Мрія про дім: як живуть мешканці модульних містечок Львова

Повномасштабне російське вторгнення в Україну спровокувало значну житлову кризу та підкреслило потребу суспільства у соціальному житлі. За оцінками Міжнародної організації з міграції, станом на кінець жовтня 2022 року близько 6,5 мільйонів людей в Україні стали внутрішніми переселен_ками. Частина з них живе у модульних містечках Львова.

Читайте також:
Соціальне, тимчасове і кризове житло: з чим Україна зустріла повномасштабну війну

Модульне містечко нагадує конструктор, який складається зі світло-сірих блоків. Один ряд формують десять і більше житлових модулів, розташованих впритул один до одного. Поміж рядами — доріжки, дитячі майданчики, квітники. Над дверима кожного модуля написані назва сектора, порядковий номер та призначення, наприклад — «адміністрація». Всі модульні будиночки однакові, натомість долі їхніх мешкан_ок — різні. Жителі та жительки містечок розповідають про свої рідні міста, евакуацію та мрії про майбутнє.

Місто Марії

«Бабуся, спробуй мене спіймати. Не зможеш, не схопиш!», — говорить з усмішкою Руслан і хутко їде на електричному візочку вздовж житлових контейнерів містечка. Його брат Іван сидить поруч із бабусею та чекає своєї черги, щоб «поганяти на максимальній швидкості». У Львові двійнятам подарували візок із електроприводом і хлопці наввипередки досліджують його можливості. Хлопчикам дванадцять років, вони навчаються у школі та мають інвалідність — пересуваються на візках. У липні разом з мамою Катею, бабусею Галиною та кішкою Мишкою вони виїхали із міста Балаклія Харківської області. Евакуюватись допомогли волонтери — це був єдиний спосіб вирватись із окупованого міста. Зараз родина живе у модульному містечку, яке спорудили у Сихівському районі міста Львова та назвали «Полісом Марії» на честь Маріуполя. Окрім міста та волонтерів, містечком на Сихові опікуються ще отці Згромадження Салезіян святого Івана Боско української греко-католицької церкви. Вони допомагають мешкан_кам вирішити побутові проблеми та, за потреби, підтримують духовно. У одному із модулів містечка навіть обладнана капличка для молитв.

«Поліс Марії» — це третє модульне містечко Львова для внутрішньо переміщених родин, яке відкрили 19 травня. Перше модульне містечко почали зводити 7 квітня на вулиці Уласа Самчука у Стрийському парку. На початку травня облаштували ще одне містечко на вулиці Івана Пулюя. Модульні містечка — це подарунок Львову від уряду Польщі за сприяння Міністерства розвитку громад та територій. Загалом у них проживає майже тисяча людей, переважно мами з дітьми та літні люди. Усі містечка зроблені за єдиним зразком — житлові модулі, туалети, душові кабінки, їдальня, медпункт та дитячі майданчики. На територіях містечок облаштовані внутрішні подвір’я, де встановили сучасні вуличні меблі, висадили дерева та клумби. У кожному модульному будиночку є двоповерхові ліжка з матрацами, шафа, тумбочки та стільці. У цьому невеликому просторі люди намагаються облаштувати побут та створити хоч тимчасовий, але затишний дім.

Слухайте також:

«За нас тут переживають, допомагають організувати усе, — говорить мама двійняток з інвалідністю Катя. — Нам подарували спеціальний стілець, з яким моїм хлопчикам зручно ходити у душ і туалет». Улітку діти проводили багато часу на вулиці, спілкувались із однолітками, малювали разом із волонтер_ками. Зараз хлопці дистанційно навчаються у своїй школі, адже родина сподівається повернутися у Балаклію. «Нам обіцяли на зимовий період нове житло. Проте не знаємо, коли саме нас переселять. У кімнатці поки що не холодно — вона обладнана електрокалорифером. Проте взимку, мабуть, одного обігрівача буде недостатньо», — розмірковує Катерина. Вона гладить сіру кішку, яка вийшла з кімнати. Услід за кицею вибігло двоє котенят, які народились у містечку. «Одного котика назвали Капучино, а для іншого імені ще не придумали, — говорить з усмішкою Катя. — Нам усім потрібен дім».

Модульні будиночки розташовані впритул один до одного та нагадують купе потяга. Щоб зайти всередину, достатньо переступити майже непомітний поріг. На кожному житловому контейнері написана назва сектора та порядковий номер. Проте мешканці світло-сірих будиночків урізноманітнюють їх кольоровими наклейками — так діти одразу знайдуть потрібні двері, та й виглядає містечко з «смайликами та котиками» веселіше. Люди з Краматорська, Маріуполя, Слов’янська, Лимана, Сєвєродонецька, Лисичанська та інших міст тут стали сусідами — разом готують їсти, гуляють з дітьми та обговорюють новини.

Через декілька будиночків від Катерини живе Ганна з двома дітьми-підлітками — Вікою та Артемом. Жінка тримає у руках горнятка — принесла чай для дітей та їхніх друзів. «У мене в будиночку наче дитячий садок. Зібралися тут, бавляться у різні ігри, з телефонами сидять», — усміхається Ганна. Вона виїжджала з Краматорська 8 квітня — її син отримав поранення під час ракетного обстрілу залізничного вокзалу. «Ми чекали потяга неподалік намету, у якому роздавали чай. Люди, які сиділи попід парканчиком, так і залишились там назавжди. Після вибуху син кинувся бігти, у цей момент його ногу зачепив залізний уламок», — пригадує Ганна. Спочатку жінку з родиною на швидкій довезли у лікарню Краматорська, а звідти перевезли у Дніпро. «У сина був рюкзак із печивом, зошитами та шкільними підручниками. У мене — гаманець та документи. Оце й усі речі, які вдалось взяти із собою. Валізки, які були на вокзалі, наскрізь прошиті численними осколками. У одній сумці була пляшка з водою — усі речі стали мокрими», — розповідає Ганна. Артем побув у лікарні до 29 квітня — лікарі на консиліумі вирішили не витягати уламок, щоб не пошкодити сухожилля. Родина приїхала до Львова — волонтер_ки направили їх до притулку, організованому у Молодіжному центрі святого Івана Боско. Коли у центрі розпочалось навчання, сім’я переїхала у модульне містечко на Сихові.

«Нам у містечку краще, ніж на підлозі у спортзалі. Ми тут одні, маємо свій простір — непотрібно ділити ковдру чи сперечатись за якісь речі», — говорить Ганна. Жінка розповідає, що у їдальні є електричні плитки, мікрохвильовки, ємкість із кип’ятком, яка постійно наповнюється — можна готувати сніданки та вечері. Обіди мешкан_кам забезпечує адміністрація містечка. Також тут обладнані пральня та сушарка. «Коли на вулиці похолодало, на внутрішніх стінах контейнера почав утворюватися конденсат. У контейнері немає вентиляції, на підлозі біля дверей збирається вода, — розповідає Ганна. — Дітям холодно бігати з душу в будиночок через вулицю. Сподіваюся, що при спорудженні нового містечка усе врахують».

Ганна задоволена місцем розташування «Полісу Марії» — поруч є два продуктові ринки, банки, супермаркети та низка невеликих магазинчиків. Зручна транспортна система — з містечка легко доїхати в центр та інші райони міста. Тут споруджені дитячі майданчики, поблизу є лісопарк. Часто приходять волонтер_ки, проводять заняття з арт-терапії, танців. Поруч розташований Львівський міський молодіжний центр — можна відвідувати комп’ютерні заняття. Діти Ганни двічі відпочивали у Карпатах — волонтер_ки записували охочих у оздоровчі табори. «Усі місця, куди ми їздили на екскурсії з Краматорська — розбиті та знищені. Дітям потрібно гуляти, спілкуватися з однолітками, а не безвилазно сидіти у підвалах. Синові подобається конструювати — купую йому макети знакових будівель. Удома залишився ящик із конструктором — от сюди б його, Артем би будував кораблі, будинки», — каже Ганна.

У трьох модульних містечках Львова для внутрішньо переміщених осіб мешкає більше двадцяти багатодітних родин. У п’яти сімей — п’ятеро та більше дітей. Загалом у модульних містечках Львова живе понад триста дітей. У Антоніни, яка приїхала з села Котляреве Миколаївської області, четверо дітей. Вікторія, Наталя та Дмитро навчаються у старшій школі, а наймолодшому Данилові у листопаді виповниться рік та дев’ять місяців. «На початку повномасштабної війни ми сиділи у підвалі. Сусідській дівчинці Соні осколок потрапив у голову, на щастя, її врятували — зробили операцію у Києві», — пригадує Антоніна. Найстарша донька жінки навчалась у Миколаєві, місто часто обстрілювали, тож у середині березня родина вирішила евакуюватись на захід України. Спочатку жили у школі, а згодом, через гарячу лінію, записались у модульне містечко.

«Тут дуже зручно жити. Можна готувати на кухні, можна підігріти готову їжу. Нам привозять обід, гуманітарну допомогу. Є як дозвілля провести — приходять аніматори, волонтери», — говорить Антоніна. Єдина незручність на думку жінки — це відокремлені душові кімнати, до яких доводиться іти через вулицю. Діти часто застуджуються, коли виходять із теплої ванни надвір. «Поки нічого на майбутнє не плануємо. Сподіваюсь, що на зиму нас переселять в утеплені будиночки. Війна — це неправильно, це багато горя. Другого серпня загинув хлопець моєї найстаршої доньки. Ми з нею разом плакали, вона досі не може оговтатися», — ділиться Антоніна.

Місто в парку

«Ні, мені зовсім не холодно. Не буду одягатися!», — виклично каже дівчинка років п’яти та біжить бавитися з друзями. Надія — наймолодша дитина у родині. Дівчинка має ще п’ятьох братів — Валентина, В’ячеслава, Максима, Михайла та Віталія, які навчаються у старших класах. Сім’ї вдалось виїхати з села Коробки у Херсонській області на початку серпня. «На тілах дітей маркерами писала імена, адресу та номер телефону. Ми три рази не могли виїхати з окупації і я переконалась у тому, що в дорозі може трапитись усе. Один автобус захопили в полон, інший підірвався на міні», — пригадує мама Галина. Вона не хотіла, щоб її діти навчалися у російській школі та боялись сказати зайве слово. «У мене сини високі, на блок-постах їх довго перевіряли та пропонували вступати у „російські ряди“. Їм байдуже, що це ще діти», — говорить Галина. У Львові родину одразу поселили у модульне містечко у Стрийському парку.

«Ми вирішили їхати до Львова, оскільки місто розташоване недалеко від кордону. Ми вже були в окупації, цей страх переслідує досі, — ділиться Галина. — Не можна вільно пересуватись вулицями міста, виїжджати за межі області, їсти досита. Уявіть, коли ми виїжджали, у машині тріснуло скло і посипалось у пакет із продуктами. Ми усе промили та їли далі. Мені боляче дивитись, коли хтось викидає хліб на сміття». Першу добу у Львові Галині хотілось просто відіспатись після довгої дороги. Утім Надія дуже боялась сповіщень повітряної тривоги, плакала та бігла в мамині обійми. З часом сім’я почала облаштовуватись у містечку. Хлопчики ходять у школу — вирішили займатись очно, оскільки через карантин та перші місяці повномасштабної війни багато пропустили.

Читайте також:
Між орендою та власністю: роль кооперативів і «баугруп» у створенні доступного житла

Галина задоволена побутовими умовами. Єдине, що не подобається — це необхідність виходити на вулицю, щоб потрапити у туалет чи ванну. Її донька Надійка застудилася, коли бігла з гарячої ванни у свій модуль. «Трішечки нам затісно. Живемо разом з дітьми в одній кімнаті — не хочу, щоб хтось із них був окремо. Боюся. Переживаю за дітей», — пояснює жінка. З рідного міста їй вдалося вивезти альбоми з фотографіями. «Нехай у моїх хлопців буде пам’ять про дитинство, згадка про рідне місто», — підсумовує Галина.

Надійка разом з друзями бігає внутрішнім двориком модульного містечка. Діти оминають величезне дерево, яке щедро сипле жовте листя на клумбу, сушарки з одягом та дерев’яний столик із лавочками. Біля столу сидить невеличка компанія — сивочолий чоловік жартує, а його сусідки не перестають усміхатись. «У будинку гріє батарея, а на вулиці холодно — ось конденсат і утворюється. Варто було подумати про вентиляцію приміщення, бо як тільки відчиниш вікно — одразу набігає холод», — говорить Ігор, який приїхав із Сєвєродонецька разом із мамою та дружиною. Молодший син чоловіка Костянтин працює моряком, а старший залишився з родиною у Сєвєродонецьку — у його дружини хвора мама. Ігорю нещодавно прислали фотографію будинку — снаряди потрапили у дах, дощами усе залило до другого поверху, вікна побиті. Проте після перемоги чоловік планує повернутися до Сєвєродонецька.

Ігор не хотів виїжджати з рідного міста. Утім вночі родина прокинулась від обстрілу «Градами», тож вирішили евакуюватись. Їхали потягом і 20 березня прибули у Львів. Ігор шкодує, що залишив машину — не було можливості заправити. «Взяв документи, ноутбук та мікрофон-караоке — це для мене найдорожчі речі. Співаю тепер у містечку для своїх сусідів», — усміхається чоловік. У Львові він вивчив багато нових патріотичних пісень про Україну. Дружина в інтернеті шукає слова, Ігор їх розучує та записує, а потім надсилає друзям та родичам. «Мене слухають у всьому світі, адже маю знайомих у багатьох країнах», — ділиться Ігор. Каже, що у його родині всі співають — батьки, сини, троє внуків та внучка.

Біля входу в модульний будиночок Ігоря висить один із вогнегасників містечка. Він каже, що під час служби в армії був пожежником. Через місяць після аварії на Чорнобильській АЕС займався дезактивацією виробничих приміщень станції, отримав дозу радіоактивного випромінювання. Згодом закінчив технікум, працював на Сєвєродонецькому об’єднанні «Азот». У чоловіка хворі ноги, однак він лише у Львові наважився попросити у волонтер_ок тростину для ходьби.

У містечку Ігор познайомився із сусід_ками і тепер вони «наче одна сім’я». Чоловік не хоче переїжджати в нове містечко, адже тут уже налагодився побут. «Перезимуємо і тут, українцям терпіння не треба позичати», — говорить Ігор. Утім розуміє, що зимою в таких будиночках буде не надто комфортно. «От Данилівна з Лимана, який нещодавно звільнили. А ось Людмила — ще одна моя сусідка, з Сєвєродонецька. Після перемоги будемо їздить один до одного у гості, цілий рік будемо гостювати і святкувати», — планує Ігор.

До компанії за столом підходить Тетяна з тринадцятирічною донькою Іринкою. Вони 8 березня евакуювалися з міста Марганець Дніпропетровської області. Місяць жили у Польщі, потім повернулися до рідного Марганця, втім через небезпеку обстрілів виїхали до Львова. Спочатку жили у школі, а згодом переселились у модульне містечко. «Живемо вдвох із донькою. Чоловіка немає — він врятував двох дітей, але сам утонув. Старшому синові Дмитру двадцять сім років, живе у Києві. Молодшому Віталію було би двадцять чотири — загинув 22 квітня у боях під Харковом», — розповідає про свою сім’ю Тетяна.

Донька Тетяни Ірина ходить у місцеву школу, а ввечері відвідує заняття у Львівській художній школі імені Олекси Новаківського. Малюнки Ірини волонтер_ки продають у Польщі, а вилучені кошти ідуть на благодійність — для ЗСУ та на корм тваринам у притулках. «Мабуть любов до малювання їй передалася від мене. У молодості я не надто любила малювати, а от зараз дуже тягне. Ось погляньте — намалювала доньці картинку на куртці», — говорить з усмішкою Таня та показує яскравий малюнок на екрані свого мобільного. Жінка задоволена умовами у модульному містечку. Наголошує, що їх не залишили на самоті: «До нас часто приходить Катерина Садова, організовує нам екскурсії. Також допомагає нам журналістка та громадська діячка Марта Більська. Подарувала Іринці велосипед. Ось нещодавно були з нею у Львівській філармонії».

У містечко приїжджають різні фахівці та фахівчині — лікарі, психологи, юристи та надають необхідні консультації усім охочим. Тетяна говорить, що у модульне містечко часто навідуються волонтер_ки — займаються з дітьми, привозять гуманітарну допомогу, пригощають піцою та картоплею-фрі. «Ми коли виїжджали з дому — взяли два рюкзака, одяг на зміну та продукти в дорогу. Усе життя у сумці не поміститься. Пам’ять — вона у серці», — каже Тетяна.

Місто миру

Всі три модульні містечка Львова збудовані за однаковим зразком — ряди житлових модулів, блок душових і туалетів, окремо приміщення їдальні та пральні. Відрізняються за облаштуванням лише внутрішні дворики. Наприклад, у містечку, розташованому на вулиці Пулюя, багато молодих дерев і клумб. Серед них прокладені доріжки та стоять вуличні меблі — тонкі залізні крісла та дерев’яні столи з лавками. По доріжці з їдальні йде Альона — вона щойно допомагала адміністратору модульного містечка Віктору роздавати мешкан_кам круасани.

«Цього року закінчила школу у рідному Мирнограді Донецької області. Мріяла вчитись на слідчу в університеті Дніпра або Харкова. Натомість не поступила нікуди — у Львові не встигла зібрати необхідний пакет документів, а вчитися за контрактом для нас надто дорого», — розповідає сімнадцятирічна Альона. Вона з мамою, бабусею та молодшою сестрою евакуювалася з Донеччини на початку квітня. Спочатку жили у приміщенні дитячого садочка, а згодом оформили заявку та переїхали у модульне містечко. Альона з двоюрідною сестрою, яка з родиною мешкає у сусідніх модулях, якось зголосилася допомагати адміністратору роздавати мешканцям фасовані обіди від волонтер_ок. З цього моменту вона активно допомагає «вести господарство у містечку».

У вересні Альона з сім’єю навідалась у Мирноград — перевірити будинок та взяти необхідні речі. Проте знову приїхали до Львова — тут безпечніше. Втім Христина — молодша сестра Альони, пішла у першій клас школи рідного Мирнограда, навчається дистанційно. Сім’я планує повертатися додому.

Альона розповідає, що у будиночках зараз дуже вогко. «За час, який ми провели у Мирнограді та не провітрювали модуль, мій матрац покрився пліснявою», — говорить дівчина. Вона сподівається, що, до настання сильних холодів, їх переселять у тепліші будиночки. Загалом життя у містечку їй подобається — тут багато дітей та молоді, є з ким погуляти та поспілкуватись.

Обідами містечко забезпечує Львівський професійний коледж готельно-туристичного та ресторанного сервісу, який розташований неподалік. Сніданок і вечерю мешкан_ки готують самі. Кухня працює до дев’ятої години вечора, після чого чергові її миють та зачиняють до ранку. Безпосередньо у житлових будиночках не можна вмикати електричні пристрої, інакше не витримає електрогенератор і зникне світло у всьому містечку.

«Мама наполягає, щоб я закінчила курси бровіста у Львові. Я вже майже три роки займаюсь нігтями — можу зробити манікюр своїм знайомим та рідним. Утім в мене до цього душа не лежить. Зараз дуже хочу записатись на курси малювання, вивчати архітектуру. Відколи розпочалася війна, малювання мене заспокоює», — ділиться Альона.

Читайте також:
«Будувати і жити: етика міст», Річард Сеннетт. Уривок з книжки

У модульному містечку на вулиці Пулюя постійно живе понад триста людей. Проте мешкан_ки містечок змінюються — одні виїжджають закордон, інші повертаються додому або знаходять інше житло. Буває, що в одному будиночку опиняються зовсім незнайомі люди з різних міст. Поруч вхідних дверей будиночків стоять інвалідні візки, тростини для ходьби та дитячі візочки. Біля входу в містечко облаштовані сходи та похилий пандус, зручний для людей з інвалідністю та батьків із малими дітьми.

На дворі з сусідками сидить Оксана. Вона приїхала з Краматорська разом із сином Костею. Десятиліття хлопчика відсвяткували вже у модульному містечку. «Складно було наважитись виїхати, залишити рідне місто. Увесь березень ми спускались у бомбосховище при заводі, на якому працювала. Там потужне укриття — вентиляція, декілька виходів. Утім, коли на вулицях почали рити окопи, вирішили більше не зволікати. Виїхали, щоб син не бачив війни зблизька», — пригадує Оксана. Вона нещодавно дізналася, що біля їхнього дому був «приліт», від ударної хвилі побились усі вікна. Попросила знайомих, які залишились у місті, забити вікна плівкою.

У Львові Оксана з сином спочатку жили в тимчасовому прихистку, облаштованому в офісних приміщеннях. Коли люди почали виходити на роботу, притулок закрили. Сім’я переїхала у модульне містечко. «Влітку все було чудово. А зараз кожного дня вода, потрібно все витирати. Ліжко відсунули від стінок, щоб не замокали матраци, — розповідає Оксана. — Дуже хочу повернутися додому. Якщо у місті ввімкнуть опалення, можна їхати. Але ще треба вікна засклити. Тому поки не знаємо, що робити. Звісно, від ракети ніде не врятуєшся, але у Львові все одно спокійніше, ніж там. Війна — це страшно.»

Місто на зиму

«Коли розпочалася повномасштабна війна і відбувалася активна евакуація, доводилося використовувати всі можливості для прийняття людей. Школи, дитячі садочки та інші приміщення стали прихистками. За допомогою уряду Польщі та сприяння Міністерства розвитку громад та територій, нам вдалося оперативно спорудити модульні містечка, щоб підняти рівень комфорту внутрішньо переміщених осіб», — розповідає заступник міського голови Львова з питань містобудування Любомир Зубач. Модульні містечка обладнані усім необхідним для проживання, до них підведені комунікації та проведений благоустрій території. Незважаючи на те, що у кожному модулі є опалення, вони розраховані на літній та осінній періоди. Окрім того, санвузли знаходяться у окремих модулях, що створить додатковий дискомфорт узимку, адже людям доведеться туди ходити через вулицю.

Слухайте також:

Модульні містечка, розташовані на Сихові та вулиці Пулюя планують законсервувати на зимовий період. Модульне містечко у Стрийському парку повністю демонтують. «На зимовий період ми зробимо одне велике містечко коридорного типу. Усередині будуть не лише кімнати, але й санвузли, кухня, їдальня та інші господарські приміщення. Нове модульне містечко нам подарує уряд Польщі. Нам активно допомагає Міністерство розвитку громад та територій, утім підведення комунікацій та облаштування благоустрою — це витрати міста Львова. Ми готові на них іти, щоб українці, які через війну приїхали до Львова, жили у комфортних умовах», — пояснює Любомир Зубач.

Для нового модульного містечка вже підготували ділянку та розпочали під’єднання комунікацій. Частина будиночків будуть двоповерховими, відповідно для них потрібна стійка основа. «Ми споруджуємо бетонні стовпи, на яких стоятимуть модулі. Коли цю роботу фіналізуємо, привеземо модулі та запустимо процес їхнього монтажу», — говорить Любомир Зубач. На території нового містечка також проведуть благоустрій — зроблять доріжки, внутрішні дворики та дитячі майданчики. Планують усе завершити до зими.

Нове модульне містечко розташується неподалік «Полісу Марії» у Сихівському районі міста Львова. Ділянку обрали невипадково, адже там уже підведені необхідні комунікації до попереднього модульного містечка. До того ж Сихів — якісно розвинений з точки зору логістики та соціальної інфраструктури район міста, відповідно мешкан_кам модульного містечка буде комфортно там жити. «Ми зробили у містечку дитячі та спортивні майданчики — вони відкриті для усіх. Туди приходять і місцеві мешканці, діти разом бавляться, відповідно спілкуються і дорослі. Комунікація та інтеграція — це дуже важливо. Також ми маємо домовленість із отцями Згромадження Салезіян святого Івана Боско, які опікуються містечком. Звісно, умови проживання повинні бути комфортними, втім соціальна складова не менш важлива. Хотілось би, щоб люди, які приїхали з інших міст, почували себе у Львові як удома», — наголошує Любомир Зубач.

Модульні містечка — це тимчасове житло, ними керують уповноважені органи Львівської міської ради. В кожному з трьох містечок є свій адміністратор. Він урегульовує різні питання, які постійно виникають у мешкан_рк. Про кожне містечко дбають відповідні комунальні підприємства міста.

«Ведеться робота щодо реконструкції капітальних будівель та їхнього пристосування для розміщення людей. Маємо прийняту угоду з міжнародною фінансовою корпорацією, яка дозволить провести капітальний ремонт визначених будівель, — розповідає Любомир Зубач. — Також у Львові вже успішно реалізований проєкт „Незламні матусі“ — це тимчасове якісне і комфортне житло для вагітних жінок та породіль, які були змушені залишити власні домівки через війну. Навколо будинків облаштували рекреаційний простір». Модульні містечка та інше житло всім внутрішньо переміщеним особам надається безкоштовно.

Публікація підготовлена в рамках аналітично-дискусійно ініціативи Re.Housing for Ukraine.

Публікація підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу та Чорноморського фонду регіонального співробітництва. Її зміст є виключною відповідальністю аналітичного центру Cedos і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу та Чорноморського фонду регіонального співробітництва.

Поділитися текстом

Facebook Twitter