Памʼять, не прикрита газоном: динамічні екосистеми українських некрополів

Цікавість до грибів та птахів, які знайшли прихисток у «некерованих краях»^[2] цвинтарів, стала ниткою, що і привела нас до спільних роздумів про ці місця як про простори міжвидового пам’ятування.

У центрі уваги цього тексту є проєкт нового Національного військового меморіального кладовища (НВМК), який будуть у Мархалівці, що на Київщині. Розширення меморіалів і створення військових поховань неминуче. Однак такі місця повинні враховувати як особливості конкретно нашої війни, так і місцеві традиції поховань, соціальні та сакральні ритуали довкола пам’ятання, а також уважність до місцевих багатовидових екосистем. Останнє ж є особливо важливим у контексті екоциду, що чинить Росія.

Цим есеєм ми доповнюємо тривалу дискусію щодо НВМК і ставимо під сумнів думку про те, що вшанування пам’яті померлих завжди має бути пов’язане зі стандартизацією та інвазивними перетвореннями ландшафту. Скандал навколо жорстокої вирубки Мархалівського лісу для будівництва меморіалу порушив нагальне питання: чи одноманітність вшановує померлих, чи виключає можливість більш інклюзивних, екологічно уважних форм жалоби та вшанування? До яких досвідів і прикладів поховань — в Україні та за її межами — доречно звернутися, думаючи про меморіальні комплекси в Україні? І як формується політика естетики, пов’язаної зі збереженням пам’яті померлих?

Ми звертаємося до екокритики та краєзнавства, щоб проаналізувати вкоріненість українських поминальних традицій у зв'язку людей з довкіллям. Прокладаємо стежку Мархалівським лісом, досліджуючи його екології. І перетинаємо Атлантичний океан, аби підняти шари історій і критичних аналізів Арлінгтонського національного цвинтаря, який беруть за приклад українські урядов_иці. Спираючись на джерела з різних дисциплін, від культурної географії до студій пам’яті, ми заглиблюємося в деталі й підважуємо ідеї адміністративного спрощення — чи то історій, контекстів, чи екосистем. Попри те, що темпоральність воєнного часу створює потребу у швидких діях, цей есей наголошує на визначальній ролі множинності творення й цінності низового активістського «втручання», яке має силу реальних змін.

Ми не самотні у роздумах про екології кладовищ. Спільнота наших однодум_ок простягається від України аж ген до Британії та США. Цей есей спирається на аналітичну рамку культурного географа Метью Ґанді, що дослідив довкіллєво-культурне значення Абні-парку — зарослого цвинтаря на півночі Лондона. Через приклад рідкісної повисюхової мухи (Pocota personata), що з'явилася на кладовищі, Ґанді пише про відхід від стратегій захисту біорізноманіття, націлених на присутність одного виду, а радше на увагу до функціональних екосистем, у якому ці види можуть з'явитися, зокрема завдяки органічному розкладанню деревини^[3].

Важливим для тексту також є дослідження географів Флуріни М. Вартманн і Джеймі Лорімера, які окреслили переплетення етики й естетики, що формують підходи до благоустрою та озеленення територій. Дослідни_ці проаналізували репрезентації екосистем у філософії, культурі й медіа, щоб осмислити, як закріпилися категорії, за якими оцінюють ландшафти. Вони наголосили на важливості інформаційних кампаній і залученні громадськості для плекання прихильності до менш впорядкованої та різноманітної природи.

Серед українських досліджень важливими є напрацювання ботанікині Надії Скобель і ботаніка Івана Мойсенка, які вивчають флору старих цвинтарів українського Півдня. Науков_иці використовують ці дані задля адвокації охоронного статусу кладовищ і курганів, а також наголошують на їхній ключовій ролі у збереженні вразливої та зникомої екосистеми степу на тлі розорених агропейзажів^[4]. Скобель і Мойсенко зауважують, що догляд може мати як негативний, так і позитивний вплив на флору та фауну цвинтарів. Вчасне скошування трави і випас свійських тварин створюють відкриті ділянки для світлолюбних рослин. Сприятливо впливає і традиція прикрашати поховання рослинами місцевих видів^[5].

Варто також згадати про локальні ініціативи, що започатковують альтернативні екологічні практики вшанування пам'яті й дослідження простору некрополів. Серед них — ГО «Україна інкогніта»^[6]; платформа «Минуле/Майбутнє/Мистецтво»^[7]; соціальний проєкт «Ситуаційні клумби» Даші Чечушкової, Анни Никитюк і Ксенії Щербакової, який пропонує колективний спосіб переживання втрат через взаємодію з землею та висадку живих меморіальних клумб^[8]; «Школа смерті» й опен-кол від Insha Osvita на вшанування пам'яті близьких музичними подіями^[9]; зін, присвячений кладовищам, від «Дому 42»; захід про природу кладовищ Музею міста Львова^[10] — і ще неймовірна кількість подій, організацій та груп, які доповнюють цю розмову на різних рівнях.

Занурюючись у мальовниче тло Мархалівського лісу

Будівництво нового Національного військового меморіального комплексу одразу сколихнуло низку дилем: екологічну, етичну, політичну та законодавчу. Мархалівський ліс є частиною європейської системи природоохоронних територій Смарагдової мережі, яка захищена у межах Бернської угоди. Важливим дієвцем, який відстоює природоохоронний статус лісу та інтереси громади, є активіст_ки ГО «Мархалівка. Підтримка». Вони неодноразово попереджали про те, що поховання у болотяній місцевості, типовій для українського Полісся, загрожує підтопленням могил високими ґрунтовими водами^[11]. Голова Національного екологічного центру України Руслан Гаврилюк зазначає, що проблема виникає через піщані ґрунти з низьким вмістом глини — через це захоронення напряму контактують з місцевими водами й можуть спричинити забруднення колодязів у дванадцяти населених пунктах довкола Мархалівки^[12]. Вирубування дерев для будівництва кладовища тільки загострює ці питання.

На думку головного архітектора проєкту Сергія Дебріна, поле чи постіндустріальна ділянка, як територія колишнього хімзаводу, не підійшли би для меморіалу такого рівня, адже для некрополя потрібен «мальовничий пейзаж»^[13]. У цьому контексті саме редукція живого місця, екосистеми, до лише візуальної складової є зерном проблеми. У відомому тексті «Жити з та дивитися на ландшафт» (Living with and Looking at Landscape) британський культурний географ Девід Ловенталь якраз і проблематизує таке спрощення живого місця до візуального спектаклю^[14]. За схожою логікою дослідниця Ірина Замуруєва, посилаючись на поняття «модульних спрощень» Анни Цзин, Ендрю Мэтьюза та Нілса Бубандта, пише про спрощення ландшафту українського степу до функції виробництва товарів^[15]. І хоч на перший погляд історія будівництва НВМК не має нічого спільного з агробізнесом, її підґрунтя працює за схожою логікою спрощення складної багатовидової екосистеми до функції людського обслуговування та використання без жодної уваги до інших живих істот, які у ній мешкають. Саме це спрощення перетворює живі організми на розмите тло. Ботанік Джеймс Вандерзі та ботанікиня Елізабет Шлюсслер придумали цілий концепт для цього феномену — «рослинна сліпота» — який означає дію, коли люди знецінюють і системно ігнорують рослини, а їхні функції зводять лише до краси та корисності у капіталістичному розумінні цього слова^[16].

У процесі декомунізації українська політика пам'яті та побудови кладовищ намагається відсторонитися від радянської моделі і водночас наслідує меморіальний досвід США. У 2023 році міністерка у справах ветеранів Юлія Лапутіна відвідала Арлінгтонський національний цвинтар і зауважила, що Україна буде орієнтуватися на нього при створенні свого військового кладовища^[26]. Цю ж риторику підхопило Міністерство у справах ветеранів. А популярні медіа неодноразово називали проєкт НВМК «Українським Арлінгтоном», підкреслюючи взірцевість американського досвіду^[27]. США — це держава, що є продуктом осадницького колоніалізму, який мав згубний вплив на місцеві екосистеми та корінні народи Черепашого Острова (самоназва сучасних Америк). У цьому контексті військові кладовища є способом легітимації колонізації Америк, адже, як зазначає історикиня Сьюзан-Мері Ґрант, становлення військових кладовищ після Громадянської війни у США ознаменувала і становлення американської нації^[28]. Територія стає Батьківщиною, національним ландшафтом, коли на ній з’являється тяглість поховань її героїв.

Наслідування моделі США не є вдалим прикладом для нашого контексту з кількох причин. Найперше, довкола і всередині Арлінгтонського кладовища продовжують точитися дискусії щодо економічної, расової, гендерної та довкіллєвої справедливості підґрунтя, на якому він побудований. Цвинтар нерозривно пов'язаний зі складною історією соціальних ієрархій і расової нерівності. По-друге, не раз масштабні патріотичні жести на території кладовища здійснювалися ціною нехтування особистих історій людей, які віддали своє життя. Зокрема й у спірних війнах за кордоном. Він оприявнює включення до — й виключення з — офіційного списку «почесно полеглих» і нерідко стає майданчиком для маніпуляцій домінантних політичних сил. По-третє, управління кладовищем «зверху вниз» відображене й у його ландшафті. Уявна уніфікованість військового досвіду на Арлінгтонському кладовищі підкреслена газоном — який також є продуктом західного імперіалізму і чужий українській меморіальній традиції.

З моменту заснування Арлінгтонський некрополь вкарбований у протиріччях і викликах переосмислення спадщини Громадянської війни в США, рабовласництва та самої американської ідентичності^[29]. Історикиня Міккі МакЕля пише, що з початку Холодної війни Сполучені Штати позиціонували себе світовим форпостом демократії  та свободи^[30]. Хоча велика частина суспільства залишалася расово сегрегованою й не відчувала втілення цих цінностей, армія пропонувала обмежену інклюзію за військову службу та патріотичну жертву. У 2010 році завдяки увазі журналіст_ок і службовій перевірці на Арлінгтонському кладовищі стало відомо про можливість того, що понад 6600 могил та останків — включно з військовими, які загинули в Іраку й Афганістані, — були неправильно позначені, викинуті чи загублені. Родини полеглих бій_чинь вимагали ексгумації та підтвердження достовірності поховань своїх рідних, а створена робоча група розслідувала обвинувачення керівництва у сексуальних домаганнях, недбалості та корупції. Впродовж років держава пріоритизувала масштабні політизовані акти жалоби біля Могили невідомого солдата ціною уваги до особистих втрат і догляду за похованнями, на які розраховують рідні загиблих.

МакЕля також згадує про постійну потребу в розширенні території кладовища для нових поховань у землі. Ще з 1960-х років меморіальний комплекс впроваджував суперечливі плани експансії за рахунок вирубки листяного лісу ХІХ сторіччя навколо садиби Арлінгтон. Дискусія щодо обмеженого простору й тих, хто матиме честь бути похованим на національному цвинтарі, підживлюється тривалим суперечкам «щодо того, які тіла — живі та мертві — є найбільш репрезентативними, найбільш здібними та цінними» для національної ідеї^[31].

У 2025 році Арлінгтон вкотре став полем битви за включення і виключення з домінантних історичних наративів у США й віддзеркаленням внутрішніх політичних процесів. Цвинтар прибрав матеріали про темношкірих і латиноамериканських військовослужбов_иць, а також жінок-офіцерок зі свого офіційного вебсайту. Це відбулося в рамках ініційованої Дональдом Трампом кампанії з ліквідації програми різноманіття, справедливості та інклюзії (DEI)^[32].

У цьому розрізі цікавим є також сам процес формування національного військового кладовища. Як зазначає історикиня Габріелла Попа, такі місця були створені, щоб вселяти відчуття гомогенності воєнного досвіду через ідентичність могил і уніфікований стиль поховань^[33]. Ця однаковість акцентується на коротко стриженому газоні, що їх об’єднує. На перший погляд, порівняно з темними гранітними радянськими монументами, газон видається зеленою та природною альтернативою. Проте він і сам є політично-ідеологічним продуктом західноєвропейського імперіалізму.

Мистецтвознавець Джованні Алой зауважує, що ще з доби Італійського Відродження у XIV сторіччі впорядкований трав'янистий килим мав огортати помістя заможних аристократ_ок і підкреслювати їхній достаток. Поки бідніші верстви населення використовували кожен клаптик землі для сільського господарства, представни_ці еліти показово хизувалися розлогими симетричними орнаментальними садами.

З розповсюдженням заходів гігієни на початку ХХ сторіччя культивація газонів навколо інституцій і приватних садиб перетворилася на практику своєрідної санітаризації простору. Приборкання «некерованості» зарослих ділянок пов'язували з боротьбою проти потенційно небезпечних осередків хвороб. Стрижка газону стала стереотипно чоловічим завданням і місцем показової маскулінності, демонстрацією модерного впорядкування природи чоловіком за допомогою новітніх технологічних засобів: тримерів, аераторів, зрошувачів і садових пилососів. Охайно підстрижені газони також є невід'ємним символом садиб багатих американських передмість. Водночас приватні та публічні, вони є патріархальним символом того, що їхні власни_ці — «доброзвичайні» члени громади, які тримають «усе під контролем».

Від полів для гольфу до палаців і цвинтарів, доглянутий газон виглядає однаково — він чистий, зелений, однорідний. Викоріневши місцеву флору й перетворивши складні екосистеми на бездушний одноманітний килим, газон символізує «авторитарність і надійність державного піклування про своїх громадян та інфраструктуру»^[34]. Впорядкування газонів тримається на мультимільйонних індустріях і висмоктує ресурси. Охайний монотонний покрив існує лише завдяки роботі доглядач_ок, спеціально підібраним субстратам, травосумішам, пестицидам та інсектицидам, садовій техніці з її електроживленням і пальним, а також безперервному зрошенню.

Лише катастрофічна втрата природних луків і зростання вартості утримання газонів змусила суспільство поглянути на них по-новому — як на ландшафт, що уособлює спустошення, штучне панування людини над природою і відчуження. У наказі, що затверджує правила утримання зелених насаджень України, зазначено, що для оформлення меморіальних пам'ятників і комплексів слід використовувати рулонні газони^[35]. Природоохорон_иці наголошують на застарілості документа, прийнятого у 2006 році, й важливості збереження лучного біорізноманіття при плануванні благоустрою. Наприклад, у 2021 році громадська організація «Плато» видала посібник «Різнотрав'я поруч», у якому дослідницька команда розробила чіткі рекомендації для громад, що прагнуть замінити виснажені та дороговартісні газони квітучими дикорослими видами^[36]. Розвинена коренева система лучних трав краще утримує воду, захищає ділянку від посух і підтоплень, а також потребує значно менших витрат. Завдяки тіні, нектару й аромату трави створюють середовище для комах-запилювачів, птахів і дрібних ссавців. Саме різнотрав'я та багатство місцевої флори характерне для більшості українських кладовищ. То за яким принципом трав'яний покрив організовує ландшафтний простір НВМК? І чи є газонна «стерильність» естетичним проявом свободи українського народу, за яку віддали життя полеглі герої?

Національне військове меморіальне кладовище залишається місцем єднання живих з тими, хто відійшов. Це єднання традиційно опосередковане ландшафтом. Рослинність на могилах має не лише декоративну, а й символічну функцію. Вона пов'язана з віруваннями щодо циклічності життя. Людське тіло є міжвидовим асамбляжем, сформованим величезною кількістю мікроорганізмів, а після смерті «воно стає частиною екологічної динаміки місця», де поховане^[37]. Поки вчені й дослідни_ці апелюють до необхідності надати старим кладовищам природоохоронний статус завдяки включенню до Смарагдової мережі, проєкт НВМК незаконно перетворює екосистему вже захищеної й непридатної для поховань території Мархалівського лісу.

Головний архітектор кладовища Сергій Дебрін неодноразово говорив про вкоріненість його концепції в українських поховальних традиціях. Однак естетика некрополя відчутно апелює до універсальності за західним зразком: світлі могильні плити, коротко стрижений газон, паркан і тло зеленої маси дерев. У правилах перебування на території меморіалу зазначено, що відвідувач_кам заборонено садити дерева, кущі, квіти або встановлювати будь-які предмети благоустрою. Також заборонено приносити та споживати їжу й алкоголь^[38].

У квітні 2026 року на фейсбук-сторінці адміністрація НВМК опублікувала допис із фотографіями про проведення заходу спільного вшанування полеглих героїв і героїнь. На світлинах зображені поховання невідомих захисни_ць України: на кожному — кущ чорнобривців і дві червоні гвоздики. Поховання бій_чинь, яких прийшли провідати рідні, виглядають зовсім інакше — вони вкриті різноманітними букетами, лампадками, горщиками з квітами й особистими речами полеглих. На одному з уніфікованих хрестів обережно прикріплена м'яка іграшка; біля іншого — дитячий екскаватор, пасочка, пляшка Red Bull і цигарка. На вебсайті НВМК також вказано, що «речі ритуального призначення (фотографії, підсвічники, живі квіти тощо) можуть бути прибрані адміністрацією». Управління кладовища все ж залишає за собою право стерти цей шар оприсутнення любові, турботи й особистих якостей полеглих на захист заявленого принципу «уніфікації, строгості та рівності». Насправді ж цей шар ритуальних предметів говорить не про одноразову подію «вшанування пам'яті», а про низове активне й динамічне пам’ятування^[39].

Рідним військових важливо мати постійний доступ і контакт із полеглими рідними. Централізовані меморіальні комплекси нівелюють соціальну функцію кладовищ, де рідні можуть регулярно приходити на могили, доглядати за ними, садити квіти та залишати цінні для померлих речі. Логіка меморіальних кладовищ загострює конфлікт національного та приватного — статус полеглого героя ніби забирає у сімʼї право горювати приватно, мати вплив на ритуальність та естетику поховань, а причетність до націоналістичного пантеону герої_нь стирає інші грані особистості людей, які до 2022-го часто не тримали у руках зброї. Адже важливою особливістю українського війська сьогодні є те, що левова частка солдат_ок ЗСУ й НГУ є колишніми цивільними, які до 2014 чи 2022 року жили звично, мали свої зацікавлення та професійні інтереси.

Пейзаж НВМК позначений множинністю втрат: життя герої_нь, Мархалівського лісу, довіри до влади й потенційної втрати доступу до чистої води місцевими житель_ками. Все ж взаємодія з будь-яким пейзажем є балансом між відсутністю і присутністю. Що ж оприявнилося на території цвинтаря? В ієрархічній централізованій політичній формі НВМК певною мірою проступає суперечливий досвід Арлінгтонського цвинтаря.

За короткий час існування меморіалу він уже опинився в центрі численних конфліктів. Передусім — непрозорість тендеру ескізного проєкту, що тривав лише 15 днів, і укладання договору з його єдиним учасником та переможцем — ТОВ «Інжиніринг-холдинг». Також підозра в корупційних зв'язках із фірмою, що постачає граніт для меморіального комплексу, закритість обговорень та ігнорування боротьби місцевої громади за Мархалівський ліс. Нещодавнє перепоховання лідера ОУН Андрія Мельника також спровокувало гостру дискусію щодо значно меншої надгробної плити його дружини Софії Федак і роз'єднання їх поховання з могилою матері Софії — Марії Федак. Як вдало зазначає соціологиня смерті Галина Герасим, однією зі ще сліпих плям планування НВМК було також неусвідомлення того, що «близькі родичі полюбляють лежати поруч»^[40].

У липні 2026-го кладовище знову опинилося в центрі уваги через просідання могил внаслідок зливи. Адміністрація оперативно підсипала поховання ґрунтом і пояснила провалля аномальними погодними умовами^[41]. Усі ці події підкреслюють логіку побудови пантеону — уніфікацію через адміністративне спрощення: спрощення механізмів затвердження проєкту, спрощення складних історичних контекстів зручним законопроєктом, спрощення множинності особистостей герої_нь, спрощення екосистеми Мархалівського лісу газоном і спрощення українських поховальних традицій штучно запозиченим американським контекстом.

Замість висновків — роздуми про лісові кладовища

Упродовж століть у мистецтві протиставлення «темного лісу гріха» й «осяяного луку спокути» визначало не лише образну мову мистецтва, а й саму структуру людської думки^[42]. Саме така дихотомія утвердила газони та поля як зразковий ландшафт для побудови кладовищ у західному християнському контексті, де ліс вважали нечестивим і язичницьким. В українських традиційних уявленнях образ лісу має більш складну конотацію. З одного боку, як стверджує етнолог Роман Сілецький, страх перед лісом міг виникнути через архаїчні традиції поховання в ньому «нечистих» категорій небіжчи_ць: самогуб_иць, нехрещених дітей, злочин_ниць тощо^[43]. З іншого боку, на кладовищах також садили лісові дерева — берези, сосни, дуби, бузок, черешні, клени, — що нерідко перетворювало їх на непролазні хащі^[44]. Деревопоклонство й пошану до дерев також пов'язують із їхнім використанням для позначення поховань. Тож можна припустити, що небезпечні для людини явища асоціювалися з територією вже наявного лісу, тоді як насадженнями на кладовищі фактично творили новий.

Науковиця Надія Скобель зауважує, що єдиний захищений законом лісовий цвинтар в Україні розташований у селі Степанці Черкаського району й має статус заповідного урочища^[45]. Втім, у своєму новому дослідженні з Іваном Мойсієнком вона зацікавилася лісовими екосистемами поліських цвинтарів — зокрема старими деревами, які там збереглися. Під час лекції, що транслювалася на YouTube-каналі «Дійсна наука», Мойсієнко розповів про червонокнижний гриб — грифолу листувату (Grifola frondosa (Dicks.: Fr.) Gray), — який він помітив під одним із дубів на кладовищі у селі Станішівка Київської області. Згадав він і про велику кількість старих дубів на цвинтарі в Болотні — рідному селі Марії Примаченко. Загалом, поліські некрополі Чорнобильської зони відчуження відрізняються мінімальним антропогенним навантаженням. Зазвичай старі кладовища перестають активно впорядковувати впродовж багатьох років, але в населених пунктах, що постраждали від аварії, це сталося в один момент^[46]. Утім, кладовища зони відчуження є цікавим прикладом того, що може відбуватися з екосистемами кладовищ, якщо дозволити їм просто бути.

Якщо ж повертатися до теми чинних лісових кладовищ, то створення таких місць не обов’язково повинно означати вирубку дерев і знищення рослин. Такі приклади як Лісове кладовище (Skogskyrkogården) у Стокгольмі чи RueForst у Німеччині можуть слугувати зразком того, як цвинтарі не стають причиною довкіллєвих втрат, а, навпаки, є місцями, де люди, рослини, комахи та птахи гармонійно існують, а повалені дерева стають просторами для симбіотичних звʼязків. Лісове кладовище у Стокгольмі тримає гармонію між доглянутою архітектурою та природним ландшафтом лісу, який є не просто красивим заднім фоном для меморіального комплексу, як це сталося у випадку з НВМК. Навпаки, екосистеми лісових кладовищ — а це окремий феномен — інтегрують поховання у вже присутню екосистему лісу: могильні плити з прахом розташовують поміж дерев або ж у полях, серед різноманіття рослин.

Лісове кладовище Стокгольма поєднує модерністичну архітектуру з живою екосистемою лісу та поля. Могили померлих розташовані поміж дерев, біля них лежать шишки, бігають білки, а місцеві восени збирають гриби. Важливою є і логіка планування: архітектор Лісового кладовища у Стокгольмі Гуннар Асплунд прагнув вписати його у місцеву природу, а не зробити з неї зручний пейзаж. Серед трав'янистих хвойних полян могили зливаються з лісом у єдине ціле. Десять тисяч соснових стовбурів цвинтаря підносяться між надгробками, а їхні крони сплітаються у зелене шатро просто неба. Все ж одним із головних викликів кладовища є руйнування багатовічних сосен через викопування нових могил, хвороби та вік. Тому щороку на кладовищі висаджують нові дерева.

На жаль, кількість кладовищ — цивільних і військових — тільки зростатиме. Варто звернутися до прикладів кладовищ і поховань, які враховуватимуть інтереси інших живих істот, а рішення стосовно місця поховань, його естетики й етики прийматимуть колективно та демократично, а не за закритими дверима кабінетів і за фальсифікованими тендерами та зміненими законодавствами. Приклади скандинавських лісових кладовищ, де лаконічна модерністична архітектура є вдало вписаною в багатовидове різноманіття ландшафту, а також давні традиції українських поховань — лісових і не тільки — можуть стати тим прикладом, який дозволить помислити про майбутні українські некрополі як про демократичні та інклюзивні місця памʼяті.

Джерела

Aloi, G. (2025) Lawn. Object Lessons. New York: Bloomsbury Academic.

Balk, T. "Arlington Cemetery Website Loses Pages on Black Veterans, Women and Civil War." The New York Times, March 14, 2025.

Gandy, M. "The Fly That Tried to Save the World: Saproxylic Geographies and Other-Than-Human Ecologies." Transactions of the Institute of British Geographers 44, no. 2 (2019): 392–406. https://doi.org/10.1111/tran.12281.

Grant, S.-M. "Raising the Dead: War, Memory and American National Identity." Nations and Nationalism 11, no. 4 (2005): 509–529.

Habeshian, Sareen. "Trump's Victory Arch Design for US Capital Moves Forward." BBC, 17 April 2026.

Hansler, Jennifer, and Kylie Atwood. "Ukraine Will Draw Inspiration from Arlington National Cemetery to Create Its Own Memorial in Kyiv." CNN, April 23, 2023.

Hunter, L., Perry, E. E. and Sène-Harper, A. "Moving beyond 'Fragment of Stories' and 'Segregated Narratives': Descendants' Perspectives at Arlington House, a Former Plantation." Journal of Heritage Tourism 20, no. 3 (2025): 364–379. https://doi.org/10.1080/1743873X.2024.2430605.

Jutila, H., Parisy, B. and Loehr, J. "Influence of Environmental and Intrinsic Factors on the Flowering Success and Petal Morphology of Pulsatilla patens and the Hybrid Pulsatilla patens × vernalis in Finland." Plant Ecology 225 (2024): 425–440. https://doi.org/10.1007/s11258-024-01400-1.

Lane Draud, S. "Investigating the Origins of Symbiosis Using a Novel Mycorrhizal Interaction in Pasque Flowers (Pulsatilla patens)." PhD diss., University of Mississippi, 2025. ProQuest Dissertations & Theses, 32397955.

Lowenthal, D. "Living with and Looking at Landscape." Landscape Research 32, no. 5 (2007): 635–656. https://doi.org/10.1080/01426390701552761.

McElya, M. The Politics of Mourning: Death and Honor in Arlington National Cemetery. Cambridge: Harvard University Press, 2016.

Moora, M., Öpik, M., Sen, R. and Zobel, M. "Native Arbuscular Mycorrhizal Fungal Communities Differentially Influence the Seedling Performance of Rare and Common Pulsatilla Species." Functional Ecology 18 (2004): 554–562. https://doi.org/10.1111/j.0269-8463.2004.00876.x.

Popa, G. "War Dead and the Restoration of Military Cemeteries in Eastern Europe." History and Anthropology 24, no. 1 (2013): 82–99.

Quigley, P. "Revisiting Slavery, the Civil War, and Reconciliation at Arlington National Cemetery and Arlington House." Parks Stewardship Forum 39, no. 3 (2023): 429–438.

Skobel, N., Moysiyenko, I., Sudnik-Wójcikowska, B., Dembicz, I., Zachwatowicz, M., Zakharova, M., Marushchak, O. and Dzerkal, V. "Vascular Plants of Old Cemeteries in the Lower Dnipro Region (Southern Ukraine)." Biodiversity Data Journal 11 (2023): e99004. https://doi.org/10.3897/BDJ.11.e99004.

Tsing, A. "Unruly Edges: Mushrooms as Companion Species." Environmental Humanities 1 (November 2012): 141–154.

Wylie, J. "Landscape, Absence and the Geographies of Love." Transactions of the Institute of British Geographers 34 (2009): 275–289. https://doi.org/10.1111/j.1475-5661.2009.00351.x.

Балюх, Н. «"Український Арлінгтон": у Києві презентували ескіз національного військового кладовища». Суспільне Медіа, 7 грудня 2023.

ГО «Бортники України». «Борть, вулик-колода». Bortnyky.com. 2025. https://bortnyky.com/bort.

«Будівництво національного військового меморіального кладовища: вода, скандал та корупція». NECU.org, 2024. necu.org.

Герасименко, Я. «Екологи заявили, що Національне військове кладовище облаштують "у болоті". В установі відповіли». Hromadske, 11 червня 2024.

Гончарова, К. «Героїв не можна ховати там, де колись стояв хімзавод, — інтерв'ю з архітектором військового меморіалу». РБК-Україна, 23 вересня 2025.

Замуруєва, І. «Ландшафт спрощено». Mistosite, 5 січня 2026.

Зозуля, А., Рябика, М., Михайловський, Я., Тріщ, Н. і Борщук, А. Різнотрав'я поруч. Львів: ПЛАТО, 2021.

Іщик, Т. «Як правильно побудувати наш Арлінгтон». NV.ua, 26 травня 2025.

Калашнікова, О. «Поховальна криза. Чи вистачить місця на кладовищі?» Українська правда, 15 квітня 2021.

Міністерство будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства України. «Про затвердження Правил утримання зелених насаджень у населених пунктах України». Наказ № 105, 10 квітня 2006 р. Зареєстровано в Міністерстві юстиції України 27 липня 2006 р. за № 880/12754.

Мякина, А., Мищенко, А. і Мельник К. «Медицина українського козацтва». Історичні, економічні, соціально-філософські та освітні аспекти розвитку охорони здоров'я: матеріали ІІІ Міжнародної наукової інтернет-конференції, 2–9 листопада 2015 р. Харків: Харківський національний медичний університет, 2015.

Державна установа «Національне військове меморіальне кладовище». Офіційний вебсайт. Доступ отримано 28 травня 2026. https://nmmc.gov.ua.

Рачковська, І. «Архаїчні уявлення населення Полісся про смерть і метемпсихоз та їхня актуалізація в культурі». Дис. … д-ра філос. наук, Національний університет «Острозька академія», 2025.

Сілецький, Р. «"Посадили над козаком явір та ялину, а в головах дівчини червону калину…" (Поховання під деревом: пережитки давньої традиції в українців)». Вісник Львівського університету. Серія історична, спецвипуск (2019–2021): 647–672.

Сілецький, Р. «Ліс у народних демонологічних уявленнях українців». Наукові зошити історичного факультету Львівського університету 23 (2022): 473–492. https://doi.org/10.30970/fhi.2022.22-23.3644.

Чернявська, А. «Семантика флороніма квітка в українській і англійській фразеології». Науковий вісник Херсонського державного університету (2018): 189–195.

Поділитися текстом

Facebook Twitter