За повідомленнями активістів, 10 лютого Комісія з питань найменувань при Київському міському голові ухвалила рішення про перейменування станції метро «Петрівка» на «Почайна». Після цього питання буде винесено на громадське обговорення на офіційному сайті КМДА, за результатами якого комісія повторно розгляне пропозицію та рекомендує (або не рекомендує) міському голові внести відповідне подання до Київради. Після розгляду у профільних постійних комісіях, остаточне рішення прийматимуть депутати на пленарному засіданні міської ради.
Ініціаторами перейменування є громадський рух «Почайна» на чолі з активісткою Анабеллою Моріною та депутат Київради від партії «Самопоміч» Костянтин Богатов.
Читайте також: Назва має значення: чому і як в Україні перейменовують вулиці
Станція метро «Петрівка» відкрита 19 грудня 1980 року. Вона також мала альтернативну проектну назву «Червонокозацька» від проспекту Червоних Козаків — колишньої назви Московського, а віднедавна — проспекту Степана Бандери. Однак, врешті була названа за розташованою поруч залізничною станцією Київ-Петрівка, яка, у свою чергу, була названа за назвою Подільського району з 1925 по 1943 роки — «Петрівський», на честь очільника уряду УРСР Григорія Петровського.
Станція є однією з найзавантаженіших у київському метро, кілька років вона входила до трійки найбільш завантажених. «Петрівка» грає важливу роль для мешканців Троєщини — найбільшого житлового масиву Києва — оскільки є однією з найближчих до нього станцій метро (поруч з «Дарницею» та «Чернігівською»).
Читайте також: Метро, которого нет: «Тараса Шевченко», «Петровка» и «Оболонь»
Протягом минулого року до Київради було подано щонайменше чотири петиції про перейменування станції метро «Петрівка» на «Почайна», «Почайнинська», «Сетомль» або «Григорія Сковороди».
Окрім станції метро, назву «Петрівка» сьогодні мають також залізнична станція, кілька зупинок наземного громадського транспорту, а також кілька розташованих поруч ринків.
Почайна — легендарна річка, яка протікала біля території сучасної Оболоні і впадала у Дніпро нижче Подолу. У деяких джерелах фігурує як місце Хрещення Русі; також саме у Почайні жив Змій Горинич. Зникнення річки пов’язують з будівництвом північного залізничного півкільця, а потім — Оболонського масиву. Сьогодні залишками Почайни називають Київську Гавань, частину оболонських озер і русло між проспектом Степана Бандери та залізничним півкільцем.
Читайте також статтю про Почайну у Вікіпедії
Активісти руху «Почайна» кілька років проводять кампанію за відновлення та ревіталізацію річки. 10 лютого Київрада прийняла рішення про створення навколо русла парку Почайна, на проект облаштування якого Департамент містобудування та архітектури КМДА планує незабаром оголосити конкурс. Вже сьогодні активісти проводять на його території свята і фестивалі.
Ми попросили експертів та активістів прокоментувати переваги, недоліки та загрози перейменування станції метро «Петрівка» на «Почайна».
Наталка Макогон, радниця начальника Київського метрополітену
Це ініціатива депутатського корпусу (представників громади міста). Наше підприємство — виконавець, тому, якщо рішення буде прийняте, то всі необхідні роботи будуть виконані. Всі моменти з фінансуванням також вирішуватиме Київрада. Як ми повідомляли, у столичному метрополітені за час роботи підприємства було перейменовано уже 13 станцій. Оскільки роботи на станціях ми проводимо в нічний час, то незручностей для перевезення пасажирів не буде.
Людмила Малес, докторка соціологічних наук
Роль урбанонімії в символічній карті міста одна з найважливіших для ідентифікації місцевості та себе з нею. Для влади ж символіка потрібна з огляду на можливість просування власної ідеології, котра і забезпечує її легітимність та протривання у суспільстві. Урбанонімія через частоту свого використання, а також те, що нею користуються з необхідністю, навіть, коли не симпатизують самій назві, випереджає за запам’ятовуваністю музеї, монументи чи інші пам’ятні знаки. Через це назви вулиць, площ, станцій, районів рідко в якій країні обмежують лише своєю безпосередньою функцією ідентифікації. Ідеальним у цьому сенсі є поширене у Вашингтоні буквенно-числове позначення для вулиці, де функція ідентифікації реалізована щонайповніше: унікальне, легко відтворюване, уже містить вказівку на розташування, ба фактично і є адресою.
У більшості ж випадків на них різними способами й епохами нашаровуються ідеологічні сенси. І в цьому привнесенні смислів є свій позитив — таке образотворення відображає своєрідність, історію місцевості, епоху, карта міста забарвлюється, промовляє до тих, хто її читає. Часто це допомагає через асоціації запам’ятовувати їх та орієнтуватися у міському просторі.
Проте, коли ідеологічна функція виводиться на перший план, вона може перешкоджати навіть основній. Хто мав досвід тренування з дітьми вимовляння домашньої чи іншої необхідної адреси, маршруту, ті зрозуміють. Наявність такого досвіду або ж тренована загалом гендерна чутливість дають змогу оцінити урбаноніми не лише за їх ідеологічною відповідністю, а й з точки зору життєсвіту людини, задоволення її повсякденних потреб (викликати швидку, таксі, поліцію). Радянська урбанонімія мала чимало складних для відтворення, немилозвучних назв, зокрема, назв на основі іншомовних прізвищ, як то Картвелішвілі, Алішера Навої, Патріса Лумумби, Дзержинського, Карла Лібкнехта. І хоч у вимогах до нових назв зазначено, що «Назви Об’єктів повинні відповідати словотворчим, вимовним і стилістичним нормам сучасної української літературної мови. Вони повинні бути милозвучними, зручними для вимови, короткими і легко запам’ятовуватись», але і серед нових пропозицій маємо непоодинокі випадки такої дисфункціональності адресної урбанонімії.
Як бачимо, не лише з адміністративних міркувань, а й пропагандистських ефектів, взявши справу пойменування міських об’єктів у свої руки з кінця позаминулого сторіччя, держава не дуже хоче її відпускати. Не дивно, що це, а також загальна низька довіра до владних інституцій, їх діяльності породжує в сучасному українському суспільстві апріорне несприйняття, настороженість до будь-яких ініціатив, зокрема щодо адміністрування змін символічної карти міста. Тож отримуємо дискусію чи не щодо кожного перейменування (про що свідчать коментарі на сторінці публічного обговорення проектів перейменувань сайту КМДА).
Слід розвіяти міф, що перейменування — це новочасне явище. У СРСР перейменування було надзвичайно частою практикою. Робилося це директивно і нічого святого буквально та фігурально для влади не було. Хрещатик, Поділ, інші, здавалося б вічні, назви теж зазнавали перейменувань. Втілення місцевої топонімії, специфіки майже зникло з нових назв, адже це позбавляло урбанонім функціонування в партійних інтересах. А символічний простір навіть великого міста все ж обмежений і не рівнозначний, тому кожен видний об’єкт важить. Навіть уже радянізовані вулиці могли перейменовуватися зі зміною влади, точніше — її ворогів. І зрештою окрім кількох глорифікованих вождів вже наступне покоління мало розрізняло всіх тих партійців чи революціонерів, на честь яких називалися міські об’єкти. Що посилювалося загальною політикою боротьби із закоріненістю, різного штибу місцевим патріотизмом.
Нині ж державна ідеологія, навпаки, апелює до самоврядування, творення громад, небайдужості до середовища свого життя. Й тут вже не байдуже, кого шанувати в називанні тих чи інших міських топонімів. Звичайно, універсальної відповіді щодо доцільності перейменувань не може бути. Аргументи «проти» зазвичай апелюють до фінансового боку справи, хоча він не такий вже і значний. А ось незручності у повсякденному житті людей, функціонуванні міста щоразу неминучі, тому для їх перекриття мають бути вагомі резони. У випадку з декомунізацією такі резони є і вони викладені у відповідних законодавчих актах.
У нашому випадку всі ці аспекти добре проявлені. Так, місцевість Петрівка відома всім у столиці та й за її межами теж завдяки станції метро, а більше — похідній від станції назві книжкового ринку. Проте людська пам’ять пластична і навіть власні спогади чи досвід ми можемо уточнювати за новими реаліями, а пізніші значущіші події здатні і зовсім їх заступати. Мало хто вже в Києві пам’ятає вулицю Кірова, ще менше, хто досі користується цією назвою, проте всі в Україні знають про вулицю Грушевського. І бібліотека там стоїть Парламентська імені Ярослава Мудрого, хоча я ще називала її «КПРСка». Інерція чи взаємонакладення називань типова для таких ситуацій і добре «лікується часом».
Петровський цілком підпадає під дію законів про декомунізацію, адже був очільником радянської влади, її насадження в Україні. Водночас, пропонована назва для станції метро «Почайнинська» відповідає ідеї повернення до місцевої топоніміки, тісно пов’язана з місцевістю, передає її специфіку, дає надію на відродження річки, зрештою, нове джерело натхнення для майбутньої долі і самого району. Така стратегія найменування чи не найоптимальніша і варта заохочення на противагу, все ж, типовішій нині, стратегії «розбудови некрополю», бо остання більше ріднить, ніж різнить сучасність із попередніми режимами.
Лев Шевченко, дослідник архітектури
Мене в усьому цьому русі дивує повна необґрунтованість. Немає адекватного пояснення, чому колектор, виритий в 1960-х роках, став древньою рікою. Ніхто не обґрунтовує, як люди будуть потрапляти в парк, затиснутий між задніми дворами торгових центрів і насипом залізниці. Ніхто не враховує, що станція метро «Петрівка» — не якийсь відшиб типу Вирлиці, а один з найважливіших транспортних і торговельних вузлів Києва, там повно однойменних зупинок наземного транспорту, залізнична станція, яку навряд чи перейменують, і платформа електрички. Здається, що ніхто не замислюється про плутанину, яку принесе це перейменування і здається, що все це — просто каприз активістів і влади, яка їм потурає.
Петрівка — назва, що не потребує декомунізації. На відміну від Червонозоряного проспекту або проспекту 40-річчя Жовтня, це просто цікавий приклад трансформації топоніма. «Тимчасова» назва Подолу — Петровський район — перекочувала на залізничну станцію неподалік, яка, у свою чергу, у 1980 році дала назву станції метро.
Олександр Калюк, автор петиції про перейменування «Петрівки» на «Почайну»
Це є проявом історичної справедливості, бо подібне увічнення на сучасній мапі Києва пам’яті одного з натхненників і реалізаторів Голодомору українців у 1930-х роках — то, щонайменше, демонстрація столицею України зневаги до мільйонів загиблих від спланованого більшовиками голоду і нашої власної історії.
Пропонуючи змінити назву станції метро «Петрівка» на «Почайна» — на честь історичної річки, яка ще поки протікає у цій місцевості, — я виходив із того, що в сучасному місті із понад 1500-літньою історією потрібно максимально оберігати і відтворювати її релікти, які зникають буквально на очах.
Можливо, повертаючи історичні назви на карту Києва, ми зможемо уберегти наших онуків від проявів процвітаючого манкуртизму. І вони не будуть дописувати в медіа, базуючись на сучасному адміністративному районуванні, повідомляючи, що «на Солом’янці — на вул. Героїв Севастополя відбудеться ярмарок». Це ж завжди був і є Відрадний! Або не писатимуть про події «на Оболоні, на площі Шевченка». Бо де ж тоді Куренівка, де «Кинь-грусть»?
А може, ще й полегшимо роботу для наших забудовників, і вони не будуть засівати київські терени чужоземномовними «Дрім-таунами» та «Океан-плазами», а нагадають місту і збережуть «Почайнинську гавань», «Скоморох» або «Западинку».
Варвара Поднос, аналітикиня CEDOS
Відповідно до порядку розгляду пропозицій Комісією з питань найменувань при Київському міському голові, в разі винесення позитивного рішення про перейменування об’єкту міського підпорядкування, існує дві стратегії подальшого розвитку подій. У випадку, якщо нова назва пов’язана з іменем (псевдонімом) фізичної особи, ювілейної або святкової дати, назви чи дати історичної події, то після позитивного рішення Комісії на сайті КМДА відбувається громадське обговорення, що продовжується протягом двох місяців. В разі, якщо нова назва такою не є, громадське обговорення не передбачене.
Отже, враховуючи інформацію про подальше громадське обговорення перейменування станції метро «Петрівка» на «Почайна», ця назва, на думку комісії з питань найменувань, відноситься до першої групи назв. З одного боку, наявність громадського обговорення в будь-якому випадку може розглядатись як позитивний елемент учасницького (пере)творення символічного простору міста, адже містян(к)и мають можливість прямо висловити своє ставлення до перейменування. З іншого боку, процедура, запропонована міською адміністрацією, є, радше, недосконалою.
Питання тут не в тому, що платформа для обговорення наявна лише онлайн, і навіть не в тому, що частина мешканців та мешканок Києва можуть не знати про наявність такої платформи. Основне питання полягає в тому, що релевантність результатів громадського обговорення, які наводяться як, власне, результати голосування за чи проти тої чи іншої назви, не є зрозумілою. В одних гілках подібних обговорень бере участь 300 людей, в інших — до 5000, однак кожне з таких «голосувань» (а не обговорень!) сприймається Комісією з питань найменувань як достатнє для продовження процедури перейменування. Що ми можемо дізнатись з таких результатів? Виключно те, що хтось з умовних 5000 голосувальників є за перейменування, а хтось ні.
Також в такому контексті постає питання: а як трактувати результати, якщо з тих самих умовних п’яти тисяч, 2900 проти, а 3100 за? Чи різниця у 200 людей в масштабах п’яти тисяч (і всього міста вцілому) дає нам можливість судити стосовно того, чи мешканці погоджуються з перейменуванням, чи ні Мені так не здається.
Також повз увагу Комісії проходить власне елемент обговорення — своєрідний форум, на якому люди можуть також пропонувати свої варіанти назви або висловлювати своє ставлення до запропонованої. На мою думку, мінімальний контент-аналіз висловлювань зміг би, принаймні, надати роз’яснення тому розподілу так/ні для уявних п’яти тисяч проголосувавших.
