Онлайн-курс «Свої, чужі і сторонні: Вступ до соціології міста» — це вступ до міської соціології, що фокусується на місті як ключовій арені (спів)творення, споживання і маніфестації культури, а також тих, хто її формують. Серія зі десяти відео-лекцій доступна доступна для перегляду на каналі Центру міської історії. Публікуємо дещо адаптовані уривки з двох розповідей, які стосуються «чуттєвого повороту» у вивченні міського життя.

Одного дня, наприклад, завтра, пропоную вам зробити невелику вправу: перед тим, як йти на пари чи на роботу («йти» — це тепер може означати «вмикати комп’ютер»), присвятіть 15 хвилин уважному слуханню. Просто заплющіть очі або ж нотуйте усі почуті звуки. У мене сьогодні це були шум від їзди авто по бруківці і роботи двигунів, шурхіт крил голубів, цвірінькання пташок (двох різних), дзвін і клацання під час руху трамвая, скрипіння автобусів під час гальмування. Коли зачинила вікно, то мій слух уловив рівномірне гудіння холодильника, стікання води по трубах (старий будинок — інколи здається, що поряд біжить якийсь струмок), скрип дверцят шафи, крісла і паркету, голос коханої людини, нявчання кота, шурхіт паперового пакету, запалення котла. Такі 15 хвилин заглиблення дозволяють по-новому відчути уже звичний простір.

Із містом ця вправа працює подібно. Варто час від часу перелаштовувати звичний режим сприйняття, властивий нашій щоденній «лінзі», щоби міста відкрилися новими досвідами і враженнями. Кожен і кожна з нас володіє різними наборами таких «лінз»: вони засвоєні під час виховання у родині, навчання у школі, спілкування з друзями, читання книг, перегляду фільмів тощо. Ми постійно перемикаємо свою увагу, вчимося бачити і «не-бачити» («unsee», якщо використати термін із творчості британського «нового химерного» Чайни М’євіля) ті чи інші аспекти дійсності. Світ навколо набуває сенсу лише через наші з ним зв’язки — через сприйняття, знання, емоції чи дії.

Зараз ми спостерігаємо своєрідний «чуттєвий поворот» у дослідженнях міста і у багатьох галузях знання. Ми досить багато мислимо про роль зображень, про візуальне, адже це те сприйняття, завдяки якому отримуємо максимум інформації про зовнішній світ. До так званих «дальніх» відчуттів належить зір — ми можемо перебувати достатньо далеко від тих об’єктів, які бачимо. Подібно до «дальніх» зараховуємо і слух. Ми чуємо, як гримить десь далеко, а перед тим ще й бачили блискавку. Серед «ближніх» відчуттів — запах, дотик і смак. Місто відкриває нам можливості для всіх цих досвідів. Ми бачимо його як певний образ — сприймаємо його візуально. Ми чуємо, як воно звучить. Ми відчуваємо дуже різні запахи міста і вони дозволяють нам локалізувати ті чи інші спільноти, «запускати» спогади, маркувати щось як приємне чи неприємне. Місто досвідчується дуже тілесно — ми ходимо по ньому ногами, відчуваємо фактури на дотик. Врешті, місто можна смакувати, і ви можете подумати про галушки у Полтаві чи про п’ятдесят відтінків борщу, кожен з яких смакує по-різному в різних містах.

У вже класичній праці «Як ми бачимо» англійський мистецтвознавець Джон Берджер стверджує, що ми бачимо лише те, на що дивимося. Ми постійно робимо вибір: на що звернути увагу, що вирізнити у всій множині образів, які нас оточують. Кольори, лінії, плями набувають для нас певного значення, стають цілісністю і певним образом, який є або не є для нас символічно важливим, який є або не є для нас своїм, чужим чи стороннім. Унаслідок того, що ми вибираємо, щось опиняється у фокусі нашої уваги, і воно отримує своє місце у стосунку з іншими об’єктами, тому що наше бачення завжди реляційне. Щось ми бачимо, тому що ми навчилися це бачити, щось ми визнали як важливе у процесі соціалізації, в процесі входження у суспільство, в процесі навчання. Якісь образи ми прийняли як свої, вони стають для нас інтерналізованими, а якісь ми вже видаємо назовні, вони стають уже екстерналізованими.

Говорячи про середньовічний чи ренесансний живопис, французький соціальний філософ Мішель де Серто апелює до образу міста збоку або згори. Другий не був доступний тогочасному містянину чи містянці, однак був присутній візуально в іконографії і лише згодом, завдяки розвитку технологій, досвіду польотів, доступності супутникових зображення міст і мап, наша перспектива чи пішохода, чи велосипедиста, чи автомобіліста доповнилася перспективою згори. Здатність бачити місто водночас у двох перспективах, збоку і згори, допомагає локалізувати себе в його просторі і краще в ньому зорієнтуватися.

Місто доступне для нас не лише як візуальний образ — воно також постає як своєрідний акустичний ландшафт. Це поняття запропонував канадський композитор та еколог Реймонд Мюррей Шейфер для позначення сукупності звуків, яка існує в соціальному контексті і яку ми можемо досвідчувати. Що є джерелами звуку у місті? Ми можемо помислити про природу, хоча місто і постає як результат роботи і активності людей, яке нібито протистоїть природі, тобто це є та друга реальність, над природою. Але в той же самий час воно є і частиною природи, елементом ширшої екосистеми. Місто існує в конкретному кліматі. Ми можемо говорити про шум дощу чи вітру. Ми теж можемо мислити про звуки природи в контексті живих істот: пташок чи собак. Люди як такі теж постійно творять звуки — звуки наших розмов, музики, яку ми створюємо, звуки нашого тіла (пригадайте про те, як за останні роки змінилося сприйняття кашлю в публічному просторі). Дуже різні звуки, якими позначаємо свою присутність і присвоюємо місце.

Так само показовою є тиша: коли місто затихає і коли ми намагаємося шепотіти, щоб цю тишу не порушити; коли акустичний ландшафт починає тиснути на нас і показувати нам, як ми маємо поводитися. Тобто звуки у місті — це теж про соціальну взаємодію і про контекст, в якому ми існуємо і якому ми змушені підкорятися або ж який ми можемо ламати. Врешті, ще одне важливе джерело звуків у місті — це технологія. Автомобіль — перше приходить на думку, коли ми уявляємо місто і шум у ньому. Окрім цього, можете пригадати ремонтні роботи, які відбуваються в місті і часто створюють дискомфорт для тих, хто перебуває по сусідству. Додайте до цього музику, звуки світлофорів, гучномовці і сирени швидких, поліції чи пожежної служби (для мене вони тепер чітко асоціюються з пандемією).

Звуки — це теж про конфлікт, про прагнення регулювати те, як і де має звучати місто, які звуки є прийнятними і неприйнятними. Ми домовляємося, що шуміти після одинадцятої вечора, — неправильно, тому що це може порушити чийсь спокій. У той самий час, нічні клуби і стилі життя навколо них творять інший акустичний досвід. Тут є потенційне джерело для конфлікту. Якщо ви уявите якусь із центральних туристичних вулиць міст, яку наповнюють кафе на перших поверхах, а другі і треті поверхи все ще не викуплені бізнесом і їх займають звичайні мешканці і мешканки міст, ви теж можете уявити ці конфлікти. Подібні ситуації багато говорять про нас як про суспільство і про те, як ми можемо домовлятися, як ми разом можемо вирішувати те, який акустичний режим буде для нас комфортним. Ці конфлікти не тільки про компанію в кафе і сусідів згори, які разом домовляються про те, який рівень шуму є для них прийнятним. Це також про міську адміністрацію, яка вирішує, коли ми маємо бути більше або менш гучними, яка регламентує розміщення концертних зон у міському просторі.

Звук — це про право на місто. Віта Зеленська у статті «Досліджуючи політичну складову звуку» говорить про досвіди Мінських протестів 2020 року і роль звуків у їхньому становленні і розвитку. Будь-яка влада — чи то державна, чи то місцева — прагне контролювати звук. Як стверджує Віта, для такої влади тиша — це найбільш оптимальний режим існування: жодна людина своєю присутністю не створює дискомфорту для цієї універсальної спокійності. Однак під час протесту люди гучно заявляють про те, що «так, ми тут є». Вони починають скандувати гасла, б’ють палками по бочках. Нічого не нагадує? Досвід Києва й інших міст України взимку 2013-2014 року теж пов’язаний із дуже характерними звуками. Через них ми теж заявляли про себе, заявляли свої вимоги — і коли це один голос, і коли це багато голосів, які в унісон говорять про ті чи інші уявлення щодо майбутнього спільноти, щодо майбутнього свого середовища, то це вже ламає певні акустичні режими, які існували до цього.

Мислення про місто як про мереживо різного типу зв’язків і стосунків, які ми вибудовуємо, підтримуємо чи змінюємо, наштовхнуло мене на ідею курсу «Свої, чужі і сторонні: Вступ до соціології міста». Він про те, як ставити нові питання і бути більш чутливими до людей, будівель, просторів, текстів, образів і звуків міст, які нас оточують. Він також пропонує переглянути наші звичні «лінзи» і, як я сподіваюся, додати до їхнього арсеналу нові.

Курс «Свої, чужі і сторонні: Вступ до соціології міста» є частиною проекту «Підручний інструментарій культури» створеного за підтримки Українського культурного фонду. Ним запрошую до спільного думання про наші міста, яке, можливо, стане основою для спільних дій у майбутньому. Якщо у вас виникнуть питання чи коментарі, пишіть сюди: n.otrishchenko@lvivcenter.org.

Поділитися текстом

Facebook Twitter

Коментарі