Навколо постаті Зорана Мамдані, новообраного мера Нью-Йорка, шириться чимало упереджень — від глузливих мемів про «ісламізацію міста» до звинувачень у «комунізмі», які трапляються також і в українському медіапросторі. Та за цією поверховою риторикою губиться головне: Мамдані прийшов до влади з однією з найпослідовніших соціальних програм останніх років — з метою зробити життя в місті знову доступним. Катерина Бабич поговорила з політологом Денисом Пілашем про особливість нинішніх виборів у Нью-Йорку, про те, у чому полягає «радикальна» програма Мамдані та чому його перемога стала символом надії на соціальні зміни у великому місті.
Цьогорічні вибори мера Нью-Йорка стали надзвичайно популярною темою обговорення. Безумовно, це легендарне місто в культурному й економічному плані, омріяне і знайоме багатьом поза межами США, але наскільки впливовою фігурою є його очільник? Чому цього разу виборчий процес отримав стільки міжнародної уваги?
Справді, ці вибори відрізняються від багатьох попередніх тим, що на них присутні дуже різні альтернативи. Особливо в контексті нинішньої трампівської Америки, де адміністрація президента вступає в конфлікти з локальними владами, надсилає Національну гвардію до міст або штатів, якими керують її опоненти, прикриваючись гаслами про нібито зростання злочинності, хоча насправді десяток найнебезпечніших штатів — це саме ті, де губернатори представляють Республіканську партію.
При цьому здається, що на тлі абсолютної сваволі, яку чинить адміністрація Трампа, поки що спостерігалося замало голосів, які би справді могли чинити їй опір — як усередині США, так і поза ними. Саме тому обрання яскраво опозиційного кандидата, який у всьому протистоїть Трампу й не схильний до умиротворення чи підлабузництва перед невігласом у Білому домі, природно викликає неабиякий інтерес. Нарешті, у цьому американському мегаполісі чітко проявляються проблеми, які активно обговорювалися під час цієї кампанії. Багато людей, які бачать у своїх містах і країнах подібні виклики нерівності та несправедливості, сподіваються, що Нью-Йорк зможе подати прогресивний приклад решті світу.
Ти багато сказав про прогресивність кандидата. Що стало запорукою перемоги Мамдані на primaries і чи насправді він аж такий прогресивний? Яка ситуація з його опонентами і чому цього разу їх було троє? Перед виборами від республіканців та консервативних і правих політиків та публічних осіб (зокрема Ілона Маска) лунали заклики не голосувати за Кертіса Сліву, адже це «відтягне» голоси Куомо і посприяє перемозі Мамдані. Як це вплинуло на результати? Чи збулися ці прогнози?
Мамдані все одно набрав понад половину голосів, тож його мандат очевидно перевищує 50%. Навіть повна «зачистка поля», щоби проти нього лишився тільки один опонент, не спрацювала би.
Але спочатку про самого Мамдані — хто він і звідки. Довкола його фігури існує багато міфів, інсинуацій і стереотипів. Дехто вважає, що іммігрант-мусульманин Мамдані є незвичним діячем для великої американської політики. Насправді ж він цілком логічний для Нью-Йорка, який завжди позиціонував себе як місто, що збирає людей з усього світу, де є велике різноманіття.
Зоран Мамдані справді іммігрант. Він народився в Уганді, у родині індійської діаспори, адже Британська імперія свого часу розкидала багатьох людей південно-азійського походження по колоніях — від Вест-Індії до Фіджі. У Східній Африці ця спільнота також була значною. Але саме в Уганді вона пережила важкі часи під диктатурою карикатурного та кривавого Іді Аміна, який заявив, що уві сні Всевишній наказав йому виселити всіх «дрібнобуржуазних» індій_ок і пакистан_ок.
Тоді батько Зорана, Махмуд Мамдані, також був змушений покинути Уганду і довгий час не міг повернутися до рідної країни. Він став знаним антропологом, політологом, представником постколоніальних студій і важливою фігурою в сучасній антиколоніальній думці. Махмуд Мамдані викладає в Колумбійському університеті та відомий, зокрема, книгою «Громадянин і суб'єкт. Сучасна Африка та спадщина пізнього колоніалізму». Кумедний факт: знаєте, хто вперше розповів молодому Мамдані-старшому про марксизм? …ФБР. Під час навчання в США його затримали на акції за громадянські права та розпитували, чи подобається йому Маркс. На відповідь «Ніколи такого не зустрічав» уточнили, що Маркс уже помер, але залишив багато писанини про те, що бідні не мають залишатися бідними. «Звучить непогано… Мабуть, варто почитати», — подумав тоді іноземний студент.
Син пішов його стопами та теж здобув освіту африканіста. Мати Мамдані, Міра Наїр — мабуть, ще відоміша за батька і є кінорежисеркою.
До речі, через те, що його мати — режисерка кіно, Ендрю Куомо й інші опоненти Мамдані часто звинувачували його в непотизмі. Це було кумедно чути, враховуючи, що сам Куомо — син губернатора.
З простої губернаторської родини, звісно! Матір Мамдані, Міра Наїр, залучала його до деяких своїх проєктів. Скажімо, близько десяти років тому вийшов її фільм «Королева Катве». Він знятий за реальними подіями — про дівчинку з угандійського села Фіону Мутесі, яка стала видатною шахісткою на міжнародному рівні. У цій стрічці Зоран відповідав за музичний супровід, позаяк у юності займався хіп-хопом.
Серед інших його занять, поміж музикою та репетиторством, було й те, що він допомагав людям, яких виселяли з помешкань через заборгованості. Виходить, на цьому етапі він уже ознайомився з нагальними проблемами, які стосуються величезної кількості людей у Нью-Йорку.
Свого роду радикалізувався трошки.
До певної міри — так, радикалізувався, хоча певні настанови він мав уже зі своєї інтелігентської родини, яка зверталася у своїй науковій та культурній діяльності до певних соціальних проблем. Тож Мамдані був свідомий щодо цього, хоча сам особисто не зазнав якихось особливих злиднів — якщо говорити про економічне становище. Під час передвиборчої кампанії Мамдані стикнувся з хвилею ісламофобії та расизму.
Втім, у порівнянні з Куомо чи більшістю статусних політиків він, звісно, набагато ближчий до людей — як хтось, хто теж орендує житло, хто теж їздить громадським транспортом і безпосередньо спілкується з живими людьми, а не є муміфікованою фігурою з еліти.
Отже, Мамдані почав приєднуватися до деяких політичних кампаній — зокрема, став членом «Демократичних соціаліст_ок Америки» (ДСА), найбільшої лівої організації в США, яка пережила стрімке зростання завдяки номінації Берні Сандерса на президентських праймеріз. Значною мірою завдяки останній була знята стигма з соціалістичної політики в Америці, а молодь масово збагнула, що такі речі як освіта, медицина та житло мають бути невід'ємними правами людини, а не привілеєм.
Мамдані спершу працював на місцевих виборах у передвиборчій кампанії одного з кандидатів від ДСА — лютеранського пастора палестинського походження. До слова, питання солідарності з народом Палестини було присутнє в активізмі Мамдані від самого початку, адже він відчував, що навіть ліберал_ки, які люблять говорити про права людини, ігнорують становище палестин_ок. Він був одним із співзасновни_ць у своєму коледжі студентської ініціативи, яка була присвячена цьому і трохи ширшому антиколоніальному контексту. А у 2020 році його самого обрали до місцевої ради — до Асамблеї штату Нью-Йорк.
До того, що показують в серіалі Parks and Recreation... Виходить, був муніципальним депутатом?
Так само, як і його опоненти, які постійно перекручували його прізвище, а то й відмовлялися його вимовляти — скажімо, Куомо на дебатах постійно казав замість Мамдані — «assemblyman», «член асамблеї».
Досить іронічно, адже чи не єдиним аргументом проти Мамдані була нібито відсутність досвіду. На дебатах Куомо неодноразово підкреслював, що у разі теракту, спалаху епідемії чи іншої надзвичайної ситуації Мамдані не впорається. Проте з контексту, зокрема зі звертання «assemblyman», видно, що досвід у нього є. А от за віком Мамдані — один із наймолодших кандидат_ок в історії Нью-Йорка.
На цих виборах він точно наймолодший — 34 роки. Хоча раніше в історії Нью-Йорка були ще юніші мери: у ХІХ столітті, наприклад, був 30-річний Г’ю Ґрант.
Що стосується дебатів, Мамдані відповідав прямо: «Так, у мене немає такого досвіду, як у вас, містере Куомо. Проблема в тому, що ми всі вже відчули на собі ваш досвід» («we’ve all experienced your experience»). Він нагадав, що Куомо як губернатор штату Нью-Йорк протягом десятиліття здобув сумнівну славу через низку скандалів, серед яких десятки позовів жінок за сексуальні домагання та звинувачення в серійному харасменті, від якого потерпали його підлеглі.
А ще одіозніша річ у його послужному списку — дії під час пандемії. Спершу його навіть хвалили за те, що штат і місто справлялися з коронавірусом значно краще на тлі некомпетентності трампіст_ок, які через конспірологію і відкидання наукових даних провалювали протиепідемічні заходи.
Потім виявилося, що губернатор практично примусово, без належного тестування, відправляв літніх людей до геріатричних будинків. Там вони ще більше заражалися ковідом, що призвело до значних надлишкових смертей. Його статистика занижувала реальні показники, приховуючи загибель щонайменше тисяч людей через таке недбальство місцевої влади.
Загалом, політика Куомо орієнтувалася не на інтереси громади, а на найбагатших донор_ок, інвестор_ок і спонсор_ок. На останніх виборах це проявилося особливо чітко: довкола його кандидатури згуртувалися багаті_йки, мільярдер_ки, магнат_ки, хижі забудовни_ці й обличчя місцевої олігархії — персонажі на кшталт Ілона Маска та інших зі списку Епштейна. Сам Трамп за нього теж, по суті, «вписався».
То дуже показово, що вони витратили стільки коштів і медійних ресурсів, закликаючи голосувати проти Мамдані на користь Куомо. Адже останньому вони завдячують величезними податковими пільгами та потуранням своїм комерційним інтересам — часто коштом добробуту самих містян_ок.
Якщо говорити про виборчий процес — у чому місцеві вибори схожі на загальнонаціональні вибори в США, а в чому різняться?
Схожі тим, що тут теж панує двопартійна система, і великі партії проводять праймеріз — попередні вибори, обираючи свого кандидата. Відмінність у тому, що на цих виборах можна робити Ranked Choice Voting, тобто ранжувати кандидат_ок, а не просто голосувати за одн_у-єдин_у. Це сприяє більшому плюралізму і трохи більшій конкуренції. Хоча іноді чинний мер собі спокійно переобирається.
Цього разу було точно не так: чинний мер Ерік Адамс — колишній коп з рейтингом у кілька відсотків — змушений був зняти свою кандидатуру. Він не лише разюче непопулярний, але й, імовірно, ввійде в історію як один із найкорумпованіших персонажів у мерії Нью-Йорка — при тому, що колись у місті тривалий час панувала напівмафіозна структура «Таммані-голлу».
Зараз проти нього відкрито купу кримінальних справ. Хоча він обирався від демократів, останнім часом зблизився з Трампом, бо той прикриває його оборудки. І тому це яскравий приклад типу представника Демпартії, який фактично нічим не відрізняється від сумнозвісного трампістського республіканця.
Цікаво, бо Ендрю Куомо теж від Демократичної партії, але програв праймеріз і пішов як незалежний кандидат. Якщо не знати цього і просто слухати його риторику, аналізувати його історію, він виглядає ціннісним і світоглядним наступником Дональда Трампа.
Слід зазначити, що Мамдані починав як абсолютний аутсайдер у цих перегонах. Коли він тільки оголосив свою кандидатуру, подейкували: «В нього низька впізнаваність, він занадто лівий, занадто радикальний». Тим паче Куомо — важковаговик, який пережив усі ці скандали та повернувся у велику політику. Він уміє співіснувати з Трампом. Кумедно, що останній, коментуючи результати виборів, сказав: «Нью-йоркцям довелося обирати між комуністом і бандитом». Це абсолютно такий персонаж, який, з одного боку, максимально відштовхує і явно відірваний від народу, бо живе у своєму світі. З іншого боку, у своїй риториці — а це стосується й Адамса — вони практично наслідують Трампа: мовляв, ми теж будемо вживати консервативну риторику «закону і порядку», але без трампівських «перегибів».
Й от, на противагу «лівакам» типу Мамдані, які говорять про гідність кожної людини і прямо називають капіталізм та олігархію джерелами наших бід, ці політики починають вторити республіканцям — звинувачують у всьому «неконтрольовану міграцію» чи щось подібне, ретельно оминаючи банальні проблеми вартості життя, від яких залежить щоденне існування всіх. І мейнстрим американського двопартійного левіатана, так, по суті, мало чим відрізнявся в цьому плані — незалежно від формальної політичної приналежності.
Натомість Мамдані вів живу кампанію, у якій брали участь сотні тисяч волонтер_ок. Це була справжня низова спільнодія, що будувалася від людей і наверх, а не навпаки, як у його опонентів. Відтак він здобув яскраву перемогу ще на етапі праймеріз.
Деякі інші кандидати від Демпартії, зокрема Бред Ландер, який посів третє місце на праймеріз, підтримали Мамдані, бо самі виступали з більш прогресивних позицій. Але Ендрю Куомо не заспокоївся. Він вважав, що справа вже майже вирішена і він має стати наступним мером, адже він — «велика людина з великої політики». Тож Куомо виставив свою кандидатуру як незалежний позапартійний кандидат.
Плюс був ще кандидат від Республіканської партії. У Нью-Йорку, як і загалом у великих містах на узбережжях, республіканці традиційно програють демократам. Хоча, якщо пригадати злам століть, мерами тоді ставали саме кандидати від республіканців — трампівський адвокат Руді Джуліані та мультимільярдер Майкл Блумберг.
Цього разу кандидатом від республіканців був Кертіс Сліва — автентичний персонаж, який нагадує когось зі старих сіткомів: трохи навіжений дядько зі своїми приколами, але все одно невід’ємний член родини. Щотижня він буде тобі розповідати, як його знову підстрелили представники чергової мафії (сам італійсько-польського походження, що видно з прізвища). Він має 17 котів, постійно ходить у малиновому береті та заснував «Янголів-охоронців» — офіційно волонтерську організацію, а фактично силове вігілантське угруповання для боротьби з вуличною й організованою злочинністю.
Незвично для республіканця Сліва майже не використовував традиційні расистсько-ксенофобські карти, що суттєво відрізняє його від однопартій_ок. Він не атакував Мамдані за те, що той мігрант, і майже не вдавався до ісламофобії — лише один раз приписав йому «підтримку джихаду». Так, планка дуже низька, якщо вважати відсутність мови ненависті досягненням, але це все — на тлі безцеремонних нападок Куомо й Адамса, які намагалися представити Мамдані «пособником злочин_ниць» або навіть «терорист_ок».
На Сліву тиснули з боку його власної партії та впливових фігур, намагаючись підкупити його, щоб він зняв кандидатуру на користь Куомо і не розколював антимамданівський електорат. Маск навіть писав у соцмережах, що голос за Сліву = голос «за Мамдані, чи як його там».
Але частина вибор_иць усе одно не сприймала б Куомо через його неприємну особистість. Тож навіть традиційному республіканцю Сліві доводилося нагадувати, що в історії Нью-Йорка, який вважають столицею глобального капіталізму, вже були ліві політики_ні, і небеса на землю не впали. Зокрема, перший афроамериканський мер Нью-Йорка Девід Дінкінс належав до «Демократичних соціаліст_ок Америки», хоча особливо це не афішував. У першій половині XX століття цілу низку міст США очолювали мери від Соціалістичної партії, а в Нью-Йорку свого часу були ліві конгресмени на кшталт Віто Маркантоніо, який спершу обирався від республіканців. Взагалі, мабуть, найвідоміший лівий мер Нью-Йорка також був від Республіканської партії — один із останніх представників лівого крила тоді вже дуже правої політичної сили — Фіорелло Ла Ґуардія у 1930-х роках.
У книзі Філіпа Рота «Змова проти Америки», за мотивами якої знято серіал, Ла Ґуардія очолює антифашистський опір ультраправому тоталітарному розвороту в альтернативній історії. У реальному житті він був союзником Франкліна Делано Рузвельта і втілював соціально орієнтовані, фактично соціал-демократичні реформи, за що запам’ятався як дуже народний мер, один із найулюбленіших мерів містян_ок.
Попри цей історичний контекст, проти Мамдані намагалися вести залякування як проти «страшного червоного» та мусульманина. Однак це майже не працювало серед робітничого класу та незаможних вибор_иць. Мамдані переміг у більшості демографічних груп, крім багатих білих. Серед латиноамериканських, афроамериканських вибор_иць і навіть у єврейській громаді Нью-Йорка, якій Мамдані презентували як «антисеміта», знайшлося достатньо прихильни_ць. Це могли бути ті, хто поділяє його критику дій ізраїльської влади Нетаньяху, й ті, кому припали до душі його обіцянки боротися з антисемітизмом та іншими проявами ненависті — зокрема один із впливових равинів сатмарських хасидів, предки яких походять із Трансильванії та Закарпаття. Панічні настрої були характерні переважно серед емігрант_ок із пострадянського простору на Брайтон-Біч.
Загалом, соціально-класова структура США доволі расово зумовлена (racialized): що багатші, то біліші. Саме їх, імовірно, налякав Мамдані — фактом свого походження та віросповідання.
На розвінчанні міфу «мусульманин = терорист» зупинятися не будемо — це просто ксенофобні дурниці. Є й інша міфологізована складова його ідентичності: нібито Мамдані — комуніст. Це з’являється радше у висловлюваннях його опонентів або ж «нейтральних» експерт_ок, зокрема і в українському медіапросторі, де це часто подають як загрозу. Хоча обіцянки регулювати орендну плату мали б, наприклад, відгукуватися киян_кам, які часом віддають за житло майже всю зарплату. Але чи справді він комуніст? Можливо, такі судження зумовлені тим, наскільки правим є економічний контекст?
Справді, на цьому фоні досить лагідні ідеї можуть видаватися неймовірно радикальними.
Тут варто згадати Куомо. Він не може вдавати людину, яка тут «ні до чого», бо був при владі багато років і, по суті, нічого не зробив для покращення ситуації. Навпаки — за нього тривали ті самі тенденції, що зробили Нью-Йорк одним із найдорожчих міст світу.
Щодо цієї «радикальності» Мамдані. Це не лише про глобальний правий поворот. США як осердя світового капіталізму історично були значно правіші за більшість економічно розвинених країн. На відміну від Європи з її соціал-демократичними й соціалістичними традиціями, тут ніколи не було лівих партій при владі.
Фактично, те, що Мамдані пропонує, — це щось на кшталт лівої соціал-демократії, але тут це сприймається як «радикальний комунізм». Довгий час про такі речі навіть не наважувалися говорити, аж поки кампанія Берні Сандерса, якою Мамдані багато в чому надихався, не зламала цей антикомуністичний (насправді — антисоціалістичний) консенсус, що тримався ще з часів маккартизму.
І саме тому багато впливових діяч_ок Демпартії так і не підтримали Мамдані, хоча партійна логіка проста: переміг на праймеріз — отже, це ваш кандидат, ви маєте його підтримати. Але ні — багато хто «морозився» до кінця. Адже Куомо — «прийнятний», мейнстримний політик, статечний і шанований член суспільства, а Мамдані — нібито «небезпечний радикал».
У чому полягає «радикальна» програма Мамдані?
Щодо проблем і пропозицій у програмі Мамдані, то найбільше вони звертаються до вартості життя, передусім житла. У Нью-Йорку — одні з найвищих у світі цін на квадратний метр і оренду: понад 16 тис. доларів. Зрештою, левова частка бюджету домогосподарств іде на житло й комунальні послуги. Якщо є діти, то наступною величезною статтею витрат стає догляд за ними. На цьому сім'ї трудових класів і розоряються. А коли доходить до освіти, з’являються неймовірні студентські борги, які люди змушені брати, просто щоб їхні діти могли банально навчатися. Непропорційно високі витрати також і на харчування та громадський транспорт.
Усе це в сумі «з’їдає» майже весь заробіток — і це ще в кращому випадку, бо багато хто не може дозволити собі навіть житло чи їжу. Саме до цих проблем і апелював кандидат від «Демократичних соціаліст_ок Америки».
Перше питання — дороговизна житла. Мамдані пропонує обмеження/замороження зростання орендної плати. Насправді це стосується близько 40% житла. У місті приблизно мільйон людей живуть у квартирах зі стабілізованою орендою, але вона все одно переглядається за «ринковими» цінами, які деформуються концентрацією нерухомості в руках кількох великих лендлордів і компаній.
Кампанія Мамдані звертала увагу, що кількість житла, яке простоює, суттєво перевищує кількість бездомних — 140–150 тисяч людей. Тобто місто теоретично могло б забезпечити всіх житлом, але цього не відбувається, бо це джерело великої наживи. Натомість бездомні стають мішенями каральних практик влади та силових структур. Мамдані ж пропонує передавати цю сферу соціальним працівни_цям і фахів_чиням із ментального здоров’я, а не поліції.
Чому оренда завищується не лише через брак житла, а й штучно? Бо великим власни_цям часом вигідніше не здавати частину квартир, щоб тримати високі ціни, зате решта здається втридорога. Так, абсурдна капіталістична логіка швидкого прибутку, яка не зважає ні на потреби громади, ні на права людей, ні на довгострокові наслідки.
Система генерує величезну кількість проблем, але хто думає про ці екстерналії? Головне — прибуток. Хоча існує чимало прикладів — зокрема європейських, як у Відні, — де є велика кількість соціального житла з фіксованою орендою або потужні організації орендар_ок, що відстоюють їхні колективні права.
Втім, заморозка цін на оренду — лише частина «рівняння». Паралельно має відбуватися розбудова системи соціального житла — команда Мамдані називала цифру в 200 тисяч осель. Часто кажуть, що це лише посилить інфляцію і не сприятиме змінам. Але якщо одночасно нарощувати фонд соціального житла і не комерціалізувати його, а використовувати за призначенням — це може спрацювати.
Далі Мамдані багато уваги приділяє доступності догляду за дитиною. Вперше в історії міста він пропонує створити універсальну систему догляду, щоб було достатньо закладів для дітей від кількох місяців до п’яти років. Це дозволило б забезпечити всіх яслами та садками, розвантажити родини і підвищити загальний добробут. США сумнозвісні тим, що належать до жменьки країн, де немає оплачуваної відпустки для догляду за дитиною, й економічне навантаження на батьків — це надзвичайний виклик.
Не менш важливо, щоб у цій сфері була гідна оплата праці. Адже ситуація з педагогами в середній, а особливо в дошкільній освіті — катастрофічна. Навіть шкільні вчитель_ки тут часто ледве зводять кінці з кінцями, а понад чверть працівни_ць у доглядових і дошкільних закладах живуть за межею бідності. Тож Мамдані та його команда ставлять завдання підвищити зарплати для цих двох категорій.
Зростання оплати має стосуватися і всіх інших працівни_ць. До 2030 року пропонується встановити мінімальну зарплату не нижче 30 доларів за годину — федеральна мінімалка в США досі становить 7,25 долара, адже зарплати роками стагнували, поки прибутки власни_ць і топменеджер_ок корпорацій зростали. Проблема в тому, що це одне з питань, які не входять до повноважень мерії, але вона може чинити політичний тиск на інші органи.
У Мамдані вже є подібний досвід із часів депутатства: він разом із колегами цілодобово пікетував офіс губернатора й домігся підвищення податків для найбагатших. Іншим разом майбутній мер долучився до 15-денного голодування таксист_ок, які зрештою здобули перемогу в боротьбі за трудові права. У своїй програмі Мамдані також обіцяє розширення трудових гарантій і легальне працевлаштування для всіх, зокрема в найбільш незахищених секторах гіг-економіки — передусім серед тих, хто працює у сфері доставки.
Далі — про громадський транспорт. Це якраз те, що в самому Нью-Йорку вже частково реалізовано, адже за ініціативи Мамдані як місцевого депутата були запущені п’ять безкоштовних автобусних ліній. І це позначилося не лише на кількості пасажир_ок, а й на макроекономічних показниках. До того ж це екологічно значно краще за сумнозвісну американську автомобілізацію, яка потім поширилася по всьому світу — і від якої програють усі: і довкілля, і люди.
Ще одна теза команди Мамдані полягає в тому, що громадський транспорт має бути не просто доступним, а якісним, безпечним і швидшим. Адже нині автобуси у Нью-Йорку — найповільніші в країні. Це наслідок системного занедбання. Потім влада, як і у нас, каже: «Транспорт поганий, люди ним не користуються. Навіщо тоді взагалі громадський транспорт?» Але це ж вони самі довели його до такого стану. Є багато прикладів у світі — від безкоштовного до максимально субсидованого громадського транспорту — які показують, що такі моделі доволі просто реалізувати.
Інше питання — створення мережі муніципальних магазинів. Ідеться про крамниці, де продукти харчування та товари першої необхідності продаються за собівартістю, без націнок. Тут теж наші коментатор_ки одразу знаходять простір для жартів — мовляв, це все «совок», міленіал_ки й зумер_ки вигадали собі якісь радянські «продмаги».
Але по факту це означає лише те, що поряд з комерційними мережами функціонуватимуть муніципальні, де можна придбати продукти харчування без націнки. Адже проблема базового доступу до їжі вже для багатьох людей у Нью-Йорку, одному з найбагатших міст світу, цілком реальна. До речі, навіть у США є приклади подібних мереж: у збройних силах існує власна, по суті публічна, державна система забезпечення в цих продовольчих магазинах.
І, направду, це не є безпрецедентною історією. Але після цього постає питання, яке постійно повторюють: а хто все це оплатить? У нас теж подейкують, що будь-які соціальні обіцянки — це «популізм». А звідки в бюджеті міста візьмуться гроші? Далі в хід ідуть, особливо у США, жахалки про «високі податки». Але насправді заходи з більш справедливого оподаткування, які пропонують для фінансування цих програм, теж не є чимось мегарадикальним — навіть за американськими мірками.
Перше — це підвищення корпоративного податку для великих компаній, але не для малого бізнесу, з 7,25% до 11,5%. І це просто вирівнює Нью-Йорк із багатьма сусідніми юрисдикціями. Зараз там податки нижчі, ніж, скажімо, у сусідньому Нью-Джерсі. Друге — кілька відсотків додаткового податку на доходи мільйонер_ок. Тобто якщо людина отримує понад мільйон доларів на рік, вона віддаватиме ще кілька відсотків.
Зрозуміло, це викликає жахливу паніку: «все пропало», буде відтік капіталу — як у Франції, де заможні тікали й перереєстровувались у Бельгії або, у випадку сумновізного Депардьє, взагалі в Чечні чи Мордовії. І от, мовляв, у вас почнуться економічні труднощі.
Але на практиці зараз ситуація радше зворотна: це малозабезпечені не можуть дозволити собі життя у Нью-Йорку і змушені його залишати. Багаті ж якщо й переїжджають, то часто до штатів, де податки якраз вищі за середні — наприклад, до Каліфорнії. Як я вже казав, йдеться здебільшого про вирівнювання з сусіднім Нью-Джерсі. Крім цього, є речі, які утримують великих платни_ць податків у місті, і ними не можна нехтувати.
Є приклад Сіетла, де зосереджено багато техгігантів. Свого часу там теж стався своєрідний політичний землетрус, коли до міськради обрали Кшаму Савант із троцькістської організації «Соціалістична альтернатива». Вона просувала схожу ідею — підвищити податки для компаній, чиї штаб-квартири розташовані в місті. Так само тоді лунали чутки та залякування, що всі вони втечуть. Мегакорпорації справді витрачали великі кошти на політичну боротьбу, у тому числі електоральну, щоб цьому завадити. Але зрештою це також і про розвинену інфраструктуру — про те, що в місті вже є їхні співробітни_ці, кваліфікований персонал, логістика, налагоджені процеси. Їм усе одно невигідно тікати, і зрештою вони, скриплячи зубами, погоджуються платити на кілька відсотків більше. За ці кошти місто може фінансувати різноманітні соціальні програми, які покращують життя місцевої спільноти. Це навіть вигідно самим корпораціям — але їх засліплює корпоративна жадоба і страх створити «небезпечний прецедент», який підштовхне інші міста до подібних вимог соціальної справедливості.
Звісно, це все виглядає красиво, але наскільки Мамдані зможе це реалізувати? Уже є приклад згаяних надій — передостанній мер Білл де Блазіо. Він прийшов на хвилі протестів Occupy Wall Street з лівопопулістською програмою і прогресивними для американського контексту обіцянками. Але як чиновник виявився неспроможним і фактично нічого не реалізував, тому не запам’ятався як ефективний мер. Тож немає гарантії, що це не повториться. Але надію дає те, що ця кампанія активізувала й мобілізувала велику кількість людей на місцях — тих, хто готові далі чинити тиск, організовувати акції та продовжувати боротьбу за ці зміни.
Наскільки цьому можуть завадити федеральні структури: Білий дім, Овальний кабінет, Дональд Трамп, уся виконавча вертикаль? Зоран Мамдані чітко артикулював, що розуміє можливість такого тиску й готовий із ним боротися.
Так, Трамп неодноразово заявляв, що якщо ви оберете «цього комуняку», то все — Нью-Йорк не отримає жодних федеральних надходжень або отримає лише мінімальні, обов’язкові. І що він, мовляв, готовий надсилати до міста озброєних силовиків. Момент, який привертає особливу увагу: це ж місто, з якого починалося сходження самого Трампа, і він теж вважає його своєю вотчиною. І зрозуміло, що всі ці орударі з Волл-стріт також переконані, що саме вони є хазяями міста, й миритися з «лівацтвом» не збираються.
З одного боку, це резонно, тому що навіть частина тих пропозицій, про які я вже згадував, за законодавством мають фінансуватися не з міського бюджету, а з бюджету штату. Навіть губернаторка-демократка Кеті Гокул неодноразово давала зрозуміти, що не збирається виділяти на це кошти чи затверджувати підвищення певних податкових ставок. Тобто проблеми можуть виникнути навіть із керівництвом штату.
Є дещо, що відрізняє Нью-Йорк від багатьох інших міст США: у 70-х роках місто пережило величезний фінансовий колапс, кризу. Тоді була змінена система фінансування — і тепер частина надходжень іде не з федерального рівня і навіть не лише зі штату, а безпосередньо з місцевого муніципального бюджету. У цьому сенсі Нью-Йорк значно незалежніший від федеральних дотацій, ніж багато інших американських міст, які Трамп може намагатися «карати» за політичну нелояльність. Утім, видно, що Трамп налаштований проти Мамдані доволі агресивно.
Сам Мамдані підкреслює: Трамп балотувався на кількох китах. З одного боку, це були хоч і демагогічні, але все ж звернення до проблем вартості життя. Та новий хазяїн Білого дому нічого в цьому напрямку не зробив — навпаки, все ще більше здорожчало для пересічних громадян_ок. І якщо раптом він таки захоче щось змінити у бік зниження вартості життя, то це якраз те питання, де Мамдані готовий співпрацювати з федеральною владою. Але тут важливо інше: його кампанія якраз і показала, наскільки ті обіцянки були порожніми. Бо політика Трампа — це політика в інтересах найбагатших, навіть більшою мірою, ніж у його попередників. А інший стовп його кампанії — це розпалювання ненависті, залякування, іншування й пошук внутрішніх ворогів. І саме у світлі цього антимігрантського нагнітання Нью-Йорк буде протистояти спробам проводити незаконні рейди ICE та інших установ. Якщо вони порушуватимуть закон — що, до речі, трапляється доволі часто — і застосовуватимуть насильство, то мають переслідуватися в судовому порядку.
Так само, коли Мамдані запитували про деяких міжнародних «партнерів» Трампа — наприклад, що він робитиме, якщо до Нью-Йорка прибуде розшукуваний Міжнародним кримінальним судом ООН злочинець Володимир Путін чи Беньямін Нетаньяху, — він відповів, що, попри те, що США не ратифікували Римський статут і формально не зобов’язані їх переслідувати, він вважає своїм обов’язком наказати поліції арештувати їх. І це попри те, що вони — друзі Трампа. Тому, очевидно, ніяких їхніх фото на Таймс-сквер не буде. Може, до Генасамблеї ООН премʼєр Ізраїлю вже не буде їздити, а Путін і так із бункера не виходить — тож побачимо.
Усе вирішуватиметься в динаміці цього протистояння. Бо складається враження, що в США сьогодні дуже мало готовності реально кидати виклик Трампу. Навпаки — багато хто намагається його задобрити, повторює його марення про «наймудрішого миротворця», боїться його дратувати. Мовляв, перетерпімо, поступімось, і тоді він нас менше чіпатиме. Але така стратегія ні до чого доброго не веде: апетити ультраправих і ультраконсервативних кіл лише зростають, а під загрозою опиняються рештки демократичних інститутів у США. Тому важливо, що з’являються бодай якісь противаги. І, можливо, це зрушить загальну ситуацію, зменшить оце плазування.
Загалом складається враження, що ідея доступного міського життя — можливості мешкан_ок працювати, дозволяти собі житло (часто орендне), пересуватися громадським транспортом, купувати їжу, ходити в кіно, не тікати з міста — є дуже популярною. І Зоран Мамдані став символічною фігурою, яка це уособлює. Він отримав потужну підтримку не лише в інших штатах, а й із багатьох країн світу, бо це рідкісний приклад політика, який говорить про доступне життя в місті. І, здається, це справді дуже популярна ідея: люди в багатьох країнах хочуть мати можливість гідно жити у своїх містах.
Я хотіла б ще запитати тебе про інше. Крім просування ідей доступності життя, наскільки вирішальним фактором став його стиль комунікації? Ти на початку сказав, що ситуація була доволі поляризованою серед кандидатів. Я не вважаю його радикальним — радше добре артикульованим. І мені здається, що саме ця чіткість і здатність ясно формулювати свої позиції стали запорукою його перемоги. Якщо згадати президентські вибори, то оцей пошук центристської, «збалансованої» позиції — спроби догодити і вашим, і нашим — уже давно не знаходять відгуку у вибор_иць.
На міжнародному рівні ця ситуація привернула увагу великої кількості людей по всьому світу. Мамдані пропонує дуже очевидні речі, про які насправді бояться навіть говорити, не те що реалізовувати у багатьох країнах. Бо панує певний капіталістичний реалізм: мовляв, може бути тільки так і ніяк інакше. Не смійте навіть мріяти про щось інше. Ви маєте гарувати, а доходи власни_ць і топменеджер_ок мають зростати астрономічними темпами — бо така логіка економіки. І коли з’являються успішні приклади, коли політична сила або кандидат із такою програмою нарешті здобуває перемогу, це стає прецедентом і сигналом, що можна організовуватися і боротися за це й у інших місцях.
Що стосується політичних коментатор_ок в Україні, у них це майже загальне місце: мовляв, так, Трамп, Джей Ді Венс і їхнє оточення — це все крайні праві, небезпечні. Але водночас, кажуть, подивіться, які там «не менш страшні крайні ліві». При цьому «крайніми лівими» здебільшого зображують соціал-демократичних політик_инь. Коментатор_ки нарікають, що немає місця для нормальних центрист_ок. Боже, як ми скучили за «нормальними центрист_ками»! Де старі добрі республіканці? І навіть поразку Гарріс пояснюють протилежним до реальності: мовляв, вона була недостатньо центристською. Однак якраз її кампанія намагалася обходити гострі кути. Навіть там, де були пропозиції, вона їх не особливо озвучувала, бо боялася відштовхнути «центристського виборця». А такого ідеального «центристського виборця» насправді не існує — це фантом.
Нам пропонують боротися за ті кілька відсотків республіканців, які ще остаточно не «трампанулися», замість того, щоб звертати увагу на щонайменше половину населення, яке розчарувалося в обох партіях. Вони вважають їх двома сторонами однієї олігархічної медалі: партії обслуговують інтереси корпорацій і не представляють людей, не чують їх і навіть не хочуть чути. Ці люди закономірно не ходять на вибори, бо політична система справді не враховує їхніх інтересів. Саме тому кампанії, які піднімають соціальні та економічні питання, можуть мати успіх.
Але істеблішмент партій цього дуже боїться. Вони більше воліли б бачити кандидатів типу Куомо. Тому й політичне поле виглядає поляризованим: зазвичай це елітарні політики_ні, які фактично не відрізняються один від одного. І коли з’являється хтось із реальною альтернативою, одразу виникає сильна поляризація.
Явка на виборах тут дуже показова. Обрання президента США не означає, що за нього проголосували більше половини всіх вибор_иць. Наприклад, Трамп і Буш на перших виборах вигравали, маючи меншість голосів — десь чверть від усіх, хто прийшов на дільниці. Більшість населення участі в «цирку» не бере. Що ж до Нью-Йорка, тут на останніх виборах зафіксували найвищу явку з 1969 року. І вперше Мамдані став кандидатом, який зібрав понад мільйон голосів.
Динаміка явки показова: більше півстоліття тому на виборчих дільницях Нью-Йорка могли бути присутні до 80% вибор_иць. Потім явка впала до половини, а на останніх виборах голосувала лише чверть людей — бо багато хто просто не бачив сенсу. Але на цих останніх виборах зараз відбулося величезне зростання явки, особливо серед молоді. Молоді люди розуміють політику інакше. На відміну від багатьох бумер_ок, які ходять на вибори дуже дисципліновано і для яких це часто єдина форма участі — «віддати свій голос». Але після цього голосу ніби більше й не лишається. Молодь же сприймає політику у ширшому, активістському сенсі: вона не закінчується біля виборчої урни, а триває у громадських об’єднаннях, вуличних протестах, ініціативах. Це демонструє залученість людей до більш прямих і партисипативних форм демократії, які доповнюють традиційне представництво. Вони розширюють розуміння того, що таке демократія, демократичний процес і партисипація.
Тому це радикальна зміна порівняно зі стандартною логікою: «Ми програли — тепер чотири роки будемо чекати». У більшості представни_ць неоліберального крила Демпартії була саме така стратегія: чекати, що Трамп буде настільки жахливий, що на наступних виборах він програє. Але виникає питання, чи відбудуться ці вибори в умовах нинішніх авторитарних тенденцій і як вони будуть впливати на політичну динаміку.
Спроба нічого не говорити і не робити, щоб не відштовхнути уявного «центристського» виборця, а насправді уникати конфлікту з корпоративними спонсорами, зазнала поразки. Вона показала, що, навпаки, якщо вести справжню боротьбу і мати реальну програму, яка пропонує альтернативу, це може перемогти. Логіка надмірної центристськості часто виглядає поміркованою, але насправді сприяє правим тенденціям. Вона жертвує правами людей, яких у правій свідомості демонізують: мігрант_ок, ЛГБТІК+, особливо транс-людей. Про них не можна говорити, бо одразу назвуть радикал_ками. І підлаштовуючись під порядок денний опонент_ок, політики_ні лише поглиблюють вразливість тих груп. Саме така логіка довела до нинішньої слабкості Демократичної партії, яка, попри розчарування у Трампі, залишається ще більш непопулярною.
Навіть ті, хто підтримує кампанію Мамдані, сумніваються, наскільки Демпартія зможе масштабувати цей приклад. Вони пам’ятають Берні Сандерса або прогресивних конгресвумен на кшталт Александрії Окасіо-Кортес і Жасмін Крокет — для багатьох у партії це сприймається як загроза.
Як зауважив один республіканський політтехнолог, Демократична партія — друга за ентузіазмом прокапіталістична партія світу після Республіканської. Вона обслуговує інтереси еліти, так само як і республіканці. Наскільки її можна реформувати зсередини — велике питання, яке активно обговорюють у середовищі американської лівиці. А наскільки партія дозволить втілити реальні зміни — дізнаємось у найближчі роки. Наразі ситуація виглядає хоча б трохи оптимістично.
Мамдані також наголосив, що Нью-Йорк — місто, населене мігрант_ками і яке вітає мігрант_ок. Це потужний сигнал і певна надія.
Це правда. Хоча одного харизматичного політичного актора, навіть такого як Мамдані, недостатньо. Потрібні системні, рушійні зміни. Потенціал усіх людей, які його підтримали — молоді, яка проголосувала, стала волонтер_ками і активно долучилася до кампанії — може стати тим самим каталізатором до майбутніх змін.
