У межах Українського урбаністичного форуму 2025 в рамках тематичного блоку «Соціальне відновлення» відбулася дискусія «Як систематичний розвиток інфраструктури й тактичний урбанізм сприяють справедливому міському розвитку». Учасни_ці презентували актуальні проєкти й зосередили обговорення на тому, як інфраструктура та різні практики взаємодії можуть сприяти різним аспектам відновлення — фізичному, психічному, соціальному. Модерувала дискусію Марʼяна Куземська, керівниця відділу урбаністики Cedos.
Ярослава Братусь, старша аналітикиня Центру ініціатив «Повернись живим» напряму дослідження людського капіталу, представила роботу над дослідженнями щодо відновлення ветеранів і ветеранок, зокрема про адаптивний спорт.
У своїй презентації вона окреслила один із фокусів досліджень Центру — відновлення ветеранів і ветеранок через адаптивний спорт. Адаптивна фізична активність, за її словами, допомагає ветеран_кам краще опановувати нові умови життя, розширює їхню мобільність і зменшує залежність від сторонньої допомоги. Вона підкреслила, що йдеться не лише про фізичне відновлення після поранень чи захворювань, а про процес пізнання свого тіла заново, зміцнення ментального здоров’я та відчуття автономності. Спікерка також наголосила на соціальному вимірі: адаптивний спорт формує спільноти, полегшує інтеграцію в цивільне середовище і відкриває нові можливості для самореалізації та зміцнення гідності.
Єва Купченко, мультидисциплінарна дослідниця, дизайнерка та мисткиня, представила свій напрям роботи, зосереджений на екосоціальному дизайні, дослідженні взаємодії людини та довкілля і мистецьких практиках у цій площині.
Вона розповіла про проєкт «Критичні сади» — дослідницько-навчальну ініціативу, створену в межах Демократичної онлайн-школи «Майбутні» разом зі старшокласницями. Проєкт розглядає сади як простори історичних, соціальних, політичних та екологічних змін. У своїй ролі фасилітаторки й дизайнерки Єва розробила вправи та задачі, що допомагають учасницям усвідомити власне місце в екосистемі й уявити бажане майбутнє. Вона згадала також концепцію «планетарного саду» Жиля Клемана, яка пропонує бачити сад як фрагмент глобальної екосистеми та людину як активного агента змін. Підсумком роботи став спільно створений робочий зошит і колекція історій, що порушують теми сімейної пам’яті, Голодомору, війни та взаємодії з довкіллям, садівництвом і зеленими просторами.
Марина Бакаєнко, проєктна менеджерка Cedos, презентувала проєкт Community reBuilding, спрямований на створення центрів спільнототворення — громадських і культурних центрів у малих громадах.
Community reBuilding Cedos реалізує разом з Ukraine-Moldova American Enterprise Fund. Проєкт уже два роки підтримує створення центрів спільнототворення у громадах з населенням до 100 000 і поєднує просторовий та соціальний виміри, сприяючи появі доступних інклюзивних просторів, де мешкан_ки різного віку й досвіду можуть зустрічатися, взаємодіяти, відпочивати та розвивати громади. З 2023 року 21 громада отримала фінансування й менторську підтримку для перетворення бібліотек, клубів, адміністративних приміщень, занедбаних будівель чи інших просторів на живі, відкриті місця спільної діяльності. Cаме такі простори дозволяють людям із різними досвідами перетинатися, формувати спільноти, відновлювати чи укріплювати соціальні звʼязки, що є фундаментом стійкості під час війни.
Серед прикладів — чортківський простір «Гараж», створений поруч з активною міською бібліотекою, що є відповіддю на попит на спільні активності серед мешкан_ок і бажання зробити їх доступними для всіх охочих. Простір відкрився у 2024 році й донині наповнений подіями та людьми.
Проєкт Community reBuilding також мав освітню програму щодо ключових аспектів функціонування таких просторів, на основі якої розробили посібник «Як розвивати центри спільнототворення», що узагальнює ключові напрацювання.
Інфраструктура фізичного, ментального та соціального відновлення в українських громадах: чи є вона і в якому вона стані?
Ярослава Братусь
Я б хотіла більше звернути увагу на ветеранів і ветеранок, коли ми говоримо про розвиток міст та їх інфраструктуру — тому що міста, інфраструктура, простори мають передусім демонструвати, що ми пам'ятаємо про те, що зробили ветеран_ки, і ми завжди дбаємо про їхній комфорт.
Буду говорити про інфраструктуру для відновлення через адаптивні види спорту. У нас є доволі велика проблема загалом зі спортивною інфраструктурою в Україні, тому що, як виявляється, україн_ки не сильно люблять займатися спортом. Наприклад, у Луцьку є зали, куди можна прийти і займатися фізичною активністю, але коли ми спускаємося на рівень менших громад, фактично, вся інфраструктура — це якісь майданчики під відкритим небом, можливо, якісь майданчики у школах, але здебільшого це доволі обмежена інфраструктура, і доволі часто вона недоступна. Наприклад, у школах може бути спортивна зала у підвальному приміщенні без ліфтів, тож людина на кріслі колісному не зможе навіть спуститися до цієї спортивної зали. А заняття на свіжому повітрі актуальні переважно влітку, і лише за можливості сховатися від сонця.
Тому ми зіштовхнулися з тим, що потрібно переважно з нуля будувати центри спортивного відновлення, котрі будуть адаптовані до потреб ветеран_ок, які мають травми, поранення, захворювання. Але ці простори будуть актуальні і для інших громадян_ок, бо в такий центр зможе прийти будь-хто. Це об'єднуватиме громаду. Наявна інфраструктура є викликом для ветеранів і ветеранок, які повертаються у громаду, тож вони стають локомотивом змін, шукаючи приміщення та будь-яку можливість для того, щоб організувати для своїх побратимів і посестер заняття спортом.
Також розвиток інфраструктури адаптивного спорту дає можливість робити міста більш доступними. Наприклад, це створення безбарʼєрних спортивних залів замість спортзалів у підвалах, куди не можна спуститися на кріслі колісному. Це про формування більш свідомої спільноти, яка розуміє, що заняття спортом — це не лише для фізично здорових людей, а це для всіх, і це про відновлення в першу чергу. Інфраструктура громад повинна бути адаптована до потреб і сприяти продовженню відновлення ветеранів і ветеранок.
Єва Купченко
Відновлення психологічне і фізичне саме через зв'язок із природою — базове.
Для мене відновлення людини може бути дуже близько пов'язане з довкіллям. Мені згадується велика кількість проєктів — наприклад, ферми, що створені саме для ветеран_ок або людей, які втратили свої домівки, потребують трошки більшої психологічної реабілітації. Але їх дуже маленька кількість, і вони нібито залишаються нішовими, специфічно для людей, які вже в цьому зацікавлені. На мою думку, це може стати чимось дуже поширеним, бо відновлення психологічне та фізичне саме через зв'язок із природою — базове. Як на мене, розмовляючи з психолог_инями, науков_ицями і говорячи про якусь міську інфраструктуру, було би класно, якби створювалися не просто навіть інклюзивні парки чи зелені простори, а місця, де якраз-таки відбувається ця взаємодія, де можна попрацювати з землею, де можна попрацювати із садом — і створити якісь взаємозв'язки.
Згадую також відновлення не тільки психоемоційне, фізичне, а й економічне, наприклад. Є проєкти за кордоном, такі як публічні сади та міські сади, де ти можеш не просто прийти попрацювати і відновитися психологічно, а й виростити якусь свою їжу, потім її продати або запропонувати своїй громаді — і створити якраз економічні, соціальні зв'язки для більш цілісного відновлення, якщо в цьому є потреба.
Марина Бакаєнко
Думаючи про відновлення, яке нам усім потрібне вже зараз під час війни, я міркую про те, що в більших чи менших громадах можна знайти інфраструктуру, яка дозволяє відновлюватися: доступ до водних обʼєктів, до зелених зон, до спортивної інфраструктури. Проте стан цієї інфраструктури залишається під питанням.
Також я думаю про фактори, які заважають нам відновлюватися, — це, наприклад, візуальний шум, буквально шум (аудіальне насилля) — якісь дрібні, здавалося, фактори, які сумарно складаються в накопичене роздратування, якого можна було б уникати, очистивши наш міський простір від зайвого.
Але якщо говорити з перспективи таких третіх місць як центри спільнототворення — місць, окрім роботи і навчання, де люди можуть перетинатися, то, безумовно, в більших громадах таких місць більше. Ми знаємо, що десь у Києві чи у Вінниці точно можна знайти якийсь хаб, простір, куди можна прийти повзаємодіяти. Роль цих третіх місць виконують також відомі нам книгарні-кав'ярні, ті ж паби, насправді. Але якщо говорити про менші громади, з якими ми працювали в рамках цього проєкту, їм таких місць часто бракує. Вони можуть бути: якісь класичні бібліотеки чи сільські клуби, народні доми, будинки культури, але вони десь не встигають, подекуди, за часом та потребами, і саме тому ми працюємо над тим, щоб їх якісно перетворювати.
Попит на наш проєкт — у першій хвилі 311 заявок, в другій 366 — говорив про те, що ці простори потрібні. Частка із заявок, які ми отримували, це були ініціативи, які вже розвиваються у громадах — є якісь простори та рухи навколо них, але їм потрібна підтримка. Подекуди це запит на створення цього з нуля, бо в громаді немає нічого. Тому нам цінно було допомогти хоча би частині таких просторів розвиватися.
Які виклики зараз постають на шляху до створення чи адаптації цих просторів, інфраструктури для відновлення? Хто має ініціювати ці зміни?
Ярослава Братусь
Ключовим викликом наразі для, мені здається, будь-якого відновлення є війна. Перш ніж будувати якісь простори для заняття спортом, усі виходять із міркувань, чи це потрібно зараз, чи це не буде зруйновано за певний період часу. Ми всі бачимо, що жодна з територій України не захищена від руйнування, і, звісно, це впливає на прийняття рішень.
Якщо говорити про те, хто має ініціювати зміни, то я завжди кажу про те, що держава — це ми з вами. Ініціювати мають люди — починаючи від студент_ки, аналітик_ині, дружини або партнерки ветерана, і продовжуючи органами місцевого самоврядування й органами центральної влади. Зрозуміло, що має бути більш централізована стратегія відновлення через адаптивні види спорту, але на місцях ми можемо зробити дуже багато всього. Зараз найбільш проактивними в питаннях відновлення через адаптивні види спорту є самі ветерани й ветеранки. Наприклад, учасники Ігор Нескорених збірної 2025 року, які повернулися до себе в громаду Одеси, заснували там громадську організацію, яка проводить тренування, — і стали спроможними вже настільки, що самі організовують змагання, рухають відновлення через адаптивний спорт у своїй громаді. Тож поки що це відбувається доволі органічно і силами ветеран_ок, але, звісно, хотілося б, щоб ми всі до цього підключилися більш активно.
Марина Бакаєнко
Якщо говорити про виклики саме зі створенням таких центрів спільнототворення — це були ключові компоненти проєкту: фізична та соціальна доступність, які є важливими для будь-яких громадських і культурних центрів. Як забезпечити фізичну доступність? Часто наші знання обмежуються тим, що треба мати якийсь пандус. А який має бути цей пандус, а що далі після пандуса, а чи є у просторі пороги, а чи достатня ширина дверей? Та інші важливі аспекти безбар'єрності, які треба вивчати, треба робити додаткові зусилля, щоб це втілити. Із цими викликами стикалися наші учасни_ці.
Соціальна безбар'єрність теж іноді є викликом, бо це означає зробити зусилля над собою, навіть ментальне, щоб робити цей простір відкритим для різних груп населення. Ті, хто ініціюють проєкт, мають спочатку цього захотіти, усвідомити важливість соціальної інклюзії, а потім ще якимось чином втілювати, артикулювати і своєю діяльністю показувати, що в цей простір можуть прийти літні люди, люди з дітьми, ветеран_ки, люди з інвалідністю і так далі.
Стосовно того, хто має ініціювати зміни: найкраще (з того, що ми побачили) це працює, коли це ініціюють люди, які вже щось робили у своїй громаді — наприклад, знайшли приміщення, де вони разом з іншими активними людьми організовують йогу, якісь майстер-класи, наприклад, для літніх самотніх людей — і бачать ефект та розуміють, що таку інфраструктуру треба розвивати. Також чудово працює, коли ці люди, воліючи зробити простори сталими інституціями, отримують підтримку від місцевої влади. Бо після завершення грантового проєкту хтось має утримувати створений центр спільнототворення, тож питання сталості бажано втілювати в симбіозі з міською владою та іншими партнерами.
Єва Купченко
Щодо відновлення як довкіллям людини, так і людиною довкілля — виклики різні. Я пам'ятаю, що під час ковіду було багато досліджень про страх природи в нових поколінь. А в українському контексті і в контексті повномасштабної війни цей страх природи, мені здається, тільки загострюється, враховуючи замінованість територій чи інші речі. Водночас дуже надихає дивитися на якісь сільські території, які продовжують займатися своїми садами, щось вирощувати, не боячись цієї можливої окупації. Незалежно від цього страху, люди продовжують щось робити, піклуватися про себе, про забезпеченість свою або своєї сім'ї.
Хто бенефіціар_ки таких інфраструктурних проєктів і як їх залучати до розробки рішень?
Ярослава Братусь
Звісно, коли ми говоримо про відновлення ветеранів і ветеранок через адаптивні види спорту, то, мабуть, одразу фактично ми вказуємо бенефіціар_ок. Але насправді ми це робимо для всіх, хто проживає в цій громаді, і не тільки. Ми дослідили, що коли людина «правильно», не травматично займається — то в майбутньому менше починає звертатися до лікар_ок. Набагато зменшується навантаження на соціальну та медичну сферу певної громади.
Ледь не кожен захід, так чи інакше, постійно торкається теми, як спілкуватися з ветеранами й ветеранками, як знайти спільну мову, як інтегрувати цих людей. А насправді все доволі просто: нам потрібно знайти спільні теми, побудувати безпечний для нас і для ветеран_ок простір — і це вже буде хорошим містком для цієї інтеграції. Коли ми говоримо, для кого це відновлення, то я завжди думаю, що це відновлення для мене. Тому що в мене є потреба висловити свою повагу, свою вдячність, а я не вмію говорити про свої почуття. Тому робити проєкти, які сприяють відновленню ветеранів і ветеранок, — для мене набагато кращий спосіб висловити свої емоції та почуття, аніж сказати «дякую».
Марина Бакаєнко
Одна з цьогорічних організацій, яка брала участь у проєкті — «Сила Громади» — мала гіпотезу, що в Коломиї необхідний простір для ветеранів, ветеранок та їхніх родин, але була в ній не впевнена. Команда подалася на один із проєктів Cedos, де ми вчили проводити дослідження, і дослідила, чи справді такий простір потрібен у їхній громаді. Залучивши до цього різні групи людей, вони виявили, що запит є, простір потрібен — і це дало їм зелене світло, щоб його створювати. Вони почали цим займатися, а також подалися на Сommunity reBuilding і виграли грант. Зараз вони успішно реалізували простір підтримки «Гарт», який (вже нещодавно стало відомо) буде ключовим простором, що допомагатиме іншим просторам на Івано-Франківщині підтримувати ветеран_ок.
Це історія про дуже послідовну роботу, а також про те, що дуже бажано дослідити потреби перед тим, як щось втілювати. Це потужний приклад того, як такий підхід спрацював.
Інший приклад ілюструє, що проєкти, спрямовані на певну групу, можуть мати ширший ефект. Так, у Ніжині створили перший на Чернігівщині ветеранський простір. Проте дослідження центрів спільнототворення першої хвилі показало, що з часом до цього простору почали долучатися й інші мешкан_ки громади, які не мають військовослужбов_иць у родині. Завдяки подіям і активностям у центрі виникли нові соціальні зв’язки та інтеграція ширшої спільноти.
Проєкт також показав важливість елементу залучення громади на ранніх етапах. Наприклад, перед початком дизайну простору корисно провести воркшоп і запросити мешкан_ок, щоб показати їм, як можна долучитися. Учасни_ці таких зустрічей часто робили важливі відкриття, а це сприяє сталості простору. Як у Чорткові: громада вже знає, що центр створено для неї, активніше долучається, і твор_чиням простору не доводиться вигадувати активності для «невідомих» користувач_ок — усі можуть співтворити цей простір.
Яке ставлення до інфраструктурних змін у громадах? Чи вважають їх актуальними?
Ярослава Братусь
Один із прикладів нашої роботи — використання наявної інфраструктури нетиповим способом. На Рівненщині функціонує реабілітаційний центр «Клевань», який працює з пацієнт_ками зі спінальними травмами, переважно на кріслах колісних. До нас звернувся один із волонтерів, який возить ветеранів на адаптивний бадмінтон. Виявилося, що органи місцевого самоврядування надали соціальний транспорт, здатний перевозити людей на кріслах колісних, і ветерани тепер можуть тренуватися двічі на тиждень.
Згодом до цього додали ампфутбол і ще кілька видів спорту. Тренування відбуваються не у спеціальних спортивних залах, а в ДЮСШ, використовуючи наявну інфраструктуру школи. Важливий момент: громада сама побудувала логістику, яка забезпечує доступ ветеран_ок до спорту. Для багатьох громад це нетипово: інфраструктура є, але логістики часто немає. Тут же люди вирішили питання підвезення, і згодом погодилися, що проблема полягала лише в організації маршруту.
Сьогодні пацієнт_ки реабілітаційного центру з нетерпінням очікують поїздок на тренування, а вихован_ки ДЮСШ, серед яких є діти з інвалідністю, також із задоволенням долучаються. Це дає змогу тренуватися разом, спілкуватися та покращує взаємодію між різними групами.
Марина Бакаєнко
Зважаючи на попит на наш проєкт, усвідомлення необхідності інклюзивних громадських і культурних просторів є. Можливо воно не до кінця збігається з нашим уявленням, але воно є. І я точно можу сказати на прикладі однієї з громад, що такий досвід спільного створення просторів — дуже цінний, тому що він не лише про щось матеріальне-просторове. Коли ти працюєш над простором з іншими — це зв'язки, які залишаються з тобою. Наведу приклад Великописарівської громади з першої хвилі, де створювали простір «Ролердром» у прифронтовому селі. У якийсь момент під час проєкту людям із громади довелося евакуюватися, створення простору зупинилося, і команда переїхала в Охтирку. Але вже за пару місяців Вікторія і Денис, члени команди, сказали, що вони вже створили простір в Охтирці. Тобто вони забрали із собою цей досвід, ці навички спільнототворення, які вони здобули за кілька місяців, забрали навички формування зв'язків і усвідомлення важливості цього, — і відтворили це в іншій громаді. Можливо, це був їхній спосіб відновитися після того, що вони вкотре пережили вимушений переїзд через Росію.
