Забуті та віднайдені, квітучі та милі серцю — треті місця Кременчука

Чого нас може навчити мандрівка улюбленими місцинами кременчуків_ок? Розмірковує архітекторка та голова ГО «Мапа реновації» Дарʼя Корба.

Тато розповідав, що в часи його молодості біля кременчуцького Клубу залізничників у Міському саду був розкішний книжковий ринок просто неба. Там можна було знайти нішеві видання, справжні цікавинки. Я одразу уявляю, як він міг би закидати ці книжки у наплічник, лишати його під сторічним дубом і бігти з друзями пірнати в озеро Гарячка, розташоване за 20 метрів від клубу. Натомість тато каже, що вони з мамою ходили в кіно, яке там показували, і це було весело.

Я часто думаю про те, як у Кременчуці жилось різним поколінням нашої сім’ї, хто залишився тут назавжди, а хто поїхав. Які з місць, де я щоденно буваю, — спільні, а які мої, особисті.

Наприклад, ще з часів художньої школи я — відвідувачка Міської галереї. І сьогодні, біжучи по справах на вулиці Коцюбинського, я неодмінно заскочу туди, щоб переглянути нову виставку. І щоб поговорити з пані Жанною, хранителькою тисячі і однієї історії містян_ок, які заходять сюди, як і я.

Буквально за 50 метрів від галереї вже починається парк Придніпровський. Дідусь, якого ми випадково зустріли там років 10 тому біля кінотеатру «Дніпро», поділився, що в цій будівлі він частенько бував, коли вона ще функціонувала. І саме тут в один із вечорів за переглядом стрічки він познайомився зі своєю дружиною. Вони прожили разом усе своє життя.

Ця історія про те, як кременчуцькі треті місця стають точками опори, закарбовують у своїх стінах спогади і дарують людям досвід співжиття у місті.

Про маленькі і великі простори та будівлі, де квітне взаємодія між містян_ками. Про куточки, де раніше було багато веселощів, а зараз — тиша. І, звісно, про неформальні тимчасові інтервенції, де те, що раніше не працювало — оживає. А будь-яка випадкова розмова переростає у спільну пригоду.

Що робить третє місце справді хорошим? Чому одні локації живуть десятиліттями, а інші згасають, як зірки? Як створити простір, який стане чимось більшим, ніж просто транзитною точкою? Чого нас може навчити мандрівка улюбленими місцями кременчуків_ок?

Визначення та короткий вступ до концепції третього місця крізь призму Кременчука

Згідно з теорією Рея Ольденбурга, перше місце — це наш дім, друге — робота. А третє існує за межами цього коловороту. Там ми проводимо вільний час, зустрічаємося з сусід_ками, випадковими перехожими, незнайом_ками. Словом, маємо вікно можливостей для знайомств, формування нових зв’язків, проживання випадкових діалогів, відчуття приналежності до спільноти. Таким місцем може стати улюблена кавʼярня на районі, бібліотека, двір. Один із критеріїв — повторювана взаємодія. Місце має бути таким, куди хочеться повертатися знову і знову[1].

Дослідниця щастя та професорка психології в Єльському університеті Лорі Сантос в одному з випусків подкасту «Простими словами»[2] розповідає про роль неформальної комунікації у відчутті щастя: «Дослідження показують, що річ не лише у близьких людях. Навіть короткі розмови з незнайом_ками мають значення. Обмін кількома словами з людиною в кав’ярні, з водієм, з незнайомцем у громадському транспорті — усе це підвищує відчуття щастя».

Мені дуже відгукується ця теза в контексті мого щоденного життя у Кременчуці. 

Наприклад, мої маршрути так чи інакше мають багато перетинів з вулицею Соборною. І, ох, як же складно — не спокуситися нагодою взяти якусь книжку в Центральній бібліотеці! Не лише заради самої книжки. А ще й тому, що це привід погладити кота Рудика та перекинутися кількома словами з працівницями бібліотеки, обговорити плин життя.

Кожен мій ранок у Кременчуці починається за чашкою кави у «Рок каві». За коротеньким обміном новинами з постійни_цями та робітни_цями, за шурхотінням сторінок книжки — народжується новий день.

Водночас на кожен обід — плавання у Дніпрі, яке рівно за 5 хвилин на велосипеді від нашої майстерні. На пляжі я можу зустріти батьків моїх однокласни_ць, родич_ок, друзів, працівни_ць міських служб. Бо вони, як і я, вискочили поплавати в обідню перерву або забігли сюди після роботи.

Щовечора у містян_ок променад через площу Перемоги в бік набережної, де немає де впасти яблуку від кількості глядач_ок. Бо там сонце вкладається спати за островами, фарбуючи води Дніпра у жовтогарячі відтінки. Можливо, саме в цей час на фоні гратиме свою чарівну музику Сан Санич (місцевий музикант Олександр Кашкін, який давно формує аудіоландшафт міста своєю грою на трубчастому металофоні).

Міські магніти: сьогодні тут зустрічаються, взаємодіють та відпочивають містян_ки

Кременчуцький контекст: історія та сьогодення

«Важко уявити, що Кременчуччина, ця чудова земля, де ми з вами живемо, яку любимо безмірно, колись була зовсім безлюдною», — пишуть автори книжки «Нарис з історії Кременчука»[3]. Є припущення, що місто заснували у 1571 році, і ця дата нині є офіційною. Пізніше, у 1590 році коронний гетьман видасть універсал, згідно з яким «в урочищі Кременчук» мали би збудувати фортецю. Втім, фортеця з тесаного каменю з’явилася тут дещо пізніше (у 1638 році згадки про неї вже трапляються у документальних джерелах). Ці стіни збудували козаки, паралельно відбиваючись від татарських нападів. Основна її функція була оборонною.

Фортеця вціліла, навіть коли місто було спалене у 1663-му (через козацьке повстання проти гетьмана Івана Брюховецького). Козацька історія Кременчука тривала до кінця XVIII століття. Тут було розташоване правління кременчуцького козацького полку і сотні. Станом на 1803 рік у Кременчуці було 963 будинки, з них лише 2 — кам’яні. Після 1848 року місто пережило не одну нищівну пожежу.

Кременчук іздавна знаходився на перетині важливих транзитних шляхів і мав вдале розташування, орієнтоване на Дніпро. Втім, протягом своєї історії він сильно потерпав від різних обставин, руйнувався і відроджувався знову. Це були і набіги татарів, і внутрішні колотечі, і голод, і постійна зміна влади разом із супутніми битвами та війнами, і, звісно, пожежі.

Найближчий до нас історичний період, коли Кременчук зазнав значних втрат, — Друга світова війна. Місто було окуповане, а у 1943 році під час відступу німців більше 90% тогочасного житлового фонду було пошкоджено або зруйновано. Серйозних руйнувань зазнала історична частина та набережна.

У 1944 році головним архітектором став Лев Миронович Шлапаковський. Почалися обговорення втрат і повоєнної відбудови, аналізу стану забудови та рішень щодо її подальшої долі. Та чи мало місто курс на збереження традиційного характеру середовища, архітектури?

З одного боку, ключові містобудівні осі та сітка вулиць були значною мірою збережені (це добре видно, якщо зіставити архівні мапи та поточну конфігурацію вулиць[4]). А історичний зв'язок міста з Дніпром і сьогодні читається в його просторовій структурі: стоячи на бульварі Відродження або в районі Центрального ринку, ви побачите Крюківський міст, а головна вулиця, Соборна, приведе вас на набережну.

З іншого боку, у повоєнній архівній документації зафіксовані рішення щодо неможливості відбудови тих чи інших споруд. Так ми втратили собор, зведений за проєктом Джакомо Кваренгі на початку ХІХ століття (який був пошкоджений у часи Другої світової війни і надалі не був відновлений), будівлю Міської думи та багато інших цінних споруд на вулицях історичного центру.

Частина забудови була знищена радянською владою в другій половині ХХ століття, частину ми втрачаємо протягом останніх десятиліть. Лише за 2025 рік забудовники демонтували одразу три 120-річні будівлі: синаногу Юровського та два житлові будинки на Мазепи, 13, і Гоголя, 17.

На місці історичної забудови постануть новобуди. Публічна позиція міської влади демонструє нерозуміння цінності будівель. Наприклад, для віцемера міста з питань будівництва Дмитра Кравченка 120-річна будівля на Гоголя, 17, — «не родзинка міста і не пам’ятка»[5] (є й інші публічні коментарі представни_ць міської влади: про Мазепи, 13[6], і синагогу Юровського[7]). Іронічно, що «одну з цеглин [синагоги Юровського] Віталій Малецький [мер міста] взяв для подарунка віцемеру Дмитру Кравченку» (цитата зі статті «Телеграфу»).

Попри розповсюджені розмови про те, що буцімто в місті не залишилося нічого автентичного, є цілий пласт цінної забудови різних періодів, який дожив до сьогодення попри все. Ці історичні будівлі, їх приміщення та простори навколо — повнокровні учасники міського життя, хранителі колективної пам’яті, місця зустрічей, веселощів і тихої задуми.

І хоча наше історичне середовище складно назвати цілісним, а вулиці — це радше затишний колаж із різночасової забудови, Кременчук зберіг свій шарм курортного міста. Де тісний зв’язок із річками й озерами, комфортні відстані, море зелені та перевжано співмасштабна забудова роблять його неповторним і любим.

Надалі — невеличкий список третіх місць, заради яких точно можна було би зірватися і переїхати жити в це місто.

Біля води: Придніпровський і Ювілейний парки, Кременчуцька набережна

Після значних втрат у 1943 році прибережна територія була сильно понищена. Влада ухвалила рішення створити тут рекреаційну територію — великий парк з вираженим зв’язком із річкою. Так у 50-х роках народився Придніпровський парк, а пізніше у 1967-му — його сусід Ювілейний парк. До висадки дерев були залучені містян_ки з більшості кременчуцьких підприємств та освітніх закладів.

Нині у Придніпровському та Ювілейному парках є два окремі пляжі. Перший офіційно звуть «Намита коса» (з нього видно острів Фантазія), а другий — «Центральний» або «Ахтамар» (з нього відкривається вид на Крюківський міст).

Цікава деталь: алеї парку Придніпровський повторюють конфігурацію вулиць, які колись були на цій території (до того часу, як їх не знищили у 1943-му). Зараз, як і 100 років тому, ідучи Соборною, можна пройти транзитом повз площу й опинитися на вулиці-алеї. Щоб пізніше зустрітися з Дніпром і гранітною скелею-реєстром.

У Придніпровському парку є атракціони (і моє улюблене оглядове колесо), танцювальний майданчик «П’ятак» (нині не експлуатується, але оживає під час інтервенцій — як, наприклад, під час фестивалю «Мозаїка» у 2023 році), мережа велодоріжок, кафе, альтанка для гри в шахи і, звісно, справжній ліс із 70-річних дерев. Для мене серце парку і головна зона тяжіння — це Дніпро і пляж. Так звана Намита коса ніколи не стоїть порожньою. Тут грають у волейбол і бадмінтон, загоряють і плавають з ранку до вечора.

Придніпровський парк плавно перетікає у Ювілейний. Вони — ніби цілісна зелена зона, поділена річковим вокзалом на дві ділянки. У центрі цього поділу перебувають кременчуцькі рибалки. Нині річпорт і площа перед ним нефіційно належать їхній спільноті. Парк Ювілейний теж має свій пляж — місцеві звуть його «Центральним» або «Ахтамаром».

Ще на початку ХХ століття на території цього пляжу була розташована пристань промислової зони. Я призадумалася: коли ж з’явилася звичка купатися тут? Разом із парком Ювілейним чи раніше?

Випадково натрапила на світлину 40-х років. На фоні видніється, ймовірно, міст Струве, який був сконструйований з використанням заклепок і знищений у часи Другої світової війни.

Звісно, містян_ки могли купатися тут і тоді, коли територія ще була частково промисловою. Що відомо напевне: остаточно пляж облаштувався в цій точці під час створення Ювілейного парку. Той факт, що вже майже 100 років тут полюбляють плавати містян_ки і тим самим займаємося ми, сучасни_ці, навіює роздуми про сталу тягу до води у місцевих мешкан_ок, яка зберігається десятиліттями.

І оскільки вже зайшлося про кременчуцькі прибережні рекреаційні зони, то було б несправедливо не розповісти про оази з інших районів — озеро Силікатне та річечку Сухий Кагамлик.

На обидвох пляжах є можливість взяти сапи і поплисти знайомитися з місцевими черепахами та качками. А потім валятися на сонечку, пірнати, їсти кукурудзу (яку можна купити, як колись у Криму, прямо на пляжі), стрибати з тарзанки. Така «пляжна» децентралізація відчувається особливо корисною в ті періоди, коли цвітіння Дніпра виходить з-під контролю.

Міський палац культури (МПК)

Як вийти з Ювілейного, то одразу натрапите на Міський палац культури (МПК). Будівлю звели у 1972 році за типовим проєктом, який вирізнявся виразним монументальним мистецтвом та використанням якісних вірменських матеріалів. Оскільки у місті на той час був брак спеціаліст_ок-будівничих, на поміч прибула бригада з Вірменії. І не з порожніми руками, а з вірменським фельзитом, мармуром і деревиною.

Центральній владі дуже не сподобалося те, що після здачі об’єкта в експлуатацію ніхто не міг зрозуміти, де було взято гроші для побудови такої дороговартісної будівлі в Кременчуці.

Сьогодні МПК має декілька концертних залів, які активно використовують за призначенням, тренувальну базу для танцювальних колективів і просторе фоє першого та другого поверхів з величезним синім вітражем, де функції «течуть і міняються». Тут проходять ярмарки, фестивалі та публічні програми. З останнього — саме тут влаштовували полтавсько-кременчуцький фестиваль «Намисто» та фестиваль культури «Мозаїка», в межах якого був лекторій від культурних діяч_ок, виставка локальних ми_сткинь і ярмарок локальних виробників. Обидва фестивалі організовувала ГО «О’комова» та дотичні до неї спільноти.

З початком повномасштабного вторгнення Міський палац культури приймає у своїх стінах прощальні процесії по полеглим захисникам і захисницям. Сотні містян_ок приходять вшанувати воїн_ок і провести їх в останню дорогу.

Краєзнавчий музей

У центрі міста нас зустрічає Міський краєзнавчий музей. «Це головний музей Подніпров’я, як я його називаю. Тобто не лише Кременчуччини (хоча про неї в нас багато), а всього Придніпровського регіону, його історії та культури», — розповідає Артем Ряса, директор музею.

«У цій будівлі зберігається дуже багато історій. І цей музей в часи до його реконструкції — у 2008–2020 роках музей було закрито на ремонт — у житті кременчуків_ок відігравав дуже велику роль. Бо це був не просто музей у класичному розумінні, коли ми говоримо про експонати і виставковий простір. Він був дуже важливою частиною міського соціального життя. Тут проводили урочисті події, екскурсії, це було місце зустрічей. А ще робили весілля, саму церемонію, прямо в цьому будинку. Мені дуже часто містян_ки розповідають, як вони в дитинстві сюди приходили.

Хтось ділиться: “Взимку це було наше улюблене місце, куди можна було просто прийти і погрітись, поспілкуватись”. Інші питають: “А як там кабанчик? От тут була експозиція кабанчика. Я пам'ятаю його!”. А хтось каже: “Сюди мене вперше моя мама привела”. І мене ці історії надихають, додають вітру у вітрила!

Мене і самого до реконструкції сюди мама спеціально привела, щоб я подивився, як воно. Ми, звісно, і до цього в музеї бували, але я пам'ятаю оцей “останній раз” дуже добре. Мене тоді вразила наша кременчуцька фортеця. І коли я став директором, то знайшов цей макет у фондах, він зовсім не змінився.

У музеї, звісно, є одна суттєва проблема, з якою ми працюємо. Під час реконструкції з 2011 року по 2020-й експозиція не діяла, тобто музей був закритий. Отже, ми маємо ціле покоління людей, яким зараз по 18–20 років і які не можуть пам'ятати, що тут всередині відбувалося. Для них це просто будівля в місті. І, власне, зараз одна з важливих цілей у роботі — закохати молодь у музей.

Хто відвідує музей? Люди, які зацікавлені в культурному житті міста, музейне ком’юніті. Вони приходять майже на кожен захід, і це справжні друзі музею. Друга категорія — це новоприбулі, ті, хто не ходив раніше, але прийшов познайомитись. І зовсім нова для мене категорія — це діти, з ними потрібен окремий підхід у подачі. Зазвичай для них я проводжу екскурсії особисто.

Оскільки ми перебуваємо в стані ремонту на верхніх рівнях, то працює тільки перший поверх. У нас є постійна експозиція, присвячена українсько-російській війні. І зала для змінних експозицій, які можуть бути приурочені до важливих подій або актуальних суспільних тем. У музей можна прийти на експозицію з середи до неділі.

Ми також зараз разом із меценат_ками займаємося внутрішнім двориком. Плануємо там лекторій, майданчик для публічних подій, перегляду кіно, презентацій, обговорень, живої музики. Також плануємо зробити інформаційний центр. Щоб гості міста могли прийти, отримати базову інформацію про Кременчук, можливі маршрути для ознайомлення, екскурсії.

Мені ще подобається сама будівля музею. Вона — жива ілюстрація змін у Кременчуці. Тут був старий невеличкий базар. Далі у 1916 році постає будинок Володарського. Він із сім’єю тут прожив тільки рік, після чого — націоналізація і комунальні квартири.

У часи Другої світової залишилися тільки зовнішні стіни, всередині все вигоріло, але прийняли рішення зберегти будинок. А в 1966 році його почали перебудовувати під музей. І під час цієї перебудови ми втратили модерн, натомість отримали модернізм. І потім у 2008 році — реконструкція і було прийнято рішення повернутися до історичного вигляду будинку. Але це вже репліка. Хоча є гіпсовий медальйон автентичний з якого зробили форму і відлили ту ліпнину, яку ми бачимо на фасаді. Також перемістилася вхідна група. Я думаю, що від будинку, який було зведено в 1916-му, залишився у кращому разі лише цоколь. Тобто на прикладі трансформацій, які пережила ця будівля, можна розповідати історію міста в цілому».

Кременчуцька міська художня галерея

Я зустрілася з Надією Купенко, директоркою галереї, прямо перед відкриттям нової виставки, приуроченої до Дня Незалежності. Для мене це місце — чистий дитячий спогад. Ти міг сидіти за мольбертом у художці, а потім Людмила Олексіївна казала: «О, це ж зараз у галереї нова виставка. Давайте підемо!». І ми йшли. Місце натхнення, спокою і тиші, ніякої суєти. Нас вчили малювати відомі кременчуцькі художни_ці, справжні професіонал_ки. І я пам’ятаю це відчуття — виставка людини, яка, наприклад, викладає у тебе живопис. Це як наче ти на концерті рок-зірки, яка паралельно в музичній школі тебе навчає грати на інструменті. Відчуття занебесні!

Пані Надія розповідає більше про внутрішню кухню галереї:

«У концепції роботи галереї серед інших фокусів є залучення молоді, підтримка сталих зв'язків і, звісно, адаптація під виклики й умови сьогодення у часи війни. Планування експозиції триває рік. Тобто якщо ви подали заявку на проведення виставки, то вона буде не раніше ніж через рік. Процес відбору базується на оцінці портфоліо. Є залучені експерт_ки, які допомагають неупереджено оцінити роботи і прийняти рішення щодо долучення чи відмови. Ми показуємо роботи як початків_иць, так і визнаних ми_сткинь.

Втім планування експозиції — це лише маленька частинка роботи, ми зосереджені на активностях. Приймаємо на своїй території молодіжні клуби, школу петриківського розпису, залучаємо на екскурсії учнівські колективи. Я, як колишня вчителька, не можу без дітей, які мене знаходять і тут, у галереї. Щиро чекаю на їхні палаючі очі та долучаю до активностей.

Якщо говорити про освітню діяльність, то це лекції, дотичні до теми мистецтва, а також публічні події про збереження ментального здоров’я під час війни, які ми проводимо у співпраці з психолог_инями. Є також майстер-класи, де можна попрацювати з різними матеріалами.

Наші постійні відвідувач_ки — це наші бабулі і дідулі, які гуляють парком, які добре знають графік роботи, знають, скільки дітей у нашої доглядачки залу пані Жанни, як їх звуть. Інколи їм важливо прийти не лише до мистецтва, а до цього живого контакту з людиною.

Звісно, є ті, хто цікавиться мистецтвом прицільно. У нас є декілька колекціонер_ок, які регулярно навідуються. Ну, і, звісно, молодь. Я люблю наших молодих художни_ць, які, я знаю, що вони ходять вже декілька місяців, не наважуються подати свою заявку на виставку, і тільки десь у жовтні Жанна тихенько на вушко їм шепне: “Ну як? Готові? То ви подавайтесь!”».

Пані Жанну ви побачите одразу, як зайдете у галерею. Вона справжня провідниця і справді знає в обличчя всіх відвідувач_ок, знайома з усіма житель_ками будинку, де розташована галерея, має прекрасну пам’ять і гарний мистецький смак. Надалі — пряма мова від Жанни про специфіку її роботи та про те, хто відвідує галерею:

«У нас відвідувачі — від 0 до 90 років. Жінка приходить вагітна, а потім вона ж уже приходить з дитинкою. Були випадки, коли дитина в галереї вперше пішла! Є в нас така ще відвідувачка, Ніна Петрівна — їй 90 років і вона ще жодної виставки не пропустила, завжди приходить і всі картини коментує, каже, де їй щось подобається, а де ні.

Багато переселен_ок приходить. Розповідають свої історії. Люди розповідають самі, діляться, бо є така потреба. Часто дякують, кажуть, що зарядилися і збадьорилися. Ніхто не ставив мені таку задачу — спілкуватися з людьми. Але я роблю це, бо люблю, це моя розрада».

Бібліотека на Соборній. Філія № 2 імені Павла Житецького

Я мала щасливу нагоду познайомитися з Інною Хмелик, завідувачкою бібліотеки-філії № 2 в центрі міста, в далекому 2016. Це був проєкт, у межах якого ми з командою «Культурного діалогу» допомагали облаштувати приміщення бібліотеки. Коли ми в 2022-му повернулися в Кременчук, ноги самі мене повели у вже знайоме і рідне місце.

Але давайте почнемо з витоків бібліотечної справи у Кременчуці, бо це цікава історія. Перші згадки датуються кінцем ХVIII століття. Це була особиста бібліотека приблизно на 4000 томів у Кам'яній вежі — або в «будинку для спостережень за рухом по Дніпру», як її ще називають. До речі, ця будівля нині є найстарішою збереженою спорудою в місті.

Наприкінці ХІХ століття починають з’являтися перші публічні бібліотеки. Ідея створення такого простору в Кременчуці виникла у місцевої інтелігенції, яка розуміла важливість читання у процесі просвіти, опанування нових професій та навичок.

У Кременчука не було бюджету для відкриття бібліотеки, тому у 1859-му все почалося з ініціативи трьох місцевих жителів, які пожертвували власні книги, газети та журнали для першої громадської бібліотеки. З часом до них доєдналися ще 13 людей. Надалі вдалося домовитися з владою щодо невеликих дотацій з міського бюджету. Після 1881 року починають з’являтися приватні бібліотеки при книжкових магазинах. А вже у 1888-му організовано громадську бібліотеку з кабінетом для читання[8].

Мені сподобалася ця історія, бо виходить, що ініціатива зі створення бібліотек почалася з низової ініціативи небайдужих містян_ок. Це перегукується з тим, як зараз кременчуків_ки приносять у бібліотеку на Соборній по 600 книжок на рік. Про це розповідає Інна у своєму коментарі:

«Наша бібліотека має 4650 зарєстрованих користувач_ок. У день до нас приходять приблизно 100–110 читач_ок. Щодня ми записуємо нових людей.

Приїхало дуже багато мешкан_ок зі Сходу, Півдня, Херсонщини, Харківщини. Ми ведемо статистику. Кожний десятий читач у нас — це внутрішньо переміщена особа. Бувають, що читали-читали, рік. Потім вони здають книжечки, кажуть, що ми повертаємося додому. Одна жінка перед поверненням у Харків сказала нам: “Дякуючи вашим книгами, ми тримали свою менталочку і не зʼїхали з глузду”.

Держава каже, що видала посібник для психологічної допомоги, яку можуть надавати працівни_ці бібліотеки. Але ми цим займалися ще задовго до повномасштабного вторгнення і до 2014-го… Бо в людини якщо вдома трагедія якась, то вона з великою ймовірністю поділиться цим з бібліотекар_кою. Ми кожен день через себе пропускаємо стільки різних історій людей. До психолога не завжди є змога піти, тому люди діляться.

Бачачи це все, ми вирішили організовувати зустріч із психологинею раз у квартал — робимо це вже другий рік поспіль у співпраці з Кристиною Петриченко. Ми на цих зустрічах стараємося створити безпечне інтимне середовище, щоб люди могли розкритися.

Робота бібліотеки складається з обслуговування, інформаційно-бібліографічної роботи і соціокультурної роботи, в яку входять заходи, книжкові виставки, майстер-класи тощо. Наприклад, є цикл зустрічей, присвячених історії міста, які проводить Алла Павлівна — на цих подіях завжди купа людей усіх вікових категорій.

Буває, що у бібліотеку приходить уся сім’я. І, знаєте, мама там з татом вибирають книжечки, а мале дитинча бігає. І вони йому: “Так, підожди, так, підожди”. Кажу, та що ж підожди?! Он, підійдіть, там у нас для діточок стелаж, най собі обере. І я радуюсь, коли мама з книжкою, тато з книжкою і дитинча теж! І я тоді кажу, що мама несе свою книжку, а ти неси свою. І дитина з гордістю виходить з бібліотеки зі своєю книжечкою».

Культура низового благоустрою подвірʼїв

Уже 6 років Андрій, чоловік моєї близької подруги Ксюші, разом із сусід_ками доглядає двір біля їхнього житлового багатоквартирного будинку: вирощує та поливає рослинки, майструє всілякі добрі приколи для дітей, щось вічно лагодить.

Це відкритий двір поблизу школи, крізь який проходить багато транзитних шляхів, ним користуються мешкан_ки району всіх вікових категорій. І це, на мою думку, справжній приклад якісного третього місця, яке народилося в ході низової ініціативи. Надалі розповідь Андрія:

«Я раніше після тренування любив приїхати і почілити на лавочці. І мене почало напрягати, що я відпочиваю серед бруду. Один блогер розказував про різні прикольні двори у Норвегії, Швейцарії, і я подумав: “Так а що, я тоже можу щось зробить!”.

Почалося з того, що я купив якихось два віника… То були злакові. Але я тоді не розібрався, а просто купив, посадив і думав: “Ну все, це ж круто, буде рости!”. До сьогодні вони не дожили. Далі я почав розбиратися, підсів на канал Андрія Каранди, і в нього були перші відео про те, як він якраз допомагав людям робити благоустрій.

Спершу був лише плющ ліворуч, а потім я досадив ще. Змонтував сітку, щоб він по ній завивався на вході в під’їзд. А далі почав садити кущі, дерева, додавати нові квіти.

Коли я це все садив, мене всі місцеві запевняли, що я це роблю дарма, що тут жахлива земля і нічого не приживеться: “Ти оце тратиш ці гроші, все таке дороге, не надо нічого робити, це все зря…”. А тепер всі раді і любуються. Особливо підтримують і допомагають сусідки з першого поверху.

Щоб все це квітло і пахло, я його поливаю кожні два дні приблизно. Шланг кидаю з нашого поверху вниз. Часто з цим допомагає Ксюша. Вона називає полив медитацією. Важливо: рослини мають бути “антивандальні” (купувати треба щось просте і таке, що добре виживає у нас).

Щодо якихось облаштованих штук для дітей, то тут першопочатково була тільки ця ракета металева і ще пара радянських драбинок. Ми дружили з сусід_ками з першого поверху і часто сиділи у дворі, спілкувалися. Вони навколо себе об'єднували людей. Ці сусід_ки запропонували купити пісочницю, бо тоді привезли пісок, а він просто купою лежав. Ми скинулись і придбали. Потім побудували будиночок цей із піддонів. Я досі за ним доглядаю, лагоджу.

А от ця конструкція з балок — це щоб балансувати, вигадувати якісь ігри, стрибати і просто сидіти, як на лаві. Коли я це змайстрував у гаражі і змонтував на місці, то найбільший мій страх був, що ці балки захочуть пофарбувати. Якось жінка проходила повз, каже: “Ви такий молодець! Я завучем працювала, така конструкція для дітей — це дуже класно, можна стрибати, бігати, що хочеш робити!”.

А ось там — “mud kitchen” або “брудна кухня” з піддонів для малюків, щоб вони взаємодіяли з водою самостійно і вигадували ігри навколо цього. Не знаю, що там інші батьки про це думають, бо наш приходить весь брудний і мокрий додому, але це клас!

Є, звісно, певні проблеми. Наприклад, підтстригання газону. Працівни_ці комунальних служб не лише підстригають злакові, — вони якось зістригли мій ялівець... Я попросив сусід_ок, щоб ті, якщо побачать, то просили не стригти. І сам, коли бачу, то розмовляю з ними. З часом вони якось перелаштувалися і наче звикли, що тут не треба стригти. Також я акуратно регулюю стихійне паркування тут, у дворі. Бо є люди, які машинами прямо на клумби заїжджали, на дитячий майданчик. Але коли там з’являється, наприклад, кущ, то вже не паркуються в тому місці.

Займаємося цим подвір’ям вже 6 років. Звісно, трапляються погані речі, щось не виходить. Я, наприклад, наче був готовий до того, що можуть вкрасти якусь рослину, але коли це сталося в реальності — прямо сильно засмутився. Попри ці моменти, треба просто продовжувати. Класно, коли воно цвіте, росте, все зелене, красиве, ним користуються люди. З кожним роком захоплююся цим подвір’ям все більше і більше!»

Треті місця, які стали більше, ніж просто бізнесом

Вас вітає Кременчуцький міський ринок!

«Ти маєш зайти в критий ринок, повернути ліворуч і там буде жінка, така засмагла і красива. От у неї бери», — дає мені настанови моя бабуся. У 2023 вона оголосила: «Ми ідем на ринок! Я покажу тобі всі мої любимі точки і познайомлю з продавчинями та продавцями, у яких тільки хароше!». Ми пішли, і це було справді круто. Ба не ходила на ринок вже 2 роки. Але її всі впізнавали, віталися, розповідали, що новенького.

Якось мій дядько, коли ми ранком плавали у Дніпрі, між іншим сказав: «Немає ніяких соціальних відмінностей, якщо ти прийшла на ринок. Туди їдуть по продукти з усього міста, люди будь-якого достатку».

Ще один райський куточок ринку — це «барахолка». Якщо зайти в ці ряди з дитиною, то буквально кожна друга продавчиня подарує якісь добрі невеличкі іграшки. Лунатимуть жартики, коротенькі репліки і, звісно, огляд реліквій минулого з супровідними історіями. Після такого з порожніми руками ще не виходив ніхто! Тут ви знайдете справжні скарби: посуд, створений у ХХ столітті, кераміку, глеки, вінтажний одяг, плівкові фотоапарати, іграшки, інструменти і ще тисячу і одну річ, про існування яких можна навіть не здогадуватися, але зустріти на речовому ринку і захотіти собі.

Ринок розміщувався тут ще з ХVIII століття. Спершу це була Сінна площа, де відбувалась торгівля «громіздкими товарами».

Надалі, ближче до ХІХ століття, такий формат уже не був зручним для центральної частини міста. Так тут з’явилися точки з роздрібним продажем, а площа отримала назву Нова Базарна. На початку ХХ століття в цій локації були здебільшого продовольчі товари. З приходом радянської влади багато ринкових площ у місті зникли. Але не Нова Базарна. Її перейменували в Центральний колгоспний ринок і зберегли функцію.

Якщо ви колись хотіли відчути «тяглість поколінь», приходьте на кременчуцький ринок. Люди купують і продають тут уже понад триста років.

26-річний бар «Ліверпуль» — місце, в якому зупинився час

«Це моя душа і мій другий дім», — каже Сергій, власник мого найулюбленішого кременчуцького бару «Ліверпуль» (або, як звуть його містян_ки, «Лівєр»).

У кінці 90-х Сергій катнув в Амстердам, побачив там бар, присвячений «Бітлз», і вирішив — такий заклад має з’явитися в Кременчуці. А вже у 1998 році замовив проєкт інтер’єру у кременчуцького архітектора і за декілька років втілив свою мрію. Так на першому поверсі однієї з Кременчуцьких 130-річних будівель з’явився культовий бар.

Тут можна зустріти місцевих усіх поколінь. Від гамірної молоді, яка приходить і йде, до постійни_ць, друзів Сергія, які, як мені здається, щодня сидять за одним і тим самим столом. Раніше тут були концерти, вечори живої музики, стендап-шоу. І хоча у часи повномасштабної війни Ліверпуль став трошки спокійнішим, бар зберіг свій автентичний дух і традиції.

Для мене цей бар — справжня машина часу. Якби ви зайшли у сюди 26 років тому, то побачили б усе те саме, що й зараз. Відкрита цегляна кладка в інтер’єрі, кесонована дерев’яна стеля, добротна барна стійка з сяючими келихами, море світлин, постерів та ілюстрацій з «Бітлз» і, звісно, класичний рок на фоні.

Сергій каже: «Якщо мене попросять поставити “Бітлз”, я в ту ж секунду це зроблю. Але у нас грає музика різних історичних періодів. Життя не вистачить, щоб дослідити всі рок-гурти. Втім, я стараюсь!».

Кав’ярня «Рок кава»

Ми сидимо з Олександром, засновником «Рок кави» в цілому, як зазвичай, на літнику, посьорбуючи фільтр і капуч. І я згадую, як рік чи два тому тут зробили каву, на пачці якої була намальована полуниця.

Коли я вперше заварила її, то залила у термокружку. А потім, пробігаючи сквером Бабаєва, зробила ковток і… просто оторопіла. Це був смак, як наче рідка полуниця у чашці! От та сама, з грядки на нашій дачі. Я не могла в це повірити.

Пройшов час, і я пропустила момент, коли вона пропала з продажу. Поки якось на барі не спитала у працівниці Лізи, як вона вважає, коли може повернутися кава з полуницею. «Даша, вона не повернеться, саме така, бо це унікальна обробка і експеримент фермера».

Деякі речі, як ця кава з нотками полуниці, з’являються в житті лише раз, і цей досвід неможливо повторити. Добре, що можна пережити інші кавові пригоди, бо є «Рок кава». Водночас для мене це не просто кав’ярня. Це улюблене місце на районі, де всі одне одного знають, куди приходиш незалежно від внутрішнього стану і тобі гарантовано стає краще.

Олександр розповідає: «Наша мета — розкрити смак кави. Бо вона не росте щороку однакова. Це завжди нові смаки, бо змінюються погодні умови, ґрунти, опади, добрива. Смак кави відрізняється також від країни до країни, залежить від висоти збору та способу обробки». У 2014 році, коли «Рок кава» тільки відкрилася, для міста такий підхід і в цілому концепція «спешелті кави» — це було вперше. Відтоді пройшло 12 років, а в «Рок каві» і досі є своя кавова обсмажка, запал до досліджень і високі підходи до якості.

«Наразі дві третини наших відвідувач_ок — постійні гості, їх щодня можна тут побачити. Також після повномасштабного вторгнення багато містян_ок виїхали за кордон. Але велика цінність для мене, коли людина приїжджає з іншої країни додому раз чи двічі на рік і обов’язково заходить до нас. Бере з собою пачку кави і везе її в мандри, щоб пригостити родину та близьких там.

Комусь з наших відвідувач_ок важливі якість кави та атмосфера, хтось поділяє наші цінності. Є спільноти, які сформувалися навколо “Рок кави” — наприклад, бігуни True Run, волонтерська спільнота, які підтримує різні бригади».

Куточки міста, де колись квітла міська взаємодія

Знизу — вгору! Як народжувались і розквітали кременчуцькі низові ініціативи — на прикладі культурного простору «Адаптер» (ГО «Культурний діалог»)

«Адаптер» виріс на базі закинутих столярних майстерень у районі КрАЗу за ініціативи громадської організації «Культурний діалог» і підтримки команди «Урбан-кураторів». Тобто це була низова ініціатива, яку вигадали самі містян_ки.

Я потрапила в «Адаптер», коли мені було 18. На базі цього простору я читала свої перші лекції на урбаністичну й архітектурну тематику, вчилася проводити воркшопи, працювати у команді, будувати тимчасові конструкції для подій, створювати меблі, проєктувати й уявляти занедбані будівлі живими та функціональними. Тут я вперше стикнулася з представни_цями влади та бюрократією, з конкурсами, грантами, пітчингом ідей.

І саме тут, у складі цієї талановитої команди, коли я була дотична до їхніх чудових вигадок, я заново полюбила Кременчук і остаточно вилікувалася від однієї розповсюдженої кременчуцької хвороби, яка легко поміщається у фразі: «Кременчук — маленьке периферійне місто, з якого треба поїхати у столицю». Відтоді я твердо знала, що в Кременчук треба, навпаки, приїхати! Якщо ви ще не тут, звісно.

Будь-який проєкт, який робила команда «Культурного діалогу», мені здається, був дотичним до «Адаптеру». У просторі проходили публічні події, тренінги, майстер-класи, зустрічі з сусід_ками, спільні вечері та святкування. Тут майстрували, ремонтували, вчили нове, знайомилися, мережувалися і дружили.

«Культурний діалог» орендував будівлю столярних майстерень у міста за гривню на рік. Я пам’ятаю, як наша колежанка Лена щороку ходила в міську раду з презентацією про роботу простору. Треба було доводити владі, що будівля використовується ефективно і приносить користь місту, ділитися показниками та досягненнями.

Неможливо оцінити масштаб впливу «Адаптеру» на всіх, хто був дотичний до його життя, перевтілень і розвитку. Дехто з тих, хто працював разом у цих стінах, і досі мають спільні проєкти і рухають культурне життя міста. Дехто більше не перетинався. Але цей простір навчив усіх причетних: ти можеш сам створити своє місце у місті. Місце, куди можна прийти самотнім, але вже в наступну годину стати частиною чогось більшого, великої доброї спільноти.

Більше про «Адаптер» — у статті на «Містосайті» (розділ «Культурні трансформації Кременчука», розповідає Ірина Каць, голова ГО «Культурний Ді@лог») та у матеріалі «Урбан-кураторів». 

Клуб залізничників у Міському саду

Якщо виїхати з району палацу КрАЗу і податися в бік центру, то на спуску з Водоканалу перед вами розкинеться Міський сад зі сторічними деревами. Воно і не дивно, бо цю оазу запроєктували та створили ще наприкінці XVIII століття. 

Крім старих величезних дерев, тут також є стадіон футбольного клубу «Кремінь», кафе, озеро Гарячка та закинутий Клуб залізничників. Моя подруга, яка живе поряд і регулярно тут буває, каже, що тут щодня аншлаг відвідувач_ок. Батьки чекають дітей з тренувань у парку, хтось бігає або займається на спортивному майданчику, хтось прогулююється навколо озера, годує качок. Це приклад якісного третього місця, де різні функції переплітаються і живуть у гармонії.

Єдиний, кого виключили з циклу життя — Клуб залізничників. За моїми останніми архівними розвідками, фундамент будівлі заклали у 1949 році. Першопочатково це був літній кінотеатр, який у 60-х отримав клубну функцію.

Будівля виконана у стилістиці післявоєнного неокласицизму з використанням ордерної системи (колони та капітелі іонічного ордеру), рустики на фасаді, ліпного декору. Потинькована. Ймовірно, первісний колір фасаду — світло-блакитний, а колон і декорування — білий. В інтер’єрі в одному з приміщень збереглися фрагменти трафаретних розписів ультрамаринового кольору.

Щодо технічного стану, то частина приміщень безповоротно втрачена, а частину ще можна було би врятувати реставраційним ремонтом. Дах обвалений, будівля постраждала від кількох нищівних пожеж.

Це були архітектурні характеристики будівлі, її анатомія. Втім, у контексті клубу особливе значення займають історії самих містян_ок і їхня ніжна любов до нього.

Клуб процвітав і всередині, і зовні. В його стінах люди дивилися кіно та відвідували гуртки. А на території поряд на вихідних в один період був той самий книжковий ринок, про який розповідав мені тато. Часто-густо тут влаштовувалися свята просто неба та спільні гуляння. Це був цілком органічний сценарій — подивитися кіно в клубі і побігти плавати в озері Гарячка, що за 20 метрів від нього.

Останні два десятки років клуб не експлуатується. Останній рік працівни_ці міських служб взяли нову моду — складають у стінах будівлі опале листя, роблячи тут звалище. Часом я стою навпроти нього на певній відстані і мрійливо уявляю, як же було б логічно і красиво — повернути клуб його містян_кам.

Літній кінотеатр «Дніпро»

Я пригадую, як років 10 тому застала у цих стінах фестиваль «Трансформери» і була вражена тим, що покинута будівля кінотеатру перетворилася на відкритий публічний простір, залитий золотавим сонцем. У будівлі недалеко від входу стояли полиці з книжками, а також, здається, був імпровізований бар. Велика кількість усміхнених людей і музика на фоні — я була вражена.

Як виявилося згодом, це був фестиваль Transformersss. Коли я наступний раз приїхала в місто, кінотеатр вже був законсервований. З часом я дізналася, що ця інтервенція, на жаль, завершилася вандалізмом. Невідомі особи декілька разів здійснювали напади на простір, саме вночі. Команда проєкту прийняла рішення закрити будівлю.

Наступним проєктом, який мав за ціль повернути будівлі увагу та значення, був «Код міста». Тоді будівля здобула на своїх стінах мурал із зображенням «Щуко-козака» та «Кразозавра» як символів міста. Відтоді яскраве фарбування потьмянішало

У 90-х роках кінотеатр зачинився і будівля почала повільно занепадати. У 2017 та 2025 роках рятувальни_ці гасили тут пожежі. Нині будівля кінотеатру перебуває у комунальній власності, проте місто не поспішає займатися її ревіталізацією. Ходять чутки, що тут планується зведення чогось «нового».

Однак літній кінотеатр «Дніпро» — це частина архітектурної спадщини міста та важливе місце, що зберігає у своїх стінах колективну пам’ять кременчуків_ок. Будівля має потенціал до відновлення і заслуговує на дбайливу реставрацію та реінтеграцію у міське життя.

«Часто це буває найважче — побачити красиве у чомусь близькому і за визначенням буденному, а отже, такому, що нікуди від тебе не подінеться. Коли ж буденне раптово нищиться, брак цієї рідної краси відчувається найгостріше», — влучно зазначено у дослідженні «Архітектурна ідентичність сходу» від «Урбан-кураторів».

Створити оазу для міської взаємодії

Я спробувала підсумувати всі свої спостереження і виділити ключові ознаки хороших третіх місць:

1. Досвід позитивної взаємодії переважає досвід негативної.

Коли ми покидаємо таке місце — сил має бути трошки більше, ніж до того, як ми сюди зайшли

2. Відбуваються повторювані контакти з раніше незнайомими людьми.

Цінно, коли соціальні зв’язки, сформовані під час взаємодії у третіх місцях, мають потенціал до розвитку, дають простір для взаємопідтримки та довіри.

3. Третє місце у ненав’язливій формі дарує нові знання, навички, досвід.

Це може відбуватися спонтанно, а може бути запланованою активністю. Хороші треті місця міксують неочікувані функції та синтезують багатогранний досвід.

4. Наявна стабільність і постійність.

У кожному з місць, які я люблю крізь роки, є одна спільна ознака — незмінність. Постійність і впізнаваність забезпечує відчуття безпеки та передбачуваності. Досягти повного «застигання» все одно неможливо, але зберігати певні «якорі» та характерні ознаки у просторі, інтер’єрі, традиціях взаємодії, культурі є, на мою думку, ознакою хорошого третього місця. 

Треті місця: інструкція зі створення та подальшої експлуатації

Уявімо, що створення третього місця — це кулінарний рецепт. Що нам знадобиться?

Інгредієнти:

• Любов до спілкування з людьми і до людей у цілому.
• Цінності, які ми покладемо у фундамент місця.
• Зрозуміла основна функція, накладена на особливості місця.
• Чітко окреслені допоміжні функції, продумані сценарії використання.
• Ментальна готовність до постійності (разом із готовністю мʼяко адаптуватися до змін навколо, за потреби).
• Базові знання у сфері психології.
• Дрібка непередбачуваності та веселощів.
• Готовність до постійного дослідження.
• Розуміння, хто користувач_ка вашого третього місця.

Покрокове приготування:

1. Візьміть щось, що працює погано або не працює зовсім.
2. Дослідіть, хто живе навколо, що їм потрібно, чого не вистачає.
3. За нагоди — зберіть однодумців. Разом — веселіше.
4. Відмовтеся від ідеї, що потрібно дуже багато грошей. Почніть із чогось невеличкого і надалі притримуйтесь мистецтва маленьких кроків.
5. Постійно споглядайте, тестуйте і фіксуйте, що працює, а що варто покращити.
6. Ведіть необхідно-потрібну документацію.
7. Не зупиняйтеся!
8. Якщо все ж хочете зупинитися, за можливості потурбуйтеся про те, щоб передати вашу оазу у надійні руки.

І все ж… Чого нас може навчити мандрівка улюбленими місцями кременчуків_ок?

Я не змогла вмістити в цю статтю всі місця, які мене радують у Кременчуці. Наприклад, тут немає нічого про сквер Бабаєва, «Ерцгамму» (студію, яка закрилася, але безумнівно заслуговує на окрему розповідь), книгарню «Крапля» та «Роксолана», Міську художню школу, палац культури «Нафтохімік», кафе «Бойова галушка», парк Миру, моє рідне подвір’я, речовий ринок, скейт-парк на площі біля «телевізора» і ще багато чого іншого.

Місця, про які вдалось розповісти, і місця, які не потрапили в цей текст, мають дещо спільне — добрих людей, які стоять за лаштунками всього хорошого. Ті, хто створюють ці місця, і ті, хто заходить у ці місця з повагою. Завдяки кожному та кожній із них усе працює правильно і природно. Так, ніби місце — це квітка, яка виросла сама по собі дуже красивою. Втім, не існує ніякого «саме по собі», ми з вами це добре знаємо. На мою думку, це хороша практика — частіше бувати в тих будівлях і просторах, які нас радують. І час від часу говорити людям, які дбають про те, щоб усе було в порядку, що вони — справжнє диво.

Мандрівка улюбленими місцями моїх земля_чок вчить нас… любові.