«Критичні сади». Як сад стає простором спільного навчання і трансформації

Я не мала відповідей, але мала сади.

Мені просто завжди кидається в око — як ми соціалізуємося з деревами, рослинами, тваринами, ґрунтом.

Соціалізація повсякчас була для мене чимось складним, комплексним. Іноді тікаючи від неї в бабусин садок, я і там не могла уникнути її — побудови стосунків, а особливо її владних структур (англ. power dynamics), тільки тепер — міжвидової. Помічати щось означає задаватися питаннями. Які звички, ритуали та практики існували в садку і на городі моєї родини? Чому? Як вони впливали на наші відносини з не-людським: рослинами, тваринами, ґрунтом? Які типи ієрархій вони створювали? Чим це було зумовлено — що стало причиною цих подій і структур? Усі ці питання я ставила собі ще на інтуїтивному рівні. Згодом я зрозуміла, що відповіді на них неможливо знайти у відриві від ширшого контексту — їх можна зчитати лише через зіставлення з чимось іншим, спостереження і діалог.

Мій досвід втечі в сад [і город!], пошуку в ньому прихистку, звернення по допомогу або, навпаки, тривалого відчуження завжди був тісно пов’язаний не лише з соціальними, персональними, а й із політичними та колективними подіями. В якийсь момент у родині почали з’являтися розмови про пам’ять голоду[мору] — як причину традиційного гіперболізованого підходу до землеробства. Це було про засадження всього картоплею — навіть більше, ніж потрібно, «щоб не пропало», щоб не залишити землю порожньою, щоб вистачило й іншим. Це також перегукувалося з колгоспною філософією «щоб земля не гуляла». Я дізнавалася про трансгенераційні травми, дачну культуру й неоліберальний вплив на сільське господарство, в той час як експансивні монокультури навколо нашого саду почали витісняти усю місцеву фауну. Повномасштабна війна й останні три роки показали, наскільки стрімко змінюються наші стосунки із землею, з автономністю у забезпеченні їжею, а також із самою практикою взаємодії з більш-ніж-людським (англ. more-than-human) світом. Здалося ніби в чомусь бабуся, яка не дожила до повномасштабної війни, мала рацію: запобігати голоду, навіть на випередження, треба завжди; проте з часом я почала помічати, як мої рідні, переосмислюючи непередбачуваність життя під постійними повітряними тривогами, навпаки, почали відпускати старі колективні тривоги виживання. Там, де раніше простягалися незліченні рядки картоплі — цього року сіються квіти або свободу знаходить умовний «бур’ян».

Щоб дослідити ці трансформації глибше та знайти відповіді на свої питання, я обрала два взаємопов’язані шляхи. Перший — спостереження й розмови з людьми з різних родин, культур і національностей про те, як вони формують свої відносини з довкіллям, землею, рослинами й тваринами, своїми садками й городами. Та найголовніше — які контексти зумовлюють це. Другий — розробка дослідницько-навчального проєкту під назвою «Critical Gardens» aбо «Критичні сади» та його методології як частини курсу в онлайн-школі «Майбутні», який став ґрунтом моєї магістерської роботи з екосоціального дизайну і водночас способом спільного мислення, створення знання та дії.

Практична частина дослідження відбувалася у форматі 6-тижневого навчального курсу англійською мовою, в межах якого учасни_ці, уч_ениці демократичної школи, брали участь у спостереженнях, дослідженнях і дискусіях, пов’язаних із садами як просторами пам’яті, трансформації, турботи й адаптації. Онлайн-школа стала важливим середовищем для експериментів з форматами залучення, співтворчості та критичного осмислення. У результаті спільної роботи, спостереження й аналізу фасилітації партисипативних процесів був створений воркбук — методичний посібник, що підсумовує цей спільний досвід і збирає інструменти, запитання та вправи для подальшого дослідження садів у контексті соціоекологічних трансформацій.

Партисипативний і кооперативний підхід до дизайну та створення не тільки навчального плану, а й знань та історій загалом відкрив для мене поле розуміння: немає сенсу лише шукати відповіді на мої питання. Важливіше — ставити ці питання для створення простору, в якому інші зможуть спів-створювати свої власні історії, цікавитися зв’язками з невід’ємним людинним і більш-ніж-людинним світом співіснування. Важливо дати їм можливість бачити, що їхні наративи, їхній досвід і їхні запитання мають значення, коли вони планують своє майбутнє, а також майбутнє спільноти. Справжнє знання формується через взаємодію, діалог і спільну працю, де кожен голос і кожна історія важливі для колективної трансформації та самосвідомості.

«Критичні сади» виникли як простір для дослідження соціоекологічних стосунків через практики, символіку та пам’ять, вкорінені в українських садах. Разом із підлітками ми вивчали, як війна, економіка, історичний контекст, кліматична криза та соціальні зміни впливають на наші уявлення про землю, турботу, автономію, спільність і зв’язки з людським та іншим живим навколо нас.

Чому «сад» і чому «критичний»?

Сад — це не лише фізичний простір вирощування, а й глибоко символічне та політичне місце, де перетинаються знання, боротьба, ідентичність і турбота. У контексті України сад часто постає як форма виживання під час голодів, війн, окупацій, економічної нестабільності. Він слугує архівом пам’яті, де закладено не лише рецепти, а й моделі співжиття, втрати та опору. Через роботу в саду ми не просто доглядаємо за рослинами, ми відтворюємо зв’язок із тими, хто був до нас, і з тими, хто прийде після. Турбота в саду — це акт політичний, тому що вона або чинить опір витісненню, або його пропагує.

У цьому сенсі я бачу сад як поле для можливого культивування епістемічної та міжвидової справедливості. Те, що передається у родинних оповідях, жестах, сезонних ритуалах, все це — форми знання. Сад стає контекстом, де ці форми знання зберігаються і відтворюються: жіноче знання, сільські практики, міжвидова чутливість, турбота як політика. У час війни й міжнародної енергетичної залежності саме ці знання про локальну, автономну взаємодію з землею набувають актуальності і водночас кидають виклик колоніальним уявленням про прогрес, експлуатацію та «необроблену» природу.

Ці ідеї перегукуються з підходом Жиля Клемана^[1], зокрема з його концепціями планетарного саду (англ. planetary garden) та саду в русі (англ. garden in movement), у якому сад розглядається як метафора спільної відповідальності за біорізноманіття Землі. У цьому підході садівни_ця — не власни_ця, а доглядач_ка, як_а прислухається до природних процесів, спостерігає замість контролювання. Такий погляд дає підґрунтя для переосмислення «критичного» саду як місця деколоніального опору — у селі, місті чи на інтерактивних онлайн-бордах, де висвітлюються і трансформуються структури влади, пам’яті, турботи, способу буття у світі.

Критичний підхід до саду дозволяє відмовитися від уявлення про нього як про виключно естетичний об’єкт, призначений для споглядання. Натомість ми розглядаємо сад як політичний інструмент, через який можна аналізувати історичні травми, колоніальні спадщини, екологічну несправедливість. Він стає місцем розплутування складних переплетень між культурною пам’яттю та інфраструктурним насильством, між екологією та економікою, між людським і більш-ніж-людським. У цьому підході сад не «прикрашає» дійсність, а викриває її.

Саме таке розуміння саду стає основою моєї дослідницької та освітньої роботи — як способу зцілення, опору і трансформації. Сад може бути вхідною точкою до більш глибокого переосмислення того, як ми вчимося, як ми живемо, і як ми можемо спільно уявити справедливе майбутнє.

«Політичні події, особливо в наші часи, можуть сильно вплинути на людське ставлення до всього навколо, а також до садів і природи. Оскільки саме природа — це те, що оточуватиме нас завжди, ставлення до неї завжди змінюється. Пам'ятаю, як на початку повномасштабної війни в магазинах певний час було порожньо. Тож моя родина вирішила почати вирощувати у нашому саду більше фруктів і овочів, яких раніше не вирощували.

 

Цього року на уроках історії ми обговорювали, чому в нашій країні так поширено робити закрутки, і багато людей спирались на думку, що це щось застаріле і безглузде. Однак для мене ця традиція, навпаки, повернулась. Тепер щоліта я знаю, що маю зібрати врожай овочів, фруктів, ягід і заморозити або ж заферментувати їх на зиму. Такий абсолютно новий для мене світогляд дарує мені почуття безпеки і вдячності природі, розуміння людської потреби у ній і цінування того, що відбувається зараз. Для мене ця ситуація є доказом безмежного впливу політичних подій на людське ставлення до всього навколо, в тому числі і природи» (цитата учасниці курсу «Critical Gardens»).

Географії критичних садів

«Критичні сади» стали не лише освітньою програмою та академічно-дизайнерським дослідженням, а й незалежною формою співтворених сенсів і дискусій, що продовжують жити поза межами школи — у розмовах між учасни_цями, у стосунках між різними залученими акторами, а також у спостереженнях за трансформаціями, які цей процес спричиняє на міжнародній арені. Це триває навіть тепер, коли я і багато інших україн_ок перебувають за кордонами українських ландшафтів.

У час, коли український голос стає одночасно більш і менш помітним, надзвичайно важливо плекати такі форми співтворення, що здатні говорити ззовні, але залишатися вкоріненими у своєму ґрунті. Для мене «Критичні сади» — це не лише спосіб формувати діалог всередині рідного контексту, а й вибудовувати мову, яка була б зрозумілою для зовнішнього світу. Йдеться не лише про переклад чи фасилітацію англомовних розмов, а й про створення простору для взаєморозуміння на глобальному рівні, співсторюючи сенси, що транслюють і створюють бажані епістемологічні ландшафти. Це міст, що поєднує міжвидове, міжкультурне й міждисциплінарне і дозволяє локальному досвіду стати чинником глобального переосмислення. Так звана спроба глокальної практики соціоекологічної взаємодії.

У цьому процесі хотілось би також розуміти, як знання про Східну Європу й Україну формується у зовнішньому полі часто крізь призму колоніальних уявлень, стратегічних інтересів або економічної вигоди. Контекст «уявності географій» показує, як геополітичні й академічні наративи можуть позбавляти регіон суб’єктності, зводячи його до буферної зони чи ресурсу. Таке спрощене бачення відображається не лише в політиці, а й у тому, як часто сприймають українські території, ландшафти та людські взаємодії з ними.

Класичним прикладом такого бачення є геополітична модель Гелфорда Маккіндера, який ще на початку ХХ століття визначив Східну Європу як Heartland — ключ до глобального домінування. Ця логіка надовго закріпила регіон у західному мисленні як стратегічний об’єкт, цінний не сам по собі, а як інструмент контролю, ресурсів і стримування. Такі уявлення не зникли, а трансформувалися — сьогодні вони впливають на формування зовнішньої політики, зокрема у сфері безпеки, інфраструктури й енергетики.

Ця логіка продовжує проявлятися в сучасних політичних та економічних процесах. Угода між Україною та США про співпрацю в галузі критично важливих мінералів, підписана у квітні 2025 року, викликала жваві дискусії в експертному і громадському середовищі. У центрі уваги опинилися питання екологічної відповідальності, прозорості процесів видобутку, а також ризиків, пов’язаних із повторним закріпленням ролі України як постачальника сировини на глобальному рівні. Ці дебати відбуваються на тлі російської війни проти України, яку дослідниця Дар’я Цимбалюк описує як прояв «військово-геологічного екстрактивізму»^[2] — коли боротьба за контроль над територіями, надрами й інфраструктурою стає частиною ширшої логіки насильницького доступу до ресурсів.

Це спрощене бачення територій ігнорує культурну складність і екологічну вразливість українських ландшафтів. Воно також формує уявлення про землю як про ресурс, що має бути «освоєний», а не як про простір живих зв’язків і взаємної відповідальності. «Критичні сади» постають як спроба порушити цю логіку, не лише як практики вирощування, а і як простори опору, турботи та уявлення альтернатив. Вони дозволяють повертати суб’єктність територіям і людям, відкриваючи можливості для спільного переосмислення того, що означає жити і діяти в контексті постколоніального, екологічно вразливого Сходу Європи, а осбливо — в Україні, і як ми можемо створювати альтернативні системи.

Методика

Одним із методів у «Критичних садах» стало критичне переосмислення історії — не як лінійної послідовності подій, а як простору пам’яті й уяви, де минуле постає через боротьбу за інтерпретацію. Ми повертали собі голос у історичних наративах, які були знецінені або викривлені російським імперським, радянським чи західним колоніальним баченням. Наприклад, учасни_ці аналізували свідчення про Голодомор, рефлексували, як ті події вплинули на стосунок до саду як до джерела життя й болю, та ділилися родинними історіями. Наприклад, учасни_цям був запропонований уривок, що описує досвід людей під час голоду: масштабну смерть, вживання в їжу трави та непридатних для їжі решток, а також спустошення садів, знищених дітьми в пошуках будь-якої поживи. Цей опис базується на свідченнях краєзнавиці Ольги Голованової, яка досліджувала події Голодомору 1932–33 років на Кіровоградщині^[3]. Цей фрагмент викликав роздуми про руйнування зв’язку між людьми та природою в умовах геноциду, а також про те, як насильство над людськими тілами та середовищем існування перетворює сад — символ життя і родючості — на місце крайнього виживання.

Фасилітовані обговорення згрупувалися навколо кількох взаємопов’язаних тем: учасни_ці ідентифікували описану подію як Голодомор і обговорювали її як акт насильства, що вплинув як на людські тіла, так і на довкілля, як взаємозалежну екосистему. У відповідях звучали родинні спогади, що передавалися через покоління, або, навпаки, згадки про мовчання та забуття. Учасни_ці розмірковували, як досвід голоду змінив стосунки з природою та як ландшафт і сади стали свідками, учасниками або жертвами трагедії, втрачаючи свої природні ритми й символічну цінність.

Це створило поле для нових питань: як голод та структури влади під час геноциду вплинув на здоров’я дерев і ґрунту, що є невід'ємною частиною співіснування та колективного виживання?

“my great-grandmother told me that when there was this Holodomor, she and her brothers and sisters ate the bark of береза.”
«моя прабабуся мені розповідала, що коли був цей Голодомор, вона з братами та сестрами їли кору ​​берези».

“fruit could not physically grow on the trees, because they wouldn't have enough strength to grow better when they’re in such bad conditions.”
«фрукти фізично не могли рости на деревах, тому що в таких поганих умовах у них не вистачило б сил рости краще».

 

“...even after Holodomor, there was a big law on fruit trees, so that people couldn't have a fruit tree at home for a long time. And such events affect the landscape... when you go to a Ukrainian village, you can't see a single really old fruit tree.”
«...навіть після Голодомору був великий закон про фруктові дерева^[4], так що люди навіть довгий час не могли мати плодового дерева вдома. І такі події позначаються на ландшафті... коли їдеш в українське село, то не побачиш жодного дійсно старого фруктового дерева».

(цитати учасниць курсу «Critical Gardens»)

Замість відтворення травми ми також відкривали можливість для історичної гри, де міфи, символи, взаємодії з рослинами, тваринами та ландшафтами ставали інструментами дослідження. В інших вправах уч_ениці створювали уявні сади в різних історичних епохах — від козацтва, Російської імперії до майбутнього. Вони самі обирали, чию перспективу представляють — людини, бджоли чи дерева — і вирішували, що означає сад у тій реальності: естетика, їжа, розкіш чи спільна цінність. Такі вправи не лише збагачують історичну уяву, а й формують екологічну свідомість, у якій минуле та сучасність взаємопов’язані через людські й більш-ніж-людські стосунки.

“We chose the period of the Russian Empire, and we decided that we don’t want to try to discover some kind of Russian-style things. So we decided that we want to go from the point of Taras Shevchenko’s house in Kyiv…”

«Ми обрали період Російської імперії, і вирішили, що ми не хочемо намагатися досліджувати якісь речі в російському стилі. Тому ми вирішили обрати точку зору будинку Тараса Шевченка в Києві…».

 

“...it’s not our main goal to have a garden and to eat some supplies from it. We live in a capital city, so we have markets, we have our houseboy. Our houseboy is going to bring food from the market.”

«...мати сад і споживати його продукти не є нашою головною метою. Ми живемо в столиці, тому у нас є ринки, у нас є наш помічник. Він буде приносити продукти з ринку».

(цитати учасниць курсу «Critical Gardens»)

Частина методології включає аналіз і запрошення наявних ініціатив, які займаються соціоекологічною трансформацією. Це не просто можливість пов’язати теорію з практикою, а й критичний елемент співнавчання, який має два важливі виміри. По-перше, він підтримує розвиток критичного мислення щодо соціоекологічних відносин: ставити запитання, аналізувати живі приклади, помічати суперечності, потенціал і виклики у реальних проєктах. По-друге, цей момент є критичним у часовому сенсі. В умовах поглиблення екологічної та соціальної нестабільності нам потрібно не лише вчитися думати інакше, а й діяти зараз. Зустрічі з людьми, що практикують роботу навколо цих ідей, дають надію та приклади того, як створюються нові простори турботи, спільності та відновлення тут і тепер. Це підтримує віру в можливість змін і мотивує нас також бути твор_чинями таких просторів.

Аналізуючи ступінь залученості учасни_ць у процес, я зверталася до концепції драбини участі (англ. ladder of participation), яка дозволяє оцінити, чи взаємодія була символічною, чи трансформативною. Драбина участі Шеррі Арнстайн^[5] — це модель, яка ілюструє різні рівні залучення людей до процесів прийняття рішень — від символічної участі до реального впливу — і застосовується не лише у політичному, а й у соціальному, освітньому та дизайнерському контекстах для оцінки глибини та якості участі.

Під час цього проєкту були реалізовані різні рівні участі: учасни_ці брали участь у формуванні програми через колективні рефлексії після кожного заняття, а також мали змогу змінювати попередньо сплановану структуру відповідно до своїх потреб. Участь не обмежувалася тільки процесами прийняття рішень, а була інтегрована й у методи, інструменти та завдання, що використовувалися під час занять. Через обговорення, малювання, створення сценаріїв, інтерв’ю та спільні презентації учасни_ці були не лише тими, хто навчається, а й тими, хто формує зміст і хід навчання. Такий підхід мав на меті сприяти розподілу відповідальності, зміцнювати довіру та підтримувати горизонтальні стосунки у групі.

***

Це рефлексивне дослідження взаємодії з природним середовищем через призму особистого досвіду та соціальних контекстів стало окремим садом, самобутньою екосистемою. Ця розповідь наголошує на важливості того, як особисті історії, спогади та досвід взаємодії з садом і землею відображають ширші соціально-політичні, культурні й економічні динаміки. Через аналіз практик садівництва можливо розкрити важливі аспекти колективної пам’яті й еволюції стосунків з довкіллям і не лише людською істотою. Мій підхід до дослідження через співтворення з іншими людьми та через партисипативні методи створює новий простір для обговорення та спів-віднесення різних культурних та історичних контекстів.

«Критичні сади» як методологія ґрунтується на діалозі і колективному мисленні, відкриває можливість не лише для особистісного переосмислення, а й для створення нового колективного знання, що допомагає не тільки зрозуміти наше минуле, а й шукати шляхи до взаємодії з довкіллям у майбутньому. Це важливе зауваження про значення культурних практик і традицій у формуванні наших відносин із землею, і цей підхід дає змогу розвивати нові практики стійкості та соціоекологічної взаємодії.

Результатом цього дослідження став воркбук із вправами, словником і дослідницькими мапами, а також зібрана колекція історій та голосів, які мають бути почутими у різних куточках світу. Важливим відкриттям для мене також стало розуміння ролі мистецьких практик у дослідженні й комунікації досвідів: саме партисипант_ки показали, як через власні творчі підходи вони створюють свої унікальні світи та сенси.

Я продовжую ставити запитання зі свого «критичного» саду, прислухаючись до того, як змінюється ландшафт звуків, запахів, відчуттів, спогадів, голосів з року в рік. І щоразу більше знаходжу себе у ролі фасилітаторки, мріючи співтворювати простори для обміну історіями про резильєнтність: від роду до роду, поза парканами, кордонами й усталеними уявленнями про соціоекологічні системи минулого, теперішнього та майбутнього.

Мені просто завжди кидається в око — як ми соціалізуємося з деревами, рослинами, тваринами, ґрунтом. А вам?

Критичні сади завжди відкриті до нових учасни_ць і співтвор_чинь. Ми шукаємо більше співтвор_чинь, практик_инь, експерт_ок, педагог_инь, які готові подорожувати туди, де це найбільше потрібно, аби разом культивувати спільні сенси й простори.

Графіка: Єва Купченко

---

Ми підготували цю публікацію у межах проєкту «Лабораторія доказового відновлення і згуртованості», що виконується за фінансової підтримки Програми Matra Королівства Нідерланди.

Поділитися текстом

Facebook Twitter