Подавайте у безпечному місці. Активістський самвидав «Замотка» — візуальна солянка в лаваші

Нещодавно перша презентація самвидаву «Замотка» колективу Freefilmers відбулася в Києві у просторі Ceramic Beats. А вже 12 та 13 грудня пройдуть наступні події проєкту в Дніпрі у приміщенні ГО «Шифт» та кафе «Мінутка». Тут можна буде отримати примірник зіну за донат, покрутити замотки, приготувати неборщ за рецептом від комунальної кухні «Підсома» із зіну та розділити його з тими, хто цього потребує. Зібрані кошти команда проєкту передасть Покровській гуманітарній їдальні та її засновнику Ігорю Виноградову, який отримав тяжкі поранення під час одного з обстрілів Покровська.

Розповідаємо про цей загорнутий у маріупольський та дуже особистий досвід самвидав як частину волонтерської ініціативи колективу Freefilmers, про право на їжу та низові ініціативи, що борються за нього, і про підтримку вразливих громад у прифронтових зонах. А також про їжу й харчування як спільне та те, чим важливо ділитися.

«Замоткою» творча та субкультурна спільнота, що збиралася у маріупольському просторі «Шелтер», називала страву, яка знайома мені як просто рол у лаваші. Рецепт замотки простий: береш лаваш, змащуєш його намазкою, додаєш щось пікантне і начинок на свій смак — від кальмарів до плавленого сиру, помідорів чи оливок.

Частиною спільноти, долученої до частувань замотками, були деякі учасни_ці колективу Freefilmers. Разом із іншими колегами вони зібрали серію візуальних і текстових робіт у збірці, що врешті отримала однойменну назву — «Замотка». Це самвидав про низові практики харчування й обміну продуктами, частування разом і на самоті, про болючі досвіди, повʼязані з їжею та спричинені війною чи браком соціального захисту, про тілесний і класовий вимір їжі, обʼєднані у дуже особистому спогаді про Маріуполь.

Як смакує «Замотка»?

Коли гортаєш паперову «Замотку», здається, що тримаєш або каталог виставки, або мистецький зін. У якийсь момент вона перетворюється на меню їдальні, потім на збірку віршів, згодом на добірку наліпок, і врешті на меню елітного ресторану зі стравами з пережованого хліба та фарби. У руках читач_ки опиняються зображення підноса з обідами з покровської гуманітарної їдальні з першою і другою стравою та сиром з печивом на десерт, або ж коробка з пиріжками, біляшами та піцою у продавчині, яка працює в електричці «Дніпро — Покровськ».

Співредакторка «Замотки» Ничка Ліщинська називає її солянкою, у якій зібрані абсолютно різні за стилем і форматом тексти та візуальні роботи. «Кожен приходить замотати щось своє, кожен кладе в замотку те, що хоче. Так само не було і жанрових обмежень, єдиним фактором був сам формат друкованого примірника», — каже Ничка. Наташа Целюба, дизайнерка та координаторка художніх і фотопроєктів зіну, зазначає: «Для нас було цікаво, як у процесі “Замотка” розширювалася та наповнювалася всякими начинками — ставала з тоненького самвидаву, як ми його задумували спершу, пухкеньким виданням».

Замість ідеалізації харчових практик уявної спільноти «Замотка» дивиться на їжу через класову приналежність і соціальні нерівності. Саме право на гідну їжу, яке часто порушується, хоча є невіддільним і базовим для кожно_ї, є центральним для проєкту.

Війна, окупація та спричинені ними зміни у суспільстві, на думку команди проєкту, змістили ставлення до їжі від товару до того, чим щедро ділишся. «Все почалося зі спостережень перших місяців війни. Тоді декомодифікація їжі та її перетворення на прояв турботи, підтримки та солідарності допомогли протриматися у найскладніші часи, — розповідає Сашко Протяг, координатор проєкту й один із автор_ок зіну та ідеї страви маріупольської замотки. — Моя мама пережила блокаду Маріуполя, але перший раз розплакалася в Бердянську, через який вона тікала від окупантів. Тут вона побачила, як місцеві намагалися оточити абсолютно незнайомих людей турботою, скільки їжі вони приносили у спортзал школи, де розміщувалися біженці. І це настільки мою маму вразило, що вона розплакалася. Такі моменти вказують на важливість цих змін».

Досвід війни обʼєднує майже всі роботи в «Замотці». У ній матеріали розповідають про створення гуманітарної їдальні для біжен_ок зусиллями власника знищеної росіянами маріупольської піцерії, заснування кондитерської «Маріупольське тістечко» у Рівному, першу зʼїдену в окупації страву або котлету по-донбаськи, яку так і не вдалося скуштувати у їдальнях у Покровську та Дружківці. А також про те, як ринки, а не супермаркети, стали єдиним місцем, де можна було придбати їжу в окупованих та зруйнованих містах, чи про роздачу низовими ініціативами їжі для бездомних людей і тих, хто не може собі дозволити гідно харчуватися.

Попри це, ці історії постійно перегукуються також із досвідами харчування задовго до ескалації війни — як досвіди автор_ок та геро_їнь матеріалів, так і досвіди самих укладач_ок зіну. Наташа Целюба зазначає, що робота над проєктом допомогла їй також відрефлексувати власний болючий досвід, повʼязаний з їжею. «Питання їжі було досить нетиповим для мого інтересу, — каже вона. — І в процесі усвідомлення себе як частини “Замотки” я почала пригадувати свій бекграунд, повʼязаний з їжею, і висвітлювати сірі зони свого буття, які для мене особисті й політичні в той самий час».

Ничка Ліщинська зауважує, що для неї зін відчувається як продовження іншого проєкту колективу — «Маріупольського парку памʼяті». Він існує як місце спільноти, що вкорінена у маріупольський міський ландшафт, але через урбіцид проти її міста змушена формувати новий простір для власних політичних і мистецьких ідей. Із «Замоткою» цей простір переходить з цифрового у фізичний і звертається до втрати чогось дуже особистого як до того, що обʼєднує заради взаємодопомоги.

Назва «Замотка» не була загальнопоширеною в Маріуполі і залишилася частиною невеликої творчої спільноти. Але розділяючи цю страву як частину Маріуполя, колектив «Замотки» не наполягає на універсальності свого досвіду чи цього спогаду про місто. А навпаки, відриває шматочок дуже особистого, аби показати місто як неоднорідний простір боротьби та мирного співжиття різних ідей. Сашко Протяг розповідає: «Маріуполь був величезним культурним простором. Звісно, звертаючись до його культурно-гастрономічних шарів, можна було зробити ще багато інших зінів. Зін “Шмуш”^[1] про кухню надазовських греків, зін “Рибні ряди” про рибні традиції міста, зін “Болгарони”^[2] про фруктові традиції. Але ми вибрали “Замотку”. Це те, що нас гріло більше, і те, чим ми хотіли надихнути і підтримати інших людей».

«Ми виживаємо не як спільнота анонімних громадян, де всі зайняті своїми справами. Ми виживаємо тому, що дбаємо одне про одного»

Команда Freefilmers від початку ескалації війни займається волонтерською діяльністю, один із напрямів якої фокусується саме на гуманітарній допомозі для внутрішньо переміщених осіб і людей, які живуть у прифронтовій зоні. Волонтерська практика колективу й автор_ок стала частиною «Замотки» через звʼязки, що сформувалися під час низового точкового волонтерства. Зін продовжує їх і проявляє те, як допомога невеликих самоорганізованих колективів може впливати на вразливі спільноти. Частина учасни_ць та автор_ок «Замотки» як документатор_ки, волонтер_ки чи дослідни_ці періодично їздять на деокуповані території й у прифронтові міста та села. Як каже Ничка Ліщинська, під час роботи вони зрозуміли, що часто бували в одних і тих самих місцях. Після таких поїздок вони не лише створювали матеріали для «Замотки», а й збирали запити від людей, які потребували допомоги. Деякі їхні історії можна прочитати у соцмережах колективу.

Сашко Протяг розповідає: «У певний момент ми зрозуміли, що величезна кількість людей, що постраждали від війни, не має можливості жити повноцінно. Вони стандартно отримують гуманітарну допомогу у вигляді якогось набору продуктів чи гігієнічних засобів, але значна частина з них їм не підходить. Наприклад, це прокладки неправильного розміру або макарони, які хтось у родині їсти не може, бо має особливу дієту. І ця гуманітарна допомога нічого не змінює в якості їхнього життя».

На думку команди, великі гуманітарні організації можуть забезпечувати потреби цілих міст чи громад — як, наприклад, постачання питної води для декількох тисяч мешкан_ок. Але одночасно менші гуманітарні ініціативи, однією з яких є і колектив Freefilmers, дивляться на потреби цих людей з людської перспективи та поза «пасивною» гуманітарною допомогою. Вони вибудовують довгі звʼязки зі спільнотами, з якими працюють. «Дуже часто люди просто соромляться формулювати свої потреби, бо вважають, що це не те, що може бути надане для них в якості гуманітарної допомоги. Тому має бути встановлений контакт, — розповідає Сашко. —  Фактично, утворюється мікрогромада, де ми разом співпрацюємо для того, щоб родина або окрема людина отримала інструменти, що допомогли б їм  покращити власне життя і почати турбуватися самостійно про інших людей поруч».

Так само і текст для «Замотки» від волонтерки й антропологині Дафни Рачок «Про донати й результати у сфері гуманітарної допомоги» через досвід самої авторки розповідає, зокрема, про розрив між низовими активістами та великими гуманітарними організаціями як у розподілі капіталу, так і в ефективності його використання^[3].

Водночас, коли йдеться про низову допомогу, результат часто не оцінити кількісно. Ініціатива колишньої невеликої маріупольської мережі піцерій «Моко», власник якої Ігор Виноградов наприкінці 2022 року відкрив уже згадану гуманітарну їдальню в Покровську, також певний час у якості гуманітарної допомоги доставляла піци до громад на Донеччині. «Хтось може сказати, що краще відвезти кілограм гречки, ніж одну піцу. На це відповімо, що піца завжди викликала позитивні емоції та маленьке відчуття свята. Зараз точно не до святкування, але невеликий заряд позитивної енергії потрібний всім у будь-який час. А гречку ми також возимо», — зазначив Ігор у телеграм-каналі «Незнайка-ресторатор». Це дає зрозуміти, що попри те, що їжа залишається базовим правом і необхідністю, у моменти кризи вона не завжди лише про поживність і калорії. А й про емоційний звʼязок і підтримку.

Загорнуті у «Замотку» досвіди активіст_ок та історії взаємодопомоги, повʼязані із харчуванням, формують невелику мережу однодуми_ць, яка тепер розростається далеко за межі фізичного простору, де колись крутили замотки, і до якої завжди можна приєднатися у боротьбі за спільне. «Ми виживаємо не як спільнота анонімних громадян, де всі зайняті своїми справами. Ми виживаємо тому, що дбаємо одне про одного, не можемо бути байдужі, і ми хочемо бути відкритими одне до одного, — каже Сашко Протяг. — І це буде можливо, якщо ви живете в режимі відкритості, співпраці та співтворчості».

***

«Замотка» — це ще одна практика активістської мистецької спільноти її автор_ок. Вона пропущена через власне тіло, співчуття, розділене тепло та турботу про тих, хто потребує цього найбільше. Цей самвидав згуртований навколо досвіду Маріуполя, аби розділити його з іншими. Вміщена у друкованому примірнику, ця практика є перформативною та не існує без прямої дії. Її треба гортати наодинці і з однодум_ицями, готуючи один із її рецептів супу на 30 літрів, куштуючи те, що повертає відчуття дому чи свята у найскладніші часи. І нехай усі її закуски та десерти ми смакуватимемо лише у безпечному місці.

Чільне зображення: Наташа Целюба                                

_____

Проєкт створено за підтримки Rosa Luxemburg Stiftung із коштів Міністерства закордонних справ ФРН. Зміст публікації може не відображати позиції Rosa Luxemburg Stiftung, а відповідальність за нього несе винятково ГО «Фріфілмерз».

Поділитися текстом

Facebook Twitter