Велика угода

Проєкт Марини Бродовської, що досліджує ядерне роззброєння України та його вплив на ландшафт, пам’ять і колективну уяву.

У центрі його уваги — трансформація місцевості, де колись під землею ховалися ядерні ракети, а сьогодні простягаються оброблені сільськогосподарські поля. Цей на перший погляд мирний, майже ідилічний краєвид співіснує з пам’яттю про ядерне минуле та реальністю війни, яку Росія веде проти України. Так виникає напруга між видимим і прихованим, між землею, яку обробляють, і тим, що вона досі зберігає.

За часів холодної війни український чорнозем приховував ракети, здатні знищити світ. Вони проростали в землі, наче таємні овочі, — невидимі, але сповнені руйнівної сили. У 1994 році Україна підписала Будапештський меморандум, погодившись відмовитися від третього за величиною ядерного арсеналу у світі в обмін на безпекові запевнення з боку США, Великої Британії та Росії. Процес ядерного роззброєння завершився у 1996 році. У 2014 році Росія окупувала Крим і розпочала війну проти України, а у 2022-му — повномасштабне вторгнення. Сьогодні питання ціни того рішення та надійності міжнародних безпекових гарантій залишається відкритим.

Поблизу Первомайська, на території колишньої ракетної бази, під час символічної церемонії знищення останньої шахтної пускової установки українські, американські та російські міністри оборони висадили соняшники в чорнозем. Ознаменувавши перехід до нового — безпечного і квітучого мирного життя.

Сьогодні на місці колишньої бази діє Музей ракетних військ стратегічного призначення. Колишні офіцер_ки працюють екскурсовод_ками і проводять відвідувач_ок до підземного командного пункту, де можна натиснути на імітацію «червоної кнопки» та запустити умовну ракету. Екскурсія завершується біля корпусу однієї з найпотужніших ядерних ракет, створених за часів холодної війни, — Р-36М, відомої на Заході під назвою «Сатана».

Брак доступної інформації про ядерне роззброєння залишив простір для чуток, місцевих легенд і фантазій. Подейкували, що після демонтажу ракет земля стала менш родючою, корови почали давати менше молока, а в полях виростала дивна картопля — химерної форми, з металевим присмаком. Водночас деякі місцеві мешкан_ки збирали залишки військового обладнання і здавали їх на металобрухт. Так секретна військова інфраструктура поступово перетворювалася на частину повсякденного життя, а її невидима присутність обростала новими історіями.

Поєднуючи фотомонтаж на основі світлин 1970-х–1980-х років, телевізійні кадри 1990-х, перетворені на фотографії, зображення з Google Maps та усні свідчення місцевих мешкан_ок, а також скульптурні об’єкти, проєкт досліджує розрив між офіційною історією та колективною пам’яттю. Він звертається до ландшафту як до своєрідного архіву, в якому поряд із видимими слідами минулого зберігаються замовчування й домисли.