«Просто поле, усе засіяно» — Марина Бродовська про пам’ять і ядерне роззброєння України у проєкті «Велика угода»

Проєкт «Велика угода» рефлексує на тему ядерного роззброєння в Україні та відбитку цієї події в пам’яті, колективній уяві та ландшафті — там, де це відбувалося. Мені здається, тема ядерного роззброєння в нас досі не осмислена, хоча це доволі трагічна подія, яка, на мою думку, зрештою призвела до війни. Тема цих deals, угод, вийшла для мене на поверхню, коли змінилася американська адміністрація. Я маю на увазі адміністрацію Трампа: почався дуже сильний тиск на Україну, розмови про deals, cards, земельну угоду. І зараз ми спостерігаємо, як тиск на нас посилюється, і Америка більше тяжіє до укладання угоди із Путіним.

Я звернула на це увагу, коли все тільки почалося, і мені здалося, що це вже десь було. Коли великі країни, в яких ми бачили своїх партнерів, тиснуть на Україну, і вона вимушено приймає хибні для себе рішення. Так я прийшла до теми ядерного роззброєння, тому що, в принципі, історія ніби повторює себе. У 1990-х ми були змушені віддати свій ядерний арсенал Росії під тиском, зокрема з боку США. У результаті цієї «великої угоди» ми позбулися всього, зокрема й захисту. Ми передали зброю, по суті, нашому майбутньому ворогу — хоча насправді він уже тоді був нашим ворогом. Це була велика угода, в якій ми програли. Але мені було цікаво дослідити, що ми взагалі про це знаємо і що про це думаємо, а також який відбиток ця значна подія залишила в пам’яті людей. Адже факт роззброєння є, а рефлексій на цю тему майже немає.

Я почала досліджувати цю тему й одразу вирішила, що це буде мистецька рефлексія, тому що першим обмеженням у цьому проєкті була нестача інформації. Не скажу, що її зовсім немає: є декілька мемуарів і книжок про те, як усе відбувалося. Але їх написали здебільшого політик_ині, тому я критично ставлюся до поданої ними інформації.

Є певні обмеження щодо архівних зображень і документів, тож теж не надто багато доступно. Є дані про кількість боєголовок, літаків, винищувачів тощо. І є музей у Первомайську. Зараз він називається Музей ракетних військ стратегічного призначення. Це місце, де були розташовані бойова позиція і командний пункт ракетного полку 46-ї ракетної дивізії ракетних військ стратегічного призначення. Тобто це доволі велика й важлива точка. Зараз це музей, де немає зброї. Там залишилися лише рештки того, що було раніше. Я почала саме з цього.

Моєю відправною точкою стали архіви. Серія почалася із чорно-білих фотографій, на яких викопують і закопують соняшники. Це подія 1996 року, коли на території Первомайська, де зараз розташований музей, були полк і командний пункт. Приїхали міністри оборони США, Росії та України. Під камери підірвали одну із останніх шахт пускових установок, засадили територію соняшниками й полетіли геть.

Я знайшла цей телевізійний архів і подивилася його. Він дуже недолугий, як і сама подія. Я вхопилася за цей матеріал і почала з ним працювати.

Згодом я занурилася у різні напрямки. Поїхала на місцевість і почала проводити невеликі інтерв’ю з місцевими житель_ками, які пам’ятають ці події. Вони відбулися не так давно — у 1996 році. Мені було цікаво, що люди про це думають і що пам’ятають. Тобто лише архіву виявилося недостатньо, щоб розказати цю історію. Мене як мисткиню цікавило саме це дивне трагікомічне поєднання. Можливо, це навіть такий гумор із гірким присмаком. У своїх проєктах я часто користуюся цим прийомом — гумором.

Розмови з мешкан_ками надихнули мене на конкретні образи: металеві овочі, коренеплоди, які нагадують ракети, що за часів холодної війни закопували в землю на півдні.

Їхні відповіді насправді стали центром проєкту, тією ниткою, через яку проходить усе інше. Я думаю, що через нестачу інформації, відсутність рефлексії та усвідомлення того, що взагалі відбулося, люди починають винаходити, придумувати, міфологізувати ці події. Ці міфи стали основою проєкту. Саме тому він частково складається з цитат з інтерв’ю та архівних матеріалів. Через них також розгортається візуальний наратив, на який нанизується візуальний матеріал. Текст у більшості моїх проєктів є таким стрижнем. Тут він також є невід’ємною частиною роботи, і без нього неможливо розповісти цю історію.

Я сама звідти, з того регіону. Мої батьки живуть у Південноукраїнську, мама з братом, у Благодатному в нас дача, у Первомайську є багато знайомих. Я почала просто з тих людей, які там живуть і жили в той період: знайомих, чиїхось сусід_ок.

У мене було багато контактів, до яких я могла прийти, все розпитати й записати на аудіо. Іноді я навіть не записувала, а просто швидко занотовувала. Мені було доволі легко отримати доступ до цього регіону й людей.

Так, я приходила до людей, і вони знали, що ми будемо проводити інтерв’ю, що я розпитуватиму їх про певні речі. Але саме те, що я виросла в цьому регіоні й нічого не знала про його ядерне минуле, і стало для мене мотивацією зробити цей проєкт. Я взагалі не знала, що там у нас є всі ці «точки», як їх називають місцеві, — місця, де під землею стоїть ракета. Тобто майже в кожному селі була така точка.

У музеї є карта, на якій позначено, де вони розташовувалися. Коли я її побачила, то була шокована, що вони були всюди навколо. І я нічого про це не знала.

Коли я почала розпитувати спочатку своїх батьків, а потім знайомих, то чула приблизно одне й те саме: «Ну, так, у нас було, у нас була ядерка, усе в нас було. А зараз що? А зараз немає. А чого? А віддали». І все. А я думала: як це взагалі могло існувати?

Це стало для мене справжнім відкриттям. І саме ця відсутність рефлексії щодо надзвичайно важливої події й мотивувала мене зробити цей проєкт.

Найцікавіше, що взагалі немає жодного сліду. Саме тому я фотографую поля, де колись під землею була зброя. Ми їздили, наприклад, у Благодатне, і мені показували місце, де, за спогадами місцевих, була одна з таких точок. Там просто невеликий схил, насип. Тобто ти ніколи не подумаєш, що тут узагалі щось було. Просто поле, все засіяно.

Я знаю, що у Хмельницькій області, коли я досліджувала цю тему, траплялися закинуті споруди, схожі на напівбункери. Я бачила відео, де люди лазили по цих дивних місцях. У нас таких місць немає.

Я доволі довго шукала свою мову, яка буде саме моєю. Навчалася працювати з різними видами фотографії й дуже швидко, методом спроб, зрозуміла, що суто документальна фотографія — це не моє. Комерційна — не моє, фешн — теж не моє і так далі. Я експериментувала, і зрештою це виявилося моїм. Відтоді я поєдную ці методи.

Я роблю колажі, але зараз радше називаю це зманіпульованою фотографією. Я знайшла кілька цікавих назв, які є точнішими, ніж «колаж». Тому що слово «колаж» передбачає, що його можна зробити з чого завгодно: з предметів, журналів тощо. А я все-таки завжди беру за основу фотографію і змінюю її сенс за допомогою різних методів маніпуляції. Це може бути цифрова маніпуляція або ручна. Зараз я також експериментую зі штучним інтелектом, але основою все одно залишається фотографія. Моя мета — змінити значення зображення, його сприйняття. Тому я й тяжію до цієї назви, коли говорю про свій метод роботи. Але в даному проєкті я використовую поєднання документальної фотографії ландшафтів, архівів і маніпульованого фотографічного зображення.

Там є одна фотографія, на якій я натискаю червону кнопку. Хоча спочатку я не планувала якось включати себе у проєкт. 

Загалом, цей проєкт для мене складніший у роботі, але водночас і цікавіший, тому що я намагаюся не концентруватися на власній оптиці, а подивитися на цю подію крізь призму різних людей, фактів і матеріалів. Мені здається, що це складніше, але цікавіше — братися за такі теми, які не стосуються тебе безпосередньо. Це хороший фундамент, від якого можна рухатися далі, до більш масштабних тем.

На виставці велика чорно-біла колажована фотографія, створена на основі архіву, може бути справді дуже великою. Я можу навіть вивести її на перший план. Якщо в онлайн-проєкті вона стоїть на початку, то у виставковому просторі може стати центром, від якого відходитимуть усі інші зображення. Ще в мене є овочі, вилиті зі свинцю, які також можуть стати частиною експозиції.

У мене є майстер, є асистент — так я маю розповідати! (сміється). Насправді ж я сама займалася литтям свинцю. Свинець плавиться приблизно при 300 градусах, і його цілком реально відливати. Але важливо дотримуватися всіх правил безпеки. Я купила п’ять кілограмів свинцю, зробила гіпсові форми й відливала все це в себе у дворі.

Я робила зліпки справжніх овочів, а потім відливала їх у металі. Ідея використовувати саме свинець полягала в тому, що це кабельний свинець — той, який використовувався в кабелях, прокладених під землею. Тобто тут є певний зв’язок. Крім того, свинець асоціюється зі зброєю, адже з нього відливають кулі.

Моя головна ідея цих образів металевих овочів полягає в тому, що колись у нас була зброя, а тепер замість неї — картопля. Я беру картоплю й перетворюю її на щось схоже на зброю. Або огірки, які стають важкими й нагадують кастети.

Це не перший мій досвід. Ми з Олею Черних уже зробили кілька проєктів. Мій перший досвід роботи з кіно був такий: працювала сценаристкою на кількох телевізійних проєктах, а потім сама написала сценарій короткометражного фільму. Оля була режисеркою.

Зараз у нас є майбутній фільм із робочою назвою «Моя дорога Віра», де я виступаю співрежисеркою. Але він поки що на етапі розробки. Він базується на моїй попередній роботі — фотокнизі «Моя дорога Віра». Він про дружбу, про стосунки між мною та моєю подругою, яка живе у Штатах і є американською військовою. І про стосунки між Америкою і Україною.

Я зробила цю фотокнигу у 2020 році. Вона була доволі успішною у спільноті фотокниг, отримала різні нагороди, та й сама історія дуже цікава. А потім якось так склалося, що почалася війна, змінилися американо-українські відносини, і ми вирішили, що треба звернутися до цієї теми у формі фільму.

А «Ілюзія тихої ночі» — це цікава історія. Вона дуже нетипова для того, як зазвичай створюють фільми. Спочатку я мала ідею зробити відеоінсталяцію. Я була на якійсь резиденції, і мені постійно приходили сповіщення, де що летить, що треба кудись іти, ховатися. А тут я сиджу собі спокійно, вночі, і ти не розумієш, як у тебе вдома в той самий час може відбуватися все це.

Я поділилася ідеєю з Олею: мовляв, було б класно зробити інсталяцію, увімкнути в одній кімнаті багато стримів одночасно, щоб люди заходили й дивилися, що таке українська ніч. Ми подумали, що це класна ідея, але реалізувати її практично нереально, і забули про неї. А потім з’явився конкурс «Суспільного» на авторський документальний фільм.

Ми подумали: а може, подати цю ідею як фільм? І дуже швидко написали односторінковий опис — одна ніч в Україні, одночасно в усіх регіонах під час війни. Були впевнені, що нам не погодять цей проєкт. Він дуже ризикований: зйомки під час комендантської години, на окупованих територіях, під час військових подій. Ми описали все, що хотіли зробити, і зрештою виграли цей конкурс. Я була співавторкою ідеї, а також писала сценарій, який потрібно було подати на конкурс.

Сама ідея зняти одну ніч, звісно, була цілком реальною. Але підготовка виявилася дуже складною. Я брала участь у пошуку локацій, домовленостях із людьми та інших підготовчих процесах. Ідея залучити людей до зйомок теж виникла не одразу. Спочатку ми не хотіли робити опен-кол, думали, що зніматимуть лише запрошені оператор_ки. Але після того, як ми виграли конкурс і склали список локацій, я написала сцени й побачила, що ми просто не зможемо реалізувати задум лише силами оператор_ок. Тоді  ми вирішили, що треба залучати самих людей. Я дуже люблю вернакулярні речі. 

У процесі монтажу ми так і розділили матеріал між собою: Оля разом із монтажеркою переглядала одну частину, відзняту оператор_ками, а я — іншу — подані відео з опен-колу. Я дуже щаслива, що була залучена до цього процесу, тому що побувала в усіх цих кухнях і квартирах, ніби одночасно опинилася в різних світах. Я зробила першу селекцію матеріалу — відібрала те, що могло підійти для монтажу. І в самому монтажі я теж брала участь.

Так, у нас є набагато більше матеріалу, ніж увійшло у фільм, і з нього можна зробити прекрасну відеоінсталяцію. Я вже приблизно розумію, як це могло б виглядати. Залишається знайти інституційну підтримку для створення такої роботи.