Повномасштабна війна в Україні є точкою відкритості та невизначеності. Разом з тим це місце, де ми можемо помріяти про міське майбутнє — мріяти утопічно і радикально, пропонувати нові інструменти і можливості для того, яке спільне майбутнє ми будуємо разом.
На дискусії «Плануємо місто для життя» під час Українського урбаністичного форуму 2023 учасни_ці поспілкувалися про візію майбутнього у контексті планування міст, а також про конкретні практики та кроки, завдяки яким це майбутнє можна наблизити. Модерувала розмову Наталія Отріщенко — соціологиня, дослідниця, наукова співробітниця Центру міської історії у Львові.
Однією з учасниць дискусії була Наталія Кондель-Пермінова — кандидатка архітектури, завідувачка відділу дизайну й архітектури Інституту проблем сучасного мистецтва Національної академії мистецтв України. Вона також входить до Робочої групи з розробки Містобудівного кодексу України. На дискусії Наталія розповіла про основні етапи роботи над єдиною редакцією кодексу.
«Сьогодні відбувається зміна парадигми. Це дійсно історична подія, коли ми маємо здійснити перехід від радянської адміністративно-планувальної системи, яка була чітко структурована, централізована й орієнтувалася на планування від досягнутого. Це була державна політика, партійна, урядова. На цій політиці сформувалися мислення цілих поколінь. Зрозуміло, як важко це долати. Зараз відбувається перехід з цієї радянської парадигми до парадигми сучасного, інтегрованого розвитку міст.
Ми зараз працюємо над створенням нашої власної української моделі взаємовідносин всіх тих учасни_ць. Протягом двох місяців Робоча група зібрала представни_ць спільнот, які мають нагоду вперше поспілкуватися одне з одним. Усі розуміють, що в Україні завжди переважали інтереси забудовників. Нині ми ставимо на меті збудувати модель взаємовідносин усіх базових стейкхолдерів. Як ми домовляємося всі жити і працювати далі? Так, щоб було зрозуміло, хто як працює, як налагодити комунікації, взаємодію, якими можуть бути запобіжники проти будь-яких проявів корупції.
Наша робота зараз відбувається у точці перелому, у цій критичній, визначальній точці, коли триває війна, коли є травми, люди знесилені, саме в цей момент розгортається робота. До обговорення майбутнього Містобудівного кодексу України долучилися фахів_чині у різних сферах. Ми виокремили пʼять основних груп стейкхолдерів майбутнього документу: мешкан_ки міст і громад, фахів_чині, бізнес, представни_ці місцевих і державних органів влади. Згодом у результаті обговорень ми додали ще природу.
Після цього ми приходимо до аналізу ситуації та до тематизації питань. Розробляємо концепт, що таке кодекс на рівні закону, яка має бути конституція нашого містобудівного ладу. Це розуміння сягає ширше, ніж просто міста. Важлива проблематизація назви “містобудівний”. Наступні кроки — обговорення стану документацій у містоплануванні, а також етапів проєктування об'єктів, будівництва й експлуатації. Для формування нового кодексу необхідно також проаналізувати міжнародний досвід. Цю концепцію буде передано у національне законодавство, а також буде створено бібліотеку із доступною інформацією з процесу роботи».
Юрій Столяров — головний архітектор Державного інституту проєктування міст «Містопроект», що займається розробкою містобудівної та проєктної документації. Він звернув увагу, що учасни_ці опитування форуму голосують, що відповідальність за містобудівну політику в Україні несуть місцеві громади й адміністрації, а також локальне експертне середовище. Однак насправді на законодавчому рівні все ж найбільше важелів має Міністерство розвитку громад, територій та інфраструктури (Мінрегіон) — повноваження перетягнуті в центр, а на місцевому рівні впливу дуже мало.
«У нас був хороший старт децентралізації, на яку покладалися дуже великі надії, але останні два роки відчувається “відкат” назад. Ніби вся влада надається місцевим органам самоврядування, однак у сфері містобудування існує багато обмежень. У місцевих органів влади майже немає можливості сформувати архітектуру регіону чи вимоги до певної архітектури регіону або вкласти певні місцеві культурні особливості, пов'язані з природою чи з особливостями функціонування саме цього населеного пункту. Це все визначає Мінрегіон.
Звісно, у міських органів влади є інструмент містобудівної документації, але що б ви хорошого в містобудівній документації не закладали, з неї беруть у кращому разі тільки ті два пункти, які потім вкладаються в містобудівні умови й обмеження. Висота забудови, щільність і все. Екологічно орієнтовані рішення, врахування зміни клімату, якісь транспортні речі — це залишається на папері і переходить в архів. Це дуже обмежує можливість формування містобудівної політики місцевими органами. Ми, всі проєктанти, сподіваємося на Містобудівний кодекс, що там буде більш пропорційний розподіл впливу на ці політики.
На моє переконання, ідеальний процес передбачає сильні громади, сильні муніципалітети, фінансово незалежні громади, гнучкі, в яких буде достатньо можливостей, інструментів і ресурсів для керування своїм розвитком. Повноваження центральної влади мають залишитися більше в глобальному нагляді, на рівні ресурсів, на рівні оборони, на рівні інфраструктури, на рівні дотримання екологічного законодавства, взаємодії регіонів між собою, міжнародної співпраці. Те, як людям жити у певній громаді, має визначати вона самостійно. Це неправильно, коли в нас у райцентрі спортзал будується під патронатом президента за кошти державного бюджету.
Друге питання — це відкриті дані. Україна непогано рухається в цьому напрямку, але я як містопланувальник бачу, що їх є багато, проте вони невпорядковані і недружні для користування.
Крім цього, ми спостерігаємо гострий дефіцит кадрів в органах місцевого самоврядування. Реальність така, що там відносно невеликі зарплати, більшість людей займаються розгрібанням дрібних задач, реагуванням на запити, але бракує людей для формування цілісної стратегії.
Земельний кодекс накладає обмеження у процесі відновлення. Наприклад, механізм вилучення землі для суспільних потреб є досить складний, довгий, і муніципалітети всіляко його уникають. Він також нечітко прописаний у законодавстві, що, з моєї практики, дуже часто викликає судові суперечки, які закінчуються не на користь муніципалітету».
Олександра Нарижна — архітекторка, урбаністка, керівниця офісу міського розвитку Urban Reform, займається просторовими дослідженнями, втілює партисипативне планування й активізацію місць через публічні та спільні простори. Олександра також працює з Охтирською громадою і з громадою Луцька.
«У нас є кілька учасників процесу розвитку міст. Держава, яка створює правила гри, — і часто для України це такий живий процес, простір для експерименту. Обласні ради, роль яких постійно змінюється, але здебільшого це про функцію контролю. Врешті, органи місцевого самоврядування, які, на мою думку, є сильно регульованими зверху. Часто їм бракує можливості й експертизи подумати про реальні потреби громади.
Наведу приклад Нідерландів, де зовсім прибрали регулювання зверху і кожен муніципалітет визначає собі правила, набір документів, що їм варто зробити, щоб місто розвивалося. Звісно, це альтернативна позиція. Ми до цього не готові, до цього має бути експертиза всередині. Однак на сьогодні якщо є документи, розроблені громадою, вони часто лишаються на папері й не є робочими. Тож наші органи місцевого самоврядування балансують між формальністю, яку вимагає держава, і роботою з донорами, з міжнародними консультантами, експертизою. І часто це два окремі процеси, які не перетинаються.
У сфері міського розвитку також діють “нові урбаністи”, які зʼявилися після 2014 року, та проєктні інститути. Ці два всесвіти просто не помічають одне одного. Проєктні інститути виконують завдання, які спустила держава й органи місцевого самоврядування. Ми як “нові урбаністи” співпрацюємо з донорами, з політиками Європейського Союзу, з новими підходами, однак наші документи є неформальним. Бракує комунікації між цими сторонами.
Ще одне питання — це дефіцит фахів_чинь і кадрів як у проєктних інститутах, так і у громадах. Наразі ми лише на самому початку зародження ринку, і в нас має бути гарантія, що люди, які працюватимуть у міському розвитку, матимуть гідну оплату праці. Я дуже гарно знаю стандарти освіти у сфері архітектури та містобудування. Якщо ми виконуємо ці стандарти, ми не отримуємо фахівця. Цього фахівця, коли він зараз закінчує свою освіту, ми маємо починати навчати заново. Краще іноді навіть просто з нуля почати навчати, ніж навчати після випуску із закладу вищої освіти.
Передусім варто оновити стандарти вищої освіти. Потрібно вирішити плутанину між поняттями “містобудування” та “містопланування”. У нас має з’явитися ландшафтна спеціальність, на якій навчатимуть проєктувати публічні простори. У нас має з’явитись “urban planning” або урбанізм. Крім цього потрібна архітектура, яка не намагатиметься імітувати містобудування, а буде професійною архітектурою з фокусом на сталість і якість.
У нас має сформуватися один спільний ринок, де ми співпрацюємо. Нам необхідно почати помічати одне одного, налагоджувати співпрацю одні з одними та з міжнародними партнерами. У проєкті не може все покрити одна організація, не маючи партнерів з інших сфер.
Варто звернути увагу на те, як відбувається залучення громадян_ок. Важливо повідомляти про результати роботи, хід проєкту, аби це не було лише запрошення на зустріч, а залучення до всього процесу».
Про свої спостереження щодо налагодження роботи муніципалітету та громад у контексті Вінниці розповів Сергій Яківчук — архітектор агенції просторового розвитку міста Вінниці, а також керівник громадської організації U7 Urban Studio.
«Стан, у якому зараз ми зараз перебуваємо, можна назвати затяжним перехідним періодом. Багато змін і реформ, що почалися до війни, зараз дещо загальмувалися, немає чіткого розуміння, що відбувається з містобудівною документацією. Чи працюють ефективно Генеральні плани міст, чи це лише просторові обмеження, які не дають уявлення про напрямок руху? Паралельно існують різні неформальні документи, багато закордонних інструментів. Однак необхідно систематизувати всі знання, інструменти, зрозуміти, що з цього ефективно, а що ні.
Якщо говорити про практики інших міст, про моделі для наслідування, то до цього варто підходити комплексно. Питання освіти ми розглядаємо як професійну освіту у сфері містопланування, архітектури, але також варто удосконалювати і ширшу компетенцію. Наприклад, вінницька делегація їздила в Норвегію, і там є така практика: в муніципалітет приводять перший клас школи. У них тема уроку — як працює місто, вони вивчають різні базові процеси. Ці люди у майбутньому є клієнт_ками, і разом з їхньою освіченістю також буде рости і професійне середовище. Часто люди не замислюються про вплив на місто, в якого забудовника вони купують квартиру. Вони сприймають квартиру як закрите середовище, відокремлене від зовнішнього оточення. Люди не усвідомлюють себе користувач_ками не тільки квартири, а й міста».
Чільне зображення: Ганна Іваненко
