Код міста — це довгострокова програма формування креативної економіки та створення умов для сталого розвитку міст, яка зініційована і координується громадською організацією «Ґараж Ґенґ». 2017 року в її рамках вже вдруге відбулося «Метамісто» — проект, який допомагає містам та їх мешканцям виявити вектори культурного, урбаністичного, економічного, особистісного розвитку та посилити міжміську взаємодію. Цього разу він був орієнтований на 6 міст Сходу: Костянтинівку, Покровськ, Добропілля, Бахмут, Сєвєродонецьк та Лисичанськ.
Ми поговорили про проект, його виклики та висновки з командою «Метаміста»: архітекторами Романом Сахом і Костянтином Кучабським, координаторкою проекту Анастасією Парафенюк і куратором напрямку «міфологема» Олександром Михедом.
Про урбаністичний напрям «Коду міста»
2008 року Гараж Генг починав з заїздів по містах та інтервенцій впродовж дня. Код міста у 2014-му був поверненням до роботи напряму з людьми.
На першому етапі були арт-хакатони у Києві, Франківську, Дніпрі. Ми пропонували менторську підтримку ініціативам, які хочуть працювати з проектами в містах. Два дні експромту: організувати команду, сформулювати ідею, дослідити проблематику і запрезентувати продукт. Архітектурні воркшопи, які були частиною хакатонів, виявилися малоуспішними: поспілкувалися, потусили з місцевими, трошки прониклися. Взяли це за основу і сформували запит на збільшення часу.
На другому етапі — Метамісто 2016 — було 6 міст по 5 днів. Ми розуміли, що має бути певний запит, локальний організатор, який вже зробив попередню роботу. Не можна просто приїхати на пару днів і почати щось робити, потрібно більше відчувати проблематику.
Люди не звикли працювати з наскоку, немає довіри і розуміння
У Краматорську домовилися з локальними партнерами про те, що вони знайдуть локацію для інтервенції і вирішать юридичні нюанси. Коли приїхали на місце, вона була не узгоджена і навіть не зовсім підходила. Якщо ми довіряємось і залучаємо локальних координаторів, потрібно це контролювати. Ми мали 5 днів для роботи, але витратили їх на узгодження локації в режимі експрес. Люди не звикли працювати з наскоку, немає довіри і розуміння. Ми доводили, що хочемо щось добре зробити, підготували масу ескізів, але це не увінчалось успіхом. Їм потрібно все узгодити, подумати, порефлексувати.
На третьому етапі — Метамісто 2017 Схід — ми працювали 10 місяців з 6 містами, було багато поїздок. Ці проекти краще інтегрувались у простір. Ми приїжджали раз, другий, приїжджали третій, четвертий, п’ятий. Люди до нас звикали, ми сіяли думки, обговорювали ідеї. Переживали з ними, змирювалися, вони забували про нас. Потім ми знову приїжджали, нагадували про себе. Це була поступова робота з недовірою, щоби в них не було травми, шоку.
Про публічний простір
Наші пропозиції були досить претензійні: в розумінні багатьох, благоустрій в публічному просторі — це створення місць для скупчення наркоманів і алкоголіків. Ми стикаємося з цим всюди, боремося весь час. Поняття «публічний простір» ще не зовсім розкрито для широкого загалу. Немає розуміння, що це, як працює, для чого. В Україні велика перевага надається приватному, яке можна контролювати: інвестуєш і не переживаєш, чи ти можеш це зберегти. Натомість, публічний простір — це те, що ти зберегти не можеш.
Перша проблема публічних просторів — це відсутність освітлення і базової інфраструктури. Складається враження, що все у публічному просторі приречене, тому не варто витрачати на нього свої ресурси. Люди розуміють, що це круто, але бачать це як утопію. Ми розуміли, що все може бути зруйновано на другий, третій день, але давали шанс. Зараз стараємося підтримувати містян і відновлювати пошкоджене, щоб ця утопія проіснувала трошки довше. Щоби люди побачили, що така штука може бути.
Діалог з усіма гравцями необхідний, щоб дати їм розуміння, що є важливим, а що ні
Важливо враховувати ці нюанси і залучати адміністрацію, давати їм зрозуміти, що зекономивши на трьох лампочках, вони не зекономлять на десяти лавочках, які постраждають при відсутності цих трьох лампочок. Діалог з усіма гравцями необхідний, щоб дати їм розуміння, що є важливим, а що ні. Потрібно більше розмов, діалогів і реальних кейсів, які пояснюють, як правильно працювати.
Публічний простір — це не просто місце, куди приходиш на концерт, послухати щось і споживати. Це місце комунікації людей. У когось влучив м’яч — познайомилися, почали говорити про те, що немає місця, де можна було б грати. У цих місцях зазвичай зароджуються ідеї, ініціативи. Можуть формуватися групи і запити, які виходять з приватного кола у публічний простір, починають впливати на місто.
Про методологію проекту
У нас борються з наслідками. Зламалася лавочка — підлатали. Коли зламали другий раз — держава вже не фінансує ремонт — знайшли десь шматок палки, прикрутили. Знову зламали — ще вкрутили. Через пару таких реставрацій простір перетвориться в жахіття, яке ще більше провокуватиме деструкцію. Якщо глянути глибше, зрозуміти, в чому причина, весь простір буде краще виходити. У нас ніхто не інвестує в такий аналіз, не розуміє, чому ми витратили 2 місяці на реалізацію і 8 місяців — на дослідження.
Щоби досягнути нормального результату нам знадобилося три роки
Коли ми починали, до кінця не уявляли, що потрібно робити. Приїхали в перше місто і просто досліджували все, що мали змогу. Говорили з усіма людьми, їздили на екскурсії в усі місця, які хоч комусь цікаві. Обговорювали це і думали, як нам наблизитися до проекту. Ми звільнялися від якихось очікувань і дивилися, що виходить. Було кілька моментів, які для нас важливі. Це люди, з якими ми працюємо, активні люди. Певні локації і проблематика, наявні ресурси і час, бюджетні рамки, — ми думали, як це можна комбінувати. Намагалися відштовхуватися від запиту людей. Всі зустрічі, інтерв’ю, дослідження були спрямовані саме на це. Почути потреби, озвучити їх, синхронізуватися з людьми, щоби вони зрозуміли, що це їхній запит і був.
Якщо об’єктивно, щоби досягнути нормального результату нам знадобилося три роки. Мабуть, на помилках реально навчитися. Це найбільш адекватна реакція. Ми моніторимо, коли щось іде не так і думаємо, що робити, аби далі такого не було. Всі не ідеальні: кожен різний за характером, має різні вхідні дані, розвивається по-різному. Аналіз цих історій дає досить непогану інформацію для того, щоби розуміти, як працювати з наступним проектом.
Про імпакт
Аналізувати імпакт не просто. Ми не очікували на конкретний результат. Але віримо, що це правильні кроки, які мають принести якісь трансформації. Не для нас, а позитивно вплинути на ці місця. Не знаємо, чи можна відстежити їх, але бачимо: хтось змінився, почав якусь ініціативу, підтримує, хтось проти цієї активності, хтось засмучується. У кожному місті з’являлося 1-2 людини, яких ми надихали, і це було приємно. Результати маленькі, але потім дивишся й розумієш, що вони великі і неймовірні.
Є у Сєвєродонецьку бібліотеки. Одна більш активна, знає, як на гранти подаватися, плюс-мінус непогано іде, події різні проводять. А інша бібліотека цього всього не вміє. Ми познайомили їх між собою. Ті можуть бути корисні цим, а ці — тим. На другий раз вони обговорювали, що хочуть бачити в культурі міста і як з цим працювати, — склали план на найближчі 10 років.
Були випадки, що ті, хто за вказівкою згори приходили до нас, у перші дні сприймали це, як каторгу. А вже під кінець сиділи з нами допізна, тусили. Це починало подобатися і змінювало ставлення до таких процесів.
Про ресурси
Ми починали, і перші два роки робили Код міста з NED. А потім UCBI, це проект USAID, запропонував, щоб ми зробили щось подібне на Сході.
Вони фінансують проекти, в основному, до 6-ти місяців, тому запропонували поділити наш річний проект на два. Зробили перший, але потім у них були якісь проблеми. Тому ми в липні на власний страх і ризик почали працювати у першому місті, ще не маючи грошей від грантодавців.
У кожному з міст намагалися знайти локальний ресурс, з якого могли виготовити хоча б частину чогось
У кожному з міст намагалися знайти локальний ресурс, з якого могли виготовити хоча б частину чогось. У Покровську намутили 7 арок безкоштовно, кожна з яких по 2,5 тонни металу. В Лисичанську знайшли приміщення. Дуже багато допомагали комунальні структури. У Лисичанську — просто будівельна компанія, але директор друг мера. Мер сказав: «Допоможи», — і він нам допоміг. У Бахмуті люди допомагали всіма контактами, які в них були. І це теж наш ресурс.
Про комунікації
Ми прийшли в одному з міст до заступника мера і розповідаємо про проект. Він каже:
— Чому ви не попереджаєте заздалегідь? Я повинен все зрозуміти.
— А ми як раз прийшли попередити заздалегідь.
— А, добре.
З листа, зазвичай, нічого не зрозуміло, тому ми приїздили, зразу приходили на зустріч, розповідали детально простими словами, чого взагалі хочемо, знайомилися. Перше правило — якомога більше комунікувати і постійно розказувати про перебіг проекту, показувати, що ти нікуди не зник. Бували такі моменти, що ми місяць не зізвонювалися: у нас 6 міст, новин ніяких нема. І вони такі: «Ми думали, що ви вже все, вас більше немає».
Набагато простіше приїхати, сходити раз на годинну зустріч, ніж місяць до того телефонами і листами комунікувати з міською радою. Ми не просили від них грошових вливань, але насправді вони допомагають, чим можуть.
Перше правило — якомога більше комунікувати і постійно розказувати про перебіг проекту
Під час втілення проекту розмовляли з купою людей, які проходять повз. Багато з них казали: «Навіщо ви це робите?». Ми говорили, пояснювали, проводили тестову подію, відкривали простір і люди дивилися, що це справді працює, можна самому зробити.
У нас нікудишній піар, погано висвітлюємо інформацію у фейсбуці. Наче 10 місяців, але не зрозуміло, чим ми займалися. Це мінус для київської аудиторії, але для проекту фейсбук — поганий комунікаційний канал, тому що та аудиторія не сидить у фейсбуці, немає сенсу витрачати на це ресурси.
Про Схід
На Сході зараз вливаються величезні інвестиції, купа грантових проектів. Це зараз мейнстрим, кожен їде на Схід. Ми стикалися з тими, хто не сильно вникає у контекст. Потрібно зробити проект за обмежений час, таким наскоком, як ми робили раніше. Часто ці наскоки травмують містян, не дають хорошого продукту. Для фото і звітності, можливо, достатньо. Але це негативно впливає на локальні ініціативи. З’являються бар’єри: «От, ви зараз приїдете, щось наговорите, ділов нам наробите, а потім ми будемо розгрібати. Ви поїдете собі в Київ і будете публікуватися, як все відмінно. Насправді це не так райдужно». Треба бути дуже чутливими до цих нюансів, щоб не нашкодити.
Є ще загальнолюдська, чи загальноукраїнська, чи пострадянська штука — ми дуже любимо пишатися
Є схожі виклики для всіх малих міст, наприклад, виїзд молодого населення. В індустріальних теж свої проблеми — закриття промисловості, занепад. Важливий момент — належність до шахтарських міст. Не весь Схід — Донбас, і не весь Донбас — це Схід. Цей пласт суттєво впливає на формування ідентичності і взагалі виразність цих міст.
Є ще загальнолюдська, чи загальноукраїнська, чи пострадянська штука — ми дуже любимо пишатися. «Ми колиска Донбасу», — це річ, якою готові пишатися всі. Бахмут каже, що «ми колиска Сходу, бо 1571-ий». Лисичанськ: «ні, ми перша шахта, 1790-ий, ми колиска Донбасу». А тут взагалі з’являється Сєвєродонецьк, 1952-ий рік і каже: «Ви, звичайно, всі колиска, але наймодніше і найінженерніше — ми».
В багатьох обговореннях з’являється міф про гурт «Ненсі», відомий піснею «Дым сигарет с ментолом». Це такий фантом, який виринає у містах, і вони його передають один одному. Це найвиразніше, про що з нами жартували. Вони наче на молодшого брата всі хочуть скинути: кому перекидають «Ненсі» — той молодший брат. У Сєвєродонецьку говорять: «Ти на них подивись, типовий Лисичанськ». Це Шекспір Донбасу, здається.
Примітка редакції: гурт «Ненсі» створений у Костянтинівці.
До 11 березня в IZONE триває виставка «Uтопія: трансформації українського Сходу», присвячена результатам роботи проекту.
