Минулого року видавництво «Віхола» опублікувало книжку «Зрозуміти архітектуру» аріхектора та урбаніста Юліана Чаплінського. Ця книжка про те, як навчитися «читати» місто та відчувати його архітектуру, звертати увагу на ті деталі, які досі були непоміченими. Публікуємо уривок з цієї книжки, в якому автор розповідає про міфи в архітектурі.
«Міфи в архітектурі»
Для того щоб навчитися «читати» архітектуру, розуміти її цінність та аспекти, варто починати з руйнування міфів. У цьому розділі ми розвінчаємо кілька з них— свого часу їх створив уже згаданий нами римський архітектор Марк Вітрувій. Не знаю, чи правда, але я читав, що він починав свою кар’єру зі служби легіонером у війську Юлія Цезаря і, повернувшись з військових походів, заповзявся вивчати архітектуру й став будівничим. Варто одразу зауважити, що в його часи слова «архітектор», «будівничий» і «зодчий» були синонімами, бо позначали приблизно одне поняття, і така практика протрималася дуже довго, аж до XVII століття. Архітектори і креслили, і керували будівельним процесом, і замовляли каміння, й обирали матеріали, і стежили за будівництвом, фактично, були виконробами, тобто мали значно ширші повноваження за ті, що в архітекторів є зараз,— тепер вони просто проєктують. Щиро кажучи, слово «просто» сюди не зовсім підходить, бо може викликати в читача певне зверхнє ставлення до фаху. Йдеться радше про те, що тепер сфера проєктування має значно більший діапазон: архітектори можуть вісімдесят відсотків часу витратити на дослідження, а решту залишити на безпосереднє виконання і друк креслень. Та повернімося до міфів, які так міцно засіли в наших уявленнях про архітектуру.
Читайте також:
«Будувати і жити: етика міст», Річард Сеннетт. Уривок з книжки
Почнімо з міфу про користь, згідно з яким будь-яка архітектурна форма мусить мати певне призначення, слугувати якійсь корисній меті. Стосовно цього особисто в мене є великі сумніви, і я це поясню.
Безперечно, архітектурний Рим створив багато корисних речей. Згадаймо хоча б акведуки, що були не просто гарною аркадою, а передусім постачали воду в міста, зокрема в сам Рим. Крім того, в імперії було зведено безліч храмів, а на той час такі місця збору людей вважали надзвичайно важливими; а ще в Римі були створені форуми, площі, іподроми, навіть Колізей— його користь полягала в тому, що за допомогою цього прадіда сучасних стадіонів імператор впливав на людей і, завдяки хлібу й видовищам, міг водночас розважати й контролювати маси. Отже, користь для імператора в тому точно була.
Однак в історії є багато прикладів, де питання, чи споруди корисні, не стояло. Такими є, скажімо, піраміди в Єгипті, де життя десятків тисяч людей було фактично принесено в жертву якимось сонячним культам. Зараз, звісно, вони приносять Єгипту неабияку користь як туристичні принади, але в час, коли їх будували, навряд чи хтось замислювався про те, яку матеріальну вигоду вони можуть дати.
Або візьмімо, слава Богу, не збудований величезний палац Третього Рейху в Берліні, який проєктував Альберт Шпеєр, особистий архітектор Гітлера. Він намалював гігантську споруду з орлом, який тримає свастику на вершині її купола, що мала би бути величезним храмом, який уміщував би десятки тисяч людей, де геббельсівська пропаганда промивала б їм мізки вигадками про арійську расу та її особливий духовний стан і покликання. На макеті, який легко знайти в інтернеті, видно, що відомі Бранденбурзькі ворота, доволі велична споруда, удвічі нижчі від вхідного портика цього неохраму. А висота храму— це висота колон, помножена на десять. Тобто по суті це мала би бути у двадцять разів вища від Бранденбурзьких воріт споруда. Страшно навіть уявити, який жахливий це мало б вигляд у панорамі доволі плаского Берліна.
А яка користь від архітектури у випадку Палацу Рад, або Дворца Совєтов, що його Сталін хотів звести як найвищу будівлю в Союзі, на верхів’ї якої мав стояти стометровий Ленін? Це мала бути величезна зикуратоподібна чи пірамідальна споруда, на будівництво якої пішов би чи не весь ресурс Радянського Союзу. Це теж мав би бути неохрам, у який возили би дітей зі всіх околиць «совка», аби з ранніх років уселяти їм віру, що вони живуть у такій самій величній країні, як ця будівля.
Отже, міф про те, що архітектура завжди має бути корисною, доволі сумнівний. Звісно, інсталяція, тимчасова споруда, що має певну часову доцільність, зводиться з певною метою і призначенням, проте вже мистецькі інсталяції, які також є архітектурою, свідчать про те, що безпосередньої користі вони можуть не мати.
Читайте також:
«Муза міського шаленства», Блер Рубл: уривок з книжки
Другий міф— про вже згадувані у вступі закони краси. Ми часто чуємо в певних колах, що архітектура— це «застигла музика». На мою думку, цей вислів— не більше ніж алегорія, бо сама природа архітектури першочергово служить візуальному, а не слуховому сприйняттю. Хоча бувають такі оригінальні конструкції, як, наприклад, морський орган у хорватському місті Задар. Це розроблена система труб, у яку потрапляє морська вода й видуває повітря через отвори в камінні, що породжує дивні звуки, більше схожі на те, як дитина дме в мундштук туби. Проте люди сидять там і з задоволенням слухають звуки моря в інтерпретації авторів конструкції.
Вікіпедія стверджує, що є такі собі закони краси, на базі яких повинна творитися архітектура. Проте хочу заявити, що ніяких законів краси не існує. Ба більше, в історії архітектури є чимало спроб теоретизувати пропорції в архітектурі нібито в ім’я краси, але вони переважно завершувалися цілковитим провалом. Це таке бажання систематизувати досвід. Мені здається, що осягнути красу як поняття метафізичне і вкласти її в закони, є бажанням вічним і не менш утопічним. Звісно, можна стверджувати, що якщо є певні закони у фізиці світових процесів, значить, є й закономірності у красі. Але, погодьтеся, у природі стільки форм, і не кожна з них викликає у нас захват.
Перша спроба систематизації форм трапляється в книгах згадуваного вже Вітрувія, де пояснюється, як будувати ордерну систему. Ордерна система (від слова «ордер»— «порядок») пояснює пропорції конструктивних елементів, а саме колон і балок, карнизів, елементів даху, які лежать на цих колонах. Із часом ці балки перетворилися на завершення периметра споруд, і в них з’явилися інші елементи, зокрема карниз, фриз та архітрав. (Поки не заморочуйте собі голову цими складними словами.)
Колони також почали встановлювати на різного роду базах, тобто на стовпчиках, які мають габарити певних розмірів. Цих ордерів 22 немало й небагато— п’ять. А якщо бути дуже прискіпливим, то чотири, з підтипами. Починається ордер з найбільш популярних доричного й тосканського, а пізніше, в епоху розвиненої Греції найбільш упізнаваною стала колона іонічна із заокругленими волютами на завершенні, на капітелі. Волюта— це архітектурний мотив у формі спіралеподібного завитка з точкою чи вічком у центрі. У часи Римської імперії вже був розвинений коринфський ордер, для капітелі якого характерне рослинне акантове оздоблення. Від доричного до коринфського ордерів ці колони стають дедалі стрункішими, оскільки амбіції до будівництва, зокрема й до захоплення висоти, невпинно зростають. Іншої конструкції для громадських споруд просто не існувало, відповідно, з колон і інших елементів ордера складали храми чи інші громадські споруди, а стіни заповнювали камінням, а пізніше й цеглою. Коли архітектура обмежувалась ось такими матеріалами й технологіями, архітектори століттями шукали рішення, які можна було б легко накреслити й звести. Власне, так і були винайдені ордери.
Чому я так довго про це розповідаю? Тому, що ордер увійде в історію архітектури практично назавжди й триматиметься в ній міцно аж до XX століття, фактично до Другої світової війни. Та що там, він житиме ще й у сталінській архітектурі до приходу Микити Хрущова з його боротьбою з архітектурними надмірностями. У міжвоєнний період по всій Європі сила ордерної архітектури похитнеться. У неокласичних об’єктах архітектури Європи, а надто Сполучених Штатів Америки, ці речі подекуди ще використовуватимуть, але вже не так академічно, без дотримання чітких ордерних пропорцій, а більше на око, на смак архітектора, без прив’язки до прискіпливої побудови пропорцій. І переважно ті неокласичні будинки, які були зведені без дотримання цих пропорцій, є вульгарними, смішними, наївними і вже точно не мають жодної архітектурної цінності.
Читайте також:
Університет CityLab: Хто є хто в урбаністиці. Частина І
У сучасному світі з початку ХХ століття стали відчутними свідомі відходи від ордерної системи, бо світ добре опанував усі інструменти різноманітної старої архітектури з різних країн, континентів і в різних стилях, що дало поштовх розвитку епохи еклектики.
Отож чому я проти того, щоб міряти архітектуру красою? Бо, як на мене, цим займаються ті, хто в цьому нічого не тямить.
