Між війною і можливостями: чим живуть Савинці на Харківщині

До Савинців — мальовничого селища на Харківщині — з Києва можна дістатися нічним плацкартом потяга «Львів–Ізюм». Вагони, заповнені військовими та жінками з дітьми, минають Харків і Балаклію, перш ніж зробити коротку зупинку біля Савинського елеватора. Тут пасажир_ок зустрічають сільмаг і, на перший погляд, сонне селище, яке пережило окупацію й тепер живе у стані тривожного очікування.

Запилений слобожанський пейзаж, низьке небо і типові виклики постіндустріального Сходу: відтік населення, занепад інфраструктури, нестача кадрів. Такими постають Савинці перед відвідувач_ками. Разом з тим війна принесла й нові можливості: нових людей у громаду, гуманітарну підтримку, хвилю громадської активності. Утім, питання про майбутнє Савинців, особливо на тлі постійної загрози з боку російських військ, залишається відкритим.

«Парашутистка» в центрі прийняття рішень

Селище під час війни очолює Оксана Супрун — енергійна жінка з юридичним бекграундом, яку призначили головою Савинської військової адміністрації через три місяці після деокупації, у грудні 2022 року (фактично її повноваження набули чинності в лютому 2023-го). Супрун мешкає в Балаклії і щодня їздить до Савинців на роботу. Вона розповідає, що селище, яке раніше входило до складу Балаклійського району, стало самостійною територіальною громадою лише у 2020 році.

Автономія принесла не лише нові можливості, а й виклики. «Раніше тут були і цукровий завод, і підприємства, що ремонтували сільгосптехніку з усієї області, — згадує Супрун. — Але все почало занепадати ще з 90-х». Після здобуття самостійності виявилося, що бракує людей, фахів_чинь, інституційного досвіду. Ті, хто залишилися, «вчилися на ходу».

Під час окупації, що тривала з березня до вересня 2022 року, рада не працювала. Росіяни створили власну адміністрацію — деякі з депутатів після відступу окупантів утекли до Росії. Після звільнення Савинців 10 вересня місцева влада почала відновлювати інфраструктуру, а з грудня — працювати у новому форматі. Очільни_ці військових адміністрацій мають широкі повноваження і можуть приймати рішення без депутатського кворуму. Це відкриває простір для оптимізації, якою активно займається Супрун. «У тебе є час до завершення воєнного стану. Це може бути місяць, а може — десять років», — говорить вона.

Оксану Супрун можна описати як сучасну керівницю — у п’ятницю вона зустрічає мене в кабінеті, одягнена в худі, джинси та зі смарт-годинником на руці. Вона завзята й ефективна менеджерка, яка не боїться непопулярних рішень. Одне з таких — закриття чотирьох недоукомплектованих шкіл, три з яких були пошкоджені під час бойових дій. «Дітей стало менше, будувати укриття й утримувати штат на школу — недоцільно», — пояснює вона.

Оптимізація, за словами Супрун, вже дала результати: «Зараз маємо 50 переможців і 122 перемоги в районних олімпіадах, а також чотири перемоги на обласному рівні — такого раніше не було». Паралельно, додає вона, триває будівництво підземної школи.

«Я тут парашутист, у мене в Савинцях немає нічого свого», — жартує Супрун, пояснюючи, що її рішення ґрунтуються не на особистих інтересах чи упередженнях, а на ефективності. Водночас вона читає місцеві чати громади, а її номер телефону є майже в кожно_ї мешкан_ки Савинців — люди телефонують їй із питаннями та скаргами.

Однією з найбільших проблем у громаді залишається медицина. Тут працюють лише два лікарі та три фельдшерські пункти, а заклади первинної допомоги підпорядковуються Балаклії. Найгостріша потреба — амбулаторія для базових аналізів, адже зараз мешкан_ки змушені їздити до Балаклії навіть для найпростіших обстежень. Водночас завдяки підтримці Польського центру адміністрація оновлює внутрішнє оснащення фельдшерських пунктів — ремонтує приміщення та закуповує обладнання.

Серед інших викликів — дороги, транспорт і доступ до базових послуг. Через навантаження від військової техніки та зношення автошляхи у Савинцях потребують серйозного ремонту. Один лише 350-метровий відрізок нової дороги обходиться в 7 мільйонів гривень. Навіть ямковий ремонт — тимчасове рішення для підтримання доріг у прийнятному стані — вимагає значних коштів. Ситуацію ускладнює те, що фонди зазвичай не фінансують дороги — це відповідальність місцевої влади.

Транспорт у громаді — це один автобус і електричка, яка, втім, курсує нерегулярно. Автобусне сполучення не покриває всіх потреб, але адміністрація співфінансує рейси, частково компенсуючи витрати на пальне й амортизацію. Проте мешкан_ки зберігають мобільність: організовують попутки, допомагають одне одному.

Та попри всі складнощі, місцева влада чітко бачить точки зростання. Оксана Супрун залучила до Савинців супермаркет і зараз працює над відкриттям магазину будівельних матеріалів: у контексті відбудови попит на нього буде високим. «Це перспективно, — каже вона, — бо ми на перетині двох трас регіонального значення. Одна з них — на Ізюм, який, хоч і залишається небезпечним, потребує відновлення». У центрі вже відкрилася «Нова пошта» — ініціатива місцевого мешканця. Це нові робочі місця, зручність і ще один знак, що громада оживає.

І навіть кіоск з алкоголем і сигаретами — це частина стратегії. «Це акциз, податки, плюс чотири робочі місця», — пояснює Супрун. Ставка на малий бізнес себе виправдовує, особливо з огляду на присутність військових у громаді. Кафе й заклади харчування вже орієнтуються на їхні потреби — і це стимулює розвиток сфери послуг.

На стінах кабінету Супрун — прапори з підписами ОШБ, які співпрацюють з адміністрацією. Сьогодні в Савинцях дислокуються багато військових, і їхня присутність пожвавлює життя селища. Деякі навіть заводять тут сім’ї.

«Якби не війна, усе можна пережить»

Сирени в Савинцях звучать кожні пів години, а щовечора над селищем нависає загроза дронових атак. На тлі заяви головнокомандувача ЗСУ Олександра Сирського про фактичний початок наступу росіян на Харківщині та Сумщині майбутнє Савинців здається ще більш непевним. Напруга пронизує повітря — люди неохоче говорять, уникають питань. У спільноті відчувається втома й розгубленість — знайомі настрої для українського суспільства, особливо після повернення Трампа в Білий дім.

Ірина та Валентина, працівниці селищної ради, як і багато їхніх односель_чанок, пережили окупацію, не покидаючи Савинці. «Це було жахіття, — кажуть вони, поки надворі знову лунає тривога. — Морально тяжко, фізично важко — не було “средств для существования”». Окупація стала справжньою гуманітарною катастрофою: хліб зник за два тижні, згодом зникли світло, газ, зв’язок, інтернет — мешкан_ки не знали, чого чекати. Воду доводилося носити з колодязів, готували на дровах. У будівлі сільради, де нині працює адміністрація, росіяни облаштували свою «владу», а місцеву школу захопили під відділ окупаційної комендатури.

Під час наступу росіян лінія розмежування йшла по річці Лиман, тож Залиман — селище з іншого берега річки, яке не було окуповане, — дуже постраждав від обстрілів. У Савинцях усі згодні, що їм пощастило суттєво більше: при звільненні громади ЗСУ будинки практично не постраждали. «8–9 вересня у нас було дуже гучно, — кажуть жінки, — та наші хлопці молодці, ми в шоці були, коли дізналися, що росіян немає».

Своїм досвідом окупації люди діляться загалом неохоче — це було страшно і непевно. «Росіяни заходили в будинки, забирали мисливську зброю, шукали цінні речі, забирали фотоапарати, техніку, — розповідає Ірина. — До нас зайшли троє з автоматами, забрали машину, я думала, і мене заберуть, бо я в селищній раді працюю».

72-річному Анатолію Гарагатому, односельцю Ірини та Валентини, пощастило менше — під час окупації його взяли в полон і тримали сто днів, аж до відступу росіян. Місцевий блогер та етнограф-аматор, автор ютуб-каналу про життя Савинців, він потрапив у полон за те, що виклав відео з російськими танками, які заходили в селище. Люди кажуть: його здала сусідка.

«Я просидів у полоні сто днів», — розповідає Анатолій, який зараз знімає відео за участі своєї дружини Наталі на дві камери. Його тримали в Балаклійському СІЗО разом із вісьмома чоловіками. «Там усі були тільки політичні в’язні».

Росіянам Анатолій пояснював, що публікує лише архівні відео, фіксує історію та події селища. «Та їм це було по барабану», — каже він. Окупанти хотіли змусити його знімати пропаганду — ролики, які вихваляють їхню армію. «Я відмовився. Тож вони мене й тримали аж до 4 вересня. Випустили лише тоді, коли вже самі розуміли, що будуть відступати».

Усе своє життя Анатолій Гарагатий займається фото- та відеозйомкою. Він почав фіксувати життя селища та громади ще 50 років тому і досі зберігає величезний архів записів, які нещодавно почав викладати на YouTube.

На питання про те, як росіяни поводилися з полоненими, Анатолій розповідає: його допитували вісім разів, і під час п’яти допитів катували — били руками, ногами, битою, били струмом, погрожували розстрілом. Від тортур 72-річний чоловік кілька разів непритомнів. Лише під кінець окупації допити стали менш жорстокими — обмежувалися словесними погрозами. «Готували нас до звільнення, бо після злочинів у Бучі та Ірпені, коли вони побачили, що все документується, злякалися за свої шкурки. Цей страх нас урятував», — каже він.

Анатолій — не єдиний, хто пережив полон: за його словами, у Савинцях затримали ще 10–15 чоловіків.

Наразі в селище заходить багато благодійних організацій. Вони допомагають відбудовувати приватні будинки, розбиті війною, надають будматеріали, гуманітарну допомогу, а часто й самі долучаються до ремонтних робіт.

Тепер Савинці потерпають від іншої загрози — щовечора над селищем літають «Шахеди». Про можливу повторну окупацію тут намагаються не думати. Поруч Куп’янськ — гаряча точка бойових дій, і звідти часом долітають артилерійські канонади чи важкі вибухи. На питання, чого найбільше бракує, Ірина й Валентина розгублено знизують плечима: «Магазини працюють, поштомат є, банк є. Сказать, що ми чимось “обіжені”, то ні. Аби не війна — усе можна пережить».

«В Савинцях бракує молоді, щоб швидше усе закручували, щоб усе було скоріше», — каже Анатолій Гарагатий, пояснюючи, що саме молодь може швидше завершити війну.

Діти і перспективи

«До окупації в нас було 10 000 жителів, після звільнення — близько 2 400, а зараз — приблизно 5 800. Тобто половина від того, що було, повернулася», — кажуть Ірина та Валентина, додаючи, що нині в Савинцях проживають близько тисячі дітей.

«Найскладніше — залишити дітей. Села ніколи не були перспективними», — зазначає Оксана Супрун. Саме тому вона з командою зосереджена на створенні просторів для розвитку дітей та підвищенні освітнього потенціалу. Для родин із Харкова Савинці можуть стати безпечним місцем, де можна перечекати війну.

Під час перебування Супрун на посаді в селищі вдалося запустити дві модульні котельні, які забезпечують теплом школу, дитячий садок, бібліотеку та музичну школу. В рамках благоустрою також встановили сигнальні фігури на пішохідних переходах і 16 камер спостереження на вулицях, що передають відео на пульт місцевої поліції. Перебудова та модернізація Савинців стала можлива завдяки грантовій підтримці для деокупованих і прифронтових регіонів. Багато фондів та ініціатив надають гуманітарну підтримку селищу. Наприклад, результатом такої підтримки став Савинський центр розвитку громади та громадянського суспільства. Колись стара одноповерхова будівля отримала реновацію — тепер це сучасний коворкінг-простір з комп’ютерами та екраном, кавовою станцією та сучасною бібліотекою української літератури. Центр відкрився у грудні 2024 року за підтримки французької організації міжнародної солідарності Acted. Його адмініструє Олександр Наретя — студент історії та археології в харківському Університеті ім. Василя Каразіна. У вільний від Центру час 23-річний хлопець також займається репетиторством, цікавиться освітніми проєктами. Під час окупації Олександр з родиною був у Кропивницькому в евакуації — а повернувся в листопаді 2022-го, коли відновили нормальні умови для життя.

Поки ми з Олександром говоримо, в Центр заходять школяр_ки. На питання, чого їм бракує, один із підлітків відповідає: «Переробки сміття бракує». «Людям хочеться роботи», — додає Андрій, молодий хлопець з Миколаєва, який працює у Савинцях у військовому секторі. Він переїхав сюди лише у 2023 році, тому не застав окупацію, а зараз орендує квартиру в селищі. Андрій вчився в Польщі і володіє англійською, час від часу викладає її у Центрі для всіх охочих. І Андрій, і Олександр вважають, що економічне процвітання, приватна власність та бізнес повинні лежати в основі патріотизму і бажання залишатися — як у Савинцях, так і в Україні. Обидва молодики зацікавлені у комерційних проєктах у селищі.

Загалом молоді в Савинцях небагато — ті, хто є, проводять час за відеоіграми. Спочатку було непросто залучити громаду до подій, зізнається Олександр, але нині Центр має свою постійну аудиторію. Оксана Супрун намагається залучати молодь до громадського життя — вона наймає молодих людей в адміністрацію і дає їм можливість втілювати свої ідеї, набувати досвіду та створювати портфоліо. У цьому Оксана бачить перспективу: «Поки ти тут, давай приносити користь».

Краще ситуація складається з проєктами для дітей. Лілія Новосельська, головна спеціалістка відділу освіти, розпочала самостійно вивчати грантовий менеджмент, пройшла кілька тренінгів разом з односельчанками і стала проєктною менеджеркою. На базі дитячого садка вона створила конференц-залу, де працює ініціативна група. Активна молода жінка взялася шукати додаткові можливості та фінансування для громадських проєктів. «На момент призначення начальника військової адміністрації 23 грудня 2023 року в громаді не було жодних партнерських відносин. На грудень 2024 року ми маємо 42 сталі партнерства, і зараз їх кількість уже більша. Ми мріємо, що колись Савинці стануть областю», — жартує Лілія.

Робота Лілії та її команди впадає у вічі ще з садочка перед будівлею — тут влаштовані квітники, годівнички та текстильні інсталяції на деревах саду. На форумах і спільних заходах з розвитку громад Савинці часто представляють як «найменшу та найамбітнішу громаду» серед усіх. До Савинців приїжджав Фумінорі Цутіко — японський волонтер, який переїхав до Харкова у 2022 році і розпочав у місті кілька гуманітарних проєктів. У Савинцях він відкрив дитячу бібліотеку.

Силами Лілії та її команди облаштували також дитячий простір: зробили ремонт і додали станції з активностями: город на підвіконні, живий куточок з папугами, заняття з випалювання по дереву, мультимедійний стіл, комп’ютери та найсучаснішу плазму. «Ми не хочемо навчити дітей користуватися тим, що є зараз. Ми хочемо навчити їх користуватися тим, що буде завтра. Вони повинні мати все найсучасніше», — зазначає Лілія. У садочку також працює художня студія, яку веде переселенка з Бахмута, 62-річна Катерина Іванівна, яка за дев’ять місяців перебування в селищі розмальовувала всі зупинки та укриття.

«Ми дуже багато зусиль вкладаємо в навчання, — каже Лілія, показуючи простір садочка, обладнаний технікою для розвитку дітей. — Люди розуміють, що саме по собі нічого не зміниться, треба об’єднуватися і намагатися випередити час, для цього треба вчитися і розвиватися». Лілія зазначає, що тепер і волонтер_ки громади виграють гранти на свої проєкти. Так, один із мешканців селища ініціював встановлення баків для сортування сміття. Завдяки грантовій підтримці Лілія та її команда змогли облаштувати укриття у садочку (під час окупації селища в ньому жили люди), придбати плазму та меблі, а також налагодити інтернет-покриття. По сусідству вони створили Безпечний простір для жінок та дітей — кабінет психолога, салон краси та фітнес-зал.

Ще одна ініціатива, розрахована як на дітей, так і на дорослих, працює на базі місцевої школи. Це Digital Learning Center, де можна користуватися ноутбуками, вивчати гаджети та базову комп’ютерну грамотність. Викладач школи Андрій, 35-річний вчитель інформатики та фотограф, керував центром, де проводив заняття з фотографії, графічного дизайну та ІТ. Дорослі також мали можливість приходити і вивчати використання гаджетів. Клас обладнаний 10 ноутбуками, проєктором, принтером, екраном і фотоапаратурою. Проєкт був профінансований харківською ГО, проте нині фінансування центру припинене. «Навіть за ці пів року дуже відчувається, що громада розвивається, — каже Андрій. — Це і людське ставлення, і зацікавленість громади. Якщо в Балаклії треба “йти на поклон”, то тут ти прямо кажеш про свої потреби, і тобі відповідають: “Давай, роби”».

У чомусь такі центри та ініціативи дозволяють створити в Савинцях можливості, яких не мають навіть деякі більші міста та райцентри. Лілія розповідає, що Савинці стали місцем релокації Бахмутського аграрного ліцею, що привело до селища нових переселен_ок. Амбіція стати областю тут сприймається цілком серйозно, і активний корпус адміністрації працює над тим, аби конкурувати з потужнішими містечками поруч.

Туманні перспективи

У центральному парку на головній площі Савинців з’явилася меморіальна Алея Героїв. З 2014 року громада втратила 23 людини у війні. Ще 15 людей вважаються зниклими безвісти або перебувають у російському полоні.

Мобілізація — ще один чинник скорочення населення. Щомісяця з громади забирають по 6–8 людей. Вручення повісток є частиною обов’язків Супрун як голови військової адміністрації. Це створює додаткову напругу: деякі мешканці ховаються, не виходять з дому. «Коли в країні війна, не повинно бути жодної людини, яка не дотична до неї. Морального права “відмазуватись” точно немає», — каже Супрун, чий чоловік служить у Нацгвардії, а 23-річний син паяє дрони.

Після першої окупації, що сталася за лічені години, у громаді було відпрацьовано план евакуації. Його координує Інга Абрамішвілі, відповідальна за цивільний захист. Заготовлені списки для евакуації, а також необхідні речі — аптечки, каски, маски, кірки, лопати. Однак два шкільні автобуси можуть вивезти лише 60 людей з 6000. У пріоритеті — вразливі категорії, родини та близькі ветеранів.

Пані Інга має власний досвід втечі — у 1992-му вона виїжджала з Абхазії, а у 2022-му тікала вдруге, вже з Балаклії. Її особиста історія перетинається з тривожною пам’яттю регіону.

Сьогодні в центрі Савинців багато нових бетонних укриттів. Вдома ж більшість ховається у підвалах приватних будинків.

У суботній ранок центр селища виглядає жвавим. Поруч з адміністрацією — відкритий базар. Продав_чині м’яса, молока, овочів і бакалії розкладають товар. На сумках багатьох — логотип Всесвітньої продовольчої програми ООН. Люди стримані у відповідях, неохоче діляться спогадами.

«В окупації ми виживали, як могли. Нам тікати було нікуди», — каже продавчиня з магазину одягу. На питання, чи відвідує вона Жіночий простір чи Центр розвитку громади, відповідає заперечливо: «Я сільська жінка».

«Лиш би не бахкало, а всього іншого самі доб’ємось», — говорить Наташа, що торгує штучними квітами. Її діти виїхали одразу, а вона залишилась. У Простір для жінок не ходить — каже, зайнята, немає коли. На запитання, чого бракує громаді, місцевий продавець молока пан Микита відповідає просто: «Пенсії».

У громадах, де всі одне одного добре знають, ініціативність часто стикається з підозрою. Тут кожну спробу змін розглядають під мікроскопом, а діяльність сподвижни_ць може викликати підозру у їхніх прихованих намірах. Довіра приходить лише з роками, через постійну роботу, через наполегливість і готовність слухати.

Повернення людей до Савинців залишається під великим питанням. Ті, хто виїхали до Європи, рідко заявляють, що мають намір повернутися. Про повернення частіше говорять ті, хто евакуювалися в межах України. Це підкреслює невизначеність майбутнього та важливість прийняття стратегічних рішень для збереження населення в селищах.

Одним із побічних факторів, що стимулюють відтік, є державна програма компенсації за зруйноване житло. Сума відшкодування, що становить у середньому два мільйони гривень, значно перевищує вартість житла в Савинцях, що робить перебування в селищі менш привабливим. Люди, які отримали компенсації, часто переїжджають до більших міст чи обласних центрів, що посилює процес зменшення населення.

Неясно, як Савинці та інші подібні селища з відтоком мешкан_ок зможуть виживати в майбутньому. Для цього необхідні не точкові заходи, а стратегічні рішення, які мають бути розроблені на державному рівні. Савинці можуть бути прикладом оптимістичного розвитку в умовах війни, вміючи використовувати кожну можливість і реформувати власні системи у пошуках сучасних рішень, однак цей розвиток відчувається загроженим і нестабільним. Загроза окупації, руйнувань та атак робить ці зміни непевними, не даючи підстав стверджувати, що в селищах відбувається повноцінний перезапуск чи перевинаходження постіндустріальної моделі розвитку.

Знелюднені війною та економічними викликами Савинці поєднують у собі енергійний потенціал і жагу до змін, але разом з тим вони залишають після себе враження сумної надії. Та надія, що колись, можливо, здобуде свою форму.

Фото: Ліза Корнійчук

---

Ця публікація стала можливою завдяки підтримці Європейського Союзу, наданій в рамках проєкту «Мережа гендерних аналітичних центрів: посилення спроможності задля розробки передових політик, оцінки впливу, стратегічної адвокації та сфокусованих комунікацій щодо політик», що реалізовує Український Жіночий Фонд. Відповідальність за зміст інформації несе Cedos. Інформація, що представлена, не завжди відображає погляди ЄС і УЖФ.

Поділитися текстом

Facebook Twitter