Літні люди – одна із вразливих соціальних груп, які проживають у містах. Іноді вони мають менше можливостей до проведення дозвілля і активного способу життя. Українські міста не надто пристосовані для інтересів літніх людей, зокрема через те, що громадський транспорт і публічні простори не є безбар’єрними. У Києві та інших містах не існує комплексних програм спрямованих на задоволення потреб літніх людей.
На початку 2018 року лише у Подільському районі було зареєстровано більше 43 тисяч пільговиків, 81% з них є пенсіонерами за віком. Літні люди — основні клієнти міських соціальних служб, які є для них центрами дозвілля, розвитку та взаємодії з іншими людьми. Водночас скористатися такими послугами можуть далеко не всі пенсіонери. Тому такі люди часто залишаються виключеними з міського життя.
В листопаді 2019 року Internationaler Arbeitskreis e.V. у партнерстві з Аналітичним центром CEDOS, за підтримки Міністерства закордонних справ Німеччини, проводили навчальні обміни для міських активісток і активістів з України та Німеччини. Проєкт мав назву «Діалог заради справедливих міст». Продовжуючи напрацювання освітніх поїздок, Mistosite публікує серію медіа матеріалів, створених у рамках проєкту. В кожному з них, ми розповідатимемо про окремі аспекти (не)справедливості в сучасних містах. У цій статті говоритимемо про роботу міських соціальних служб у Києві на прикладі Подільського району.
Відділення денного перебування на Кирилівській дуже легко знайти: крім таблички з написом «Пункт обігріву», вікно приміщення прикрашають паперові сніжинки та декор, зроблений руками. Двічі на тиждень тут відбувається репетиція хору для літніх людей, а тому зорієнтуватися також можна на мелодію баяна, що доноситься на вулицю. У приміщенні гамірно: сьогодні підопічні відділення готують святкову програму до Нового року.
Троє жінок стоять довкола баяніста і — попри те, що на вулиці ні сніжинки — затягують: «Такого снегопада давно не помнят здешние места». На столі під вікном лежить листочок, на якому від руки розписані ролі: Снігурка, Заметіль, Віхола, Хурделиця тощо. Більшість підопічних відділення — жінки, з чоловіків — лише баяніст, інколи ще приходить незрячий гітарист. Тріо доспівало пісню. Далі репетирують соло, частина жінок виходять у коридор.
— Я вже сім років ходжу на хор, — розповідає одна з них, 71-річна Тетяна Семенівна.
— Усе життя любила співати, але ніколи цим не займалася, бо не було часу. Одного разу зустріла в банку приятельку, от вона і розповіла, що тут є хор. Ми вчимося нового, наприклад, правильно дихати для співу. А ще ми вчимо нові слова — дуже помагає покращити пам’ять і увагу.
— Що для нашого елегантного віку вкрай важливо, — додає інша жінка з коротким темним волоссям і одразу представляється: — Людмила Михайлівна, дуже приємно. Ми з Тетяною Семенівною дружимо з шостого класу, потім викладали в одній школі. Але зараз я вже сім років на пенсії, якраз з 2013-го почала відвідувати хор.
Я не співала ніколи, але тут роблю це професійно, хоча дихати не навчилася досі правильно. Репетиціями хору керує Валентина Ващук — енергійна жінка зі швидким мовленням, яка протягом розмови встигає кілька разів вибігти і забігти з одного приміщення в інше та роздати вказівки артисткам. Офіційно вона працює на посаді інструкторки з трудової адаптації, але у відділенні її всі називають «культорганізаторкою».
— Я раніше працювала на схожій посаді, вже була на пенсії, а душа ж болить, — пригадує Валентина. — Зібрала хор, раніше ми репетирували в іншому місці, потім переїхали сюди. Навіть у найскрутніші часи ми давали не менше восьми концертів на рік. Я вишукую щоразу новий репертуар — шукаю в інтернеті старі пісні, переписую їх, доповнюю програму віршиками, гуморесками, ставлю танці і сценки. Підбираю кожній артистці своє амплуа, кажу: дівчатка, ви має знайти власні образи, тоді глядачі слухатимуть вас з відкритими ротами.
— Я нещодавно на концерті в бібліотеці співала пісню «Снова осень, господа». Це шансон. Як же бібліотекарка там одна підспівувала! Ви чули таку композицію? — запитує остання з тріо, висока жінка з яскравим макіяжем, Людмила Ардаліонівна.
— Та звідки вона чула, — відповідає замість мене Валентина. — Ще молода.
Слухачі, які приходять на концерти, — переважно люди похилого віку. Виступи відбуваються у ближніх бібліотеках, адже всі клієнти в невеликому приміщенні на Кирилівській не поміщаються. Відділення обслуговує більше 90 осіб, ще понад 230 людей відвідують філію на Світлицького, 24-А. Обидва заклади є частинами Територіального центру соціального обслуговування Подільського району. Інколи хор дає виїзні концерти — наприклад, у військовому госпіталі або онкологічному центрі для дітей. Будь-де, куди покличуть.
— Хоча бібіліотеки запрошують на події всіх мешканців району, молодим наші пісні не дуже цікаві, — каже Валентина. — Мій син колись послухав одну і запитав мене: «Мамо, де ти це відкопала?». Але це нормально, у кожного покоління своя музика.
— Ой, а що, хору сьогодні не буде? — з вулиці зайшла ще одна літня пані і здивувалася, побачивши колежанок у коридорі.
— Буде танець! — радісно вигукує Валентина і вмить зникає з приміщення.
Міст до життя
Окрім хору, у відділенні організовують гурткову роботу. Щопонеділка — гурток «Здоров’я та довголіття», де літнім людям розповідають про здоровий спосіб життя, клуб «Гармонія» — щотижневі зустрічі з творчими людьми у бібліотеці, «Наш рідний край» — п’ятничні лекції від істориків і дослідників міста Києва тощо. Розкреслений маркером розклад занять висить у кабінеті завідувачки відділення Ірини Прокопченко.
— З назви «Відділення денного перебування» важко зрозуміти, чим ми займаємося, — розповідає вона. — Інколи люди просто приводять батьків і хочуть лишити їх тут на весь день, ніби в дитсадочку. Пояснюємо, що тут таких умов немає. Раніше ми називалися центром соціальної адаптації, і це набагато краще передає суть.
Гурткова робота при відділенні денного перебування Подільського ТЦСО — це частина столичної системи Університетів третього віку. Такі заклади — можливість для літніх людей отримати додаткові навички, аби з віком не втрачати соціальну активність. Університети третього віку функціонують у кожному районі міста Києва. У Шевченківському та Дніпровському районах працюють по два такі заклади.
Однак у Подільському є лише аналог із різноманітними гуртками. Також для підопічних організовують походи в театр, кіно, екскурсії тощо. — Люди приходять до нас щодня, — каже Ірина. — Інколи для них не так важливі якісь активності, як нагода показати комусь нову зачіску, вдягнути гарну сукню, поділитися рецептом вареників чи пирогів. Словом, поспілкуватися.
Літні люди приходять сюди й оживають. Однак Ірина вважає, що одна з найбільших проблем таких відділень — комунікація. Попри те, що в них є сторінка у соціальних мережах та анонси подій на сайті Подільської районної адміністрації, літні люди часто не володіють навичками комп’ютерної грамотності та нових технологій. Користуватися гаджетами, які є у літніх людей, навчають волонтери, що співпрацюють з відділенням.
— Ми робимо оголошення, розвішуємо їх у бібліотеках, у лікарнях, в адміністративних закладах, але це все робиться на власному ентузіазмі, — зітхає Ірина. — У нас немає ні комп’ютера, ні принтера. Це ще одна проблема, бо часто люди звертаються з якимись побутовими питаннями — наприклад, заплатити за комунальні послуги. Вони не вміють робити цього електронно, навіть банкоматів бояться. А був би комп’ютер, ми могли б допомогти їм заповнювати платіжки онлайн. Зараз обіцяють, що все буде у смартфоні. Мені вже аж цікаво, як це збираються пояснювати літнім.
У Територіальному центрі соціального обслуговування Подільського району, частиною якого є відділення денного перебування, на обліку перебувають більше півтори тисячі осіб. Функціонує гуманітарне відділення, де люди можуть отримати одяг, взуття, а дві філії денного перебування на зимовий період стають пунктами обігріву. У співпраці з благодійниками центр раз на два тижні роздає гаряче харчування для бездомних і всіх, хто його потребує. Ще один напрямок — робота з дітьми з інвалідністю, переважно з церебральним паралічем. У такому відділенні восьмеро дітей проживають постійно, ще вісьмох батьки або опікуни приводять на денне перебування. З ними працюють психологи, логопеди, фізіотерапевти тощо.
Читайте також:
Як Лодзь стала містом, дружнім до літніх людей
Але переважна більшість клієнтів — це літні одинокі люди, частина з яких отримують послуги догляду вдома, бо не можуть самостійно пересуватися або потребують для цього додаткової підтримки. Соціальні робітники на дому надають послуги з приготування їжі, прибирання, гігієни тощо. Ті, хто може доглядати за собою і самостійно пересуватися, відвідують гуртки та різні заходи — наприклад, до дня ветеранів праці або річниці визволення Києва від нацистських загарбників. Таким чином, разом з гуманітарним відділенням, центром для дітей з інвалідністю, двома філіями денного перебування та ще п’ятьма відділеннями денного догляду всього ТЦСО має дев’ять структурних підрозділів у районі.
— Проблеми у людей літнього віку переважно такі, про які ми просто не замислюємося, — розповідає Олена Слабеняк, яка працює директоркою ТЦСО на Подолі вже вісім років. — Часто це просто людські проблеми: затопив сусід або погана сусідка підкидає сміття під двері. Підопічні сперечаються і з соціальними працівниками. Наприклад, коли монетизували субсидії, це були вирвані роки — людям прийшли на карточку якісь гроші і платіжки з шаленими цифрами. Вони сварилися, що це соцробітниця не сплатила за попередні місяці, не оформила правильно субсидію. Ми намагаємося пояснювати такі речі, але зі ста відсотків розуміють, що відбувається, лише десять.
Всього у центрі працюють близько 170 людей. У залежності від того, скільки послуг потребує кожен підопічний, на одного соціального робітника припадає від двох до восьми клієнтів. Окремо працюють соціальні працівники, які консультують відвідувачів, організовують роботу, виконують функції психологів, адже окремої людини для цього немає.
Щоби стати на облік у відділення, необхідна заява на ім’я начальника управління праці та соціального захисту населення, де мають перевірити, чи заявники ще не уклали договір про утримання з іншими надавачами послуг. Після цього управління скеровує запити у поліклініки, аби дізнатися, чи потребують майбутні клієнти догляду на дому, у підприємства, що утримують будинки та прибудинкові території, аби отримати підтвердження місця реєстрації та довідку про склад сім’ї, та, за необхідності, до Державної фіскальної служби для отримання довідки про доходи громадянина. Якщо все сходиться, клієнти стають на облік. Перешкодою є підтвердження місця реєстрації: близько 12% людей в Україні живуть не за місцем реєстрації, частина українців не мають прописки взагалі, а тому процедура отримання допомоги ускладнюється. Крім того, навіть якщо людина проживає сама, але при цьому має близьких родичів, які, наприклад, перебувають в іншому місті, отримати допомогу вдома вона не може, адже за законом «Про державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та особам з інвалідністю» не вважається одинокою.
— Літні люди можуть почуватися самотніми навіть у родині, — каже Олена Слабеняк. — Але ми не можемо допомогти всім. Наприклад, не даємо гроші, не виплачуємо матеріальну допомогу, субсидії. Ми лише виконавці. У нас на обліку є дідусь, який живе на п’ятому поверсі «хрущовки» й пересувається лише на візку. Його туди затягнули, але сам сходами він зійти не зможе. Його світ — це віконце у кімнаті, і ми ніяк не можемо зарадити цьому. Можемо бути лише містком між ним і рештою життя.
Не по старості, а по милості
За даними проєкту інтегрованого розвитку Подільського району, станом на 2018 рік кожен четвертий житель чи жителька Подільського району — пенсіонер або пенсіонерка, причому 60% з них мають пенсію всього 3000 гривень або менше. Додатково у Києві діє соціальна програма «Турбота. Назустріч киянам», за якою люди, які опинилися у складних життєвих обставинах, можуть отримати одноразову фінансову виплату допомоги.
Система територіальних центрів, які є у кожному місті і районі, сформувалася на початку 90-х років, після здобуття Україною незалежності. Паралельно також існує мережа стаціонарних інтернатних закладів для одиноких осіб. Від самого початку основною проблемою стала оцінка потреб майбутніх клієнтів.
Читайте також:
Бездомні, ромки, переселенки: як суспільство виключає деякі групи людей
— Ніхто ретельно не вивчав, якої саме допомоги потребують люди похилого віку, — пояснює експертка з соціальної політики, викладачка Школи соціальної роботи Києво-Могилянської академії Олена Іванова. — Таким чином склалася ситуація, коли ті, хто могли доглядати за собою, але потребували додаткової допомоги, опинилися в інтернатних закладах. У 2012 році в Україні запровадили чітко визначений перелік послуг, які визначають, що таке догляд вдома, стаціонарний догляд, підтримане проживання, соціальна адаптація тощо. Та коли розпочалася реформа, адміністративні посади вже займали люди, які не мали профільної освіти в цій сфері. Курси підвищення кваліфікації також ніхто не проводив, а тому не всі спеціалісти обізнані з повним переліком послуг. Крім того, їм бракує матеріальних та фінансових ресурсів, а молоді професіонали з вищою освітою хочуть більшу заробітну плату. Тому місто може запропонувати лише систему таких центрів і додатково — університетів третього віку у великих містах.
В Україні існують державні стандарти моніторингу соціальних потреб клієнтів. Також для цього розроблені спеціальні питальники, які стосуються функціонування людей — що особа може або не може робити. Однак у багатьох закладах ними не користуються, бо ці документи ніхто не перевіряє.
Також Міністерство соціальної політики у 2015 році розробило Методичні рекомендації розрахунку вартості соціальних послуг. Відповідно до них соціальні служби можуть користуватися спеціальними формулами для розрахунку загальної вартості соціальної послуги з урахуванням витрат часу на її надання та кількості отримувачів. Передбачається, що це дозволить формувати бюджети соціальних установ згідно з економічно обґрунтованими плановими витратами.
— На практиці місцеві органи влади, коли закуповують соціальні послуги, вартість яких точно прорахована, можуть вказувати специфікацію послуг для потенційних надавачів, — пояснює Олена Іванова. — Однак цього ніхто не робить. Вони дають районним територіальним центрам стільки грошей, скільки ті просять, не рахуючи, переважно через низьку кваліфікацію адміністративних і фінансових працівників. Наприклад, зараз триває реформа децентралізації, соціальні центри у маленьких містах і селах фінансуються з районного бюджету, а будуть — за кошти громад. При грамотій політиці в ОТГ варто чітко розраховувати вартість послуг і моніторити потреби громадян. Це дозволить економити гроші і скеровувати їх туди, куди громада вважає за потрібне.
У 2019 році Верховна Рада схвалила Програму діяльності Кабінету Міністрів України, у якій задекларовані цілі державної політики у різних сферах. Зокрема представлений проєкт державної політики щодо створення умов для активного життя, забезпечення сучасного догляду та гідного матеріального забезпечення для людей похилого віку. Серед поставлених завдань — розвиток мережі надавачів соціальних послуг, запровадження новітніх технологій у сфері догляду, підвищення стандартів геріатричних пансіонатів, збільшення кількості і різноманіття соціальних послуг для літніх людей.
Подібна державна програма підтримки активного способу життя серед людей літнього віку функціонує у Німеччині. Наприклад, пенсіонерів залучають до волонтерської діяльності — скажімо, у якості вчителів-наставників для молоді та дітей. Добровольцями можуть бути люди будь-якої професії та віку. У Берліні їхню діяльність координують центри волонтеріату, які є у кожному районі міста. Вони розсилають запрошення з пропозиціями волонтерських вакансій людям похилого віку, організовують їхню роботу та розробляють програми для зацікавлених осіб.
— Ми запитуємо підопічних, що вони хочуть робити, й організовуємо це відповідно до ресурсів, які маємо, — говорить Ірина Прокопченко. — Але ми конче потребуємо молодої крові, нових ідей, думок. У відділенні денного перебування я працюю шість років, бачу, як суспільство змінюється. Соціальні служби мають змінюватися також.
Інтегрувати неможливо виключити
Крім державних центрів надання соціальних послуг, в Україні існують громадські організації, що опікуються потребами людей літнього віку, зокрема, благодійний фонд «Життєлюб», міжнародний фонд «Let’s help», різні релігійні організації. Однак комплексних програм, спрямованих на задоволення потреб та популяризацію активної участі у житті міста серед літніх людей, у Києві немає.
— Часто літні люди виключені з міського життя взагалі, — каже директор Аналітичного центру CEDOS Іван Вербицький. — Йдеться не лише про просторову доступність до якихось об’єктів, а й про соціальну. Наприклад, зараз вулиця Сагайдачного — це комфортний публічний простір. Але там постійно відбуваються якісь ярмарки, багато різноманітних закладів. Чи буде так само спокійно почувати себе там людина без грошей? Чи зможуть літні люди, у яких невисокий рівень доходів, комфортно гуляти вулицею?
За результатами опитування MMI-компанії Kantar-TNS, проведеного у 2016 році, серед людей старшого віку порівняно менше тих, хто проводить вільний час поза домом. Наприклад, прогулянки у парках у вільний час або походи до театру чи кіно практикують значно більше молодших жінок порівняно зі старшими.
Читайте також:
Місто багатьох: як гендерний підхід робить міста справедливішими
До небагатьох публічних просторів, де літні люди можуть безперешкодно проводити дозвілля, належать бібліотеки. Наприкінці листопада 2019 року міністр цифрової політики Михайло Федорів висловив бажання перетворити бібліотеки на діджитал-хаби, де різні люди, в тому числі літні, зможуть навчатися нових навичок. Така концепція діє, наприклад, у Німеччині. Міська бібліотека у Кьольні — це міжкультурний простір, де кожен безкоштовно може користуватися навчальними програмами, відвідувати різноманітні курси тощо. Бібліотека функціонує як громадський центр, доступний усім. Водночас заходи, які проводять в українських бібліотеках, орієнтовані переважно на літніх людей.
Читайте також:
Сховище книг чи центр спільнот: куди рухаються українські бібліотеки
Таким чином виникає ситуація, коли попри те, що міські публічні активності номінально призначені для всіх, вони є комерціоналізованими, а тому часто недоступні літнім. Водночас заходи для людей похилого віку не відвідує молодь. Підкріплюється це тим, що ТЦСО обслуговують досить вузьку групу людей, які переважно не взаємодіють з іншими мешканцями району.
— Система того, кому які послуги надаються, забюрократизована, бо держава бідна і хоче зекономити, — продовжує Іван Вербицький. — Але на цьому етапі має розпочатися розмова про цінності і те, що кожен, хто потребує допомоги, повинен мати право прийти й отримати її. Ті, кому ця допомога справді не потрібна, просто за нею не прийдуть. Розширити перелік соціальних послуг — одна з цілей розробленої нами концепції інтегрованого розвитку Подільського району. На жаль, без збільшення фінансування у цьому секторі це майже неможливо.
Та крім того, що гуртки для літніх людей у відділеннях денного перебування організовуються на ентузіазмі працівників і відповідно до їхніх уявлень про дозвілля, самі люди літнього віку не завжди вмотивовані до інтеграції з іншими мешканцями району. Директорка ТЦСО Подільського району Олена Слабеняк каже, що її підопічні потребують супроводу на всіх етапах організації дозвілля.
— Для підопічних усе робиться у відділенні територіального центру. Вони майже однакового віку, у них спільні інтереси, вони спілкуються у своєму колі. Працівники лише стараються організувати все, підібрати розваги відповідно до віку — на хорі співати не реп, а щось зовсім інше. Вони можуть годинами сидіти за чашкою чаю і говорити між собою. Основне для них — це спілкування. Тому скажіть, вам би було цікаво проводити час з кимось, у кого зовсім інші інтереси?
