Новий погляд на Одесу: деколоніальна оптика в мапуванні особистих історій

У березні цього року вперше відбулася нова міжнародна виставка сучасного мистецтва — Мальтійська бієнале, де український павільйон під назвою From South to North представив проєкт Алевтини Кахідзе. У ньому художниця працює з темою деколонізації через особисту сімейну історію на тлі війни росії проти України. Проєкт складався з відеороботи, інсталяцій та геппенінґу From Malta to Yalta. Доповнену та переформатовану виставку можна побачити в Одеському національному художньому музеї з 25 травня по 14 червня.

В інтерв’ю для Mistosite кураторки павільйону та співзасновниці платформи культури пам’яті «Минуле/Майбутнє/Мистецтво» Катерина Семенюк і Оксана Довгополова розповідають про участь у бієнале, втручання імперії в особисту історію, схоже та відмінне в колоніальних досвідах України та Мальти. А також про зміну погляду на Одесу: сприйняття її як міста не на півдні російської імперії, а на півночі Середземномор’я.

Мальтійська бієнале як простір для проявлення України

АВ: Одна з основних тем цьогорічної maltabiennale.art 2024 — деколонізація. Розкажіть, будь ласка, як це вплинуло на наповнення проєкту від України та, перш за все, чому ви вирішили взяти участь?

Оксана Довгополова: Ми знали, що створюється нова бієнале, і ми розуміємо, що Україна зараз має бути присутня на всіх великих міжнародних подіях. По-перше, ми дізналися, що на Мальтійській бієнале не буде павільйону росії, це була політика організаторів, і ми відчули певний збіг цінностей. По-друге, ми входили в новий міжнародний простір, де були чітко задані теми, з якими ми теж можемо працювати, нам не треба було винаходити щось. Це ситуація, коли вже існує місце, де можна проявитися, а в нас є важливий меседж, який треба донести. І зайняти своє місце.

Катерина Семенюк: Від самого початку ми хотіли показати проєкт і в Одесі. Обрали тему, художницю, фокус і почали з цим працювати. Специфіка нашої організації «Минуле/Майбутнє/Мистецтво» в тому, що все, що ми робимо, — це про нас і про Україну. У нас немає амбіції і кураторського бажання створювати щось спеціально назовні. Але ми багато думаємо про аудиторії, і часто буває, що до різних аудиторій ти маєш проговорювати різні меседжі або одні й ті самі меседжі доносити по-різному. Тож те, що ми показували на Мальті, й те, що ви можете побачити в Одесі на виставці, — різне.

Оксана Довгополова: На Мальті ми проводили паралелі між мальтійською та українською історіями. Там був умовний таймлайн, на якому видно, наприклад: мальтезе стає офіційною мовою на Мальті, а в Україні — Голодомор. Для Одеси ми зробили іншу інсталяцію, вона більш інтимна. Алевтина Кахідзе також працює з сімейною історією, але наголос на стосунках із грузинською частиною родини та як на них вплинуло те, що робила імперія.

А що зробила імперія з родиною Алевтини? Вона нібито нічого не робить. Але якщо придивитися, то імперія позбавляє тебе твоєї власної історії. Те, що відбулося з сім’єю художниці — настільки типово, що зачіпає всі реперні точки української історії. Здається, що це просто приватні моменти з життя, але якщо глянути уважніше, ми бачимо, що всі зміни в історії цієї родини відбувалися через вплив «великої держави». Що переїзд був, наприклад, не просто переїздом, а порятунком. Як сім’я Алевтини опинилася на Донеччині (Алевтина Кахідзе народилася в місті Жданівка Донецької області — ред)? Через Голодомор, бо дідусь дізнався, що на шахті дають тормозок і вони матимуть якусь їжу і виживуть, і вони переїхали з Вінниччини на Донеччину.

Проєкт про імперію та родинну історію: відеоекскурсія Одесою від Алевтини Кахідзе для її батька, якого давно немає в живих

АВ: Ви наголосили на тому, що відрізняє виставки на бієнале та в Одеському художньому музеї. А яка частина експозиції залишилася незмінною?

Катерина Семенюк: Наприклад, фільм, знятий в Одесі в січні 2024 року за участю оператора та режисера Романа Хімея. Як каже Роман, це художня адаптація перформансу. Ми зняли, як Алевтина Кахідзе проводить екскурсію містом. Вона розповідає про Одесу своєму батьку, якого давно немає в живих, ми пересуваємось містом разом з Алевтиною, у якомусь сенсі цей фільм також про місто. Через нього вона розповідає історію, у цьому місті присутня пам'ять про її сім’ю. Алевтині важливо знімати це кіно саме тут, в Одесі, у цих локаціях. Вона вертається в місця, які були значимими для її батьків — наприклад, відвідує канатний завод і морську академію.

Оксана Довгополова: У цьому фільмі ще й зустрічаються різні часи. Художниця хоче розповісти батьку про сьогодення Одеси, тому що він не знає про те, що відбулося: не знає, що з 2014 року триває війна росії проти України, не знає про повномасштабне вторгнення, не знає навіть про вторгнення росії в Грузію 2008 року, він помер до цих подій. Для нього Одеса — це місто кінця 60-х, початку 70-х років, місто можливостей у Радянському Союзі, яким воно було і для батька, і для мами Алевтини. Її батько хотів стати моряком, а мати — жити біля моря. У часи Радянського Союзу, щоб отримати право жити в певному місті, була потрібна прописка, і щоб її отримати, мама Алевтини влаштувалася на важку роботу на завод «Стальканат».

Люди тоді жили в ситуації обмежень, які вони сприймали як природні. А зараз ми бачимо ці обмеження, і художниця їх бачить, вона розповідає батьку: дивись, що відбувається, існувала імперія, у якій ти жив, а зараз ця імперія нас вбиває. Це — проєкт про імперію та родинну історію.

Художниця згадує, наскільки імперія спотворила історію її родини. Наприклад, що якби все склалося інакше, вона спілкувалася би зі своєю грузинською бабусею. А так — бабуся сказала: «Не треба мені цих руських дітей». Вони були українцями, але бабуся з Грузії їх сприймала як росіян. Чому? Бо мама Алевтини і сама Алевтина в дитинстві розмовляли тільки російською.

АВ: Якими місцями нас веде художниця та чому обирає саме такі локації?

Катерина Семенюк: Алевтина Кахідзе хотіла почати екскурсію з Потьомкінських сходів, бо це дуже символічний образ Одеси, у її мами є фотографія на цих сходах, і глядачі добре впізнають за ними місто. Режисеру Роману Хімею ця ідея сподобалася ще й тому, що цей образ апелює до роботи художника Олександра Ройтбурда, який переосмислює фільм радянського режисера Сергія Ейзенштейна. Тут є тяглість, але тоді нам не вдалося знімати на сходах, бо в кадр могли потрапити важливі портові споруди, які перебувають під постійними обстрілами. Нам довелося обрати інше місце, що говорить про Одесу, пляж Ланжерон. І там у кадрі видно, як на фоні пропливає патрульний катер. Війна постійно входить в ці місця спогадів.

Далі ми разом з Алевтиною опиняємося на заводі «Стальканат», де працювала її мама. У них було ще одне виробництво, більш сучасне, у Донецькій області, але нині його втрачено, а частину устаткування вивезли в Одесу. У старих приміщеннях не вистачає місця для більш нового обладнання, воно всюди натикано. Вони навіть нам казали, що не буде де знімати, бо в нас дуже тісно. Але нам для кіно добре, що цей завод старий, доволі схожий, напевно, до того, яким він був, коли мама Алевтини тут працювала.

Раптом у кадрі з'являється бомбосховище. Якби ця екскурсія відбувалася в іншому контексті, не під час війни, його б не було у відео, але сьогоднішні українські міста говорять про бомбосховища. Обставини змінилися, навіть у нові архітектурні проєкти закладають безпекові нюанси, проєкт, створений та готовий до втілення у 2021 році, вже не підходить у 2022 році.

Але важливо також, що у виставковому просторі фільм не існує сам по собі, поруч із ним є експозиція з об’єктами, фотографіями та текстами, і це задає контекст роботи.

Погляд на Європу з її далекого півдня — мальтійська перспектива

АВ: Яким на Мальті було сприйняття цього проєкту? Чи був він зрозумілим ширшій аудиторії?

Катерина Семенюк: Приходила різна аудиторія, і професійна, і ширша. Я думаю, що всі по-різному сприймали: професіонали це оцінювали як мистецьку роботу, а ширша аудиторія відчували це як щось близьке та зрозуміле, що загалом характерно для мистецьких практик Алевтини. Ми бачили, що багато людей дивилися відео повністю, лишалися перед екраном на 20 хвилин, тобто відео втримувало їхню увагу, настільки якісно і цікаво воно зроблене.

АВ: І Мальта, і Україна мають колоніальне минуле. Розкажіть, будь ласка, про паралелі, які ви провели у своєму проєкті. Наскільки ці паралелі були зрозумілі мальтійцям?

Оксана Довгополова: Ми могли про це говорити з ними, і ми говорили однією мовою. Було видно, що люди сприймають нас, впізнають важливі речі і кажуть: «Так було і в нас, так було і з нами». Нам важливо з ними взаємодіяти, бо вони мають інший погляд — погляд на Європу з її далекого півдня. А ми запропонували їм подивитися на Україну під іншим кутом зору.

І мальтійці, і ми — представники нетипових колоній, які не одразу розпізнаються як колонії. Мальтійців часто сприймають як британців, які живуть поза Британією. Хоча в них абсолютно інша культура, але її не особливо видно за дуже цікавою колоніальною історією. Коли турист приїжджає, він бачить колоніальні нашарування: Мальтійський орден, Середні віки, хрестові походи, битву за Мальту… Туристам, які приїхали покупатися, подивитися на острів, поїсти смачної рибки, цього достатньо. Україну теж часто не сприймають як колишню колонію, нам теж кажуть: ви такі ж білі, ви такі, як росіяни, ви нічим не відрізняєтесь. Дуже багато людей на Мальті вважають англійську своєю рідною мовою. Для багатьох українців мова — це питання переходу і визначення. У цьому наш досвід і досвід мальтійців віддзеркалюються.

Нам є про що говорити з мальтійськими художниками, які теж пропрацьовують імперське минуле та присутність імперії. Наприклад, художник Кейт Боннічі робив дуже цікавий перформанс. На Мальті є червоні телефонні будки, типово англійські, і їх запропонували внести в перелік культурної спадщини Мальти. Кейт, мальтієць, каже: це не моя культурна спадщина.

Катерина Семенюк: Так, він відмив та упакував телефонну будку, ніби для того, щоб відправити її з Мальти до Британії, дуже цікавий жест. А телефонна будка — це пам'ять у місті, відбиток, узагалі вся Мальта маркована Британією.

Оксана Довгополова: Ще один момент, під час Бієнале її організатори хотіли зробити символічний жест: прибрати з площі пам'ятник королеві Вікторії. І міська влада, звісно, відмовила. Що вони зробили? Втулили туди ще один пам'ятник, щоб фігура королеви Вікторії не домінувала у просторі. Вони тимчасово поставили меморіальну інсталяцію, щоб розмити її роль, цей меседж, який площа отримує через присутність королеви Вікторії.

АВ: З ваших розповідей здається, що на Мальті доволі м'яко, принаймні зараз, підходять до деколонізації, творчими методами. Зважаючи на колоніальне минуле України і в зв'язку з агресією Росії, важко уявити такі обставини, у яких в Україні переважали б такі методи трансформації імперського спадку. Який контекст цієї м’якості?

Катерина Семенюк: Щодо мальтійців з боку британців не було військової агресії, тобто буквально британці їх не вбивали. А ще — більша часова дистанція: до 2014 року ми також інакше працювали з колоніальною пам’яттю, ніж зараз. Так, у нас є історія радянських репресій, інших страшних речей, але вона вже була на відстані від нас, у нас не були такі загострені відчуття, як зараз.

Оксана Довгополова: Мальта ще з 1964 року є незалежною державою, вдвічі довше, ніж ми. Мальтійська мова має статус офіційної з 1934 року, тоді Мальта ще була британською колонією. І хоча тоді ще була дуже сильна колоніальна присутність Британії, вони дозволили це, зробили крок назустріч. Але варто зважати на те, що коли мальтезе стала офіційною мовою, в Україні був Голодомор, тобто, звісно, шлях у нас різний. У мальтійців також є відчутний постколоніальний синдром — наприклад, людина, яка не отримувала художньої освіти у Британії, може не вважати себе нормальним художником на Мальті. І вони про це кажуть, що це — хвороба, з нею треба щось робити.

Є дуже показовий для мене момент. Після Першої світової війни британці поставили дуже багато пам'ятників невідомому солдату, на Мальті теж є присвячений цьому британський кенотаф (монумент пам'яті загиблих воїнів — ред.), у всіх колоніях вони є, і це теж маркування що це — територія імперії. Але на Мальті цей пам’ятник розробив мальтійський художник, який не вчився в Британії, а отримав освіту в Італії. Мальта ще була колонією, але поставила нетиповий пам’ятник, він не копіює британський: на його панелях є цитати різних державних діячів, і серед них такі, де є звернення безпосередньо до народу Мальти. Це був певний варіант антиколоніального жесту, і Британія дозволила цей жест.

Мальтійці відчувають історичний прес колоніальної влади — наприклад, у самовизначенні, в тому, що вони постійно порівнюють себе з британцями, багато хто з них має там родичів, зв’язки. І вони розуміють, що з цим треба щось робити. Тому Мальта дуже активно працює з нематеріальною культурною спадщиною, бо від матеріальної культурної спадщини, яка є в них, вони не можуть так просто відмовитися. Ця частина спадщини пов'язана з дуже важливими подіями, але це щось, що привнесли колонізатори, і це стало частиною історії. Різні імперії, різні завойовники певною мірою зробили мальтійців тими, ким вони є зараз. Коли я почула мальтійську мову, то зрозуміла половину слів. Це семітська мова, але в ній багато запозичень, якщо ти знаєш англійську, то впізнаєш корені. Вони не будуть викидати всі слова, які за століття стали їм рідними. Мальтійці шукають відповідь на питання, як їм бути з цим досвідом і з фактом, що вони територіально ближче до Африки, ніж до Європи, але ідентифікують себе як європейці, у тому числі внаслідок колоніальних досвідів, які в них були.

АВ: Ви згадували про те, що мальтійців сприймають інколи як британців, уподібнюють колонізованих до колонізаторів, у тому числі через однаковий колір шкіри. Щодо українців також є таке упередження. Як, на вашу думку, можна працювати з цим, які меседжі мають бути для Європи?

Оксана Довгополова: Мальтійці пропонують іншу оптику, вони пропонують Європі подивитися на себе самих. І кажуть: коли приїдете до нас, то не тільки гляньте, що в нас є цікавенького, а, Європо, подивись на себе звідси, і ви дуже багато нового побачите. Ви побачите Європу не такою, як звикли бачити з Парижа, Лондона чи Берліна, це буде інша Європа. Ви для себе відкриєте про себе щось нове. Ось це для нас, напевно, теж важлива стратегія, тому що нам треба не звинувачувати Європу постійно в тому, що ви нас не бачите, і тому ви нам не допомагаєте так, як ми хочемо, щоб ви допомагали. Наше завдання в культурній дипломатії, як на мене, показати Європі — і не тільки Європі, а всьому світу, — що без нас ви багато втратите, тому що ви щось про себе не дізнаєтесь без нас. І в цьому ми з мальтійцями можемо знайти точки перетину, можемо подивитися на їхні інструменти, якими вони працюють.

Створення іншої оптики: Одеса — місто-порт на півночі Середземномор’я, що поєднує український степ і море

АВ: Якщо мальтійці пропонують погляд на Європу з півдня на північ, то як ми можемо сформулювати, який вектор ми пропонуємо європейцям?

Оксана Довгополова: Тут треба уявити собі простір, потім — подивитися на точку на мапі, де є Україна, подивитися через Середземноморський регіон. Коли ми дивимося на Середземномор'я, для нас стають видимими цивілізаційні шари. Саме в цій точці, де є Одеса зараз, тут жили люди і створювалися містки між цивілізаціями багато століть поспіль. Натомість у підручниках з історії Одеса існує з кінця XVIII століття. Але коли ми дивимося на Середземномор’я, то бачимо, що ще з V століття до н. е. в цій точці на мапі поєднувалися різні цивілізації. І це дуже важливо, тому що на півдні України, в широкому сенсі, життя зародилося не в XVIII столітті. Тут століття до того вже були потужні зв’язки, у тому числі бо південь — це точка зустрічі степу з морем.

Для російської ідеології, для російської пропаганди Одеса була точкою цивілізації в порожньому степу. Для них степ — це пустеля. Для української культури степ наповнений життям, це — колиска. Коли ми дивимося з нашого боку, ми ніколи не побачимо тут порожнього простору, пустелі. Ми побачимо місце, наповнене життям, точку зустрічі різних цивілізацій, те, що існувало протягом багатьох століть.

Наша базова інтенція на бієнале була саме така — показати, що можна дивитися на простір півдня України в такій перспективі. І показати цю ідею на Мальті — це було для нас природньо.

АВ: А де тоді на цій оновленій мапі Росія?

Оксана Довгополова: На бієнале в українському павільйоні була мапа, яку створила Алевтина. На ній були точки з містами, важливими для її історії. Там була Одеса, Батумі, рідне місто батька, Київ як столиця України, Маріуполь — теж важливе місто. І Москва там була присутня, але вона була за межею світла. Мапа була освітлена таким чином, що світло падало на наші міста, а все, що за межами, було в тіні, у тому числі й Москва. Ми не можемо про неї не пам'ятати, але ми знаємо, що це — острів темряви.

АВ: Як народилася сама ідея подумати про північ-південь, мати такий погляд, і, повертаючись до Одеси, які нові історичні концепції є зараз там?

Оксана Довгополова: Я ще з 2014 року постійно в Одесі говорю, що для того, щоб Одеса позбулася імперського впливу, ми маємо не безкінечно спростовувати російські міфи, а створити іншу оптику. Тому що ми будемо безкінечно міфи спростовувати, а росія буде безкінечно створювати нові. Інколи треба створити іншу оптику, і місто буде іншим, і буде видно його справжнє обличчя.

Ідеї пошуку іншого віку Одеси багато років, і з нею вже давно і багато працювали, але, звісно, після повномасштабного вторгнення ця ідея перезавантажилася і стала очевидною для багатьох. Тому що саме коли ми дивимося з середземноморської перспективи, ми бачимо, що тут не була пустеля, що тут не було порожнє місце, що тут люди жили вже багато років. У Одесі є група істориків, вона так і називається: «Одесі — 600», і вони доводять, що з 1415 року тут була безперервна історія поселення. Тому що люди тут жили з V століття до н. е., і тут були грецькі поселення. Зрозуміло, що у 1415 році, коли Одеса вперше згадується у письмових джерелах, це не було місто в сучасному розумінні, таке, яким Одеса стала в XIX столітті. Але це вже була фортеця, тут жили люди і постійно відбувалась економічна діяльність. І в часи Османської імперії це не було село, як дуже часто пишуть російські «знавці». Одеський історик Олександр Середа показав, що в османські часи саме звідси везли хліб та зерно і що це була тоді основна ознака Одеси як міста — її функціональність. Функція зернової торгівлі була тут за багато століть до того, як сюди прийшла російська імперія. І коли греки володіли цими місцями, то теж перевозили зерно.

Але саме під час повномасштабного вторгнення ця функція знову стала очевидною для всіх. До того чути звуки порту в Одесі було так само природно, як бачити, як сонце встає зранку. І коли в перші місяці вторгнення порт замовк, це було неочікувано. Наша організація періодично проводила фокус-групи щодо пам'яті серед одеситів: що вони відчувають, чого не вистачає, з чим треба попрацювати… І до 2022 року люди практично ніколи не згадували зернову торгівлю як щось базове для міста. Море — так, море важливе, море — це економіка. Але коли почав працювати зерновий коридор у липні 2022 року, коли перші судна вийшли з порту знову, і люди почули звуки порту, то відбулося неймовірне. Я зберігала дописи з Facebook, вони були дуже емоційні, деякі люди плакали, коли почули ці звуки. До вторгнення ми чули їх постійно, це настільки було природно для Одеси, що на них не звертали увагу. А зараз — відчуття життя стало дуже потужне саме через звуки суден. Одеса є Одесою, бо вона поєднує український степ і море. А Чорне море тут є частиною великого середземноморського простору, великої середземноморської цивілізації.

Нова регіональна ідентичність Одеси

АВ: Як вам здається, як ця актуалізація може вплинути в майбутньому на розвиток Одеси?

Оксана Довгополова: Я думаю, що вона може вплинути на усвідомлення нової регіональної ідентичності. Тому що Одеса зараз дуже потужно відчуває солідарність із сусідніми містами, такими як Херсон та Миколаїв. Такого раніше не було. Раніше Одеса була достатньо капсульована і відчувала навіть своєрідну зверхність: ми не бачимо нікого, ми такі особливі, ми найкращі, наче є Одеса, і є весь зовнішній світ. Я думаю, що це змінилося після 2022 року, коли ми чітко відчули, як Миколаїв нас захистив, став фортецею, яка не пустила росіян. І завдяки цьому ми живемо в Одесі, у своїй Одесі, яка не є окупованою. Коли серед одеситів проходила соцмережами інформація, що треба Миколаєву збирати гроші на те, на те, і на те, ці збори закривалися за пів години. Тому що ми розуміли, що Миколаєву треба допомагати, що це не справа тільки Миколаєва, це — наша справа. І через створення регіонального середовища може з'явитися новий тип ідентичності. Актуалізація зернової торгівлі для нас — це актуалізація зв'язку зі степом. Тому що через одеський порт і через так звані порти Великої Одеси відправляється зерно, вирощене в одеському степу. І це нас поєднує. Тобто це не щось, що привезли чуже й перевантажили в Одеському порту, це — частина нас самих, і звідси йде на зовнішній світ частина України. Тому актуалізація такого бачення дуже важлива для всієї України.

Поділитися текстом

Facebook Twitter