Цього року на фестивалі феміністичного кіно «Фільма» буде представлено програму фільмів, які розглядають житло не з точки зору архітектури чи естетики, а як базове право людини. Яка справжня цінність житла для людини? Особливо у світі, де через війни, бідність, колоніальність та ксенофобію держав, багато людей або втратили свій дім, або ніколи не мали та не матимуть його. Анастасія Боброва, співкураторка програми, разом з колективом «Фільми» обрали п’ять різних за досвідом, але схожих за універсальністю проблеми житла, історій. Рефлексії Анастасії щодо фільмів та свого відчуття дому читайте у кураторському тексті.
Лесі Українки, 148 — адреса місця, де моя прабабуся вчила мене грати в шахи, де збиралися друзі моїх батьків, де пройшли перші роки мого життя, де я досі офіційно зареєстрована. Звісно, протягом років я називала «домом» багато інших місць: кімнати в гуртожитках, орендовані квартири чи житло моїх друзів. Однак, саме в будинку номер 148 я відчула важливість місця, куди завжди можна повертатися. Адже дім — це не лише стіни чи дах над головою, що захищають нас від холоду та вітру. Дім — це не лише фізичний, а й символічний простір для відпочинку, радості, любові, це місце, де можна бути поруч із близькими людьми.
У цій програмі — фільми, які розглядають житло не з точки зору архітектури чи естетики, а як базове право людини, а також фіксують центральність житла для доступу до інших благ, як-от медицина або соціальна підтримка. Географія програми різноманітна й включає фільми з Бангладешу, Сполучених Штатів, Канади, Південної Африки та Італії. Попри те, що контексти завжди унікальні, стрічки вказують на універсальність житлових проблем. Саме тому ми пропонуємо не лише фокусуватися на персональних історіях та стражданнях герої_нь, а передовсім звертати увагу на ширше політичне, економічне та соціальне середовище, у якому розгортаються події.
Стрічка «Тут є адреса» режисерки Саші Вортцель відкриває нам «сірі зони» міського простору, де оселяються невидимі для системи люди — бездомні, ВІЛ-позитивні, квірні люди, для яких формальна соціальна допомога від міста чи держави часто є недоступною, зокрема й тому, що вони «не мають пронумерованої адреси». Крім цього у фокусі стрічки — джентрифікація та естетизація американських міст, посилення їхньої «туристичної» привабливості, що неодмінно супроводжується витісненням. Врешті у 2018 році поселення бездомних людей біля річки Гудзон у Нью-Йорку було знищено в рамках проєкту ревіталізації набережної і плану «покращення культурного коридору» на Мангеттені.
Схожі процеси, а саме витіснення та спроби позбавити спільноти голосу, відбуваються в Дурбані в Південній Африці. Якщо загуглити це місто, то ви побачите узбережжя, хмарочоси, людей, які гуляють поміж фонтанів на набережній, знайдете інформацію про один із найбільших портів у світі. «Шановний Мандело» Дари Келл і Крістофера Ніззи пропонує інший погляд на Дурбан із перспективи неформальних поселень у декількох десятках кілометрів за містом, де роками живуть люди в очікуванні постійного житла. Дехто з них ніколи не бачили океану. Дім у цій стрічці — обіцянка від першого демократичного уряду Південної Африки, виконання якої постійно відкладається. Конституція Південної Африки гарантує право на адекватне житло та захист від незаконних виселень. Попри це, фільм підкреслює невідповідність між декларованими політичними цілями та реальністю. Спільнота стає ключовим рушієм в адвокації права на житло, за що стикається з насильством і ворожістю.
Загалом важливість солідарності й мереж підтримки є лейтмотивом програми. «Ви не можете просто пройти повз, якщо хтось будує будинок,» — констатує один із героїв фільму «Шановний Мандело». В умовах, коли людям необхідно доводити своє право на гідне життя, робити це разом виявляється простіше, ніж поодинці.
Особливо гостро питання соціальної підтримки постає в містах, які часто перетворюються на простори ізольованості та атомізованості. В таких середовищах структурні нерівності та несправедливість лише загострюються. У стрічці «Без адреси» Аланіс Обомсавін показує історії молодих людей, представни_ць корінних народів Канади, які переїжджають у Монреаль у пошуках роботи і врешті без підтримки спільноти й державних політик залишаються на вулиці. «У місті, де їх завжди й усюди оточують люди, їх не покидає відчуття відчуженості. Життя триває на межі небезпечного світу,» — підкреслює Аланіс.
«Чи чуєш!» режисера Камара Ахмада Сімона продовжує тему спільного захисту права на житло на прикладі відбудови селища в Бангладеші після циклону Айла. У 2009 році негода зробила бездомними близько мільйона людей у цій країні. Фільм звертає увагу на постійну боротьбу зі стихією й запрошує подумати про наслідки зміни клімату та її вплив на вразливі групи населення.
Програма «Тут є адреса» зібрала як ретроспективні, так і досить сучасні фільми, що дозволяє поглянути на зміни у сфері житла в часі. Наприклад, стрічка «Без адреси» вийшла в 1988 році, однак питання доступу до житла, яке є одним із головних у стрічці, лише загострилося в Канаді протягом останніх років. Нещодавні дослідження виявили, що кожному пʼятому домогосподарству в Монреалі не вистачає коштів, аби оплатити житло. Внаслідок зменшення державних інвестицій у соціальне житло та соціальну підтримку з 80-х років рівень бездомності в Канаді зріс. Крім цього ризик залишитися без дому значно вищий серед корінного населення — проблема, що є наслідком колонізаторських політик і системної дискримінації.
Ще однією наскрізною підтемою програми є неформальність та те, як вона проявляється у сфері житла, зайнятості та в повсякденні герої_нь. «Постійна тимчасовість» — так зокрема можна описати реальність у фільмі «Селище Троянд». Стрічка Ганни Гейльборн показує декілька років із життя ромської родини, що мешкає в поселенні поблизу Мілану. «Селище Троянд» буквально й символічно перебуває на периферії. Разом із тим, поселення часто опиняється в центрі політичних дебатів — його мешкан_кам без упину погрожують виселенням. Хистке становище посилюється й тим, що місто відмовляється гарантувати соціальну інфраструктуру для ромів і сінті, зокрема шкільний автобус ніколи не зупиняється біля «Селища Троянд». Стрічка Гейльборн — це історія життя в умовах невизначеності, коли навіть зведення бетонного фундаменту можуть розцінити як правопорушення.
На перший погляд, українські міста разюче відрізняються від тих, які показано в програмі. Це й справді так. Проте, бездомність, нестача доступного житла, брак соціальної підтримки, бідність — це проблеми, з якими щодня стикаються люди в Україні та які лише поглибилися за час повномасштабної війни.
Російська війна змусила переїхати мільйони людей, зруйнувала мільйони помешкань і спричинила безпрецедентну житлову кризу. Виявилося, що в Україні не так багато рішень, які можна запропонувати всім тим, хто втратили житло — нерегульований і незахищений сектор комерційної оренди, контейнерні містечка, гуртожитки та спортивні зали. До початку повномасштабного вторгнення українські міста налічували тільки декілька тисяч приміщень соціального й тимчасового житла. Наприклад, у столиці, за офіційними даними, було 72 «соціальні» квартири — чого очевидно недостатньо, аби відповісти на зростаючу потребу в доступному житлі. Тисячі переселен_ок в Україні живуть в очікуванні та невизначеності, що супроводжують їх у «місцях тимчасового проживання». Крім цього, деякі люди, наприклад бездомні, залишаються поза увагою політичного дискурсу та планів відбудови. Ці виклики спонукають до переосмислення ставлення до житла й перевизначення стратегій житлової політики в Україні, а наша програма є додатковим нагадування про те, що нам усім потрібен дім.
Фестиваль феміністичного кіно «Фільма» проходитиме онлайн з 27 листопада по 10 грудня включно. Усі стрічки фестивалю транслюватимуться з українськими розгорнутими (SDH) або англійськими субтитрами. До окремих фільмів можна буде обрати звукоопис українською мовою. Перегляд безоплатний на сайті фестивалю.
Чільне зображення: кадр з фільму «Без адреси».
