«Справжньою основою для будь-якого серйозного дослідження мистецтва архітектури досі є ті повсюдні автохтонні, скромні будівлі, які для архітектури мають те саме значення, що й фольклор для літератури або народна пісня для музики, проте академічних архітектор_ок вони майже не цікавлять… Ці численні народні структури походять від ґрунту, вони природні. Хоча ними часто нехтують, їхня цінність тісно пов’язана з середовищем і духовним життям людей. Функції здебільшого продумуються та втілюються за допомогою природної чуттєвості. Результат часто прекрасний і завжди повчальний», — стверджує архітекторка, кураторка та художниця Богдана Косміна, розмірковуючи про вернакулярне будівництво. Цей текст вийшов у збірці The Shape of Recovery за редакції та кураторства Анастасії Журавель. Ми публікуємо його український переклад.
«Суверенітет особистості»
Френк Ллойд Райт, 1910[1]
Вернакулярні будівлі замість офіційних історій розповідають приватні — про буденні труднощі та прагнення невизнаних майстр_инь у пошуках як фізичної захищеності, так і духовного змісту. Традиційні форми безпосередньо відповідають потребам їхніх твор_чинь, виражаючи ідентичність значно глибше, ніж будь-який монумент.
Воєнний час порушує обіцянку сучасного комфорту, закидаючи людей назад у пітьму та незручності, які, здавалося, вже позаду. Технологічний прогрес, що колись супроводжував повсякдення, — централізоване опалення, водопостачання, електричне освітлення — стає вразливим або взагалі зникає під час бомбардувань і блокад. Сім’ї туляться у погребах та імпровізованих укриттях, повертаючись до базової боротьби за тепло і безпеку, що нагадує про давні часи.
За цього вимушеного регресу розкривається глибока циклічна суть архітектури: позбавлене розкоші та навіть базових зручностей, укриття знову стає справою виживання — місцем, де тіла об’єднуються проти холоду та страху, поки спільнота експериментує з підручними матеріалами. Війна показує, як легко може тріснути оболонка сучасності. Вона нагадує нам про те, що справжні зв’язки вибудовуються не завдяки ґаджетам, а завдяки спільному спротиву у скрутні часи.
Тож воєнний стан пробуджує давні імпульси — будувати разом, виходячи з необхідності, а не забаганок — і змушує суспільства перевинаходити те, що здатне вистояти, коли все інше розпадається: колективну волю створювати прихисток серед руйнувань, відновлювати домівку як захист і як надію навіть серед відкинутих насильством тіней.
Енергію низової реконструкції можна описати як органічну силу, що природно постає із колективних потреб спільноти. Як і архітектура, що формується за допомогою унікального живого досвіду замість нав’язаних стандартів, практика низової відбудови з’являється, коли люди реагують на виклики їхнього середовища. Вона не контролюється згори, а виростає зі спільної інтуїції щодо якості, пропорції та цілей.
Цей процес ґрунтується на локальній мудрості: мешкан_ки інстинктивно знають, які форми найкраще працюють в їхньому контексті, — вони пристосовують дахи, вікна і входи, використовуючи наявні матеріали й навички. Відсутність строгих правил дозволяє спільнотам відкрито експериментувати; рішення випробовуються згідно з реальними потребами, поки не досягається гармонія між прихистком і життям.
Це чудово видно під час війни в Україні, де невидимі робітни_ці в Миколаївській області прокидаються перед світанком, щоб залатати розбиті водопровідні труби, убезпечуючи сусід_ок від спраги, навіть якщо бомби загрожують повним зневодненням місцевості. Ми рідко оспівуємо зусилля цих трудівни_ць, яких майже не називають поіменно, проте їхня спільна праця сприяє виживанню цілих спільнот під постійним прицілом.
Такі акти спільного спротиву й адаптації показують, як у часи війни вернакулярна відбудова стає рятівним колом, покладаючись на колективний розум та взаємну турботу замість закостенілих планів і розпоряджень зверху. Ця практика не нова, а глибоко вкорінена в традиції. Те, що ми називаємо «традицією», постає з численних актів адаптації, імпровізації та солідарності — живого процесу, що постійно перевизначає себе через необхідність.
«Атлас традиційного українського житла кінця ХІХ — початку ХХ століття» тут постає як живе свідчення: у його архіві зібрані зразки домівок, сформованих колективними зусиллями, взаємодією між людьми, ландшафтом і ресурсами. «Атлас» демонструє, що так звані «національні» традиції насправді нагадують мозаїки — це сплетіння історій, гібридні форми й адаптивні практики, вкорінені у різних життєвих світах. У рамках сучасного критичного підходу картографування визначають як активний переговорний процес. Вернакулярні принципи виникають не з жорсткого територіального мислення, а з уваги до живого досвіду, що передається через проникні кордони, де колективна ідентичність постійно трансформується через буденні акти будівництва, пам’ятання та пристосування.
В «Уявних спільнотах» Бенедикт Андерсон підкреслює, що нації конструюються за допомогою актів уяви та нарації. Мапи, переписи населення та музеї як знаряддя формування колективної пам’яті є аж ніяк не нейтральними, а глибоко політичними. Як і колоніальне картографування, що накладало штучні кордони на мінливі спільноти (часто стираючи гібридні життєві світи), сучасні проєкти збереження спадщини ризикують перетворити зразки локальної архітектури на статичні символи, якщо не зважатимуть на їхнє низове походження. Сьогодні в Україні (та інших потерпілих від війни регіонах) громадські ініціативи з реконструкції на кшталт «Лівого берега»[2] та ХАРПП[3] допомагають людям набути агентності щодо самого простору. Їхня робота протистоїть як військовому руйнуванню, так і повільній бюрократії: відбудова стає актом переосмислення спільноти знизу, а не зверху.
Співзасновниця ХАРПП Ада Вордсворт спостерігала за цим у Цупівці — селі, розташованому за вісім кілометрів від російського кордону, що пережило шість місяців окупації на початку повномасштабного вторгнення і було майже повністю зруйноване та спустошене, перебуваючи на лінії бойового зіткнення. І ХАРПП, і «Лівий берег» почали працювати там восени 2022 року: ХАРПП зосередилися на ремонті вікон і дверей, а «Лівий берег» — на реконструкції дахів. У процесі відбудови в перші місяці після деокупації мешкан_ки села поступово поверталися, попри скрутні умови. Брак газу чи електрики не стримував їх від намагань відновити втрачене. Крихкість цього відновлення стала очевидною, коли Росія розпочала новий наступ у Харківській області навесні 2024 року. Цупівці вдалося уникнути прямих ударів завдяки українським силам оборони та підтримці низової ініціативи KLYN — самоорганізованої майстерні з виробництва дронів у Києві. Хоча на той момент жодна з організацій не працювала там вже близько року, ХАРПП вирішили повернутися після розмов із представни_цями місцевої адміністрації, які запевнили, що ті, хто вирішили залишитися, не поїдуть звідти за жодних обставин. За таких умов навіть щось настільки елементарне, як нові вікна, дає надію на відновлення відчуття нормальності серед повторюваної катастрофи.
Зі зміною ландшафтів і зникненням екологічних ресурсів, коли поля спустошує війна, горять очерети, а ґрунти заміновані й безплідні, громади на кшталт цупівської змушені адаптувати свої будівничі практики. Там, де колись визначальними рисами місцевої архітектури були земляні стіни та солом’яні дахи, тепер домінують металеві покриття: їх можна залатати або замінити після повторюваних циклів руйнування, що свідчить про жорстоку реальність відбудови в часи невблаганної кризи. Наполегливі зусилля таких груп як ХАРПП і «Лівий берег» вказують на те, що справжня стійкість властива не лише матеріалам, а й практикам суспільної турботи, що не дають насильству знищити соціальні зв’язки або надію.
Хоча вернакулярне будівництво має глибоке історичне коріння, воно завжди розвивалося шляхом адаптації та імпровізації замість суворого відтворення успадкованих форм. В Україні толока є взірцем такої живої практики: праця на громадських засадах, згадки про яку знаходять ще у XV столітті, організовувалася для збору врожаю або відновлення після стихійних лих — не задля збереження застарілих ритуалів, а як оперативне забезпечення нагальних потреб через взаємодопомогу. Толоки Repair Together відродили слов’янську традицію (колективної праці), організовуючи міжнародні волонтерські табори, зосереджені насамперед у Чернігівській області. Ці зібрання поєднують практичну відбудову з культурним обміном, пропонуючи потерпілим сім’ям безпосередню підтримку і водночас надаючи учасни_цям можливість реалізуватися не лише через благодійність, а й через взаємодопомогу. У дослідженні Адама Пшивари про повоєнні руїни Варшави толока — це не просто елемент фольклору, а форма взаємодопомоги, яка реактивується щоразу, коли трапляється лихо (Przywara 2025). Коли польські жінки підбирали деревину на розбомблених вулицях, вони разом винаходили стратегії виживання ще до появи централізованого плану. У повоєнній Варшаві або в нинішніх селах Харківської області, що досі перебувають під обстрілами, спонтанне розчищення завалів і підбирання цеглин стає чимось більшим за необхідність — це ритуали, через які зруйновані місця відновлюють життєву силу завдяки колективній силі волі. Ця здатність до спонтанного спільного творення найчіткіше проявляється тоді, коли офіційні структури дають збій або виявляються ворожими, тож будівельни_ці знову стають автор_ками.
В есе Native Genius in Anonymous Architecture («Cамородний геній анонімної архітектури») Сибіл Могой-Надь іде ще далі, віддаючи перевагу творчому інтелекту, втіленому в цих анонімних процесах, а також художній майстерності, що проявляється не лише у грандіозних пам’ятниках, а й у повсякденних рішеннях, які колективно розробляються для прихистку як тіла, так і духу (Moholy-Nagy 1957). Вона наполягає, що справжня цінність полягає не в естетичних досягненнях або інноваціях, а насамперед у моментах, коли будівни_ці діють, повністю підлаштовуючись під потреби одне одних, — ціль майже недосяжна в рамках ієрархічних систем під віддаленим управлінням владних авторитетів.
Обираючи планетарний вернакуляр, ми не відмовляємося від самобутності й не розчиняємося в безликій гібридності, а радше по-новому вивчаємо походження досі живих фундаментальних традицій, що зберігаються в архівах і відроджуються, коли криза чи потреба вимагають винахідливості замість ностальгії. Це справа зовсім не національних держав, окремих візіонер_ок або орієнтованих на ринок забудовників. За неї беруться люди, яких об’єднує спільна потреба, що зумовлена місцевими реаліями, проте резонує далеко поза їхнім безпосереднім контекстом: потреба у спільному, що терпляче відбудовується стіна за стіною, дах перегукується з дахом, котрий здіймається над нестійким ґрунтом. Цей процес завжди незавершений і завжди розпочинається знову, коли руки й серця об’єднуються заради спільної мети. У цьому неперервному танці будівництва домівок планетарний вернакуляр стає вільним, необмеженим, адаптивним і постійно трансформується, коли незнайом_ки стають сусід_ками, а надія матеріалізується всупереч обставинам. Це свідчення непохитної здатності людства проявляти турботу через творчість, попри сум’яття і втрати.
Джерела:
Moholy-Nagy, Sibyl. 1957. Native Genius in Anonymous Architecture in North America. New York: Horizon Press Inc.
Przywara, Adam. 2025. “The Right to Ruins.” e-flux architecture, May. https://www.e-flux.com/architecture/framing-renovation/672006/the-right-to-ruins
