У травні у видавництва CANactions виходить книга «Смерть і життя великих американських міст» Джейн Джейкобс — одна з найвпливовіших книг в історії урбаністики, на видання якої вже давно чекає українська аудиторія читачів.
Хоча книга написана у 1950-х роках, вона досі залишається однією з найпопулярніших і найцитованіших настільних книг урбаністів та урбаністок у всьому світі. Лише англійською книга вийшла більше 50 разів.
Видання здійснюється за підтримки спільноти доброчи_нниць і Міжнародного фонду «Відродження».
Використання тротуарів: безпека
Окрім забезпечення руху транспорту, вулиці міст виконують багато функцій. Так само й міські тротуари, себто пішохідні частини вулиць, мають багато інших функцій, окрім пересування пішоходів. Ці способи використання пов’язані з циркуляцією, але обмежуються нею, і самі по собі вони принаймні такі ж життєво важливі для належної роботи міст, як і циркуляція.
Власне, сам по собі міський тротуар — це ніщо. Він абстрактний. Тротуар має значення лише в поєднанні з будівлями та іншими способами використання, що межують із ним або з іншими тротуарами, які розташовуються поряд. Те саме можна сказати й про вулиці, себто вони слугують іншим цілям, окрім як забезпечувати рух колісного транспорту. Вулиці та їхні тротуари, головні громадські простори міста — це його життєво необхідні органи. А тепер подумайте про місто. Що вам спадає на гадку? Вулиці. Якщо вулиці міста мають цікавий вигляд, то й місто на вигляд цікаве; якщо вулиці нудні — місто також здається нудним.
Читайте також:
Університет CityLab: Хто є хто в урбаністиці. Частина ІІ
Мало того (і тут ми підходимо до першої проблеми), якщо вулиці міста вільні від жорстокості й страху, то й місто загалом вільне від жорстокості й страху. Коли кажуть, що місто, або окрема його частина, небезпечне або що це джунглі — переважно мається на увазі, що люди не почуваються безпечно на тротуарах.
А проте тротуари й ті, хто ними користується, не пасивні бенефіціари безпеки й не беззахисні жертви загроз. Тротуари, їхні межеві використання й самі користувачі — активні учасники драми під назвою «цивілізація проти варварства в містах». Фундаментальне завдання міських вулиць і тротуарів — це безпека міста.
Це завдання абсолютно відмінне від роботи, що її покликані виконувати тротуари й вулиці в маленьких містах або справжніх передмістях. Великі міста — це не те саме, що містечка, тільки більші за розміром. Це не те саме, що передмістя, тільки щільніше заселені. Вони відрізняються від містечок і передмість у основних сенсах, і один із них полягає в тому, що у великих містах за визначенням повно незнайомців. Для будь-якої людини, що мешкає у великому місті, бачити незнайомця — більш звично, ніж знайомого. І то не лише в місцях громадських зібрань, а й просто на порозі власного дому. Навіть сусіди, що живуть поруч, лишаються незнайомцями, і повинні такими бути через значну кількість людей у малих географічних межах.
Головна ознака успішного району міста — те, що людина почувається безпечно й захищено на вулиці поміж усіх цих незнайомців. Вона не повинна відчувати, наче автоматично опиняється під загрозою. Район міста, що не задовольняє цієї потреби, також «програє» в інших сенсах і нагромаджує для себе зокрема і для міста в цілому багато проблем.
Фундаментальне завдання міських вулиць і тротуарів — це безпека міста.
Жорстокість нині заполонила безліч міських вулиць, або ж люди бояться, щоб цього не сталося, і страх зрештою призводить до того ж самого. «Я мешкаю в гарному, тихому житловому районі, — каже моя подруга, яка шукає собі інше місце для життя. — Єдиний звук, що часом може розбудити вночі, — це крик, якщо когось хапають за горло». Випадків насильства на вулицях міста або в певному районі може бути небагато, проте люди боятимуться вулиць. А якщо вже люди бояться вулиць, то й користуються ними менше, і вулиці стають іще небезпечнішими.
Можете бути певні: є люди, в уяві яких постійно зринають бабайки, і такі люди ніколи не почуватимуться безпечно, якими б сприятливими не були об’єктивні обставини. Проте це зовсім не той страх, що спіткає зазвичай поміркованих, толерантних і радісних людей, які виявляють здоровий глузд і не хочуть ризикувати життям, після настання темряви — а подекуди і вдень — виходячи на вулицю, де на них можуть напасти, і ніхто не захистить і не помітить, аж поки не буде запізно.
Читайте також:
«Бунтівні міста», Девід Гарві: уривок з книжки
Жорстокість і реальне, не уявне, відчуття незахищеності, що сприяє появі таких страхів, не можна вважати суто проблемою нетрів, бо у благополучних «тихих житлових районах», як той, із якого хоче виїхати моя подруга, ця проблема також дуже серйозна.
Її не можна вважати й винятково проблемою старих районів міст. Ця проблема набуває найбільших розмірів у деяких перебудованих районах, ймовірно, і в найкращих із них — як-от проєкти будівництва для людей із середнім достатком. Капітан поліцейського відділку одного з цих проєктів, яким захоплювалася вся країна (зокрема проєктувальники та кредитори), нещодавно звернувся до мешканців із засторогою — він радив не перебувати на вулиці після настання темряви й ніколи не відчиняти двері, не знаючи, хто за ними стоїть. Життя тут має багато спільного з життям трьох маленьких поросят або семи маленьких дітей у дитячих жахалках.
Проблема незахищеності тротуарів і порогів однаково серйозна і в містах, які добросовісно роблять спроби перебудови, і в містах, що відстали від цієї тенденції. Це також не пояснює перекладання відповідальності за безпеку міста на меншини, бідних або бездомних. І всередині самих цих груп, і в міських районах, де вони мешкають, є колосальні відмінності в рівнях цивілізованості та безпеки. До прикладу, серед найбезпечніших у будь-який час доби тротуарів Нью-Йорка є й розташовані в районах, де мешкають бідні люди або меншини. І деякі з найнебезпечніших тротуарів розташовані в районах, де мешкають бідні люди або меншини. Те саме можна також сказати і про інші міста.
Очевидно, що за правопорушеннями та злочинами і в передмістях та містечках, і у великих містах стоять глибокі та складні соціальні недуги. Тут ми не будемо заглиблюватися у справжні причини цих явищ. Проте наразі важливо сказати, що, якщо ми хочемо зберегти міську громаду, здатну виявляти й усвідомлювати глибші соціальні проблеми, то стартовою точкою має бути неодмінно підтримка будь-яких ефективних сил, що зберігають безпеку та цивілізованість, які вже є, — у містах, які вже є. Зводити міські райони, ніби створені для злочинів, — ідіотизм. А проте саме це ми й робимо.
По-перше, необхідно зрозуміти, що громадський спокій, себто спокій на тротуарах і вулицях міст, не утримується головно поліцією, хоч вона й необхідна. Спокій утримується складною, майже несвідомою мережею волонтерського контролю та стандартів поміж самими людьми, і підтримується ними ж. У деяких міських районах — як, наприклад, старіші проєкти соціального житла й вулиці з дуже великою плинністю населення — дотримання законності й порядку на тротуарах часто майже повністю покладається на поліцію та спеціальну охорону. Такі місця перетворюються на джунглі. Жодна кількість поліції не може нав’язати цивілізованість у місцях, де її нормальне, звичне дотримання порушено.
По-друге, необхідно зрозуміти, що проблему відчуття незахищеності не можна вирішити, просто розселяючи мешканців менш щільно й замінюючи характеристики міст характеристиками передмість. Якби це могло вирішити проблему небезпеки міських вулиць, то Лос-Анджелес мав би бути безпечним містом, адже Лос-Анджелес чи не повністю складається з передмість. По суті, там немає районів компактних достатньо, щоб їх можна було б назвати щільними міськими районами. А проте Лос-Анджелес не може, як і будь-яке велике місто, приховати правду: воно — оскільки є містом — складається з незнайомців, і не кожен із цих незнайомців є приязним. Статистика злочинів, скоєних у Лос-Анджелесі, направду приголомшує. Серед сімнадцяти типових мегаполісів, кількість населення в яких сягає понад мільйон жителів, Лос-Анджелес настільки вирізняється своїм надзвичайно високим рівнем злочинності, що його віднесено в окрему категорію. І мова саме про злочини, пов’язані з нападами на особу, — злочини, що змушують людей боятися вулиць.
За правопорушеннями та злочинами і в передмістях та містечках, і у великих містах стоять глибокі та складні соціальні недуги.
[...]
У громадській безпеці навіть у межах приблизно схожих частин приблизно схожих між собою місць все ж існують значні відмінності. Випадок у «Washington Houses», проєкті соціального житла в Нью-Йорку, ілюструє цю думку. Група орендарів, намагаючись організуватися й провести певні урочистості на вулиці, встановили в середині грудня 1958 року три різдвяні ялинки. Головне дерево, таке громіздке, що його транспортування і встановлення перетворилося на справжню проблему, прикрасили й розмістили на внутрішній «вулиці» проєкту — впорядкованій центральній алеї для прогулянок. Інші два дерева, кожне під сто вісімдесят сантиметрів заввишки, було легко транспортувати, і їх встановили на двох невеликих ділянках у зовнішніх кутах проєкту, де він виходить на авеню зі жвавим рухом та поперечні вулиці старого міста. Першої ж ночі хтось поцупив велику ялинку разом із прикрасами. Два менші деревця, а також ліхтарики, оздоблення та все інше, залишилися неушкодженими, аж поки їх не прибрали на Новий рік1.
«Місце, з якого викрали ялинку, теоретично найбезпечніше та найбільш захищене, — однак саме це місце виявилося небезпечним для людей, особливо для дітей, — каже соціальний працівник, який допомагав групі орендарів. — На тій алеї люди мають не більше захисту, ніж ялинка. А місце, де дві ялинки перебували в безпеці й де соціальне житло займає лише один кут із чотирьох, виявляється безпечним і для людей».
Читайте також:
Мама урбаністики: історія Джейн Джейкобс
Усім відомо, що міська вулиця, де ходять багато людей, зазвичай безпечна. А безлюдна вулиця, навпаки, часто сприймається як небезпечна. Як це працює? І чому одними міськими вулицями часто ходять, а інших уникають? Чому уникають пішохідної алеї у «Washington Houses», яка мала би бути привабою? Чому мешканці не уникають тротуарів старого міста на захід від неї? А що з вулицями, які в певний час доби пожвавлені, а потім раптом порожніють?
Міська вулиця, облаштована так, щоб незнайомим між собою людям було на ній зручно й вона була безпечною сама по собі, коли людей немає, — а саме так облаштовано вулиці успішних міських кварталів, — повинна мати три основні якості:
По-перше, має бути чітке розмежування між публічним простором і приватним. Публічні та приватні місця не можуть перетікати одне в інше, як це зазвичай буває в оточенні передмість або житлових проєктах.
По-друге, повинні бути «очі вулиці» — очі тих, кого ми можемо назвати справжніми господарями вулиці. Щоб вулиця була зручною для сторонніх перехожих і гарантовано безпечною для них і для місцевих мешканців, вікна будівель мають виходити на вулицю. Не можна їх розвертати задніми фасадами або стінами без вікон до вулиці, залишаючи цю вулицю «сліпою».
І по-третє, на тротуарах практично весь час повинні бути пішоходи — це і збільшує кількість ефективних «очей вулиці», і спонукає мешканців будівель, розташованих уздовж вулиці, спостерігати за тротуарами. Нікому не подобається сидіти на ґанку або визирати з вікна на порожню вулицю. Мало кому це спаде на думку. Натомість чимало людей розважаються тим, що спостерігають за вуличним життям.
У поселеннях, менших і простіших за великі міста, контроль за прийнятною громадською поведінкою, якщо не власне злочинами, здійснюється з більшим або меншим успіхом через мережу підтримання репутації, пліток, схвалення, несхвалення та санкцій, що виявляються потужними, якщо люди знайомі між собою і плітки розлітаються швидко. Проте міські вулиці, яким доводиться контролювати поведінку не лише людей, котрі на них мешкають, а й гостей із передмість і містечок, які хочуть відпочити від пліток і санкцій, неуникних удома, мусять використовувати пряміші й простіші методи. Направду чудо, що міста взагалі вирішили таку складну за своєю суттю проблему. А проте на багатьох вулицях її вирішено просто блискуче.
Якщо вулиці міста вільні від жорстокості й страху, то й місто загалом вільне від жорстокості й страху.
Марно намагатися уникнути проблеми небезпечних міських вулиць, намагаючись натомість зробити безпечними інші риси певної місцевості, скажімо, внутрішні дворики або захищені ігрові майданчики. Знову ж таки, міські вулиці, за визначенням, повинні здебільшого давати раду з незнайомцями, бо саме тут вони ходять туди-сюди. Вулиці повинні не лише боронити місто від хижих зайд — вони мають захищати багато, багато інших незнайомців — миролюбних і добрих, дбаючи їхню безпеку. Мало того, жодна нормальна людина не може прожити життя в якомусь штучному сховищі, зокрема це стосується дітей. Вулицями повинні користуватися всі.
На перший погляд, ми маємо тут кілька простих цілей: намагатися убезпечити вулиці, де громадське місце — однозначно громадське, де воно фізично не змішується з приватним або порожнім простором — так, щоб зона, яка потребує нагляду, мала чіткі й реальні межі, і подбати про те, що ці публічні простори вулиць перебували у чиємусь полі зору якомога триваліше.
Проте таких цілей, особливо останньої, не так легко досягти. Не можна змусити людей використовувати вулиці, якими вони не мають причин користуватися. Не можна змусити людей спостерігати за вулицями, за якими вони не хочуть спостерігати. Безпека на вулицях, що досягається шляхом нагляду та спільного підтримання порядку, — це звучить зловісно, проте в реальному житті все інакше. Безпека на вулиці підтримується найкраще, часто мимохідь, і має найменший присмак ворожості або підозрілості саме там, де люди добровільно використовують міські вулиці й найбільше ними насолоджуються — і водночас найменше усвідомлюють, що підтримують порядок.
Основна умова для такого нагляду — значна кількість крамниць та інших громадських місць, розташованих уздовж тротуарів у певному районі; серед них повинні бути заклади й громадські місця, що працюють до самого вечора й особливо вночі. Крамниці, бари й ресторани — це найважливіші приклади — вдаються до різних, часто складних способів, щоб домогтися безпеки на тротуарах поблизу.
По-перше, вони дають людям — і мешканцям цього району, і стороннім — реальні причини користуватися тротуарами, на яких ці заклади розташовуються.
По-друге, вони змушують людей проходити по тротуарах повз місця, що самі по собі не приваблюють публіку, однак стають пішохідними й залюдненими, оскільки розташовуються на шляху до якогось іншого місця; цей вплив не поширюється географічно далеко, а тому заклади повинні досить густо розташовуватися в міському районі, щоб пішоходи заповнювали й ті відтинки вулиці, де вздовж тротуарів немає громадських місць. Мало того — ці заклади повинні бути численними й різноманітними, таким чином забезпечуючи людям причини снувати між ними туди-сюди.
По-третє, власники крамниць та інші дрібні бізнесмени зазвичай самі потужно стають на захист спокою та порядку — вони ненавидять розбиті вікна та грабіжників, вони ненавидять, коли їхні клієнти нервуються й бояться за власну безпеку. Вони першокласні наглядачі вулиць і вартові тротуарів — за умови, що самих цих власників назбирується достатня кількість.
По-четверте, пожвавленість, яку приносять люди, що поспішають у справах чи заходять чогось випити чи попоїсти, сама по собі зацікавлює інших людей.
Останнє твердження — що наявність одних людей приваблює інших — здається, просто якась незбагненна думка для містопланувальників і архітекторів. У своїх судженнях вони виходять із того, що містяни прагнуть порожнечі, зрозумілого порядку й тиші. Проте це абсолютно не так.
Любов людей до спостереження за чиєюсь діяльністю та іншими людьми очевидна в містах по всьому світу. Ця риса сягає майже сміховинної крайності у верхньому Бродвеї в Нью-Йорку, де вулицю навпіл ділить вузька пішохідна алея — просто посеред руху транспорту. На перехрестях цієї довгої алеї, що тягнеться з півночі на південь, було розставлено лави — просто за великими бетонними буферами. Щодня, коли погода була принаймні більш-менш стерпна, лави блок за блоком заповнювали люди, що спостерігали за пішоходами на алеї перед ними, спостерігали за транспортом, за пожвавленим рухом на тротуарах і одне за одним. Із правого боку Бродвей сягає Колумбійського університету, із лівого — коледжу Барнард2. Тут, ясна річ, панує порядок і спокій. Ніяких крамниць, ані активності, що її генерує їхня робота, майже немає пішоходів, що переходять дорогу — і ніхто ні за ким не спостерігає. Лави стоять, проте вони порожні навіть за найкращої погоди.
Я спробувала на них посидіти — і тепер розумію, чому так відбувається. Такого нудного місця ще пошукати! Навіть студенти цих навчальних закладів цураються самотності. Натомість вони байдикують, виконують домашні завдання на свіжому повітрі та спостерігають за вулицями, вмощуючись просто на сходах, що виходять на найжвавіший перехід кампусу.
Така сама ситуація на вулицях будь-якого міста. На жвавій вулиці завжди є і користувачі, і просто спостерігачі. Торік на такій вулиці в Нижньому Іст-Сайді на Мангеттені я чекала автобуса. Я простояла щонайбільше хвилину, і цього часу ледве чи достатньо, щоб почати спостерігати за вуличною активністю перехожих, дітей, які бавляться, і нероб, однак мою увагу привернула жінка, яка відчинила вікно на четвертому поверсі житлового будинку на протилежному боці вулиці й енергійно мене покликала. Коли я зрозуміла, що вона хоче привернути мою увагу й відреагувала, пані закричала: «Автобус не ходить у суботу!». Потім, за допомогою комбінації вигуків і пантоміми, вона скерувала мене за ріг.
Ця жінка була однією з тисяч і тисяч людей у Нью-Йорку, які зазвичай дбають про вулиці. Вони помічають незнайомців. Вони спостерігають за всім, що відбувається навколо. Якщо треба діяти — наприклад, скерувати стороннього, який не в тому місці чекає автобус, або викликати поліцію, — вони це роблять. Такі дії, безумовно, вимагають деякої впевненості у праві учасника діяти відповідно та підтримці, яку він чи вона отримає в разі потреби. Ці питання ми розглянемо далі. Проте ще більш фундаментальним, ніж сама дія і її необхідність, є власне спостереження.
Громадський спокій, себто спокій на тротуарах і вулицях міст, не утримується головно поліцією.
Не всі мешканці міст допомагають дбати про вулиці, і багато людей, які живуть чи працюють у місті, не здогадуються, чому в їхньому кварталі безпечно. Днями на вулиці, де я мешкаю3, стався випадок, який мене зацікавив саме з цих міркувань.
Мушу пояснити, що мій квартал невеликий за розміром, однак будівлі в ньому надзвичайно різноманітні — від кількох старовинних до чотири- і п’ятиповерхових будинків, які було переобладнано на житлові з дешевими квартирами та крамницями на першому поверсі — або ж віддано в користування окремим родинам, як-от наша. Через дорогу колись були переважно п’ятиповерхові цегляні будинки з крамницями внизу. Проте дванадцять років тому кілька будинків — від рогу до середини кварталу — перетворили на одну будівлю з ліфтом і квартирами невеликих розмірів, але високою орендною платою.
Читайте також:
Безпечне місто: між добробутом і патрулями поліції
Випадок, що привернув мою увагу, — тиха боротьба між дорослим чоловіком і маленькою дівчинкою (їй було років вісім-дев’ять). Скидалося на те, що чоловік намагався спонукати дитину піти з ним. По черзі він пускав у хід то вмовляння, то вдавану байдужість. Дівчинка впиралася, як це роблять діти, коли з чимось не згодні, тримаючись за стіну однієї з будівель навпроти.
Спостерігаючи зі свого вікна на третьому поверсі й вирішуючи, як втрутитися, якщо це здасться доцільним, я врешті побачила, що моя допомога не знадобиться. Із м’ясної крамнички на нижньому поверсі будівлі вийшла жінка, яка тримає цю крамницю разом зі своїм чоловіком; вона стала недалеко від чоловіка зі складеними руками й рішучим виразом на обличчі. Джо Корнакіа, який спільно із зятями тримає магазин делікатесів, з’явився приблизно в ту саму мить і впевнено став із іншого боку. Кілька голів висунулися з вікон, одна швидко щезла — а за мить її власник уже з’явився у дверях позаду чоловіка. Двоє чоловіків із бару поруч із м’ясною крамничкою підійшли до дверей, вичікуючи. Я побачила, що з мого боку вулиці зі своїх закладів вийшли слюсар, продавець фруктів і власник пральні, а ще за розвитком подій спостерігають із багатьох вікон — не тільки я. Той чоловік і не зчувся, як його оточили. Ніхто б не дозволив забрати кудись маленьку дівчинку, навіть попри те, що ніхто не знав, хто вона така.
Мушу вас розчарувати — розчарувати — бо це руйнує драматизм історії, — й повідомити, що дівчинка виявилася дочкою того чоловіка.
Поки тривала ця маленька драма, тобто хвилин п’ять, у вікнах будинку з невеликими дорогими квартирами не з’явився ніхто. Попри те, що все відбувалося саме біля їхнього будинку. Коли ми тільки переїхали до нашого кварталу, я тішилася й сподівалася, що, можливо, незабаром усі будинки буде перебудовано так, як той. Проте тепер я все зрозуміла й можу лише з сумом і лихим передчуттям чекати новин, що саме таку трансформацію заплановано для решти фасаду кварталу, прилеглого до будівлі з дорогими квартирами.
Винаймачі дорогого житла, більшість із яких так часто змінюються, що ми навіть не можемо їх відстежити4, не мають ані найменшого уявлення про те, хто і як дбає про їхню вулицю. Міський квартал може прийняти й захистити значну кількість цих перелітних птахів, як це робить наш. Але якщо — чи коли — квартал нарешті заповнять схожі на них, вони поступово відчують, що вулиці стали менш безпечними, будуть спантеличені цим і, якщо ситуація погіршиться, переїдуть у іншу околицю, яка незрозуміло чому виявиться безпечнішою.
Примітки
- У США ялинки прикрашають на Різдво і розбирають одразу після новорічних святкувань, не чекаючи приходу весни.
- Приватний жіночий коледж гуманітарних наук.
- На час написання книги Джейн мешкала в Нью-Йорку на Гудзон-стрит.
- Деякі люди, за словами крамарів, живуть на хлібі та воді й весь час шукають інше житло, де орендна плата не поглинатиме всі їхні кошти.
Переклад з англійської: Ірина Савюк, Марина Шевцова.
Смерть і життя великих американських міст/ Джейн Джейкобс. Київ: КЕНЕКШЕНС, 2021
