 8,5 тисяч хворих. Гонконг — це маленьке місто з великою щільністю населення, вертикальне, закрите і замкнуте територіально. Епідемія поширюється дуже швидко. Там дуже інтенсивне вуличне життя і це ще більше сприяє поширенню епідемій. Пітер Бер починає вести щоденник і детально описує, як епідемія змінює спосіб взаємодії людей, повсякденні практики. Його робота дуже сильно повертає нас до сюжету роману Альбера Камю. Дуже сильно описує, як у розрізі повсякденного життя місто схлопується. І закривається. Виникають волонтерські асоціації, які забезпечують логістику. Виникають нові типи соціальних зв’язків. Бер починає користуватися словником класичної соціальної теорії. Він бере на себе сміливість використовувати термін, довго табуйований — поняття спільноти долі. Люди, яких ні довіра, ні дружні зв’язки не пов’язують. І в цей момент місто стає їхнім містом.

Одна з війн 20 століття: спільноти формують простір чи простір формує зв’язки між людьми. Урбаністи вірять, що якщо створити простір, люди почнуть спілкуватися. Але ніхто ніколи не може довести нормальному соціологу, що простір формує соціальні зв’язки. Доведення, які є — це щось типу знесли в Нью-Йорку старі квартали й переселили їхніх мешканців у багатоповерхове соціальне житло. Ніяких зв’язків немає. І тут у підвалі відкривають пральню, щоб жителі мали де спілкуватися, в результаті чого між ними виникають зв’язки. Про що не говорять, розповідаючи цю історію? Спільнота виникає там через років 40.

Соціологи думають про спільноти як про граф, форми мережевих зв’язків між людьми: ваша записна книжка і люди, з якими ви пов’язані. Є сильні і є слабкі зв’язки. Марк Грановетер пише про силу слабких зв’язків між групами, які мають сильні зв’язки усередині.

Дослідження у Москві показало, що чим більше людей знають респонденти, тим більше у них відчуття безпеки. Але коли знають надто багато, відчуття безпеки падає, це гетто. Ідеальна спільнота сильних зв’язків — це гетто.

Для Фердинанда Тенніса доля — це те, як події життя пов’язані між собою. Спільнота долі — це люди які є співучасниками тих самих подій. Базове завдання соціологічних досліджень: зв’язки з іншими людьми визначають ваші життєві події чи ваші вибори визначають зв’язки, які ви маєте. Для Тенніса це очевидно: ви вже народилися у певних зв’язках. Макс Вебер говорить схоже. Єдиний класик, який каже по-іншому — Георг Зіммель.

Місто — це простір спільної долі. Місто — це спільнота зв’язків і спільнота долі (community of faith). Поїхати чи вернутися? Міста — це те, що відповідає вам на питання, чому ви поїхали, чому ви не поїхали.

За Зіммелем, існує три часи. В часі сучасного — тотальний хаос, хоча зараз з точки зору соціології повсякдення ми розуміємо, що це не так і тут є фрейми, які все пояснюють. У часі історії все детерміновано й однозначно каузально. Між подіями випадковості повсякдення і детермінованості історії — час людського життя. Тут контингетність — можливість бути іншим: усе не випадково, але і не необхідно. А коли особисті події стають подіями історії — це безсмертя.

Отто Бауер вперше використовує ідею спільноти долі, щоб пояснити, що таке нація. Це стає центральним концептом німецької праворадикальної соціології, особливо під час бомбардувань союзників. Навіть зараз в ютубі за запитом «спільнота долі» знаходяться, в основному, альбоми неонацистських груп. Тому після війни цей термін табуюється і соціологія втрачає цей сенс. Грановетер не думає, що призвело до того, що певна спільнота опинилася у певній частині міста, чому утворилися саме такі конфігурації зв’язків.

Проходять роки. Ми бачимо, як після терористичних атак міста стають спільнотами долі. Не треба робити враження, що ми любимо один одного. У нас не буде іншого міста, іншого життя. Ми зараз тут, тому що ми це вибрали. Через 60 років соціологія міста повертається до невиконаного завдання. Це відповідь на питання, як наше перебування у місті є результатом подій у нашому житті.

 

Після лекції ми задали Віктору кілька питань.

Про урбаністику і науку

Урбаністикою сьогодні, на жаль, називається не область дослідження міста, не міські студії (urban studies). До тих пір, поки це міські студії — це цілком нормально. Міські студії — це дослідницька область, у яку приходять люди з різних дисциплін, які володіють різними дисциплінарними мовами: психологія міста, соціологія міста, економіка міста. Урбаністика — це не мова. Соціологія — це мова, психологія — це мова, економіка — це мова. Об’єкт не створює мови. Для того, щоби об’єкт був видимим і його можна було розуміти мовою певної дисципліни, ця мова має бути. Оскільки наша мова, як і німецька, має властивість субстантивації, все, що завгодно, виглядає, як наука: каналізаціологія, наприклад.

Урбаністика стала формуватися як корпус певного роду висловлювань про місто. Це були просто обивательські висловлювання, посипані вирваними з досліджень цифрами та фотографіями, зробленими на перехрестях. За якістю це не дослідницька і не наукова робота. Це просто дискурс. Він може бути активістським. «Зробимо місто кращим!» Ідіть і робіть! Чому ви намагаєтеся себе наукою назвати? Ви активісти? — Чесно скажіть: «Ми просто хочемо зробити місто кращим». Чому ви себе називаєте урбаністами?

Урбаністика може бути цікава соціологу як об’єкт дослідження: пояснити, чому розмова про місто прийняла саме таку форму саме в такий час саме в таких країнах. Таке старе дослідницьке завдання: зрозуміти, як змінюються міста, виходячи з того, якою мовою про них говорять люди.

Про урбаністику як ідеологію

Метафора міста-сцени створена Яном Гейлом для Копенгагена. Моделі думання про місто, які є в цій мові: «місто для пішоходів»; «місто як хороша вечірка»; «місто-сцена»; «якщо ви повернулися додому до п’ятої ранку — місто не вдалося»; «не питайте в мене, скільки людей живе в цьому місті, спитайте, скільки людей отримує від цього задоволення», «місто — це простір подій». Стала формуватися такого роду міська ідеологія. Дуже зрозуміло, чому вона формувалася в Копенгагені, дуже зрозуміло, чому вона формувалася в Європі. Вічний конфлікт між правим і лівим урбанізмами всім остаточно набрид, а хіпстерський урбанізм здавався ніби альтернативою.

Цей спосіб думання заволодів мізками певної частини впливових управлінців у Москві. Мова породила простір, цей спосіб думання породив Парк Горького. Парк Горького створив зразки поведінки, мова посилювалася і продовжувала розвиватися, поки ми не побачили, як протягом семи років ця дуже матафорична і дуже ідеологізована мова стала створювати новий тип взаємодії з містом у Москві. Тут є складне теоретичне завдання, пов’язане з тим, як співвідносяться феномени фізичного простору, мова, за допомогою якої їх описують, і соціальні стосунки, в яких перебувають люди, які цією мовою користуються.

Почніть відповідати за слова. Коли ви кажете слово, почніть думати, що воно означає. Перестаньте користуватися кліше, які вимикають мозок. Кожне друге слово в розмові міських активістів — це слова-рубильники. Натиснув на рубильник — вимкнув мозок. Партисипація, міські спільноти — вимкнув рубильник — вимкнув мозок. Слова не повинні виключати мислення. Не варто тупо говорити, що партисипація — це добре, потрібно вивчати, що таке партисипація.

Головна ціль чиновників — потрібно щось говорити у вівторок на планірках у мера. Всі думають, що там стоять приховані соціальні інтереси, але головний інтерес — щось сказати, запропонувати, обґрунтувати. І тут такі: «О, Стрелка!» Машина влади — це на 90% машина виробництва рішень і на 10% — корупційний інтерес. Далеко не за кожним рішенням стоїть інтерес. Частіше за все, рішення — це просто тому, що щось має бути зроблено. А мова — це те, що дає розуміння, що має бути зроблено. Партисипація — це добре? Чудово, ми завтра всі будемо партисипувати. Місто — це весело? Прекрасно, ми зробимо громадські простори. Слова-кліше для цього дуже гарно підходять

Про партисипацію і публічні простори

Коли хіпстерський урбанізм і партисипація склеїлися, у цей момент партисипація втратила сенс. Так само спільноти: коли це слово стало використовуватися в мові хіпстерського урбанізму, воно втратило сенс. Ці терміни з іншого словника, зі словника радикального лівого урбаністичного руху. «Повернемо собі міста!» — з цієї мови виникає і партисипація, і міські спільноти. Для них міська спільнота — це те, що на барикадах. А в хіпстерському урбанізмі міська спільнота — це те, що прогулюється бульваром. Кожного разу, коли ви використовуєте слово, варто відрізняти, чому ви його використовуєте, в якому контексті ви його використовуєте. Що це за мова, якою ви зараз говорите. Якщо ви використовуєте слова, які в певній мові мають сенс, але не знаєте, що це за мова і на чому вона стоїть, це називається ідеологією.

Існує протистояння двох розумінь, що таке публічний простір: з лівацького і хіпстерського урбанізмів. В одному випадку це Майдан, в іншому — Парк Горького. Як не парадоксально, такий же конфлікт є у соціологічній мові. Це конфлікт між розумінням публічного простору у Ганни Арендт і Ервінга Ґофмана. У Арендт агора у грецькому полісі — це публічний простір. Або Хімкинський ліс нещодавно в Москві, куди люди виходили для того, щоби обговорювати питання спільної долі. Якщо є комунікація між людьми і це комунікація з питань їхньої спільної долі — тоді це публічний простір за Ганною Арендт. Для Ервінга Ґофмана публічний простір виникає тоді, коли там незнайомі люди перебувають у присутності одні одних і не розмовляють. Якщо вони заговорили одні до одних, це вже не публічний простір, тому що тут діє правило публічної неуважності. Публічний простір — це ліфт: зайшли, помовчали, вийшли. У нас є дві взаємовиключні концептуалізації публічного простору мовою соціології. Просто використовуйте одну з них, використовуйте як окуляри це або це. Але майте на увазі, що в нас і це, і це одночасно не може бути публічним простором, тому що це контрарні концептуалізації.

Для нас очевидно, що в Москві буде сильний сплеск лівого урбанізму. При чому, активістського, можливо, радикального. Коли хіпстерський урбанізм перетворює місто на вітрину, каміння в неї полетить дуже скоро. Йде жахливе посилення нерівності, кричущі речі, пов’язані з міграцією. Спроба зробити місто веселим, класним і цікавим привела до того, що дуже скоро це почнуть палити. Це вже повільно відбувається на околицях, просто про це не пишуть ЗМІ.

Поділитися текстом

Facebook Twitter

Коментарі