Простори присутності. Метро у графіці Владислава Рябоштана

У межах проєкту Mistosite:Subterranean публікуємо графічну серію Владислава Рябоштана про те, як повномасштабна війна змінює сприйняття метро — його простору, фактур і людської присутності.

Майстерня художника Владислава Рябоштана — фактично офіс у будинку на Дмитрівській. До пофарбованих у теплий колір стін стосами притулений середньо- та великоформатний живопис. Усі роботи стоять щодо вікон так, або у випадку влучання уламки скла летіли в бічні ребра рам і не зачепили полотен. Це рішення продиктоване досвідом — у минулій майстерні в мистецькому кластері на Нагірній, 22, де Рябоштан працював з 2020 року, прильоти дронів неодноразово пошкоджували вікна, а внаслідок цього — і деякі його твори.

Лише у 2026 році художник переїхав сюди з кількома своїми колегами — після того, як умови оренди на Нагірній змінилися і фактично зруйнували кластер мистецької спільноти там.

На підвіконні в майстерні — кілька каталогів, які натякають на тематичні й естетичні інтереси її власника: «Київський метрополітен» Козлова, каталог «Railways in Ukraine» від Ukraїner і мистецькі збірки Олени Придувалової та Андрія Блудова. Їх, серед інших, Рябоштан згадує як митців, чиєю творчістю він надихається, коли вчився живопису у майстерні Блудова в НАОМА.

Утім, першим впливом на Владислава Рябоштана стало його рідне Дніпро. Саме індустріальний ландшафт, яким маленький Владислав часто гуляв з батьком, пробудив у ньому пристрасть до залізниць, потягів, тунелів та урбаністичного пейзажу. Згодом до цього захоплення органічно додалося й метро.  

Він згадує, що навіть у дитячих малюнках є «багато паралелей з тим, що я зараз малюю». «Залізниці, автобуси, будинки. Я виріс у такому місті, і для мене ці сюжети звичні ще з самого раннього дитинства, — ділиться художник. — З татом ми постійно гуляли заводами в Дніпрі. Наш будинок розташований недалеко і від залізниці, і від промислового району».

Саме тоді вантажні вагони та лінії електропередач, рейки та довгі дороги стали ближчими для художника за людей як об’єкти зображення.

У своїй тривалій серії зі сценами з метро Рябоштан спостерігає за тим, як коридори й анфілади просторів громадського транспорту вночі перетворюються на тимчасові укриття для киян і харків’ян, які ховаються від балістики. Монохромні полотна, переважно чорно-білі, часом з додаванням тепліших плям сепії, зображають не людей, а людське: ковдри, намети, каремати, сумки, речі, які люди беруть із собою, аби пережити важку ніч.

«Я принципово — це моє бажання — не малюю самих людей. І я не робив цього ні до війни, ні під час війни, — зізнається Владислав. — У серії з укриттів в метро мені не хочеться фокусувати глядача саме на людині, на портреті чи на фігурі людини в метро. Тому що так змінюється фокус уваги. Ми так психологічно влаштовані, що навіть якщо посеред лісу з'явиться портрет людини десь у кущах, ти на все “заб'єш”, і тільки на людину будеш дивитись. А я не хочу цю увагу переключати на людину. Навпаки, хочу сфокусувати її у першу чергу на присутності, на речах, на тому, що люди приносять. Іноді на самих інтер'єрах метро».

Сама трансформація простору таким чином стає центром сюжету. Метро, яке в Україні є не лише спадком радянської транспортної інфраструктури, а й простором, де радянський режим втілював свою ідеологічну програму — через просторове планування та декор — перетворилося тепер на місце соціального захисту і притулку. Те, що колись мало тиснути на людей своїми масштабами, світлом і гранітними стінами, переконувати скульптурними бюстами та мозаїчними композиціями, уже довгий час оприявнює свою дещо занедбану, дещо пошарпану виворотну сторону. Зі стелі протікає конденсат, який лишає жовті плями на штукатурці, так само і білий колись мармур пожовк, а мозаїчні панно закрили гіпсокартонними панелями. Ця потертість і занедбаність колишньої естетичної програми відтворені і на деяких полотнах Рябоштана.

Для художника пост-ідеологічність індустріального спадку не є ключовою. Він зосереджується на цьому середовищі як на даності, нейтральному просторі, фактури якого стають у центрі мистецького інтересу. 

«В першу чергу це мої спогади. Всі люди, які народилися в Радянському Союзі (або, як я, — в 90-ті) [впізнають] це як невід'ємну частину минулого і життя, яку треба усвідомити, прийняти і рухатися з нею далі. Ті ж самі заводи, ця естетика, наприклад, залізнична естетика — для мене це, перш за все, не естетика радянського, а захоплення самою поверхнею заліза, іржавою та нерівною», — стверджує він.

«Я не проводжу асоціації з радянським. Ні в одній з робіт ще від початку серії я про це не думав. Бо для мене [індустріальне] ніколи не було радянським. Для мене це вже було чимось сучасним. Це частина України».

Тепер метро сприймається ще більш утилітарно. Починаючи з 2022 року воно з місця транзиту перетворилося на місце приватного переживання. Тепер це місце соціального прихистку, куди люди приходять у вразливому стані і проводять ночі, засинаючи прямо на гранітних плитах на підлозі. Цей максимально непристосований для сну інтер’єр контрастує з інтимністю, яку привносять сюди містян_ки вночі. У цьому світлі іронічніше виглядає і рішення підвищити ціни на метро в Києві, яке викликало багато заслуженої критики, і те, як метрополітен відкриває свої турнікети для всіх безкоштовно під час тривог, які іноді не припиняються протягом доби.

Тут, на відміну від раніших творів, Рябоштан практично не працює з кольором, обмежуючись час від часу обережними плямами теплого лесування, що додають глибини. Як і людські фігури, колір для нього стає радше фактором, що відволікає і створює шум. 

«Мені здається, що [у цій серії] колір недоречний у самій темі висловлювання. Щоб не відволікати від самих речей: ковдр, палаток, рюкзаків. Від самого інтер'єру і контрасту. До війни мене метро більше цікавило як естетичний простір — поверхня станцій, стелі, підлоги. Раніше в мене було багато робіт з кольором, а у цій серії я не використовую колір як домінантний. Десь у 2023 році я став додавати багато теплого лесування. З цього періоду мені захотілося додати теплоти, людської присутності на станціях. І плями теплого світла дають натяк на присутність, але без конкретних фігур людей, без прямого зображення людини».

Аби досягти самодостатнього безсюжетного зображення, Рябоштан використовує змішані техніки: колаж, трафарети, живопис акрилом і малюнок маркером, а також експериментує з шовкодруком. Усі ці рішення дають густу текстуру зображення та інтенсивні контрасти світла й тіні. Особливо це помітно в серіях з тунелями, де зображення шовкодруком на полотні Рябоштан допрацьовує фарбами поверх. Часом він поєднує подвійні експозиції та ефект накладання — разом це дає і ефект динамічного руху, і непевної реальності, де простір не є стабільним, ніби натяк на фрагментовану та «пошкоджену» реальність.

Як і його колеги, у 2022 році Владислав Рябоштан реагував на повномасштабне вторгнення Росії в Україну швидкими художніми форматами, що фіксували події в Україні. Щодня з початку війни він малював швидкі рисунки на аркушах А4.

«Там фактично були прямі події війни і кадри з новин: вибухи дронів, зруйновані будинки, зруйнована ворожа техніка. А ще кадри з дронів, з байрактарів, оці хрестики прицілу по центру зображення, — згадує Владислав. — Наразі ж я займаюся тривалішими проєктами».

Утім, художник не вважає таку реакцію на події 2022 року проявом розгубленості. «Не було відчуття, що я роблю щось, чого не варто робити. Навпаки, мені хотілося більше малювати, створювати більше. Але принциповим для мене було робити невеликі формати, тому що мене “поплавило” на темі того, що все може згоріти за хвилину і твоє тільки те, що ти можеш нести в руках, забрати з собою в укриття, з чим можна пересидіти в метро». 

«У мене і зараз великий похідний рюкзак з основними документами, малюнками, фотографіями стоїть біля дверей, і під час масових обстрілів з усім іншим, що залишається в квартирі, я щоразу подумки прощаюся.  Я усвідомлюю, що воно може зникнути, але я більше не прив'язуюся до цього».

У новій серії, над якою художник працює нині, він розвиває тему нічного метро. Досі уникаючи людей у своїх композиціях, він додає туди іграшки, які діти беруть із собою в укриття. Рябоштан комбінує репортажні фото з інтернету зі світлинами власного авторства у сюжети саспенсу та тривоги. За основу він бере чорні полотна, на яких білим маркером відтворює силуетні сцени.

«Мене зацікавили іграшки, які беруть для дітей, щоб їх заспокоювати. Та ці іграшки для мене постають страхітливими, на деяких мені хочеться малювати химерні гримаси, начебто вони розуміють набагато більше, ніж люди, наче усвідомлюють все, що відбувається і чому вони тут перебувають. Начебто вони посміхаються, але є щось дуже тривожне у цих посмішках, ці посмішки — істеричні. Як і ці сцени, і ця реальність, і ці події, які продовжуються».

Слідуючи традиції з Нагірної, 22, де часто проходили публічні виставки в майстернях, Рябоштан разом із колегами та сусідами по майстерні якось виставив свої серії малюнків з тунелями в коридорі нового приміщення. Сусіди з офісів, утім, не оцінили твори, назвавши їх надто темними та депресивними, такими, яким бракує надії.

«Надія була у 2022 році, у 2023 році. Навіть трошечки у 2024-му. Але по факту або стає гірше, або просто не змінюється нічого. Ті самі обстріли, їх інтенсивність — і для Києва, і для Дніпра стало ще гірше. Кожну наступну зиму обіцяють, що вона буде гірша, складніша за попередню. Тому від надії вже мало що лишається за ці роки».