Серед тих, хто цікавиться історією київської архітектури і образом міста, популярним є вислів «Київ, який ми втратили». Але те, що ми дійсно втратили — це, скоріше, не архітектура, а те, що непомітно існувало між нею.
Гугл-пошук видає понад 1 мільйон 320 тисяч результатів на цей запит (російською мовою). Зазвичай, втрачений Київ асоціюється із десятками і сотнями знесених за останні 25 років зразків забудови пізньоімперського часу, зниклим із центру міста трамваєм та знищенням традиційних образів вулиць міста через неконтрольовану висотну забудову. Цей процес — постійна трансформація забудованого середовища — неодмінно супроводжує існування будь-якого міста. А надто, столицю новоутвореної держави в перехідний період, який затягнувся на чверть століття.
У зміні міської забудови, появі нових споруд і зовсім нових типів споруд на місці старих відкладається надлишковий фінансовий капітал. І, чим більше міська і державна економіка стає неоліберальною і глобалізованою, тим швидшими і масштабнішими є ці процеси. Причиною знищення історичної забудови і появи нових висотних офісів чи розпластаних по землі молів у центрі Києва може бути, в тому числі, і глобальний капітал (офшорний капітал також є глобальним), інвестиції якого координуються зі штаб-квартири в Лондоні чи іншому глобальному місті. Змінити ці процеси можливо лише через боротьбу з причинами.
Але очевидно, що «Київ, який ми втратили» — це, радше, не архітектурний Київ, а пейзажний. За часи незалежності в столиці України втрачено urban landscape, який складали не окремі знакові будівлі на правому березі Дніпра, а складна комбінація соціального і просторового. А саме: природного рельєфу, окремих пам’яток з усталеними видами на них, міської інфраструктури (насамперед громадського транспорту — трамвая, метро), планування і рядової забудови, причому, як історичної, так і нової масової житлової, яка з’явилась в два останні десятиліття радянської житлової програми.
Ці процеси почались, звісно, не в 1991 році. Але зараз неможливо сказати, що де-небудь в Києві все ще існує urban fabric — неперервна міська тканина, яка формує фон, нульовий рівень сприйняття соціальних відносин, практик, історій, процесів. Всі великі розриви в міській тканині, які з’явились за останні 25 років як наслідок обертання капіталу, підкреслюють соціальні та просторові протиріччя і нерівності. Тому вони і сприймаються так болісно тими, хто залишається пасивними заручниками і спостерігачами нових форм виробництва простору.
Несвідомо — киянами і киянками, які відчувають, як деградувало їхнє традиційне житлове середовище, байдуже, чи це радянський Виноградар, оточений з усіх боків більш масштабною забудовою, чи Старий Київ або Липки, з яких відсутність дешевих крамниць і послуг та можливість здати житло заможним іноземцям поступово витісняють старих мешканців.
Усвідомлено — активістами міських ініціатив, які прагнуть змінити усталені статуси-кво і зберегти бодай щось. Саме тому люди так жалкують за останніми уламками старого Києва — одинокими будинками на повністю знесених вулицях — бо вони слугують точками прив’язки до колишнього міського ландшафту, що асоціюється з приємними спогадами про міську повсякденність.
Цікаво, що жодна зі споруд на цьому популярному пізньорадянському узагальненому образі Києва не зникла, всі вони продовжують стояти. Тоді, у 1980-х, архітекторів та «відповідальних за пейзаж» партійних ідеологів радувало ось це протиставлення старого і нового: коли вже дозволене (храми), або просто звичайне старе (громадські споруди та пам’ятки) створювало прекрасний фон для модерністських веж. І навпаки, храми на тлі сучасних готелів та мостів здавалися особливо древніми, і тому цінними. З тих часів зник власне ландшафт, якщо хочете — ось та буйна зелень (в буквальному сенсі) на малюнку, яка все це зшивала докупи.
Минуло 25 років перехідного періоду, і популярний туристський образ Києва сильно очистився — з нього вимилися як «радянські» модерністські вежі та мости, і залишилися лише скупі храми та радянські ж Золоті Ворота, до яких додалась кітчева колона Незалежності. На користь зникнення саме впізнаваного киянами урбаністичного ландшафту говорить те, що вся нова київська архітектура, що з’явилась після 1991 року, не увійшла в канон: в стійких більш-менш офіційних образах міста в медіа, рекламі, підручниках вона відсутня.
Питання, коли зниклий і розірваний ландшафт нового Києва увійде в образний канон, залишається відкритим.
Ця публікація є колонкою, яка висвітлює приватну думку автора, що може не збігатися з позицією редакції Mistosite або Аналітичного центру CEDOS. Ми запрошуємо всіх охочих до дискусії і будемо раді опублікувати ваші колонки на цю та інші теми.
