ЛГБТК-спільноти змінили середовище міст Північної Америки та Західної Європи. Так звані гей-райони (gay villages), першим із яких у 1920 роках був берлінський Шенеберґ, ставали в містах західного світу осередками креативних індустрій, боротьби за права людини і духу свободи. Згодом вони перетворилися на туристичні центри, елітні житлові й розважальні райони, де вже не було місця пересічним геям і лесбійкам. Тим часом комунікація ЛГБТК поступово переходила в онлайн. Півтора десятиліття тому американський публіцист Ендрю Саллівен назвав цей процес «кінцем гей-культури».

Натомість у пострадянських країнах (напів)підпільні, загрожені ЛГБТК-спільноти ніколи не мали навіть відносно безпечних місць для публічного спілкування й самовираження. Для них перехід в онлайн — це шанс набути хоча б віртуальну територію, де вони почуваються вільнішими й рівнішими. Проте є і друга сторона медалі: державі легше ігнорувати інтереси невидимої групи.

В листопаді 2019 року Internationaler Arbeitskreis e.V. у партнерстві з Аналітичним центром CEDOS, за підтримки Міністерства закордонних справ Німеччини, проводили навчальні обміни для міських активісток і активістів з України та Німеччини. Проєкт мав назву «Діалог заради справедливих міст». Продовжуючи напрацювання навчальних поїздок, Mistosite публікує серію медіа матеріалів, створених у рамках проєкту. У цій статті говоритимемо про присутність і невидимість ЛГБТК-спільноти у фізичному просторі міст.

Gay village: як квір-спільноти змінювали міста

Шенеберґ — місцевість на південному заході Берліна. У 1920-х роках у тутешніх нічних клубах, ресторанах і кафе почали збиратися ЛГБТК. Вони селилися неподалік і започаткували те, що тепер вважають першим у світі міським гей-районом. Попри те, що одностатеві зв’язки у Веймарській республіці так і не були остаточно декриміналізовані, німецькі геї поводилися відкрито й виступали за свої права: перша в історії гей-демонстрація відбулася у Берліні 1922 року. У квір-спільноти була своя преса, тематичні вистави в театрах і навіть асоціації геїв-робітників. Лише на вулицях, прилеглих до станції Ноллендорфштрассе, за тих часів було чотири десятки гей-закладів. Прихід нацистів до влади поклав розквіту гей-спільноти край, однак Шенеберґ відновився у 1960-х як осередок берлінської гей-культури — і є таким дотепер.

Читайте також:
LGBTQ in the City: showcases of tolerance and zones of invisibility

Так почався процес, який називають ЛГБТ урбанізацією. Квір-спільноти збиралися й селилися разом задля соціалізації та безпеки, змінюючи середовища, розвиваючи сферу послуг, дозвілля та креативні індустрії. Часто гей-райони пов’язують із мистецьким життям, авангардною культурою, урбаністичними експериментами. ЛГБТК створюють вигідне середовище, якому віддають перевагу забезпечені та креативні представники інших спільнот, зокрема й мігранти. Зрештою плодами цього процесу користуються інші люди.

Наслідком ЛГБТ урбанізації стала так звана «гейтрифікація» — богемні, модні, провокаційні, яскраво оформлені гей-райони, де вирувало нічне життя й розквітали креативні індустрії, привертаючи увагу туристів. Вслід за ними туди переселявся орієнтований на туристів бізнес, а ціни на житло ставали такими високими, що ЛГБТК-публіка більше не могла дозволити собі оренду. Так, район Ґрінвіч-Віллидж, де з 60-х років минулого століття гуртувалася квір-спільнота, став одним із найдорожчих у Нью-Йорку.

У дослідженні «Так і зникає гей-район?» (There Goes The Gayborhood?) американський соціолог Амін Газіані доводить, що в районах, де зосереджуються порівняно більше ЛГБТК-мешканців, ціни на нерухомість зростають щонайменше на кільканадцять відсотків. Тим часом багатство північноамериканських і європейських ЛГБТК — міф: принаймні за статистикою Газіані, американські ЛГБТК в середньому бідніші за гетеросексуалів.

Читайте також: 
Світ у віконці: як міські соціальні служби працюють з літніми людьми

Ці та інші оглядачі погоджуються в одному: зростання загальної толерантності в європейських та північноамериканських суспільствах робить небезпеку порівняно меншою, тож квір-спільноти атомізуються, не маючи потреби гуртуватись задля захисту своїх прав.

«Тепер ЛГБТК можуть проводити час у закладах для „натуралів“ із меншим ризиком зазнати агресії, а завдяки інтернету вони більше не потребують фізичних місць для знайомств. Але переїзди, виселення та закриття все ж змушують замислитися: чи джентрифікація призведе до того, що гей-райони залишаться в минулому?», — розмірковує автор The Guardian. Серед зниклих осередків квір-спільноти — й найпопулярніший гей-бар Східного Берліна Schoppenstube, який був центром ЛГБТК життя за часів соціалістичної влади Німецької Демократичної Республіки.

«Кінець гей-культури», про який пише Ендрю Саллівен, насправді є кінцем культури гей-місць, що мали специфічну естетику та атмосферу. Часто ця атмосфера була пов’язана зі статевим життям, а конкретніше — зі знайомствами для швидкого, часто випадкового сексу. Це досі дозволяє критикам ЛГБТК маніпулятивно пов’язувати гей-культуру з поширенням ВІЛ-СНІДу та інших хвороб, які передаються статевим шляхом.

Проте одностатеві пари й родини стають нормою в західних суспільствах, а дискурс прав ЛГБТК спільноти дедалі менше стосується статевого життя й дедалі більше — громадянських прав і можливості жити звичайним життям, не почуваючись загроженим чи дискримінованим. Символічний протест квір-культури поширюється на права та інтереси інших вразливих груп населення.

Плєшка — місце присутності, яке стало місцем відсутності

Місця зустрічей геїв у багатьох українських містах називалися плєшками. Це слово запозичене від росіян: воно походить від пам’ятника героям Плевни в російській столиці. У сквері біля пам’ятника за радянських і ранніх пострадянських часів зустрічалися, знайомилися, спілкувалися геї Москви. Місце достатньо безлюдне, щоб упізнати своїх, але й достатньо відкрите та публічне, аби мати шанс утекти або захиститися від нападів — а їх в історії московської плєшки не бракувало. У спогадах про ленінградську плєшку — «Катькін сад» на площі Островського — читаємо, що збори геїв зазнавали нападів регулярно з 1960-х років. Ці акти агресії називалися «ремонтом».

У багатьох містах колишнього Союзу плєшки збирались у схожих місцях: не надто людних скверах і парках, на непопулярних пляжах, біля громадських туалетів, у підземних переходах, під мостами. Тому перше, що відчуваєш у місцях, де раніше збиралися геї — у київському парку Шевченка, у колишньому сквері Леніна в Дніпрі, біля монументу Полтавської битви в Полтаві, у парку Воїнів-визволителів у Івано-Франківську, — незатишність. Відкритий простір, відчуття транзитності, шум транспорту на поближніх вулицях. Людям, які приходили сюди донедавна, важливо було справляти враження випадкових перехожих і могти у разі потреби втекти, швидко розчинитись у місті. Згодом усі вони розчинилися в інтернеті.

«Плєшки минулого зараз можуть бути концептуалізовані як простори пам’яті й жалоби за долями гомосексуалів радянської епохи — як місця відсутності радянської гей-історії, суб’єктності та самоідентифікації», — пише в Moscow Art Magazine російський дослідник Євгеній Фікс. Він наголошує, що вимушена невидимість радянських квір-спільнот у публічному просторі згодом перестала бути вимушеною; вони не створили власної культури та естетики, а натомість запозичили глобальну квір-естетику, яка культивується у замкнених безпечних середовищах.

Читайте також: 
Місто багатьох: як гендерний підхід робить міста справедливішими

Пошуки місць для безпечних зустрічей, де геї та (рідше) лесбійки і представники інших квір-спільнот могли б взаємодіяти, не наражаючись на агресію, осуд і стигматизацію, часом приводили до дивних локацій. Олег (ім’я змінене) згадує, що в кінці 90-х геї Дніпра іноді зустрічались у... церкві. Невеличке приміщення римо-католицької релігійної громади, ізольоване у дворі на одній із центральних вулиць, тримало двері відкритими для всіх охочих. Мала значення й конфесія: католицька церква ставилася до ЛГБТК-спільноти значно м’якше, ніж панівна Українська православна церква Московського патріархату.

В інших містах місцями зустрічей ставали лазні, їдальні, кафе та навіть цирки. У програмі «Громадського радіо» «Антикульт. ЛГБТ-спільноти в СРСР» голова правління організації «Гей-альянс Україна» Станіслав Науменко розповідає, як у дитинстві дорослі не пускали його до громадської лазні, бо її сприймали як місце зустрічі та сексуальної взаємодії гомосексуалів. Тим часом до плєшок знайомі Станіслава, за його словами, ставилися «дещо зневажливо, як до чогось брудного». У тій самій програмі гей-активіст Саша Файнберг розповідає, що за радянських часів ЛГБТК-спільноти виробили особливу кодову мову, яка дозволяла безпечно комунікувати про речі, що стосувалися «теми» (жаргонізм на позначення одностатевих стосунків).

У більшості випадків, обираючи громадські місця для зустрічей, квір-спільноти не змінювали їх, а навпаки — підлаштовувалися під них. В умовах неприйняття будь-яких зовнішніх проявів одностатевого кохання, вони були змушені відмовитися від елементів культури, притаманних радянським і раннім пострадянським плєшкам — зокрема специфічного способу спілкування. В одному з джерел першої половини 90-х років його характеризували так: «підкреслена манірність звертання, „хабальство“, прізвиська (часто жіночого роду), екстравагантна поведінка, епатаж». Адже їм доводилося сусідити з іншими відвідувачами — наприклад, в одеському кафе «Русский чай» одночасно з місцевими геями збиралися спортсмени.

У спогадах про ЛГБТК-місця Мінська, окрім знайомства, налагодження контактів та обміну інформацією, йдеться про ще одну функцію таких зустрічей — терапевтичну. Люди, які жили в гомофобному середовищі, болісно переживали свою ідентичність, самі були жертвами міфів про ЛГБТК, тут мали змогу почуватися не самотніми й усвідомити своє право на краще життя.

Після того, як одностатеві стосунки перестали бути кримінальним злочином, у багатьох містах з’явилися заклади, що надавали ЛГБТК простір для знайомства і спілкування (а подекуди і для статевих зносин — що, втім, не було рідкістю й на плєшках). Їхні власники здебільшого побоювалися позиціонувати їх відкрито як гей-бари чи гей-клуби. Відносну безпеку ЛГБТК відвідувачам забезпечував фейс-контроль, відлюдне розташування та брак реклам — інформація про гей-заклади поширювалася з уст в уста. Втім, кількість таких закладів важко назвати відповідною до гаданої чисельності квір-спільноти в містах: наприклад, у кількамільйонному Києві таких місць лише три-чотири, у мільйонній Одесі — одне.

За словами киянина Єгора (ім’я змінене), товариство, що збиралось у «справжніх» гей-клубах, стало занадто герметичним, натомість у закладах, відкритих для сторонньої публіки, навпаки, побільшало гетеросексуалів, яких приваблювала естетика ЛГБТК. Обидва чинники вплинули на те, що Єгор перестав ходити до клубів, зробивши вибір на користь приватних зустрічей та онлайну.

Чи можливі гей-місця у місті, де страшно триматися за руку?

Олег згадує, що криза у стосунках із його першим партнером назріла, коли під час прогулянки нічним містом він усвідомив: навіть на безлюдній вулиці він не може взяти кохану людину за руку.

За двадцять років, що минули відтоді, ситуація не надто змінилася: більшість українських ЛГБТК воліють приховувати свої стосунки, обґрунтовано побоюючись агресії чи суспільного осуду. Експеримент, проведений 2015 року виданням BirdInFlight на центральній вулиці Києва, закінчився драматично: двох хлопців, які обіймалися на лавці, побили. Самі учасники експерименту, активісти Тимур Левчук і Зорян Кісь, наголошували на тому, що більшість перехожих не виявляли ні агресії, ні цікавості до проявів їхньої близькості.

Щорічні події навколо Маршу рівності в Києві та інших містах України свідчать про високий рівень небезпеки. Йдеться не лише про агресивну реакцію на маніфестації. Зокрема, позаторік у Львові радикальні активісти напали на учасників Фестивалю рівності попри те, що він відбувався у закритому приміщенні. У 2019 році правозахисний центр «Наш світ» зафіксував 279 нападів на представників ЛГБТК-спільноти та випадків порушення їхніх прав, зокрема 67 випадків фізичного насильства.

Тож порівняння становища західноєвропейських і північноамериканських ЛГБТК-спільнот часів початку ЛГБТК урбанізації та теперішнього становища української квір-спільноти приводить до невтішного висновку. Німецькі, французькі, американські геї втікали з нетолерантних провінційних сіл і міст до мультикультурних мегаполісів, де отримували змогу створювати спільноти, розвивати бізнесові, соціальні та мистецькі ініціативи, формувати міське середовище. Їхнє життя не ставало цілком безпечним — навіть зараз, за повідомленням Федерального бюро розслідувань США, ЛГБТК-ідентичність провокує злочини на ґрунті ненависті частіше за ідентичність будь-яких інших груп людей. Однак у правових державах квір-спільноти принаймні могли розраховувати на захист правоохоронних органів.

Читайте також:
Безпечне місто: між добробутом і патрулями поліції

Тим часом у Радянському Союзі правоохоронні органи самі були чи не найбільшим чинником небезпеки для ЛГБТК-спільноти, а в пострадянській незалежній Україні не гарантували належного захисту від агресії та дискримінації. Попри очевидний прогрес (зокрема, Марш рівності 2019 року в Києві відбувся без постраждалих і затримань) невидимість залишається головною гарантією безпеки для ЛГБТК українців, особливо тих із них, що не є активістами та не розголошують свою ідентичність.

До того ж, як зауважує квір-активістка й дослідниця видимості ЛГБТК в Україні та Сербії Надія Чушак, навіть ті обмежені форми видимості, які можливі в пострадянському суспільстві, враховують інтереси та потреби не всіх груп. «Вигідно показувати ЛГБТК однорідними: православними або патріотичними, гетеронормативними, без кольорового волосся, без травесті і так далі, але це неправда.

Різні люди є всередині будь-якої спільноти, і ЛГБТ не є виключенням. Тут є і патріоти(-ки), і атеїсти(-ки), і віруючі, і прихильники(-ці) анархістських теорій, і ті ж самі націоналісти(-ки) тощо», — говорив про це в інтерв’ю «Дивись.інфо» львівський активіст Олександр Завертаний. ЛГБТК-спільноті доводиться весь час мати справу з інформаційною агресією, спростовувати міфи та знов і знов пояснювати, що права вразливих груп — це нормально, і їх не можна просто ігнорувати. Однак у повсякденному житті, на побутовому рівні більшості легше мовчати про свою ідентичність або надавати спрощені пояснення.

Чи можуть відкриті осередки ЛГБТК-життя — gay villages або хоча б їхні компактніші аналоги — стимулювати толерантність і забезпечити українським квір-спільнотам комфортніше середовище? У книжці «Ефект сексу» (The Sex Effect) американський журналіст Росс Бінз пропонує саме цей рецепт для Детройта — міста з низьким рівнем толерантності та гострою потребою у ревіталізації. Осередки квір-спільнот, що існували в Детройті до початку економічного занепаду та соціальної кризи в місті, давно розпорошилися. На думку Бінза, навіть штучне створення гей-районів може стимулювати розвиток міського середовища і вдихнути життя в занепалі райони колись благополучного міста.

Та навіть у благополучних західних містах гей-райони можна назвати хіба що порівняно безпечними. Наприклад, у канадському Монреалі міська влада докладає чимало додаткових зусиль для того, щоб мешканці, працівники та гості гей-району не зазнавали нападів. Людні вулиці, освітлення, камери спостереження та поліційні патрулі в останні десятиліття зменшили рівень небезпеки, але не звели її нанівець. Авторки дослідження «Сексуальність і політика насильства та безпеки» (Sexuality and the Politics of Violence and Safety) Лесс Моран і Беверлі Скеґґз наводять результати опитування геїв британського Манчестера: ті з них, які мешкають в інших місцях і бувають у гей-районі, сприймають його як більш безпечне місце, ніж мешканці самого гей-району. У Манчестері кількість злочинів на ґрунті гомофобії за останні шість років зросла на дві третини (у Британії загалом статистика ще гірша), а для квір-спільноти заснували курси самооборони.

Наймасовіше вбивство геїв — стрілянина у клубі Pulse в американському місті Орландо у 2016 році, що забрала життя півсотні людей, — відбулося на території, яку відвідувачі вважали безпечною.

Брендон Тенслі, редактор видання Pacific Standard, прямо пов’язує зростання видимості квір-спільнот у західному суспільстві з почастішанням злочинів проти них. «Насолоджуючись розширенням видимості, ми повинні не забувати про важливість створення там, де це можливо, квір-просторів, у яких зміни можуть утверджуватися», — пише він.

В Україні, де злочини на ґрунті гомофобії є поширеними й часто залишаються безкарними. Відновлення, перезаснування чи створення публічних осередків ЛГБТК-життя неможливе без сприяння місцевої влади та особливих заходів безпеки. Акти агресії, з огляду на гомофобні настрої в суспільстві, неминучі. Однак чинити їм спротив можуть не лише правоохоронці, а й сама ЛГБТК-спільнота та громадяни, небайдужі до проблем прав людини. Зокрема й вимагаючи від влади активніших дій, спрямованих на захист вразливих груп. Зрештою, формат території спротиву та відстоювання прав і свобод, що зазнає нападів і відбиває їх, водночас привертаючи увагу світу та завойовуючи підтримку суспільства, добре знайомий українцям — це так званий Майдан.

Перехід в інтернет versus шанси на видимість

«Нікому не важливо, що ЛГБТ роблять у себе в ліжку, тільки нехай це не показують на люди», — так формулює псевдотолерантне ставлення до квірів львівський гей Дмитро, герой матеріалу «Української правди. Життя». Риторика гей-прайдів та зокрема Маршів рівності значною мірою сфокусована на спростуванні цієї ідеології (також відомої як «я не гомофоб, але...») як такої, що насправді дискримінує ЛГБТК. Зокрема, темою київського прайду 2018 року була обрана видимість.

Між тим перехід комунікації квір-спільнот в інтернет, у безпечний формат приватного спілкування, насправді не сприяє ні видимості, ні успішній боротьбі за права. Поза щорічним Маршем рівності, який перетворюється на взаємний виклик квір-спільноти та радикальних політичних і релігійних активістів, ЛГБТК фактично виконують побажання «сидіти вдома й не показуватися на люди». Це означає ще дужчу невидимість, ніж навіть за часів, коли підпільна квір-спільнота зустрічалась у скверах.

Увага ЗМІ та суспільства до проблем і порушених прав ЛГБТК також є сезонною — приуроченою до Маршів рівності. До того ж, у фокусі медіа зазвичай опиняються нечисленні відкриті геї та лесбійки, які зазвичай є активістами і/або співробітниками правозахисних організацій. Це створює ілюзію нечисленності квір-спільноти (одні й ті самі обличчя), а аудиторія не отримує уявлення про проблеми пересічних ЛГБТК людей, які воліють приховувати свою ідентичність або просто не є активістами.

Читайте також:
Йен Ґел: «Справедливе місто — це те, яке орієнтується на потреби незахищених груп»

Тим часом рамка псевдотолерантності може скільки завгодно звужуватися. Показовим був приклад на «Форумі видавців» 2017 року у Львові, коли організатори були вимушені скасувати презентацію книжки Лариси Денисенко «Майя та її мами» через погрози радикальних активістів. До базової вимоги не демонструвати свою сексуальність на людях можуть додатися будь-які умови аж до заборони згадувати про існування ЛГБТК, розкривати свою ідентичність тощо.

Приклад презентації книги «Майя та її мам» показовий ще й тим, що радикали, погрожуючи організаторам, багатократно посилили розголос і привернули увагу до книжки, яка пропагує толерантність. Видавець виклав електронну версію книжки у вільний доступ, тож у підсумку комунікаційний ефект значно перевищив очікування від презентації. Складається враження, що організаціям, які атакують ЛГБТК, передусім важливо витіснити їх із фізичного простору — унеможливити зустрічі, відкриті заходи та маніфестації. Тоді як присутність квір-спільноти у віртуальному світі їх мало обходить.

Респонденти опитування, яке провела дослідниця Тамара Марценюк у 2014 році, погоджувалися із необхідністю бути більш видимими в суспільстві. Вони пов’язували більшу видимість з розкриттям ідентичності (камінг-аутами). А також з активнішою роботою ЛГБТК організацій: публічними акціями, протестами, більш скоординованою інформаційною політикою. Водночас чимало оглядачів та інсайдерів говорять про те, що саме відкриті ЛГБТК, активісти, які стають обличчям руху за права вразливих груп, опиняються в особливій небезпеці. Дехто з них думають про еміграцію задля безпечнішого життя та легалізації своїх стосунків.

Еміграція з України до більш толерантних країн у цьому випадку є аналогом міграції ЛГБТК людей із сільської місцевості та невеликих містечок до мегаполісів, що відбувалась у північноамериканських та західноєвропейських країнах останні кілька десятиліть і створила стійку асоціацію гей-культури з середовищем великого міста. У західних (і не тільки) країнах така міграція, хоч і приносила полегшення умов життя мігрантів і призвела до формування нових субкультур, мала й негативний вимір, який описує в дослідженні «Світ, місто, квір» (World, City, Queer) канадська дослідниця Наталі Освін. Грубо кажучи, ця міграція дозволяє урядам створювати «зони толерантності» в межах великих космополітичних міст, де гей-райони стають своєрідною вітриною для демонстрації дотримання свобод і прав людини. Водночас уряди не роблять достатньо для зміни становища квір-спільнот поза мегаполісами та умов життя окремих ЛГБТК у провінції.

В Україні такою «вітриною» став пісенний конкурс «Євробачення» 2017 року, що пройшов під гаслом «Celebrate diversity». Усвідомлюючи велике значення конкурсу для ЛГБТК-спільноти та передбачаючи приїзд в Україну численних туристів, що до неї належать, організатори зробили наголос на відкритості конкурсу — і України — для вразливих груп. Втім, застереження представниці «Гей-альянсу Україна» для гостей звучало промовисто. Вона попередила, що гості міста повинні бути обережними не лише в місцях зустрічей ЛГБТК-спільноти, а й у використанні мобільних додатків для знайомств, адже «є ризик, що це підробні акаунти, які створюють радикальні угрупування, що переслідують гомосексуалів». Отже, вийти за межі «зони толерантності», створеної навколо «Євробачення», означало наразитися на небезпеку.

«Стратегія невидимості» — готовність пересічних ЛГБТК-людей (не активістів) приховувати свою ідентичність і стосунки, задовольняючись комунікацією в інтернеті та ізольованих спільнотах, а також формальною недискримінацією в частині сфер життя — у тривалій перспективі загрожує перетворити цю невидимість на норму для нейтральної частини суспільства.

Українські органи влади і політики традиційно намагаються балансувати між декларованими ліберально-демократичними цінностями і намаганням догодити консервативним виборцям. Вони ігнорують проблеми ЛГБТК або називають їх такими, що «не на часі» та «розколюють суспільство». Тиск із боку західних держав і плани щодо вступу до Європейського Союзу є запобіжником від гомофобних, дискримінаційних законодавчих рішень. Однак, це не є достатнім стимулом для того, щоби приймати рішення в інтересах ЛГБТК і активніше захищати їхні інтереси.

Створення обмежених «зон толерантності» на кшталт охоронюваних Маршів рівності або ізольованих клубів у кількох найбільших містах і подальше ігнорування прав та потреб ЛГБТК як маргінальної проблеми — ідеальний варіант для політиків, які не розглядають прихильність ЛГБТК виборців, як важливу для своїх електоральних перспектив. Відновлення або створення місць присутності ЛГБТК спільноти тягне за собою ризики для її представників, однак може стати важливим аргументом для залучення ширших верств суспільства на підтримку прав ЛГБТК та утвердження позиції, що права вразливих груп мають бути важливими для кожної людини.

Поділитися текстом