5 серпня в Ріо-де-Жанейро урочисто відкриваються чергові Олімпійські ігри. Тим часом, після вимушеної відмови від заявки на проведення Олімпіади-2022 у Львові та Карпатах, українські міста змагаються за проведення хоча б якоїсь мегаподії, цього разу — Євробачення-2017. Шукаючи відповідь на питання, як такі мегапроекти впливають на розвиток міст, передруковуємо статтю аналітика CEDOS Ігоря Тищенка, написану для київського міського журналу Хмарочос у жовтні 2014 року до виходу в український прокат фільму «Путінські ігри», присвяченого корупції при підготовці попередньої Олімпіади у Сочі.

9 жовтня 2014 року на екрани України вийшов документальний фільм Александра Ґєнтелєва «Путінські ігри» (2013). Заборонений до показу у Росії і презентований на фестивалі документального кіно IDFA в Амстердамі, фільм представляє панораму колосальних інвестицій в олімпійське будівництво в Сочі і не менш масштабаних корупційних махінацій, пов’язаних з ним. Як стає зрозуміло вже з перших планів, зимова Олімпіада в Сочі, що повністю змінила цілий регіон, з самого початку була інспірована Путіним, і, фактично, є його особистим іміджевим і економічним проектом (президент, що полюбляє гірськолижний спорт, ініціює проведення олімпіади на куротах Сочі).

За офіційними даними, на підготовку олімпіади було витрачено 214 мільярдів рублів. Дані ж паралельного моніторингу витрат на всі об’єкти, здійсненого Фондом боротьби з корупцією, свідчать про більше ніж 1,5 трильона рублів витрат, при чому, близько третини з цієї суми було вкрадено. Інвесторами, головними менеджерами і підрядниками будівництва виступали всі основні російські олігархи та друзі Путіна. Ряд державних і приватних компаній, що їм належать, отримували величезні кредити від державного ж «Внєшпромбанка» на будівництво у місті олімпійських об’єктів та інфраструктури, при чому, фінальна вартість самих об’єктів була завищена в 2,5-3 рази порівняно зі світовими аналогами. Вони, а також місцева фінансово-політична еліта (зокрема губернатор Краснодарського краю, який у фільмі часто виступає співрозмовником режисера), і були головними «бенефіціаріями» олімпійського свята, а зовсім не «російський народ».

Корупція та відмивання коштів (саме під час підготовки до Олімпіади в масовий обіг увішло слово «розпил») у великих державних інфраструктурних проектах характерні для багатьох міст колишнього СРСР, і Київ, який вже мав досвід проведення спортивної мегаподії, тут не є винятком. Цікаво подивитись на інший зображений у фільмі аспект таких масштабних проектів — на те, як спортивні мегаподії безпосередньо впливають на розвиток міст і міських регіонів. Адже ігри змінили не тільки саме місто, але й цілий урбанізований регіон, розтягнений на 150 кілометрів вздовж узбережжя Чорного моря.

В сучасному світі одне із основних понять, яким оперує як міська влада, так і місцеві фінансові еліти — це розвиток, ріст. Американський соціолог і дослідник міст Харві Молоч зазначає, що якими б полярними не були погляди представників міських спільнот на окремі питання міського життя (наприклад будувати автоінфраструктуру чи громадський транспорт), вони завжди єдині в одному — міста мають невпинно та швидко рости, передусім в економічному плані. Від цього залежить їх престиж та світовий статус, якість інфраструктури та сервісів, а також заможність їх мешканців (щоправда, далеко не всіх). Периферійні міста стараються в цьому не відставати від глобальних, таких як Нью-Йорк чи Лондон. Їхні еліти активно просуваєють будь-яку ідеологію росту, а зусилля міської влади спрямовуються на брендинг, активне демонстрування інвестиційної привабливості, лобіювання послаблення та спрощення економічних і податкових норм тощо. Базуючись на дослідженні проявів стрімкого економічного зростання багатьох американських міст, Молоч вибудував теорію «машини міського росту» (city growth machine), яка розкриває суть цього процесу.

«Машина міського росту» — це не саме місто, а складне поєднання різних чинників:

  1. коаліції місцевих еліт,
  2. лобіювання ними процесів зростання та
  3. нерівномірного розподілу благ, що отримуються в результаті.

У коаліцію еліт входять як представники великого бізнесу (девелопери і власники нерухомості), так і міська влада, а зростання лобіюється за допомогою ЗМІ (які теж входять в коаліцію), як благо для всіх мешканців. Основна ж вигода від зростання, показує Молоч, — це підвищення вартості міської нерухомості, що добре для її власників і мало стосується більшості міського населення. На них відображаються негативні ефекти росту. Як ці процеси виглядають на практиці, можна добре уявити за допомогою прикладів з фільму.

Спортивні мегаподії давно стали одним із таких популярних засобів економічного пожвавлення та розвитку міст. Вибороти право бути містом-господарем спортивної події світового рівня вважається великим успіхом для міської влади: це неабияк підвищує престиж міста, і щонайголовніше — стимулює притік інвестицій у розвиток міської нерухомості та спортивної інфраструктури. Місто стає «успішнішим» і «привабливішим», як розказує нам у фільмі новий мер Сочі, губернатори і депутати, захоплені масштабами олімпійського будівництва і величчю центральної влади. Традиційно, політики і ЗМІ, що лобіюють зростання у вигляді мегапроектів, пояснюють, що за інвестиціями стоять робочі місця, зростання податкових надходжень та інші речі, а всі матеріальні здобутки «залишаються містянам». У випадку із Олімпіадою в Сочі, як і з Євро-2012 та Чемпіонатом Європи з баскетболу 2015, проведення мегаподій було спеціально пролобійовано фінансовими елітами для стимулювання стрімкого розвитку міст і підвищення вартості комерційної нерухомості.

Для авторитарних країн, таких як Росія, в яких відсутня місцева демократія і економічну долю окремих регіонів вирішує центральна «вертикаль», характерно, що це лобіювання відбувається на найвищому рівні. Деякі герої фільму іронічно коментують, що «найкращого» місця для проведення Зимової Олімпіади в Росії годі було й шукати: в Сочі ніколи не буває снігу: це місце було спеціально обране для олімпіади, щоб найбагатші російські бізнесмени з оточення Путіна могли в майбутньому отримати прибутки від розвитку курортного регіону.

Само собою, доля цього регіону вирішувалась безвідносно до потреб та інтересів місцевого населення, для якого Олімпіда, як показує фільм, стала великим лихом. Зведення гігантських олімпійських об’єктів, нових доріг та супутньої інфраструктури на вузькій 150-кілометровій смузі землі між горами та морем, якою є регіон Сочі (щось типу Південного берегу Криму), спричинила масштабні виселення та знесення житлових будинків, в тому числі і багатоквартирних, які стояли на місці майбутнього будівництва. Посеред нових стадіонів та житла для спортсменів (а тепер воно просто перетворилось на елітну житлову нерухомість) фільм показує виселені сім’ї, які змушені жити в тимчасових спорудах або в старих санаторіях і готелях.

Одночасні величезні інвестиції в нерухомість на узбережжі з прицілом на майбутню комерціалізацію призвели до того, що звичайні люди, які жили там в невеликих приватних будинках, виявилися «зайвими» зі значним подорожчанням власних земельних ділянок. Навіть якщо вони не були відселені, мешканці Сочі близько 7 років потерпали від перетворення міста на будівельний майданчик, і, звісно, не могли скаржитись в російських умовах. Журналістці, яка піднімала тему виселень в місцевій пресі, погрожували і звільнили з роботи. Спеціально для олімпійського будівництва в Росії було прийнято закон, який в ультимативному порядку зобов’язує власників нерухомості продавати її для «державних потреб», з мінімальними компенсаціями, не чекаючи поки мешканці знайдуть собі нове житло.

Цікавість великого російського бізнесу до регіону не пройшла безслідно і для місцевих підприємців. Одним із героїв фільму є колишній власник гірськолижного курорту в горах поруч із Сочі, на якому власне Путіну колись і прийшла в голову ідея провести зимову Олімпіаду. Із наближенням самої Олімпади, губернатор Краснодарського краю, погрожуючи кримінальним переслідуванням, банально відібрав цей бізнес у нього, мотивуючи це тим, що той занадто дрібний для президента бізнесмен. Інший протагоніст, будівельний підрядник Валерій Морозов, змушений був втікти від переслідування в Лондон після того, як відмовився давати величезні відкати на дозволах на будівництво різноманітних об’єктів місцевим чиновникам. Останні відчули, що Олімпіада значно підвищує ставки і почали відверто грабувати місцевий бізнес.

Інша вигода мегаподій, про яку говорять їх лоббісти — поява великої кількості нових робочих місць — в Сочі також не справдилась. Будівельниками та обслугою ставали не місцеві, а дешева масова робоча сила у вигляді привезених гастарбайтерів (схожа ситуація була і при підготовці Олімпіади в Афінах у 2004 році, де робоча сила була з інших балканських країн). Окремо фільм піднімає тему екологічних проблем, які викликало будівництво гірськолижних трас і доріг в заповідних гірських долинах, а також забудова долин річок. Само собою, що екологам, які піднімали цю тему, погрожували, як і журналістам.

Зараз проведення спортивних мегаподій в незаможних країнах (як Олімпіада в Афінах 2004 року, Чемпіонат світу з футболу та Олімпійські ігри у Бразилії) дедалі частіше викликає масові громадські протести. Їхніми причинами є ті ж чинники, які показує фільм, і які ми вже описали вище — величезні необґрунтовані бюджетні витрати, корупція, виселення місцевих мешканців та розорення місцевих бізнесменів під фінансовим тиском. Так, навесні та влітку, перед початком Чемпіонату в бразильських містах проходили протести, які відзначилися жорстокими сутичками з поліцією. Протестувальники критикували уряд за витрати на проведення Чемпіонату та за ігнорування економічних і соціальних інтересів простих мешканців найбільших міста, хоча в Бразилії з її масовою бідністю і поганою системою соціального забезпечення, здавалося б, є на що витрачати бюджетні кошти. Жителі Сочі, звісно, не могли дозволити собі такої розкоші, як антиурядові протести.

Цікаво, чи станемо ми свідками розслідування корупції при підготовці Євро-2012 та Євробаскету-2015, який вже не буде проводитись в Україні, але до якого в ряді міст, в тому числі в Донецьку, з 2012 року зводились нові спортивні комплекси та арени.

Вперше опубліковано на Хмарочосі. Фото: МирВКартинках.ру

Поділитися текстом