З початком повномасштабного вторгнення гостро постала потреба прихистку для всіх, хто полишили свої домівки. Місцеві органи влади переоблаштували тисячі шкіл, дитячих садочків, студентських гуртожитків, щоби прийняти переселен_ок. За даними Міністерства освіти і науки, у червні 2022 року близько 3500 закладів освіти використовувалися для гуманітарних цілей — наприклад, як центри збору гуманітарної допомоги та прихистки для переселен_ок. Деякі з цих приміщень уже давно потребують капітального ремонту. Враховуючи гострий брак соціального житла у країні, розміщення переселен_ок у закладах освіти було не найгіршою відповіддю на раптовий виклик. Однак це тимчасове екстрене розміщення затягнулося — люди живуть у закладах освіти та гуртожитках і сьогодні.
Тимчасові рішення, які стають постійними
Одним із таких тимчасових прихистків став дитячий садочок у селі Нанково Хустського району Закарпатської області, який мені вдалося відвідати. Відкрили заклад ще в радянські часи — 45 років тому. Він був розрахований на 55 дітей, а зараз його відвідують усього 22: через війну ясельна група не працює.
Переселен_ки почали заселятися сюди 3 березня. Багато людей, які тут зупинялися, згодом знайшли інше житло або поїхали за кордон. Поступово з садочка поїхали переселен_ки з Київської області, натомість залишились люди з Луганської, Донецької та Харківської областей, яким більше нікуди повертатися. У піковий момент у садочку перебували близько 35 людей, не враховуючи тих, хто зупинялися короткостроково, а зараз залишилося всього п’ятеро.
Читайте також:
Соціальне, тимчасове і кризове житло: з чим Україна зустріла повномасштабну війну
Одна з родин нещодавно повернулася на Харківщину, решта скоро переїде в сусіднє село — Нижнє Селище. Там у просторій будівлі сільської ради для переселен_ок тепер є цілий поверх. Ініціативна група з учасни_ць кооперативу «Лонго май» та підприємців із місцевої сироварні облаштовує тут тимчасове житло. Ремонт уже завершили, чекають на ліжка та техніку. Переселен_ки з нанківського садочку теж взяли участь у підготовці — помили вікна в приміщеннях. Поки ж чекають на переїзд у залах старшої та середньої групи садочка.
Ці зали дуже просторі та світлі. Зараз через малу кількість людей тут не тісно і можна взяти кілька матраців, щоб спати було тепліше. Така конструкція вже більше нагадує ліжко, однак умови далеко не домашні. «Обіцяли нам, що зроблять капітальний ремонт, та щось ніхто не йде», — каже завідувачка закладу Анна Олексіївна. Коли переселен_ки, які жили на першому поверсі садочка, виїхали, колектив закладу разом із батьками дітей зробили там ремонт самостійно.
Заклад чепурний і затишний, однак вік дається взнаки: каналізація працює кепсько — її тут ремонтували влітку. Частину грошей для цього отримали від підприєм_иць, ще частину персонал оплачував самостійно, а майстер взяв лише половину оплати. Діти займають перший поверх садочка, переселен_ки — другий. У просторому коридорі на виході з груп — імпровізована кухня, холодильник та інша техніка, в одній із зал зберігаються речі — здебільшого те, що вдалося отримати на роздачах гуманітарної допомоги. Перед сходами внизу нова, запакована в плівку пральна машинка — її передали благодійни_ці й обіцяли підключити, але поки до цього не дійшло, переселен_ки користуються пральною машинкою, яка вже була у садочку.
Є в садочку і місце, куди можна спускатися під час тривог, однак переселен_ки здебільшого не звертають уваги на це: Закарпаття лишається чи не найбезпечнішим регіоном, тож сповіщення про повітряну тривогу тут сприймається скоріше як додаткова інформація, ніж повідомлення про можливу загрозу. Це маленький душевний комфорт, до якого звикаєш.
У липні питання про проживання переселен_ок у закладах освіти загострилося. На порозі нового навчального року постало питання про те, куди повертатимуться вихован_ки садочків, школяр_ки та студент_ки. Тоді міністр освіти Шкарлет заявив, що переселен_ки мають бути виселені з гуртожитків у безпечні місця. У Мінреінтеграції ж наголосили, що в закладах освіти проживають близько 40 тисяч переселен_ок, і почали з’являтися скарги від людей про виселення. Міністерка Ірина Верещук попросила повідомляти про такі випадки. Вона також зауважила, що органи місцевої влади повинні створити додаткові резервні місця для переселен_ок, а також підготувати тимчасові прихистки до холодів.
Читайте також:
Мрія про дім: як живуть мешканці модульних містечок Львова
Ця неузгодженість між міністерствами та рівнями органів влади, а також брак системного підходу до житлової політики лякають — особливо тепер, коли інфраструктурні теракти РФ можуть спровокувати нову хвилю переселення. На сьогодні людей з більшості шкіл і садків, зокрема у західних областях, розселено. Заклади, де досі залишаються переселен_ки, переоблаштовані, щоб бути більш комфортними для життя. Наприклад, у нанківському садочку зони, де проживають ВПО і займаються вихован_ки, розділені. Діти і переселен_ки не мають спільного простору, заходять у будівлю через окремі входи та користуються різними санвузлами.
«Куди вони підуть, як їм нема куди йти?», — риторично запитує Анна Олексіївна, розповідаючи про переселен_ок. Після 8 місяців повномасштабної війни в багатьох закладах освіти залишилися проживати найвразливіші групи переселен_ок. У Нанково це пенсіонерки, які не мають можливості наймати або придбати житло самостійно.
Війна, як відомо, не лише приносить нові страждання та виклики, а й загострює старі, зокрема соціальну незахищеність, брак доступного житла, бідність. Для пенсіонер_ок, які втратили дім через війну, одне тимчасове житло, ймовірно, замінить інше, також тимчасове. Невідомо, чи зможуть вони колись знову мати доступний і комфортний дім. Підбадьорюють історії про солідарність. У період, коли переселен_ки прибували щоденно, працівниці садочка постійно допомагали їм облаштовуватися, заселяли людей вдень, вночі та протягом вихідних.
Аби не порушувати хоч і колективний, та все ж особистий простір мешкан_ок садочка, я не фотографую кімнати з ліжками. Натомість я роблю знімки стін у коридорі, які мені видаються досить символічними: жінка, яка тікає, рятуючи дитину, і одразу під нею стрілка в напрямку укриття, аплікація з написом: «Приходьте до нас! У нас можна все!».
Закарпатська область натепер залишається однією з найбільш безпечних у країні. Вона далеко від зони бойових дій та окупованих територій, тут майже не ставалося ракетних атак. Одразу після повномасштабного вторгнення ціни у приватному секторі разюче зросли. Вдруге оренда нерухомості зросла у серпні. Процес створення житла для переселен_ок тут теж триває — у Хустській районній державній адміністрації розповідають, що в районі вже функціонують три об’єкти в селах Вишково, Білки та Горінчово, на черзі завершення робіт у ще двох селах — Нижній Бистрий та Синевир. Сумарно вони можуть прихистити 300-400 переселен_ок.
Загалом у районі 20 закладів у комунальній власності, які в перспективі можна перетворити на житло. Заступник голови адміністрації у місті Хусті розповідає, що всі умови в закладах забезпечені: «Кімнати як невеликі номери на 2-3 людини, забезпечені нормальні умови, люди там гарно обжилися, є де приготувати їсти і санітарні умови належні. Уже нема такого, щоб у спортзалі хтось лежав». На питання про те, як діятимуть у разі нової хвилі переселення, зазначає, що люди на місцях готові, садочки і школи зможуть прийняти переселен_ок за «відпрацьованими навесні механізмами».
Усім потрібен дім
Однак повернемося до сьогодення. Мені вдалося відвідати ще один заклад, де переселен_ки проживають саме зараз. У центрі Хуста між ринком і Чеським кварталом (архітектурною пам’яткою чеського функціоналізму) розташована п’ятиповерхова будівля. Це гуртожиток Хустського професійного ліцею сфери послуг. З початку повномасштабного вторгнення тут, окрім студент_ок, проживають переселен_ки. Їх тут 116, більшість із Донецької та Луганської областей.
Студент_ки нині живуть на другому і третьому поверхах, а переселен_кам відведені перший, четвертий і п’ятий. На першому поверсі відремонтували одне крило — тут в основному проживають молоді люди, а також ті, хто мають дітей. Роботи виконали силами благодійни_ць і волонтер_ок, залучені були і самі мешкан_ки. Влітку йшлося про реновацію ще двох поверхів — місцеві новини сповіщали, шо одна з агенцій ООН забезпечить ремонт. Станом на другу половину листопада цього так і не відбулося. Загалом міжнародні та місцеві громадські організації навідуються сюди по середах — поспілкуватися, провести опитування, роздати їжу та гуманітарну допомогу. Переселен_ки, втім, не завжди можуть знайти там потрібне: комусь треба замовити ортопедичне взуття, а хтось потребує черевиків 46 розміру. Дохід у багатьох скромний — невелика пенсія, тож не можуть винаймати житло самостійно чи купувати речі, навіть уживані.
У гуртожитку здебільшого дають одну кімнату на домогосподарство — комусь випало жити самому, а хтось вміщається всією сім’єю. Найбільша кількість людей, які проживають разом — четверо.
На першому поверсі пліснява, що множиться через брак опалення та підтоплення підвалу. Вона тут псує стіни і здоров’я жителів, а ті, у свою чергу, не можуть переїхати, навіть коли звільняються кімнати на верхніх поверхах — для маломобільних людей такий варіант не підходить. Опалення погодинне — тепло вмикають зранку та ввечері. «Проводка тут стара, обігрівачів вона не витримає», — розказує один із мешканців, поки ми спілкуємося на ґанку, а інший повертається до гуртожитку із запчастинами для розетки. Напередодні одна з жительок увімкнула обігрівач, і «всьо поплавилось» — тепер сусіди допомагають з ремонтом. Загалом переселен_ки тут намагаються самі підтримувати порядок і щось лагодити, розказують, що іноді приносять матеріали зі звалища — вишукують там планочки для утеплення вікон або саморізи.
Дмитро Михайлович, директор ліцею, розповідає, що опалення вимикають з 1 до 3 ночі — економлять, аби запастися на сильні холоди і січень. Адміністрація ліцею має обмежені ресурси: з коштів, передбачених для переселен_ок, вони отримують лише компенсацію вартості комунальних послуг. Крім цього, раніше ліцей перебував у державній власності, у відповідному бюджеті коштів на професійно-технічні заклади не передбачено, тож адміністрація прийняла рішення перевести заклад у комунальну форму власності.
Читайте також:
37 тез про сучасний стан, виклики і принципи нової житлової політики в Україні
Я також перепитую про обіцяний УВКБ ООН ремонт. Дмитро Михайлович відповідає, що меморандум з компанією, відповідальною за роботи, підписали 1 грудня, тож вона скоро повинна розпочати ремонт четвертого, п’ятого та першого поверхів. У планах — поремонтувати кімнати, облаштувати санвузли та їдальні, також оновити частину фасаду. «Хуст Хостел» готовий був прийняти 28 людей безкоштовно на час ремонту, однак переселен_ки, за словами директора, відмовились, адже вже обжилися і звикли у гуртожитку, тут їм добре.
Як і під час візиту в садочок, тут виснаження висить у повітрі. Усі втомилися давати коментарі, розказувати про свій побут і бути далеко від дому. Мешкан_ки гуртожитку, з якими мені вдалося поспілкуватися, підсумовують, що загалом усе добре, адже є їжа та прихисток. Цей оптимізм просякнутий гіркотою, а в голові, крім постійно тиснучого запитання «Коли нарешті закінчиться війна і перестануть гинути люди?», в черговий раз з’являється інше: «Коли нарешті ми побудуємо таку житлову політику, яка матиме на меті забезпечити гідним житлом усіх?»
Війна прийшла несподівано і спричинила раптову потребу в житлі, яку частково вдалося задовольнити. Більшість переселен_ок орендують житло самостійно або їх прихистили рідні чи близькі, багато з тих, хто зупинялися у школах, садочках, лікарнях і гуртожитках, переїхали за кордон або в інше житло. Це підтверджують і статистичні дані: за оцінками Міжнародної організації з міграції, станом на кінець жовтня в колективних центрах проживали близько 4% переміщених людей. Однак чи робить це питання створення й облаштування соціального житла для них менш актуальним? Звісно, ні.
Читайте також:
Між орендою та власністю: роль кооперативів і «баугруп» у створенні доступного житла
Комфортне, просторе, доступне соціальне житло — перманентна потреба не лише переселен_ок, а й біжен_ок з інших країн, які шукають захисту в Україні, людей, які постраждали від домашнього та гендерно зумовленого насильства, бездомних і представни_ць інших вразливих категорій. І це не про «якось перебути пару тижнів», це про житло на місяці, ба навіть здебільшого роки, про забезпечення житлом як відповідь на структурні проблеми — наприклад, економічну нестабільність чи бідність. Це широке і системне питання, яке не перший рік перебуває в центрі аналітичних напрацювань Cedos. Для того, щоб розбудовувати систему доступного соціального житла, потрібна співпраця різних акторів як на місцевому, національному, так і міжнародному рівнях. Така система повинна базуватися на дуже простій тезі: всім потрібен дім. Не просто «дах над головою», а комфортний простір, де можна почувати себе захищено та впевнено планувати майбутнє.
Публікація підготовлена в рамках аналітично-дискусійно ініціативи Re.Housing for Ukraine.
Публікація підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу та Чорноморського фонду регіонального співробітництва. Її зміст є виключною відповідальністю аналітичного центру Cedos і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу та Чорноморського фонду регіонального співробітництва.
Ілюстрація: Ганна Іваненко