15 людей, які змінили наше планування, проектування, мислення та життя в містах.
Замість того, щоб складати рейтинг «найкращих урбаністів», у цьому випуску «Університету CityLab» ми прагнемо висвітлити важливі постаті, що сформували сучасне місто.
Читайте також першу частину цього матеріалу:
Університет CityLab: Хто є хто в урбаністиці. Частина І
Незалежно від того, чи ви запекла урбаніст_ка*, чи новачок у цій темі, ця стаття — ваша абетка імен, які весь час згадують у текстах про міста, а також імен, які не згадують, хоча варто було б.
Деякі з них (скажімо, архітектор-новатор Ле Корбюзьє та письменниця й активістка Джейн Джейкобс) стали символами ширших концепцій — часто за рахунок їхньої інтелектуальної складності та більш точкових внесків в урбаністику. Інші ж постаті, такі як захисниця соціального житла Кейтрін Бауер Вурстер, просто не отримують того визнання, на яке заслуговують — у деяких випадках через їхню расу чи гендер.
Цю довідку аж ніяк не можна вважати вичерпною: ми сподіваємося розширити її в наступних випусках. Якщо у вас є пропозиції щодо постатей, яких також можна включити до списку, або щодо інших тем для «Університету CityLab» — будь ласка, поділіться ними у формі внизу цієї статті на CityLab.
Ле Корбюзьє, 1887-1965
Ранній період модерністської архітектури та містобудування був стрімким і бурхливим, і найкращим представником цього періоду є Ле Корбюзьє (уродженець Швейцарії Шарль-Едуар Жаннере). Його «П’ять відправних точок сучасної архітектури» допомогли започаткувати революцію в дизайні, якій посприяла поява нового матеріалу — залізобетону. Двома «відправними точками» в його маніфесті були відкрите планування — адже завдяки бетонним колонам-опорам внутрішні несучі стіни стали непотрібними — та «вільний» фасад, або зовнішні стіни, які також не є несучими, а тому їх можна проектувати за бажанням архітектора. Прикладом цього нового підходу є вілла «Савой» — будинок зі стрічкою вікон, встановлений на тонких бетонних стовпах. Ле Корбюзьє відіграв важливу роль у появі «міжнародного стилю», що став дуже популярним для висотних офісних будівель у середині століття.
Ще в 1922 році Ле Корбюзьє агітував за знесення цілих старих центрів у містах і за заміну їх на раціональні суперквартали висотних офісних і житлових будинків. Попри те, що його «План Вуазен» з реконструкції Парижа так і не був втілений, модель «веж посеред парку» виявилася впливовою — від радянського мікрорайону до американських проектів соціального житла, таких як «Прюїтт-Іго» в Сент-Луїсі. План Корбюзьє для Чандігарха в Індії — єдиний із його містобудівних планів, який був втілений у життя у значному масштабі — відомий своїми монументальними громадськими будівлями та широкими бульварами.
Містобудівні ідеї Ле Корбюзьє багато критикують. Але архітектурний геній таких робіт, як каплиця Нотр-Дам-дю-От в Роншамі, Франція, не викликає сумнівів. Його «Юніте д’абітасьйон» в Марселі, виконана з сирого бетону, надихнула бруталістський рух в архітектурі й утопічні проекти соціального житла по всьому світу.
Роберт Мозес, 1888-1981
Як і барон Осман, Мозес керував трансформацією великого міста, не займаючи при цьому жодної виборної посади — він став втіленням авторитарного підходу до містобудування «згори вниз». З 1920-х до кінця 1960-х років він обіймав найрізноманітніші посади, часто по кілька водночас — у тому числі посаду комісара парків міста Нью-Йорк та Лонг-Айленда, комісара містобудування міста Нью-Йорк та голови управління мостом Трайборо та тунелями.
На додаток до розширення й покращення численних парків у районі Нью-Йорка, він використовував свою владу для розбудови обширної системи шосе-алей, які зрештою почали вважатися першими автострадами країни. Мозес особливо пишався заміною «Долини попелу», згаданої у «Великому Ґетсбі», на Флашінґ-Медоус, де були проведені Всесвітні виставки 1939 та 1964 років. Акт про житло 1949 року надав Мозесу широкі повноваження в «очищенні нетрів» для будівництва масштабних житлових проектів, а також громадських проектів на кшталт Лінкольн-центру та штаб-квартири ООН. Загалом Мозес був відповідальним за будівництво 13 мостів, 670 км шосе-алей та 150 тисяч житлових одиниць в агломерації міста Нью-Йорк.
Але Мозес також виселив зі своїх домівок 250 тисяч людей під час самого лише будівництва шосе, за словами його біографа Роберта Каро. Зокрема, Мозесова автотраса Крос-Бронкс є сумнозвісним прикладом будівництва трас в «епоху міського оновлення». Безпосереднє виселення та розділення районів задля цього мегапроекту, будівництво якого тривало з 1948 до 1972 року, відіграло важливу роль в економічному занепаді Бронкса.
Мозес також був відомим расистом, і багато з його найбільш руйнівних проектів були націлені на райони, де проживали меншини з низьким рівнем доходів. Його філософія містобудування також була зовсім нечутливою: «Коли працюєш в надміру забудованому мегаполісі, доводиться пробивати собі шлях м’ясницькою сокирою», — заявив він в одній зі своїх максим. Особливо в порівнянні з Джейн Джейкобс, якій його часто протиставляють, Мозес може здатися справжнім мультяшним злодієм. Але його вплив на міський ландшафт Нью-Йорка був величезним, і багато з його проектів і донині залишаються в активному використанні й користуються любов’ю містян_ок.
В епоху нескінченного залучення громад та дискреційних розглядів проектів деякі сучасні містобудівни_ці звикли заздрити його широким повноваженням. «Як це не парадоксально, для втілення бачення Джейн Джейкобс найбільш необхідним є використання стратегії Роберта Мозеса — швидкої й рішучої перебудови наших вулиць для дедалі більш урбанізованої епохи, цього разу для того, щоб пристосуватися до росту населення й запропонувати мешкан_кам більше варіантів пересування без автомобіля», — нещодавно написали у своїй статті на CityLab містопланувальни_ці Джанетт Садік-Хан і Сет Соломонов.
Льюїс Мамфорд, 1895-1990
Автор понад 30 книжок Льюїс Мамфорд був публічним інтелектуалом дивовижної широти, чий критичний погляд охоплював історію, філософію, містобудування, технології та літературу. Як було зазначено в його некрологу у New York Times, «не було практично жодного аспекту сучасного суспільства, який би він не розглянув». Його найвідомішою книгою, мабуть, є «Місто в історії» 1961 року, за яку він отримав Національну книжкову нагороду.
Читайте також:
Як експериментальний Комсомольський масив Києва деградував з часів побудови
Зростаючи у Нью-Йорку, Мамфорд отримав нетрадиційну освіту: від ходив у вечірню школу при Міському коледжі, але не закінчив її через хворобу, а потім слухав курси в Колумбійському університеті та Новій школі. Він вів колонку «Горизонт» про архітектуру в журналі The New Yorker протягом трьох десятиліть.
Мамфорд був не лише плодючим та впливовим автором у сфері урбаністики. У 1923 році він став співзасновником Асоціації регіонального планування Америки — групи з хорошими зв’язками, що просувала принципи містобудування Ебенізера Говарда. Він втілював ці ідеали й у власному житті, переїхавши до Саннісайд-Ґарденс у Квінсі — в новаторську забудову з квартирами й таунхаусами за скромні ціни, розташованими довкола спільних зелених полів для підкреслення міської природи та співпраці між мешкан_ками.
Зірка Мамфорда потьмяніла після його смерті, і сьогодні багато хто знає його за поблажливу назву його рецензії на «Смерть і життя великих американських міст» у The New Yorker — «Народні засоби матінки Джейкобс». Хоча він завжди ніби дивився на вуличне життя згори вниз замість брати в ньому участь, проте він передбачив ризики містобудівних технологій, відділених від етики. Можливо, його віру в містобудування задля громадського блага пора переоцінити в епоху зміни клімату.
Як зазначає у своїй нещодавній книзі «Будівлі та помешкання» Річард Сеннетт, послідовник Джейн Джейкобс, рішення на місцевому рівні, за які виступала Джейкобс, не допомагають будувати великі інфраструктурні проекти чи вирішувати проблеми на рівні цілих міст. Мамфордова відданість ідеї «міста-саду» не була наївним утопізмом: Сеннетт пише, що Мамфорд, як соціаліст, «вважав, що людям для боротьби необхідно уявляти, як може виглядати альтернативне бачення міста».
Ґрейс Лі Боґґс, 1915-2015
Лі Боґґс — американська філософиня й політична активістка китайського походження, що десятиліттями боролася за другу, більш справедливу американську революцію — починала свою кар’єру блискучої молодої науковиці, паралельно відстоюючи права орендатор_ок у чиказькому Саус-Сайді. З початку 1940-х років вона стала активною учасницею радикальної політики чорношкірих американ_ок, поділяючи переконання, що «чорношкіра громада має в собі силу змінити цю країну, коли вона починає рухатися».
Читайте також:
«Бунтівні міста», Девід Гарві: уривок з книжки
У 1953 році вона вийшла заміж за афроамериканського лівого активіста Джеймса Боґґса в Детройті, і разом вони стали легендарним активістським дуетом у цьому місті. У них зупинявся Малколм Ікс, коли відвідував Детройт. Під кінець 1970-х Лі Боґґс відсторонилася від рухів Чорної сили та Нових лівих і зосередила свої зусилля на районному активізмі. Вони з чоловіком заснували «Детройтське літо» — міжпоколіннєву організацію громадського мистецтва та активізму. Вона садила громадські сади, організовувала робітників і боролася зі злочинністю у місті, що переживало занепад.
У пізніші роки свого життя вона стала більш активною в екологічному та антивоєнному активізмі, але залишалася популярною постаттю в Детройті й вела регулярну колонку в (нині закритій) газеті для чорношкірих Michigan Citizen. Авторка кількох книжок Лі Боґґс стала героїнею документального фільму 2014 року «Американська революціонерка».
Джейн Джейкобс, 1916-2006
Джейкобс — радше журналістка та письменниця, ніж науковиця — була майстринею комунікації, яка, можливо, зробила більше для популяризації критичного мислення про міста, ніж будь-яка інша людина. Її бестселер 1961 року «Смерть і життя великих американських міст» ударною хвилею розійшовся в містобудівному й архітектурному істеблішменті, відкидаючи грандіозні плани «осяйного прекрасного міста-саду» і вказуючи шлях до більш людиноцентричного міського дизайну та прийняття рішень «знизу вгору».
Читайте також:
Мама урбаністики: історія Джейн Джейкобс
Книга «Смерть і життя» була любовним листом до багатьох із тих речей, які містобудівни_ці та інші бюрократ_ки намагалися викорінити за допомогою міського оновлення: до людних районів, хаотичних вулиць, дисонансних поєднань різних людей та видів землекористування. Найвідомішим ворогом Джейкобс був Роберт Мозес, чию кар’єру вона допомогла закінчити своїм запеклим протистоянням знесенню Пенсильванського вокзалу (що їй не вдалося) та побудові Нижньомангеттенської автостради (що їй вдалося).
Замість автострад та суперкварталів Джейкобс відстоювала короткі квартали й різноманітні будівлі з малим бізнесом на першому поверсі та квартирами над ними — на зразок міської тканини Вест-Віледжу в Мангеттені, де вона жила. Джейкобс вдавалося говорити про міста емоційною мовою, згадуючи людей так само часто, як і будівлі та простори. Вулиця для неї була «балетом», у якому в кожно_ї є своя роль: у м’ясника, що зберігає запасні ключі до вашої квартири, у матері-домогосподарки, що наглядає за дітьми, які граються на вулиці. Тексти й активізм Джейкобс були такими переконливими, що вони допомогли породити бунт проти автострад та міського оновлення по всій країні, який переважно поклав край всеохопному модерністському містобудуванню й суттєво розширив громадський контроль над рішеннями про землекористування (що має свої плюси та мінуси).
Тоді як у більшості випадків її прославляють як візіонерку, в останніх оцінках її спадку є й моменти критики. Уявлення Джейкобс про свій нью-йоркський район справді були ідилічними й переважно замовчували такі проблеми, як доступність житла та сегрегація. Вона не усвідомлювала, як громадський контроль над землекористуванням може поглибити ці проблеми. Такі сучасні урбаніст_ки як Шерон Зукін проводять паралелі між міркуваннями Джейкобс та міркуваннями джентрифікатор_ок періоду після урбаністичної кризи.
Але в її спадку досі шукають мудрості. Джейкобс — яка переїхала до Торонто в 1968 році й залишилася в цьому місті до самої смерті — передбачила підйом правого популізму внаслідок зростання економічної нерівності й ерозії громадських інституцій у своїй останній книзі, «Темні віки попереду».
Вільям Вайт, 1917-1999
Вайт найбільше відомий своїм бестселером «Організаційна людина», у якому він виносить вирок культурі конформізму в передмістях та корпоративному світі Америки 1950-х років. Його наголос на творчості та самовираженні надихатиме майбутніх урбаніст_ок та соціальних критик_инь, у тому числі й Джейн Джейкобс, з якою він працював у Fortune, і сучасних автор_ок на кшталт Річарда Флориди та Девіда Брукса.
На пізнішому етапі своєї кар’єри «Голлі» Вайт, як його називали, змінив загальну поп-соціологію на детальний аналіз міського дизайну. У своєму проекті «Вуличне життя» він прагнув зрозуміти, чому деякі парки та площі Нью-Йорка люди активно використовують, а інші — ретельно уникають. За допомогою фотографування стоп-кадрів Вайт накреслив рух пішоход_ок просторами: куди вони заходять на обід, де зупиняються поговорити і де лише спішно проходять у своїх справах.
Він виявив, серед іншого, що найбільш активно використовувані площі у Нью-Йорку з найбільшою ймовірністю мали пари та групи людей, а також що багаторівневі сидіння роблять площу більш привабливою, дозволяючи людям, що гуляють без діла, спостерігати за «театром вулиці». З допомогою своїх аспірант_ок він також одним із перших дослідив різні способи взаємодії з міським простором серед чоловіків та жінок.
Як не лише любитель міст, а ще й природоохоронець, Вайт застосовував свої дрібномасштабні спостереження для відстоювання більших інвестицій у центр міста — на противагу горизонтальному розповзанню. Одна з його максим — «хороший простір приваблює людей» — нині звучить очевидно, але вона стала такою лише завдяки таким ретельним дослідженням, як роботи Вайта.
Іан Макгарґ, 1920-2001
Макгарґ був ландшафтним архітектором-піонером з Шотландії, що відстоював дизайн, який взаємодіє з екологією місця, а не суперечить їй. У цій сфері він допоміг перенести галузь ландшафтної архітектури до царини екологічного планування.
Книга Макгарґа «Дизайн з природою» (1969), опублікована в ранній період екологічного руху, вплинула на політику управління береговими лініями, водорозділами та лісами й просувала ідею екологічної оцінки великих проектів забудови. Його використання накладень окремих карт для оцінки різних екологічних питань (у тому числі клімату, гідрології та ґрунтових умов) заклало інтелектуальну основу для систем географічної інформації (Geographic Information Systems, GIS) — найбільш поширеної нині технології цифрового картографування.
Фірма планування та дизайну, співзасновником якої був Макгарґ — нині відома під назвою WRT — розробила деякі з найвідоміших масштабних містобудівних планів Америки в другій половині ХХ століття, в тому числі Внутрішню Гавань Балтимора, генплан Нижнього Мангеттена 1966 року та генплан Капітолію США 1980-х років, а також Вудлендз — запланованого передмістя Г’юстона, на території якого розташовано багато струмків та озер.
Мабуть, найважливішою частиною спадку Макгарґа є його вплив на формування свідомості численних людей — як через його ток-шоу 1960-х років «Дім, у якому ми живемо», так і через його популярні курси в Пенсильванському університеті, де він заснував і очолив школу ландшафтної архітектури.
Вітні Янґ, 1921-1971
Уродженець Кентакі Вітні Янґ, відомий серед товаришів-активістів як «своя людина» Руху за громадянські права, провів свій десятилітній (1961-1971) термін служби на посаді президента Національної міської ліги, будуючи мости між чорношкірою громадою та найвищими ешелонами корпоративної та державної влади. Янґ кардинально розширив розмір і масштаб НМЛ — від організації, що передусім займалася охороною здоров’я та соціальною допомогою, до політичної сили в таких питаннях, як сегрегація шкіл, житлова дискримінація та виборчі права. Цей новий напрям активізму став очевидним, коли Янґ використав вплив цієї традиційно консервативної групи на підтримку Маршу на Вашингтон 1963 року, нехтуючи запереченнями членів ради директорів та президента Кеннеді.
Янґ був харизматичним і дотепним оратором, який переконав численних білих корпоративних менеджерів збільшити частку чорношкірих робітни_ць та робітни_ць з меншин, часто безпосередньо наймаючи людей через програми підвищення кваліфікації НМЛ. Президент Джонсон вважав Янґа одним зі своїх найближчих радників з питань громадянських прав і дослухався до багатьох його пропозицій — як прямо, так і опосередковано. Янґ був лідером політичної пропозиції, відомої як «Внутрішній план Маршалла», що стала одним із перших документів, у якому було артикульовано потенційне функціонування позитивної дискримінації в Америці, а також багатьох інших політик боротьби з бідністю, які зрештою стали частиною ініціатив «Великого суспільства» Джонсона.
Якби він не загинув у трагічному нещасному випадку під час плавання в 1971 році, Янґ, імовірно, став би державним службовцем — у якості або виборного посадовця, або голови федерального агентства, де б у нього було більше влади для втілення своїх новаторських політичних ідей.
CityLab хотіла б подякувати таким науков_ицям за допомогу з укладанням цього списку: Біллі Флемінґ, Ден Іммерґлюк та Віллов Ланґ-Амам.
Переклад підготувала Роксолана Машкова.
