Від символу до імені: у пошуку власних моделей військового цвинтаря

Колись на конференції, присвяченій людській смерті, я мала нагоду послухати дослідницю з Фінляндії. Вона розповідала про те, як у неї в країні згадують про загиблих під час Зимової війни. Одне з запитань опісля і відповідь науковиці не дають мені спокою і дотепер. Дослідниця з Росії запитала у фінської професорки, як у колективній пам’яті фінів та фінок відображається фігура невідомого солдата. Фінка спершу дуже спантеличилася і не одразу збагнула, про що йдеться. А пізніше пояснила: «У нас такого немає, немає невідомого солдата. Ми знаємо всіх своїх загиблих».

Гадаю, докладний поіменний перелік загиблих і зниклих безвісти у Зимовій війні фінів — перебільшення, а те, що такий обмін відбувася  між науковицями з Фінляндії та Росії — збіг обставин. Фігура невідомого солдата є поширеною не лише у радянській традиції вшанування пам’яті Другої світової війни: присвячені невідомому солдату монументи, зокрема у формі могил чи кенотафів^[1], що вшановують різні війни, можна знайти у Франції, США, Британії, Канаді та інших країнах умовного Заходу. Зрештою, традиція символічних і цілком реальних могил невідомих солдатів народилася саме у Західній Європі. Асоціація могили невідомого солдата з Радянським Союзом радше пов’язана з зацикленістю політики пам’яті сучасної Росії на Другій світовій війні, ніж із якоюсь особливою прихильністю радянців до невідомих солдатів.

Цей діалог, однак, виявляє цікаву різницю в підходах до вшанування пам’яті загиблих військовослужбовців різними країнами. Їх можна умовно поділити на індивідуалістичний та колективістичний. У більшості країн можна знайти приклади обох або їх різноманітні комбінації. Винятками є зазвичай малі країни з невеликим населенням, як-от Фінляндія чи Ірландія, де колективістська модель не отримала широкого поширення через низку факторів, одним із яких є мала чисельність населення. Втім, не лише розміри країни та чисельність населення є ключовими факторами — стандартизовані військові поховання, могили та пам’ятники невідомим солдатам можна знайти і в невеличких Данії, Бельгії та навіть у Люксембургу.

Розгляньмо такі моделі і їхні особливості на прикладі Ірландії та США. Дві країни дуже відрізняються: розмірами, населенням і, зрештою, збройними конфліктами, у яких брали участь воїни та воячки обох держав.

Ірландію можна вважати країною «фінської» моделі. У цій країні майже не знайти окремих військових цвинтарів. Одне з нечисленних кладовищ такого типу в Дубліні, наприклад, є місцем спочинку для британських вояків, тіла яких, коли Ірландія ще була колонією Британії, не репатріювали на батьківщину і ховали за місцем служби. Загиблих під час війни за незалежність (1919–1921) і подальшої громадянської війни (1922–1924) ховали на звичайних цивільних цвинтарях там, де мешкали чи народилися померлі. Втім, якщо загиблі належали до проводу Ірландської вільної держави, Перехідного уряду, як, наприклад, військовий, державний і політичний діяч Майкл Коллінз, їх ховали на національному некрополі — Ґласневінському цвинтарі. Варто зауважити, що на цьому кладовищі ховали людей, які у громадянській війні були по різні боки барикад. Скажімо, там похований і один із лідерів Республіканської армії Рорі О’Коннор, якого стратили за наказом уряду Ірландської вільної держави. Винятком є лідери Великоднього повстання 1916 року, яких стратили у в’язниці Арбор Гілл і які поховані на прилеглому кладовищі (зараз цвинтар і меморіал належать до ансамблю церкви Святого серця — це храм Сил оборони Ірландії). 

У Другій світовій війні Ірландія зберігала нейтралітет, а тих ірландців, які з якихось причин долучилися до лав армій союзників і тіла яких вдалося репатріювати, теж ховали на цивільних цвинтарях. Те саме відбувається і з тілами загиблих військовослужбовців нині. Варто зауважити, що Сили оборони Ірландії є нечисленними, і воїни, які до них належать, здебільшого беруть участь у миротворчих місіях ООН.

Ірландія є радше крайнім випадком за рахунок того, що це невеличка країна, яка була нейтральною у Другій світовій війні, а до того перебувала під колоніальною владою Великої Британії. Особливістю військових поховань у цій країні є те, що більшість із них не відмежовані від цивільних. Попри те, що іноді військові, які загинули під час однієї миротворчої місії чи військової кампанії, поховані разом і їхні могили стандартизовані, вони все одно є частиною повсякденного поховального ландшафту. Могили чи кенотафи невідомого солдата, які є поширеними в більшості європейських (і не тільки) країн, в Ірландії не є частиною культури пам’яті та вшанування загиблих воїнів. Ґласневінський цвинтар веде бездоганні записи, які дозволяють відстежити ледь чи не кожного похованого на кладовищі — наприклад, точно підрахована кількість похованих у братській могилі, яка виникла внаслідок епідемії холери. Зважаючи на те, що хвороба забрала життя тисяч людей, така точність є досить унікальною для Європи.

Протилежним випадком є США. Розгляньмо приклад Арлінґтонського цвинтаря, що його часто наводять як взірець, який варто наслідувати Україні. Тут невідомий солдат займає особливе місце — меморіал у вигляді його могили є однією з центральних віх кладовища. Мармурова гробниця є не просто символічним знаком чи кенотафом, а і вмістилищем для останків загиблих у Першій світовій війні, яких не вдалося ідентифікувати. Арлінґтон є втіленням військових цвинтарів, які ми звикли уявляти: стандартизовані могили, монументальна архітектура, меморіали невідомих солдатів і групові поховання, кенотафи.

Втім, невідомими залишаються також імена левової частки тисяч чорношкірих людей, похованих на 27-й секції цвинтаря. Деякі з них боролися у рядах сегрегованих підрозділів армії Союзу — північанської армії, що протистояла конфедератам-південцям, які воліли зберегти рабство: їхні імена зазвичай збереглися, навіть якщо життєписи стерлися, і ми мало або й нічого не знаємо про їхні родинні зв’язки чи іншу спадщину. Деякі поховані на Арлінґтоні чорношкірі мешкали на території ділянки, яку після війни конфіскували в дружини генерала Конфедерації Роберта Лі та на місці якої і постав цвинтар.

Втім, навіть для тих, кого на некрополі згадано поіменно, — білих, чорношкірих, чи людей іншої раси — залишається мало простору для індивідуальної комеморації зважаючи на кількість і розмаїття похованих. Якщо в Ірландії поховані воїни жили і помирали разом з місцевою громадою, Арлінґтон не є інтегрованим у ландшафт цивільних поховань. Це досить типова ситуація з монументальними військовими кладовищами, хоча є окремі гіперлокальні винятки — скажімо, секція для американських ветеранів чеського походження на Богемському кладовищі в Чикаґо. Та й узагалі цвинтар — не лише військовий, а й цивільний — в Ірландії часто є органічною частиною простору живих людей, тож належить до ансамблю церкви, музею чи парку, тоді як у США кладовища значно частіше відмежовані від локацій, які мають інше функціональне навантаження.

До того ж більшість військових операцій і бойових дій, у яких брали участь і гинули американські вояки після Громадянської війни, відбувалися вдалечині не лише від Арлінґтона, а й у принципі від території США. Помітним винятком є Перл-Гарбор, де загиблі здебільшого поховані на Гаваях — у меморіалі Перл-Гарбор, на місці, де затонув USS Arizona, чи на військовому цвинтарі в Гонолулу. Розміри, відмежованість і колективістський характер Арлінґтонського цвинтаря призводять до помилок в управлінні цим місцем поховання — наприклад, у 2010 році здійнявся скандал, пов’язаний з тим, що частину могил неправильно позначали і загиблих ховали на неналежних секціях цвинтаря.

Проте «колективістська» й «індивідуалістична» моделі вшанування пам’яті загиблих через поховання в чистому вигляді трапляються рідко, адже вони залежать від багатьох зовнішніх факторів, на які при формуванні політики пам’яті не завжди можна вплинути. Непоганим прикладом такої «змішаної» моделі є Франція — це густонаселена велика країна, солдати якої впродовж останніх ста років активно брали участь у збройних конфліктах і на її території, і за її межами. Часто можна зустріти як військові секції на цивільних кладовищах, так і окремі військові поховання. Цей «змішаний» підхід, рідкісний для Ірландії чи США, поширений у багатьох європейських країнах ще й тому, що на їхній території масово гинули солдати як загарбницьких, так і визвольних армій. Приклади цього — радянська секція на Центральному кладовищі у Відні, Американське кладовище в Нормандії чи кладовища німецьких військовополонених у Британії.

Попри, на перший погляд, доволі універсальний вигляд військового поховання, навіть країни, які схиляються до «колективістської» моделі, у виняткових випадках віднаходять особливі рішення, щоб вшанувати полеглих за особливих обставин. Скажімо, коли під час атаки на Перл-Гарбор затонув USS Arizona, частину вцілілих не вдалося визволити з трюмів і врятувати, тож рештки корабля перетворилися на своєрідний гробівець для військовослужбовців. Рештки корабля залишили на місці кораблетрощі, і у 1962 році над ними звели незвичний елегантний світлий меморіал з капличкою, до якого можна дістатися лише на кораблику. Попри те, що у Гонолулу є і «звичайне» військове кладовище — подібне до Арлінґтона, хоча, звісно, менше, стриманіше, і присвячене здебільшого воякам, що билися чи несли службу на Тихоокеанському театрі воєнних дій — прах військовослужбовців, які вціліли під час атаки на Перл-Гарбор і служили на борту лінкора, підпоховували під водою на місці уламків корабля. Останній з них, Лу Контер, помер цьогоріч у квітні у віці 102 років. Такий спосіб поховання вшановує і непересічні обставини атаки, і стародавню традицію «похорону в морі», і побратимство, яке пов’язувало моряків «Арізони». Уламки корабля з часом руйнуються і зникають — з ними зникнуть і останки похованих з кораблем людей. Втім, меморіал, зведений над кораблем, залишатиметься, доки про нього дбатимуть і доки до нього курсуватиме кораблик з туристами й охочими віддати шану загиблим «Арізони».

Що ж відбувається в Україні?

Як бачимо, військові поховання часто формуються під впливом місцевої культури, характеру бойових дій і демографічних, культурних та географічних особливостей країни. Україна є не просто поєднанням двох згаданих допіру моделей. Внаслідок складної історичної траєкторії останніх 250 років (тут ідеться саме про цей часовий відрізок, бо сучасний цвинтар — породження ХVIII століття) українські поховання — зокрема й військові — мають особливості, які не завжди можна відшукати в західноєвропейських країнах.

По-перше, варто зазначити, що на відміну від, скажімо, США, де є чітке розмежування між військовослужбовцями і цивільним населенням, ситуація в Україні була дуже складною. Зокрема, у ХХ столітті, крім регулярних армій держав, до складу яких належала сучасна Україна, була ціла низка різних видів комбатантів, які, хоч формально і не були «військовослужбовцями» в класичному розумінні цього слова, у способі поховання та пам’яті часто ними є і/або стають. Тим більше, українська військова традиція часто покликається на досвід козаччини, зокрема нереєстрового козацтва, яке, фактично, було піратським збройним формуванням. Зважаючи на те, що українці часто стикалися з потребою низової самоорганізації — зумовленої, зокрема, слабкістю держави чи колоніальним пануванням, — у цьому нема нічого дивного. Навпаки, у цьому полягає наша суттєва відмінність від більшості західноєвропейських країн, які якщо й мали схожий досвід, то вкрай обмежений.

Прикладом того, якими складними були стосунки з військовими похованнями в Україні можна вважати Марсове поле на Личаківському цвинтарі у Львові. Для спрощення надалі йтиметься про сучасну територію Личаківського військового цвинтаря, а також ділянок № 84, 85 і 82. У 1914–1915 роках російська адміністрація виділила ділянку цвинтаря, яка охоплює частину теперішнього Марсового поля, під поховання полонених австрійських вояків, які загинули у шпиталях. Пізніше це місце розширили та виділили під поховання вояків багатонаціональної австро-угорської армії — також там ховали Українських січових стрільців. Втім, після Другої світової війни радянська влада зруйнувала австрійські поховання, виділивши частину території під цивільні поховання, а іншу — під меморіал радянським воякам. Хоча в радянські часи та дещо після на Марсовому полі відбувалися заходи для вшанування пам'яті Другої світової війни, більшість із них припинилися після початку війни Росії проти України у 2014 році. Втім, поодиноких бабусь і дідусів із гвоздиками ще можна було побачити тут 9 травня навіть у 2021 році. Більшість поховань на цьому місці датовані 1947–1950 роками — левова частка радянців загинули не в боях Другої світової війни. Напередодні відновлення незалежності України товариство «Меморіал»^[2] встановило пам’ятний хрест, щоб вшанувати Січових стрільців. Згодом на краю поля встановили також пам’ятні знаки на честь хорватських і словенських воїнів та солдатів австро-угорської армії, також додався меморіал воїнам Української повстанської армії.

Цікаво, що саме Марсове поле і територія сучасного Личаківського військового кладовища до початку повномасштабної російсько-української війни не була огороджена, і містяни часто використовували її як рекреаційну зону. За моїми спостереженнями, пам’ять про поховання стерлася, і місцева громада сприймала цей простір радше як занепалий пам’ятник, рудимент радянських часів, ніж як місце поховання. Таке ставлення можна зрозуміти: радянські військові, поховані на цій території, не завжди мали місцеву родину, яка піклувалася б про їхні могили чи зберігала про них пам’ять. Коли відвідини меморіалу перестали бути частиною добровільно-примусових заходів з ушанування, ця пам’ять, якій не було звідки живитися органічно, швидко потьмяніла. Тож у 2010-х роках у погожі дні на моріжках, які оточували вихлялі і пощерблені гранітні плити, містяни засмагали, вигулювали собак і гралися з дітьми. Про поховання згадали лише з початком повномасштабної війни — коли стало зрозуміло, що місце, виділене на цвинтарі для загиблих в АТО^[3] та ООС, не зможе вмістити тіл усіх, хто поліг за великої війни. Так на Марсовому полі розпочали ексгумації. Нині на цьому місці планують звести меморіал-некрополь захисникам і захисницям України. На військовому цвинтарі планують також звести пам’ятник невідомому солдатові та колумбарій — хоча попри тривалі плани місцевого уряду побудувати крематорій, наразі у Львові його немає.

Уже сам об’єм цієї історії, яка навіть близько не охоплює всіх перипетій навіть довкола Марсового поля, вже не кажучи про складнощі історії України загалом, показує, наскільки заплутаною є ситуація з військовими похованнями в Україні. До цього слід додати підпільні поховання та різноманітні низові практики вшанування, що відбувалися за радянських часів. Наприклад, одна з оповідачок у книзі «Таборові діти», яку упорядкувала Любов Загоровська і де зібрано свідчення людей, які в дитячому віці зазнали репресій радянської каральної системи, ділиться історією пам’ятника, який мати загиблих бійців і бійчинь УПА звела на місцевому цвинтарі у Чернівецькій області. Пам’ятник знесли, замостили ним дорогу та присипали щебенем, аж доки через багато років його випадково не зауважили місцеві мешканці: «Ми почали розгрібати, а то той пам’ятник. Тоді хлопці з села, такі патріотичні діти, відкопали той постамент, де написано все, і відвезли на цвинтар. (...) Зробили перехрестя з тризубом, таке гарне, поставили на постамент його. І так ті імена у камені й видовбані» (с. 316–317).

Для України характерним є феномен відновлення пам’яті про місця поховань або ж відновлення самих місць поховань. Ми бачимо численні приклади, коли громада — самотужки чи співпрацюючи з місцевим урядом — впорядковувала могили бійців УСС, УГА чи УПА і/або зводила меморіали з нуля, як, наприклад, на горі Маківка. Така низова організація догляду за місцями поховань є поширеною світовою практикою, і не лише у випадку військових поховань, проте в Україні їх часто доводиться відновлювати з нуля або після тривалого занедбання і забуття.

Ще однією  практикою, яка пов’язує Україну з низкою інших країн, є те, що співпраця задля відновлення поховань часто має міжнародний характер. Наприклад, Американським цвинтарем у Нормандії (як і іншими закордонними американськими військовими похованнями) опікується комісія, яку призначає президент США, а ошатні французькі військові поховання в Італії є наслідком співпраці французького та італійського урядів.

Крім уже згаданого відновлення пам’яті про солдатів австро-угорської армії, похованих на нинішньому Марсовому полі, в Україні варто згадати Польський військовий меморіал, що також є частиною Личаківського цвинтаря. Контекст відновлення цього цвинтаря був делікатним — левова частка похованих на Цвинтарі Орлят польських солдатів загинули в Польсько-українській війні 1918–1919 років. Зважаючи на напружені історично-політичні суперечки довкола зведення меморіалу, довелося втрутитися тодішньому президентові України Вікторові Ющенкові — втім, порозуміння зрештою вдалося досягнути. Можна згадати, скажімо, і про німецьку громадську організацію «Спілка догляду за військовими похованнями», яка опікується німецькими військовими похованнями, зокрема на Житомирщині, Київщині та Черкащині.

Ситуацію з військовими, та й цивільними похованнями станом на 2022 рік, коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, можна описати як «хаотичну». Окрім складного історичного ландшафту, який сприяв розмаїттю способів ховати, пам’ятати і відновлювати пам’ять про загиблих військовослужбовців, варто зважати ще й на нестачу однорідних політик пам’яті та практик поховання загиблих у миротворчих місіях і/або АТО, та і загалом не надто жвавий суспільний діалог на цю тему, особливо на загальнонаціональному рівні. Брак однорідності та стандартизованості сам по собі не обов’язково є проблемою — це може відкрити можливості для переосмислення та покращення попередніх практик або пристосування до гіперлокальних контекстів. Однак нестача напрацьованих моделей, публічного діалогу та фахівців у контексті травматичної ситуації повномасштабної війни часто призводить до поспішних рішень.

Чи не найболючішим наслідком стали численні конфлікти^[4] довкола проєкту Національного військового меморіального кладовища. Скандали супроводжують зведення меморіалу на всіх етапах: первісна відсутність відкритого конкурсу та остаточне проведення конкурсу на радше формальних засадах, непрозорий процес прийняття рішень, конфлікт з місцевою громадою, і зрештою намагання адміністрації з усіх сил просунути проєкт гранітних надгробків — це тільки дещиця проблем, які виникли за останні два роки. 

Відтак мені хотілося б повернутися до спантеличеної професорки з Фінляндії, про яку я згадала на початку цього тексту. Попри війну і виснажене громадянське суспільство, в Україні є запит на індивідуальну пам’ять про кожного і кожну з тих, хто поліг у боротьбі з державою-загарбницею. Зважаючи на складні — і в певному сенсі унікальні — історичні обставини, українські військові поховання у своєму розмаїтті мало нагадують стрункі шеренги надгробків на військових цвинтарях США. Втім, це дає нам можливість принаймні спробувати зберегти пам’ять про всіх полеглих індивідуально. Пам’ятати про те, що загиблі були зовсім різними і не зводилися до безликого «невідомого солдата». Втім, таке завдання вимагає вдумливого пошуку своїх моделей військового цвинтаря, а отже, діалогу, залучення широкого кола кваліфікованих фахівців і, врешті-решт, — часу. 

---

Поділитися текстом

Facebook Twitter