15 людей, які змінили наше планування, проектування, мислення та життя в містах.
Замість того, щоб складати рейтинг «найкращих урбаністів», у цьому випуску «Університету CityLab» ми прагнемо висвітлити важливі постаті, що сформували сучасне місто.
Незалежно від того, чи ви запекла урбаніст_ка*, чи новачок у цій темі, ця стаття — ваша абетка імен, які весь час згадують у текстах про міста, а також імен, які не згадують, хоча варто було б.
Деякі з них (скажімо, архітектор-новатор Ле Корбюзьє та письменниця й активістка Джейн Джейкобс) стали символами ширших концепцій — часто за рахунок їхньої інтелектуальної складності та більш точкових внесків в урбаністику. Інші ж постаті, такі як захисниця соціального житла Кейтрін Бауер Вурстер, просто не отримують того визнання, на яке заслуговують — у деяких випадках через їхню расу чи гендер.
Заради збереження історичної перспективи ми обмежилися у цьому списку людьми, яких уже немає в живих. Ці короткі біографії (подані в хронологічному порядку за роком народження) — це початок ширшої історії: від найперших спроб навести лад і подолати антисанітарію в перенаселених містах часів Промислової революції до злету й падіння модерністського містобудування і до відкриття людиноцентричного міського планування та низової самоорганізації заради змін, що тривають і сьогодні. У цих біографіях також виражена широта урбаністики, що водночас є сферою академічних досліджень, ареною мистецького самовираження та соціальних змін і проектом розбудови в масштабах усього людського виду.
Цю довідку аж ніяк не можна вважати вичерпною: ми сподіваємося розширити її в наступних випусках. Якщо у вас є пропозиції щодо постатей, яких також можна включити до списку, або щодо інших тем для «Університету CityLab» — будь ласка, поділіться ними у формі внизу цієї статті на CityLab.
Жорж-Ежен, барон Осман, 1809-1891
Важко переоцінити урбаністичний спадок барона Османа — префекта департаменту Сени під час правління французького імператора Наполеона ІІІ. З 1853 до 1870 року Осман, користуючись своїм авторитарним мандатом, перетворив середньовічний Париж на взірець сучасного міста.
Він проклав нові широкі бульвари через лабіринти старих районів, щоб уповільнити поширення хвороб і покращити транспорт (і, як стверджують деякі історики, щоб військовим було легше припиняти збройні повстання, що виникали у столиці Франції). Будівлі, які прийшли на зміну середньовічним кварталам — з п’ятьма або шістьма поверхами та мансардами під дахом — з того часу стали символами Парижа й Османової перебудови. Барон стратегічно розташував грандіозні секулярні пам’ятники вздовж ліній перспективи нових бульварів і створив парки та площі. Нові мережі каналізації та газопостачання покращили санітарні умови й перетворили Париж на Місто Світла практично за одну ніч.
Читайте також:
Простори боротьби: як протести змінюють міста
Чи варто й казати, що ці зміни були пов’язані зі значними втратами. За власними підрахунками Османа, його перебудова Парижа призвела до виселення 350 тисяч людей — хоча при цьому вона дала роботу одній п’ятій паризьких робітників. Історична тканина міста була знищена, і деякі сучасники глузували з нового вигляду Парижа, називаючи його «тріумфом вульгарності». Але наприкінці ХІХ століття «османізація» знайшла застосування по всій Європі, сформувавши обличчя численних міст. Нині вулиці та будівлі у стилі Османа часто наводять у якості прикладів містобудування, зручного для пішоходів і для життя — попри сумнівність тактики префекта.
Фредерік Лоу Олмстед, 1822-1903
Олмстед, проектувальник знакових громадських парків і деяких найперших передмість Америки, відомий як засновник ландшафтної архітектури. Насправді сам ерудит Олмстед і допоміг ввести цей термін у вжиток.
Олмстед народився у Гартфорді, штат Коннектикут. Він працював фермером, а потім — журналістом, перш ніж переключився на проектування ландшафтів. Досвідчений архітектор Калверт Вокс запросив його спільно подати проект на конкурс для проектування Центрального парку в Мангеттені — і вони перемогли. Їхній проект поєднував елементи англійських місць для прогулянок із більш формальним, геометричним ландшафтним дизайном. Олмстед був відданий справі створення якісних, по-справжньому громадських просторів для всіх — а цей принцип не був загальноприйнятим у той час.
Відслуживши два роки головою американської Санітарної комісії (агентства благодійної допомоги) під час Громадянської війни, Олмстед знову повернувся до роботи зі своїм колегою Воксом. З середини 60-х років ХІХ століття Олмстед і Вокс спроектували Проспект-парк у Брукліні, Прибережні парки в Чикаго та систему парків у Буффало, штат Нью-Йорк. Проектувальники припинили своє партнерство у 1872 році, і після цього Олмстед працював над Смарагдовим Намистом у Бостоні, парком Маунт-Рояль у Монреалі, Всесвітньою виставкою в Чикаго в 1893 році, а також над численними іншими парками, алеями й університетськими кампусами. (Після смерті Олмстеда його сини Джон Чарльз Олмстед та Фредерік Лоу Олмстед-молодший продовжили працювати над сімейною справою та спроектували багато громадських просторів, у тому числі парк П’ємонт в Атланті.)
Житлова забудова Олмстеда також була впливовою. Вона підкреслювала звивисті вулиці, що слідували за місцевою топографією. У ранніх передмістях на кшталт Ріверсайду, штат Іллінойс, та Кедваладер-Гайтс у Трентоні, штат Нью-Джерсі, Олмстед першим ужив такі схеми вулиць та елементи дизайну, як розташування будинків на відстані від дороги та один від одного. Пізніше ці елементи були широко закріплені в законах про зонування й допомогли сформувати візуальний характер американських передмість.
Деніел Бьорнгем, 1846-1912
Деніел Бьорнгем — архітектор, містобудівник і директор робіт на Всесвітній виставці 1893 року. У своїй чиказькій архітектурній практиці Бьорнгем та його партнер Джон Веллборн Рут спроектували деякі з найвищих на той час будівель в Америці — попередники хмарочосів на кшталт мавритансько-венеціанського Рукері-білдінґ, завершеного в 1888 році.
На Всесвітній виставці Бьорнгем був натхненником розкішного «Білого міста», яке відвідали близько 12 мільйонів людей. Це створило платформу для руху «Прекрасне місто», що прагнув уніфікувати архітектуру, дизайн вулиць та ландшафтів у рамках одного всеохопного естетичного бачення, використовуючи неокласичну архітектуру для сприяння моральному та соціальному ладу серед містян_ок. Найбільш помітним спадком руху «Прекрасне місто» є величні громадські центри, які Бьорнгем спроектував у численних американських містах, у тому числі в Сан-Франциско, Лос-Анджелесі, Денвері та Філадельфії.
Читайте також:
Частина ІІІ: Оновлене планування для Києва
Бьорнгем поділяв масштабне бачення міста як одного цілого. «Не створюйте дрібних планів, — сказав він у знаменитій цитаті. — У них немає магії, що розворушувала б людей, і ймовірно, вони й так не будуть реалізовані. Створюйте великі плани. Цільтеся високо у своїх надіях та роботі».
Він створив цілісні проекти перебудови вулиць для багатьох американських міст на початку ХХ століття — по суті, проекти османізації з довгими діагональними бульварами, поєднаними між собою мережами монументальних площ і кругових перехресть. Більшість із цих проектів не були втілені. Частково втілений план Чикаго 1909 року став першим всеохопним планом для зростаючого міста в США. Серед інших змін план передбачав покращення приозерної зони та нову систему шосе. Саме Бьорнгем відстояв виділення приозерної зони в Чикаго під громадський парк.
Ебенізер Говард, 1850-1928
Прихильник давньої англійської пасторальної традиції стенограф-самоучка Ебенізер Говард після недовгого періоду у якості фермера в Небрасці полюбляв «пронизливі й чисті насолоди» села. Але він також був лондонцем і реалістом. Він розумів економічні сили, що були рушіями урбанізації наприкінці ХІХ століття, і жалюгідні умови, в яких проживали багато містян_ок внаслідок бідності та перенаселення.
Тож своєю концепцією міста-саду Говард зробив спробу поєднати переваги проживання в місті і в селі. У своїй популярній книзі «Міста-сади майбутнього» (1902) Говард запропонував ретельні схеми цих новин міст площею 2,5 гектарів, які мали бути побудовані на відкритому просторі й поєднані між собою залізницею. У внутрішньому колі міста мав бути розташований центральний парк та громадські установи, далі — будинки й комерційні проспекти, і нарешті — промислові та сільськогосподарські землі на околицях.
Читайте також:
Мама урбаністики: історія Джейн Джейкобс
Як не дивно, Говарду вдалося втілити свою мрію в життя у формі двох містечок поблизу Лондона — Летчворта й Велвін-Ґарден-Сіті. Але ще більш значущим є той факт, що Говардовий підхід з будівництвом нових міст з нуля, сегрегацією землекористування й урівноваженням міської діяльності з сільським свіжим повітрям та природою виявився надзвичайно впливовим під час хвиль будівництва передмість у ХХ столітті. Місто-сад надихало Ле Корбюзье та Френка Ллойда Райта, які у своїх утопічних планах вбачали в автомобілі спосіб створити децентралізовані міста з роздільним землекористуванням у великих масштабах. На думку критик_инь, таких як Джейн Джейкобс, теорії Говарда допомогли вкоренити упередження проти урбанізованого середовища в американському містоплануванні.
Джейн Аддамс, 1860-1935
Аддамс разом із Еллен Ґейтс Старр заснувала чиказький «Галл-гаус» — очолюваний жінками «дім-поселення», створений з метою покращення життя іммігрант_ок та бідноти в чиказькому Нір-Вест-Сайді. «Галл-гаус» — щось середнє між громадським коледжем, центром для відпочинку та клінікою — пропонував притулок жертвам домашнього насильства й уроки мови для новоприбулих іммігрант_ок. У ньому також був розташований перший громадський ігровий майданчик у Чикаго — адже Аддамс була переконана, що завдяки дитячим іграм майбутні дорослі будуть щасливішими та здоровішими.
Аддамс була членкинею-засновницею Американської соціологічної асоціації і тісно співпрацювала з Чиказькою школою соціології. Вона та її працівни_ці збирали детальні соціологічні дані про свій район, а потім використовували їх для захисту прав жінок та просування реформ щодо імміграції та дитячої праці.
Читайте також:
Залишайтеся в безпеці: як працює система шелтерів в Україні
Нині її вважають засновницею сфери соціальної роботи. У своєму есе 1907 року «Використання жінок в управлінні містом» Аддамс написала, що завдання сучасного міста передусім охоплює «ведення громадського домогосподарства» — у тому числі такі питання як санітарія, соціальний добробут, освіта та боротьба з соціальними пороками. Через те, що ці міські проблеми відповідають традиційним жіночим ролям, у більш гуманітарного міста мають бути лідерки, стверджувала Аддамс.
У старшому віці вона стала визначною пацифісткою й заснувала Міжнародну жіночу лігу за мир і свободу, за що отримала Нобелівську премію миру в 1931 році, ставши її першою лауреаткою-американкою.
В.Е.Б. Дюбойс, 1868-1963
Дюбойс був письменником, соціологом, борцем за громадянські права, першим чорношкірим, який отримав докторський ступінь у Гарварді, та засновником Національної асоціації сприяння прогресу кольорового населення. Хоча його книга «Душі чорного народу» (1903) і є відомішою, більш рання книга «Філадельфійський чорношкірий» була першим соціологічним дослідженням чорношкірої спільноти в США. Щоб зрозуміти сегрегований район Севенс-Ворд у Філадельфії — «місто в місті» — Дюбойс проаналізував його вуличне життя, житловий фонд та громадські установи і провів детальні опитування мешкан_ок.
Проблеми, котрі Дюбойс спостерігав у Севенс-Ворді (і котрі, як він зазначив, умисно ігнорували сусідні білі громади), залишалися актуальними протягом наступного століття і навіть пізніше. Він сказав знамениту фразу: «Проблема ХХ століття — це проблема лінії кольору» і допоміг громадськості більш чітко побачити це розділення — не лише на словах. На Всесвітній виставці 1900 року в Парижі Дюбойс продемонстрував 60 надзвичайно сучасних намальованих уручну графіків та карт — зараз ми б їх назвали інфографікою — про життя чорношкірих у Джорджії. Пізніше він став соціалістом і панафриканістом. Він помер у віці 95 років у Ґані, де працював над енциклопедією про африканську діаспору.
Кетрін Бауер Вурстер, 1905-1964
Кетрін Бауер була лідеркою «домівників» (housers) — руху, що відстоював якісне соціальне житло в США, набравши обертів під час Великої депресії. Після свого навчання в коледжі Вассар та Корнельському університеті Бауер глибоко досліджувала європейське робітниче житло, спроектоване Ле Корбюзьє та іншими ранніми модерністами. Її книга «Сучасне житло» 1934 року була вироком неспроможності Америки будувати зручне, гідне житло для простих людей у розпал загальнонаціонального дефіциту житла. На основі ідей зі своєї книги Бауер написала значну частину Американського акту про житло 1937 року, що започаткував американську програму соціального житла. Крім того, вона була серед очільни_ць численних містобудівних і житлових організацій та установ.
Читайте також:
Зайві в місті: звідки бездомним чекати допомоги
У часи, коли для жінок існувало мало можливостей у сфері архітектури та містобудування, Бауер Вурстер (вона вийшла заміж за архітектора Вільяма Вурстера в 1940 році) своєю працею досягла вершини в цих сферах і стала першою жінкою на посаді професорки Гарвардської вищої школи дизайну. У 1950-х роках Джейн Джейкобс, яка тоді була редакторкою «Архітектурного форуму», критикувала віру Бауер Вурстер в підхід до проектів соціального житла «згори вниз», тоді як Бауер Вурстер стверджувала, що такі втручання необхідні для боротьби з сегрегацією — проблемою, про яку Джейкобс практично ніколи не говорила прямо.
Сьогодні досягнення Бауер Вурстер не є широко визнаними. Але в період підвищеного інтересу до житлової політики в Америці — й оновленого заклику до надання соціального житла — вона може виявитися актуальнішою, ніж будь-коли.
CityLab хотіла б подякувати таким науков_ицям за допомогу з укладанням цього списку: Біллі Флемінґ, Ден Іммерґлюк та Віллов Ланґ-Амам.
Переклад підготувала Роксолана Машкова.
Друга частина матеріалу незабаром з'явиться на Mistosite.
