Між свідченням і політичним аргументом. Досвід Руанди у комеморації геноциду проти тутсі

Цього вересня я поїхала до Руанди за програмою TheMuseumsLab, щоб вивчати меморіали геноциду проти тутсі у 1994 році. Як мистецтвознавиця й дослідниця я працюю зі складною та незручною спадщиною, зокрема — українською радянською історією. Все, що я бачила в меморіальних установах, немов дублювало українську стрічку новин: фотографії тіл на вулицях, масові поховання, вбиті діти. Різниця була хіба в тому, що тут ці образи аж надто ретельно вибудувані, дистильовані й керовані. Тоді як ми маємо справу з безперервним неконтрольованим потоком смерті, болю і жаху, і тому поступово втрачаємо можливість дивитися на інші трагедії відсторонено — не впізнаючи, не порівнюючи, не накладаючи побачене на власний досвід.

Цей текст — спроба зібрати мої роздуми про комеморацію, її етичні межі та інструменталізацію смерті. Хоча насправді я маю більше питань, аніж відповідей. Коли смерть стає пам’яттю, а коли — експонатом? Меморіал — це місце для пам’ятання чи для горювання? Чи потрібно, щоб глядач_ка здригну_лася від жаху? І чому саме тепер, коли ми щодня ховаємо загиблих цієї війни, ми ще й викопуємо мертвих минулого?

Тутсі, хуту та тва як групи існували в Руанді ще до колонізації. Тутсі переважно займалися тваринництвом і через це були багатшими, хуту — землеробством, тва — гончарством і полюванням. Межі при цьому були рухливими: хуту, який розбагатів на худобі, міг стати тутсі, і навпаки[1].

Колоніалізм цю нерівність закріпив і расизував. Німецька, а згодом бельгійська адміністрація (Бельгія контролювала країну з 1916 року, а з 1922-го керувала нею як підмандатною територією Ліги Націй) спиралася на тутсі-еліту[2]. Підґрунтям стала «хамітська гіпотеза»: тутсі оголосили «вищою», нібито прийшлою з півночі расою, а різницю між групами «підтверджували» антропометричними вимірами. У 1926–1931 роках бельгій_ки скасували традиційну систему, за якої частину місцевих начальни_ць становили хуту, і посади майже повністю перейшли до тутсі. У 1933–1934 роках після перепису бельгій_ки записали етнічну належність у посвідчення особи, і вона стала спадковою, за батьком. Перейти з однієї категорії в іншу стало практично неможливо.

Наприкінці 1950-х, коли еліта тутсі почала вимагати незалежності, Бельгія та католицька церква змінили ставку й підтримали хуту. «Соціальна революція» 1959 року супроводжувалася погромами тутсі, і влада перейшла до хуту ще до проголошення незалежності 1 липня 1962 року. Колонізатор_ки пішли, а поділ залишився — і в суспільстві, і в документах. Насильство проти тутсі повторювалося, і сотні тисяч людей були змушені тікати з країни[3].

А далі до справи долучилися францу_женки. Руанда ніколи не була французькою колонією, але була франкомовною, і в Парижі її вважали частиною своєї сфери впливу у франкофонній Африці. Франція підтримувала режим Жювеналя Хабіарімани, який прийшов до влади внаслідок перевороту 1973 року, а з 1975-го мала з Руандою угоду про військову допомогу.

У 1987 році в Уганді діти тутсі-вигнан_ок заснували Руандійський патріотичний фронт (РПФ) і вимагали права на повернення біжен_ок і зміни режиму Хабіарімани. Багато бій_чинь фронту воювали в угандійській армії й розмовляли англійською, тож у Парижі РПФ сприймали як англомовну загрозу французькому впливу[4].

У жовтні 1990 року РПФ вторгся в Руанду, почалася громадянська війна. Франція направила війська, навчала руандійських офіцер_ок і постачала зброю. У 1993 році сторони підписали в Аруші угоди про розподіл влади, але екстреміст_ки хуту їх не прийняли. 6 квітня 1994 року літак Хабіарімани збили над Кігалі, і наступного дня почався геноцид. Його організували уряд і армія: списки жертв, блокпости, ополчення інтерахамве, місцеві адміністрації, які збирали людей на «роботу». До вбивств залучали цивільних — сусід_ок, колег, родич_ок. Основним знаряддям було мачете, звичайний сільськогосподарський інструмент, яким рубають банани та чагарники. Убивали тутсі, а також поміркованих хуту, які не підтримували екстреміст_ок або намагалися рятувати сусід_ок.

Особливо доклалися до геноциду місцеві медіа. Радіо RTLM називало тутсі «тарганами», закликало їх убивати і в прямому ефірі зачитувало імена, адреси та номери автомобілів тих, хто переховувався. «Глибоко занепокоєні» Європа і США знали про ці події. Ще 11 січня 1994 року командувач миротвор_иць ООН генерал Ромео Даллер повідомив до Нью-Йорка про підготовку до винищення тутсі й просив дозволу захопити схованки зброї, але штаб ООН відмовив. Коли геноцид почався, Даллер просив заглушити сигнал RTLM. У Пентагоні визнали це неефективним і дорогим; серед аргументів посадов_иці згадували й міжнародні угоди про мовлення та свободу слова[5]. Європей_ки евакуювали своїх громадян_ок, а 21 квітня Рада Безпеки ООН скоротила місію з приблизно 2500 до 270 осіб, яким заборонили втручатися. За сто днів було вбито майже мільйон людей.

Паралельно РПФ під командуванням Поля Каґаме відновив наступ і до середини липня взяв під контроль майже всю країну. Саме його військова перемога зупинила геноцид. Близько двох мільйонів хуту, серед них і організатор_ки геноциду, втекли до сусідніх країн. Міжнародний трибунал засудив понад шістдесят організатор_ок, а громадські суди гачача[6] розглянули майже два мільйони справ проти рядових виконав_иць убивств. Хто зізнавався — отримував менший строк і частину покарання відпрацьовував на громадських роботах. Тож сьогодні вбивці та родини їхніх жертв часто живуть поруч.

Каґаме при владі з 1994 року, президент з 2000-го, і щоразу переобирається з майже одностайним результатом. Етнічних категорій офіційно більше не існує: графу про етнічну належність прибрали з посвідчень ще 1995 року, і тепер усі — руандій_ки. За «дивізіонізм» та «ідеологію геноциду» садять у тюрму. А в останню суботу місяця країна виходить на умуганду — обов'язкову громадську роботу: прибирають вулиці, ремонтують дороги, будують житло для найбідніших, а потім збираються на зустріч із місцевою владою.

Пам'яттю про геноцид опікується Міністерство національної єдності та громадянської відповідальності. Воно суворо стежить за офіційним наративом: версія причин, перебігу й наслідків геноциду одна.

У повсякденному міському просторі Кігалі, поза меморіалами, слідів геноциду майже не видно. У 2007 році місто затвердило концептуальний генплан, розроблений американським бюро OZ Architecture; детальні плани згодом готувала сінгапурська компанія Surbana. Влада не приховувала, що орієнтується на сінгапурську модель, а журналіст_ки й дослідни_ці почали називати цей проєкт «африканським Сінгапуром». Щоб звільнити місце, держава експропріювала та зносила цілі квартали неформальної забудови, а мешкан_ок переселяла на околиці. З 2012 року всі персоніфіковані топоніми замінили на коди з цифр і літер.

Проте досі використовується усталена назва Руанди — «країна тисячі пагорбів» (з французької Pays des mille collines), яка безпосередньо асоціюється з геноцидом. Радіо, що в прямому ефірі закликало вбивати тутсі, називалося «Вільне радіо й телебачення тисячі пагорбів». У готелі «Тисяча пагорбів» у центрі Кігалі під час геноциду ховалися понад тисячу людей. Цю історію показали у фільмі «Готель Руанда», а прототипа його головного героя, тодішнього менеджера готелю Поля Русесабаґіну, згодом відомого критика Каґаме, у 2021 році засудили в Руанді до 25 років ув'язнення за тероризм через зв'язки з опозиційним угрупованням, яке мало збройне крило. Його прихильни_ці вважали суд несправедливим, а у 2023 році вирок пом'якшили і Русесабаґіну звільнили. Сьогодні готель працює як звичайний, і сам простір нічим не натякає на те, що тут колись відбувалося. За словами Ассумпти Муґіранези, руандійської дослідниці геноциду та співзасновниці IRIBA Center for Multimedia Heritage у Кігалі, якби тут позначали кожне місце вбивства, меморіалом стало б усе місто, а за ним і вся країна.

Для пам'яті відвели окремі місця — це мережа меморіалів по всій країні. Колись їх було понад двісті, тепер держава поступово їх об'єднує. Чотири з них з 2023 року внесені до Списку світової спадщини ЮНЕСКО. Одне місце в центрі столиці все ж залишили зі слідами трагедії — будівлю парламенту, колишню Національну раду розвитку. З грудня 1993 року, за Арушськими угодами, тут розмістили політиків РПФ і батальйон із шестисот бій_чинь для їхньої охорони. Коли почався геноцид, будівлю атакували урядові війська, а батальйон тримав оборону і, за офіційною версією, рятував цивільних. Пробоїни від куль і снарядів на фасаді навмисно зберегли. Усередині з 2017 року працює Campaign Against Genocide Museum. Він розповідає історію так, як її бачить РПФ: геноцид зупинила армія під командуванням нинішнього президента. Експозиція майже повністю складається з друкованих постерів: детальна хронологія військових дій і одна постать у центрі — Поль Каґаме.

Попри те, що я готувалася і налаштовувалася на відвідування меморіалу в Кігалі (Kigali Genocide Memorial), це було занадто. Хронологічно вибудувана експозиція дуже детально розповідає про перебіг подій, про жорстокість, безвихідь, страждання. А наприкінці демонструють людські останки. Після цього заплаканих (плакали всі) відвідувач_ок ведуть до масової могили покласти квіти.

У меморіалі в Кігалі після екскурсії з відвідувач_ками працюють психологи_ні. Нам запропонували рольову гру про прощення. Кож_на учасни_ця отрима_ла якусь роль: хтось був тим, хто вижив, хтось — убивцею, хтось тим, хто допомагав, чи тим, хто просто спостерігав. Потім ведучі зачитували твердження про прощення, а ми мали відреагувати на них, уявляючи себе на місці свого персонажа. Учасни_ці з однаковими ролями щоразу реагували на те саме твердження по-різному. Гра наче доводила, що кожен досвід і кожна доля унікальні. І як би не хотілося вигадати загальний рецепт прощення, навряд чи він можливий.

Ще один меморіал — Меморіал геноциду у Нтарамі (Ntarama Genocide Memorial) в окрузі Бугесера, приблизно за 30 км від Кігалі. Спершу коридор із детальною хронологією подій: тексти, відео, свідчення тих, хто вижив, і свідчення вбивці. Потім церква, де вбили тисячі людей, які там ховалися: черепи зі слідами мачете, закривавлений одяг, особисті речі, молитовники… Далі відвідувач_ки спускаються у склеп. Це довгий вузький коридор із розгалуженнями, а вздовж стін, від підлоги до стелі, — труни. Схоже на лабіринт, і вузьким проходом треба йти аж до виходу з іншого боку. Драматургія простору меморіалу чітко продумана і, здається, не передбачає іншої поведінки відвідувач_ок. Насамкінець знову покладання квітів.

Така дуже детальна, навіть навʼязлива демонстрація смерті й людських решток шокує, лякає і, мені здається, не наближає до розуміння трагедії. Уже згодом, трохи оговтавшись, ми з колегами обговорювали етику такої репрезентації: як саме експонують людські останки, чи брали спільноти, ті, хто вижив, і родини загиблих, участь у цих рішеннях. І чи не стає такий меморіал для них ретравматизацією. Я не можу уявити, як сюди приходить людина, яка пережила ті сто днів. Або та, чиї рідні лежать у цьому склепі.

Утім, дослідниця Джулія Фібах кілька років розмовляла з вижилими, які працюють у меморіалах. Вона з’ясувала, що ідею виставити тіла в колишній школі в Мурамбі висунула не держава, а асоціація вижилих: вони хотіли зберегти докази. На маленьких сільських меморіалах вижилі досі доглядають за останками, миють кістки, приносять фотографії загиблих. Один із них розповідав їй, що у склепі почувається вдома[7].
Та різниця ж не в самих кістках, а в тому, хто, як і кому їх показує. Для вижилого це може бути сусідка. Для держави — аргумент. Смерть важко поставити під сумнів. Можна сперечатися з трактуванням історії, з пам’ятником, з назвою вулиці. З черепом зі слідом від мачете сперечатися неможливо. І той, хто говорить від імені мертвих, ніби привласнює собі частину цієї беззаперечності.

Американська антропологиня Кетрін Вердері у книжці «Політичне життя мертвих тіл» (1999) розглядала, як після падіння соціалізму у Східній Європі мертвих масово викопували, переносили й перепоховували. Щоразу йшлося не так про самих мертвих, як про те, яку історію хочуть розповісти через них живі. Вердері пояснює, чому мертві для цього такі зручні. Тіло — матеріальне: його можна викопати, перевезти, покласти, показати. Але саме воно нічого не каже, і його можна прочитати по-різному. І сказати за нього те, що треба[8].

У Руанді за всіх мертвих говорить держава. І тут відбувається непомітна підміна. Злочин беззаперечний: череп зі слідом мачете не потребує додаткових доказів. Ця беззаперечність ніби переходить і на державу, яка говорить від імені жертв. Піддати сумніву офіційний наратив означає ніби піддати сумніву саму трагедію, а за це, нагадаю, там передбачена кримінальна відповідальність. Шок від побаченого унеможливлює запитання, сакралізація жертв не передбачає сумнівів. Freedom House у звіті 2026 року визнає, що уряд Каґаме забезпечує стабільність і економічне зростання, але водночас придушує політичне інакодумство[9]. Мертві, особливо коли їх так багато, стають надійною опорою для пропаганди або й авторитаризму.

Свого нинішнього вигляду руандійські меморіали набули вже у 2000-х, коли пам'ять про геноцид стала важливою складовою державної політики. І я ніде не побачила слідів стихійних меморіалів, які зазвичай з'являються на місцях трагедій одразу: свічки, квіти, дитячі іграшки, що згодом перетворюються на щось довговічніше — камені, невеликі скульптурки, таблички з іменами. У перші роки після геноциду родини самі шукали й викопували тіла рідних, щоб поховати їх по-людськи, — такою була комеморація, кажуть місцеві. А виставляти останки почали там, куди приїжджали чужі. 

Історик Тімоті Лонґман описує комеморацію в Мурамбі у квітні 1996 року: мініст_ерки, дипломат_ки, працівни_ці ООН, іноземні гості, а в класах колишньої школи — розкладені тіла, вкриті вапном, кожна кімната зі своєю «темою»: в одній — тіла зі слідами мачете, в іншій — діти, ще в іншій — жінки. Політики_ні виголошували промови на тлі цих тіл, і Лонґман тоді зрозумів, що мертвих використовують для політичного висловлювання. Коли він повернувся 2001 року, тих тіл уже не було: їх поховали, як і обіцяли. Натомість привезли інші, з масових поховань по всій провінції, і кімнат з останками стало більше. Відвідувач_кам про це не кажуть. На питання, хто сюди приходить, гід відповів: інозем_ки, іноді — люди з Кігалі, місцеві — ніколи[10]. 

Хто саме вирішив виставити тіла — дослідни_ці сперечаються досі. Джулія Фібах наводить свідчення, що ідея належала місцевій асоціації вижилих, які хотіли зберегти докази для історії[11]. Лонґман стверджує, що експозицію організувала держава, а вижилі, з якими він говорив, вважали показ тіл образливим[12]. Можливо, праві обоє — не варто шукати однозначності, коли йдеться про мертвих, коли змішуються особисте горе і політика.

Коли люди горюють за своїми, їм потрібні ім'я, могила, фотографія, місце, куди можна прийти. Коли пам'ять вибудовує держава для сторонньо_ї глядач_ки, мертве тіло перетворюється на експонат. Великі національні меморіали розраховані передусім на іноземних відвідувач_ок, а в маленьких сільських, де вижилі самі миють і доглядають кістки, з'являється відчуття дому: склепи прикрашають фотографіями, намистами, речами загиблих. Доглядач меморіалу у Сьяхінді розповідав їй, що серед тіл на полицях лежить його сусідка, вчителька з села, якій він тепер «дає спокій»[13]. Тут це чиїсь конкретні мертві, а у великих меморіалах, куди привозять делегації й турист_ок, мертві узагальнюються, замість імен — кількість.

Це перегукується з тим, як у СРСР після десталінізації в країні вже не було головного лідера-ідола, і цю роль держава переозначила так, що її відвели всім загиблим у Другій світовій. Радянська влада свідомо створювала масові поховання як сакральні місця. Історикиня Ірина Склокіна пише, що розпорошені солдатські могили з полів, лісів, узбіч викопували і перепоховували у великі братські могили. Тіла різних періодів і різних людей, військових і, ймовірно, цивільних часто об'єднували просто з прагматичних причин і через брак ресурсів, а пам'ятник ставили на честь солдатів. Про загиблих мали пам'ятати не через жалобу й визнання особистої трагедії, а в дусі колективної мобілізації, гордості й оптимістичного погляду в майбутнє[14]. І такі могили з'являлися навіть у середмістях, на площах і в парках, серед повсякденного життя.

Стратегічне і довговічне рішення. Як показала українська декомунізація — знести пам'ятник нескладно, а от розкопати могилу набагато важче, передусім на символічному рівні. Ексгумувати радянські військові поховання в Україні почали активно після 2022 року. Офіційно — щоб звільнити місце для загиблих у цій війні й прибрати маркери окупації. Але, на моє переконання, ці рішення були радше політичною маніфестацією. Ексгумації супроводжували урочисті заяви посадов_иць. Червона армія була багатонаціональною, у ній воювали мільйони представни_ць різних національностей, тож серед похованих, напевно, були й україн_ки. Але цього ніхто не перевіряв. Для Львова всіх назвали «окупантами» й «енкаведистами», а мер міста запропонував обміняти викопані останки на українських полонених, тобто фактично зарахував усіх до росіян[15].

Цього року Офіс Президента і Кабмін вирішили повернути в Україну останки лідер_ок ОУН, похованих за кордоном. У травні 2026 року з Люксембурга привезли Андрія Мельника та його дружину Софію, у серпні з Роттердама — Євгена Коновальця. Це спровокувало суспільні дискусії, однак я хотіла би звернути увагу на інше. Поховали їх на Національному військовому меморіальному кладовищі, на ділянці, яку назвали «Пантеоном видатних українців». Але справжнього Пантеону ще немає: закон про нього ухвалили лише в липні, а для комплексу на території Києво-Печерської лаври тільки готують архітектурний конкурс[16]. Тож мертвих привезли перепоховати, щоб згодом перепоховати знову. Якийсь безкінечний хоровод мертвих.

Не існує універсального рішення для комеморації. Чи мають меморіали лякати та приголомшувати? Чи потрібно довести людину до жаху й заціпеніння, щоб вона зрозуміла масштаб трагедії? Чи мають пам’ятники повчати й пояснювати нам, що саме ми повинні пам’ятати і як вшановувати? І де між доказом, повчанням і символом залишається місце для горювання?

Ми постійно бачимо, як в українських соцмережах поширюються фотографії вбитих чи фрагменти тіл. Звісно, це докази і свідчення, котрі нам потрібно показувати, аби вказувати на російські злочини, щоб їх бачили й чули у світі. Але неважко помітити, як такі зображення естетизуються: їх кадрують, обробляють, накладають текст, перетворюють на символи, а іноді — майже на листівки.

Дискусія про те, чи показувати мертвих і як, триває в Україні від перших місяців вторгнення. Після звільнення Бучі у квітні 2022 року знімки тіл на вулицях поширювали і численні світові агенції, й українські посадов_иці. Найвідомішою серед них стала світлина Reuters від 2 квітня: рука загиблої жінки з яскраво-червоним манікюром[17]. Поступово образ зажив власним життям, червоний манікюр з чорною землею перетворився на знак, його повторювали безліч разів. Майже через чотири роки після публікацій цього кадру спалахнув скандал через рекламу манікюрного салону: руки з червоними нігтями, вкриті землею. Багатьом це одразу нагадало фото з Бучі й кадри ексгумацій, і допис видалили після хвилі обурення[18]. Тобто естетизація мертвого тіла відбувається вже після публікації. Спочатку автор_ка робить кадр, а потім людська увага вихоплює з-поміж інших зображень. Якщо для новинних редакцій існують хоча б якісь норми та рекомендації, то соцмережі керуються шок-контентом і клікбейтом. Мертві тут знову стають інструментом, тільки вже не держави, а уваги: їхні тіла працюють на охоплення, перегляди, реакції.

Мертві стають особливо зручними тоді, коли живим потрібно щось довести. Їх можна виставити як доказ злочину, перетворити на символ героїзму чи окупації, викопати й перенести, щоб позбутися одного минулого, або, навпаки, привезти здалеку, щоб утвердити інше. За мертвих говорять живі — і що важливішу політичну роль їм відводять, то менше місця залишається для памʼяті про людину.

«І мертвим, і живим, і ненародженим» — цей рядок Шевченка міг би стати орієнтиром для комеморативних практик. Для кого створюються меморіали? Для мертвих — щоб ушанувати кожного й кожну особисто. Для живих — щоб оплакувати. Для ненароджених — щоб пам'ятати. І важливо, щоб жодна з цих «цільових груп» не залишилася поза увагою.

До речі, торік міністр національної єдності Руанди Жан-Дамаскен Бізімана сказав, що останки з меморіалів рано чи пізно доведеться поховати: вони руйнуються і не можуть зберігатися вічно[19]. Тридцять років ці кістки були доказами, аргументами, експонатами, і тепер їм нарешті дозволять спочити в мирі.