Вимір справедливості у дослідженнях міст з’явився наприкінці 20 століття. Так зване «відродження» американських міст у 60-70-х роках звернуло увагу дослідниць і дослідників на те, що міста є не лише точками розвитку, але й просторами, що породжують нерівності. Теоретиком перших дискусій про справедливість у місті був соціолог Анрі Лефевр, який сформулював поняття «права на місто» і писав про залучення різних громадянок і громадян до прийняття рішень. Дослідники підходили до поняття справедливості по-різному. Георгафи, як то Мануель Кастельс і Девід Гарві, писали про нерівномірний просторовий розвиток і циркуляцію капіталу. Соціологи, наприклад, Лоїк Вакан, казали про неоднаковий доступ різних груп населення до соціальних благ.
Для нас в Аналітичному центрі CEDOS ідея справедливого міста спирається на доказове і партисипативне прийняття рішень, а її головними цінностями є рівність, права людини, соціальна справедливість та інклюзивність. Під час Українського урбаністичного форуму 2019, який пройшов 21-22 червня у Запоріжжі, ми організували тематичний блок, присвячений прикладній справедливості і задоволенню потреб найбільш вразливих суспільних груп. Пропонуємо короткий конспект трьох доповідей, що прозвучали в рамках цієї події: про право на житло, модульне містечко для переселенок і переселенців у Нікополі та безпеку в місті.
Право на дім
«Держава створює умови, за яких усі громадяни можуть побудувати житло, придбати його у власність або орендувати. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою,» — аналітик CEDOS Павло Федорів цитує 47 статтю Конституції України. Він розповідає, що така норма не унікальна. Її основою є стаття 25 Загальної декларації прав людини, де поряд з базовими правами на освіту, медицину і одяг згадують право на житло та соціальне обслуговування.
Що таке житло? Місце, де ми живемо. Його наявність зумовлює доступ до заробітку, освіти, транспорту та інших соціальних благ. Житло — це значна частина економіки. Нерухомість дорого коштує і довго існує. Якщо житло придбали в борг, він складатиме велику частку ВВП країни. Житло — одна з найбільших статей витрат у бюджетах індивідуальних домогосподарств. Сім’я може витрачати до 50% місячного заробітку на оренду житла або сукупний дохід за декілька років для його купівлі. Житло — не просто будівля: це дім, місце первинної соціалізації, де люди відпочивають, живуть і заводять дітей.
Неокласична економічна теорія стверджує, ринок житла є наслідком взаємодії попиту і пропозиції. Є певна кількість різного за якістю житла і люди, які мають ресурси, щоби його отримати. У точці перетину попиту та пропозиції маємо оптимальний варіант для споживачів. Насправді житло є наслідком різних ринків: землі, капіталу, робочої сили.
Читайте також:
Пост-соціалістичне місто. Як прихід капіталізму зумовив дикий міський розвиток
Житло потрібне людям незалежно від доходу. В публічному дискурсі можна почути тезу «для чого жити в столиці, якщо не можете платити за житло, переїжджайте в інше місто». Людині, яка багато років мешкає у будинку, має там друзів і соціальні зв’язки, житло потрібне саме там. Нерухомість може бути як дахом над головою, так і вдалою інвестицією. Ми у CEDOS виступаємо за те, щоби, насамперед, житло було домом.
На щастя, суспільство і держава домовилися, що життя людини визначають не лише індивідуальні економічні можливості. Саме тому існує житлова політика. Вона окреслює, чого і як держава хоче досягти за допомогою житла, де, на яких умовах і кого вона хоче розмістити. А також, як громадянки і громадяни можуть реалізувати своє право на житло. Держава «втручається» у ринок на стороні або пропозиції, або попиту. З боку пропозиції держава може будувати житловий фонд, який потім здаватиме в оренду чи передаватиме у власність. З боку попиту — створювати податкові пільги для іпотечного кредитування.
Що відбувається в Україні? Досі діє житловий кодекс 1983 року, в якому прописані ленінські принципи розбудови суспільства. Він гарантує надання житла в користування та чергу на поліпшення житлових умов. Після розпаду Радянського Союзу Україна перейшла до ринкової економіки і почала розвивати відповідну нормативно-правову базу. Проте, успадкувала квартирну чергу. Один із головних конфліктів української житлової політики — держава створює житловий фонд, щоби забезпечити «черговиків» квартирами у користування, але закон про приватизацію дозволяє їм оформити це житло у власність. І тим самим «скоротити» державний житловий фонд. Темпи будівництва у 90-х роках різко знизилися, держава більше не могла його фінансувати. Пропозиція житла зменшилася, а нерозвинений ринок приватної оренди не міг забезпечити житлом усіх, хто його потребував.
Читайте також:
Приватизація житла в постсоціалістичних країнах: причина та передумови
Україна почала шукати позабюджетні джерела фінансування. Держава стимулювала попит через програми доступного житла і часткової компенсації відсотків за кредитом для купівлі житла. Водночас, населення почало вкладати кошти в будівництво на його ранніх етапах. Всього за кілька років держава пройшла шлях від вудсутності кредитування до розвиненого банківського сектору з іпотекою і власною "бульбашкою нерухомості.
Чого ми хочемо? Житлові політики та програми мають бути спрямовані не лише на стимулювання попиту. Необхідно створювати альтернативи для реалізації права на житло. Людям не завжди потрібне житло у власність. Ми виступаємо за субсидування неприбуткового сектору будівництва житла. Це створюватиме пропозицію у публічному секторі і згодом впливатиме на умови оренди в приватному. Житловий фонд старіє і перетворюється на аварійний. Люди, які там живуть, не мають грошей на ремонт, а іноді й на оплату комунальних послуг. Держава не може витрачати суспільні ресурси, щоби ремонтувати приватну власність і підвищувати її вартість. Потрібно шукати інші шляхи.
Читайте також:
Модернізація чи знесення: як проводити реконструкцію застарілих житлових районів
Неприбутковий публічний сектор оренди передбачає, що компанії або організації виграють державний чи муніципальний тендер на будівництво. Вони мають дохід, але не прибуток. Отримані кошти організації можуть використати на зведення наступного будинку. Соціальне житло може бути частиною цього сектору. Основна відмінність в тому, що соціальне житло будують виключно для незахищених груп населення: людей з низьким доходом, людей з інвалідністю, ветеранів тощо. Житло з неприбуткового публічного сектору доступне для користування всім.
Транзитне житло для ВПО у Нікополі
«Немає нічого більш постійного ніж тимчасове» — з таким відчуттям живуть люди у нікопольському модульному містечку, розповідає Євгенія Дулько, координаторка освітніх програм Харківської Школи Архітектури.
У 2014 році у семи містах України — Харкові, Павлограді, Нікополі, Запоріжжі, Дніпрі, Кам’янському, Кривому Розі — створили транзитні контейнерні містечка для внутрішньо переміщених осіб. Їх будували за підтримки німецької урядової компанії GIZ і розраховували, що використовуватимуть до 3 років. З того часу минулого вже 5 років, а переселенки і переселенці досі не отримали кращого житла.
У травні 2019 року Харківська Школа Архітектури провела воркшоп з переосмислення модульного містечка у Нікополі. Євгенія була його координаторкою. Вона розповіла про проблеми поселення і поділилася тактичними рішеннями, напрацьованими для підвищення якості життя у містечку.
Міста для розташування транзитних містечок обирали так, щоби органи місцевого самоврядування змогли взяти ці поселення на баланс і підтримувати їх після завершення будівництва. У Німеччині є практика зведення таких містечок, але там вони розраховані на 1 рік, після чого люди отримують інше житло. В Україні ж немає єдиної політики щодо захисту ВПО, у нас не будують достатньо соціального житла. За 5 років жодне з 7 міст не змогло надати достатньо житла для людей з контейнерних поселень.
Читайте також:
Як переселенці вплинули на ринок житла? Огляд CEDOS
У Нікополі розробляють стратегію соціально-економічного розвитку з акцентом на створення соціального житла. У міській квартирній черзі стоять 900 людей, не рахуючи мешканок і мешканців модульного поселення. Контейнерне містечко — лише один із викликів, які вони намагаються вирішити. Вартість оренди у модульному містечку — 150 гривень на місяць з людини протягом року. Взимку реальна вартість комунальних послуг зростає до 750 гривень і різницю покриває міський бюджет. Однак, це найнижча вартість серед усіх 7 містечок. Нікополь субсидує «транзитне» поселення і це ще один виклик для невеликого міста з населенням 100 тисяч людей.
Важливою проблемою для людей у модульному містечку є невизначеність. Вони не знають, скільки ще часу житимуть там і яким буде їхнє майбутнє. Мешканки і мешканці не вважають простір довкола контейнерів своїм і не облаштовують його. Лише зараз, після 5 років, вони починають долати цей бар’єр.
Інтеграція жительок і жителів транзитного поселення з іншими містянками і містянами не висока. Містечко розташоване на периферії Нікополя, але є транспортне сполучення з центром, тому такої відчутної атомізації поселення, як у Харкові, немає. За опитуваннями, лише 30% жительок і жителів хочуть покинути містечко. Це найнижчий показник серед усіх транзитних поселень для ВПО в Україні.
Читайте також:
Інтеграція ВПО: які міста краще приймають переселенок і переселенців
Під час воркшопу ми намагалися зрозуміти, що можна зробити сьогодні та як може змінитися функція містечка в майбутньому. Є тактичні рішення, які можна втілити зараз і зробити життя людей комфортнішим. Наприклад, влітку у металевих контейнерах жарко: можна встановити панелі від сонця, збільшити озеленення, виготовити вуличні меблі. Також потрібно працювати з громадою для посилення інтеграції.
Міська безпека і рівність усіх перед законом
«Хто з вас знає про теорію розбитих вікон? А хто чув критику цієї теорії? Красива метафора про вікна, які варто лагодити, на практиці виглядає зовсім по-іншому,» — розпочинає доповідь про безпеку в місті аналітик Центру соціології права та кримінології Сергій Баглай.
«Теорію розбитих вікон» сформулювали американські соціологи Джеймс Віллсон і Джорд Келлінґ на початку 1980-х років. Вони стверджували, що люди більш схильні порушувати правила, якщо бачать навколо ознаки безладу. Одне розбите вікно призводить до того, що всі вікна будуть розбиті. Мер Нью-Йорка у 1994-2001 роках Рудольф Джуліані був одним із перших, хто активно просував втілення цієї теорії в міському управлінні.
В реальності застосування «теорії розбитих вікон» перетворилося на перевірки і арешти людей, які, на думку поліції Нью-Йорка, виглядали підозріло. Їхній головний злочин іноді полягав у тому, що вони були бездомними і спали на лавочках. Поліція часто затримувала підлітків, які малювали графіті, або й просто молодих афроамериканців.
У 2017 році міністр внутрішніх справ України Арсен Аваков зустрівся з тоді вже колишнім мером Нью-Йорка Руді Джуліані та підписав з ним меморандум про застосування теорії розбитих вікон в Україні. Пройшло вже два роки, але ніяких конкретних кроків у цьому напрямку не було здійснено. Однак, як і у США, в нашій країні є ризики для реалізації цієї теорії: якщо покласти її впровадження здебільшого на поліцію, вони просто арештовуватимуть «підозрілих» людей.
«Поліція має щось зробити» — часто кажуть у розмовах про безпеку. Однак, не варто забувати про економічні і соціальні фактори. Потребу суспільства у безпеці не можна задовольнити лише через силові структури. Не тому, що окремі поліцейські погані, — проблема в тому, як працює інститут загалом.
Дані поліції варто сприймати критично. Їхні показники менше описують злочинність у місті, ніж роботу самої поліції. За цими даними керівництво оцінює ефективність своїх працівників. Коли квартал добігає кінця і потрібно подавати звіт, простіше знайти на вулиці «підозрілу» людину, на яку можна «повісити» ще декілька злочинів. Опитування жертв злочинів могли б стати альтернативним джерелом інформації. Проте, в Україні такі опитування не проводять регулярно. Без якісних даних неможливо ухвалювати будь-які міські політики, зокрема, ті, що стосуються безпеки.
Читайте також:
Допомогти, а не карати! Як розірвати порочне коло бездомності і ув’язнень
Партнерство поліції та громади або community policing — це практика налагодження неформальних стосунків між представниками поліції і жителями окремого району. Ідея в тому, що дільничий живе по сусідству, знає мешканок і мешканців особисто, а іноді п’є з ними каву. Завдяки таким дружнім стосункам поліція підтримує безпеку в районі. Однак, на практиці в Україні це призвело до створення муніципальної варти. Ще одна проблема такого партнерства — люди, які погано інтегровані в громаду району, залишаються виключеними.
Поліцію варто залучати до дискусії про безпеку, але необхідно зважати на внутрішню специфіку цієї організації. Збільшення контролю не означає підвищення безпеки. Доступ до житла, освіти, охорони здоров’я: покращення таких соціально-економічних факторів іноді робить для безпеки більше, ніж силові структури.
