Більше, ніж житло: солідарність із біжен_ками та політична залученість в афінських сквотах

У 2015 році Греція вже не вперше опинилася в центрі чергової європейської кризи. Ескалація воєнних дій у Сирії та політичне насильство в Іраку й Афганістані спричинили одну з найбільших хвиль вимушеної міграції у сучасній історії. Греція стала ключовим вузлом на шляху біжен_ок до західної Європи, відомому як «балканський маршрут» — поєднання двох потоків міграції: східносередземноморського, що пролягав з Туреччини через Егейське море до Греції, та сухопутного західнобалканського — через балканські країни до Австрії та Німеччини. З 2016 року і до сьогодні цей маршрут є місцем насильства та злочинів проти переміщених осіб, яких систематично позбавляють права на прихисток та інших форм міжнародного захисту.

Прибуття рекордної кількості біжен_ок до Греції та неспроможність держави гарантувати безпечний і гідний транзит стали поштовхом до винайдення нових форм низової самоорганізації та солідарності. Зокрема, організації захисту прав мігрант_ок створили ситуативні коаліції зі сквотерським рухом і небайдужими волонтер_ками задля забезпечення новоприбулим тимчасового або постійного помешкання як альтернативи негуманним таборам, у яких грецькі органи влади досі утримують не одну тисячу шукач_ок притулку. У цьому тексті ми розглянемо вплив, який криза європейського кордону 2015–2016 років справила на міський активізм в Афінах, зосередившись на історії афінських сквотів для біжен_ок у політичному, урбаністичному та соціальному контексті.        

Повстання проти кризи та хвиля міграції 2015 року

Ідея масштабного сквоту для проживання біжен_ок вперше постала у вересні 2015 року серед Ініціативи солідарності політичних та економічних біжен_ок — низової коаліції груп радикальних лівих в Афінах. На той момент «літо міграції»^[1], як його згодом називатимуть, було у розпалі. Більшість мігрант_ок проїжджали через Афіни транзитом, адже «балканський маршрут» ще був відкритий, і на шляху до Західної Європи кордони перетинати було простіше. Приблизно тоді розпочалися перші окупації порожніх будівель з метою їх подальшої трансформації у самоорганізовані прихистки для біжен_ок. Більшість із них розташовувалися в історично бунтівному районі Екзархія та прилеглому до нього «мігрантському центрі» Афін навколо площі Вікторії. До того ж Ініціатива регулярно мобілізовувалася задля акцій солідарності в різних публічних просторах міста.

Згодом ситуація суттєво змінилася. Підписання угоди між ЄС і Туреччиною 18 березня 2016 року передбачало, що всіх біжен_ок і мігрант_ок, які прибували в ЄС «незаконними» шляхами, почали депортувати до Туреччини. Це призвело до того, що більше 50 тисяч мігрант_ок застрягли на материковій Греції, перетворивши Егейські острови на фактичну буферну зону між Туреччиною та Грецією. Передбачені законом заходи реагування обмежувалися створенням таборів біженців і «гарячих точок» на віддалених територіях, де новоприбулим доводилося жити у жахливих побутових умовах, місяцями очікуючи на документи, що дозволили б їм легально перебувати на території ЄС, — часто отримуючи відмову. 

Варто зазначити, що ріст антиміграційних настроїв і впровадження відповідних політик були всього лиш одним із аспектів політичного сум’яття, у стані якого Греція на момент приєднання до сумнозвісної європейсько-турецької угоди перебувала вже майже десятиліття. 6 грудня 2008 року в Екзархії двоє поліцейських вбили 15-річного хлопця Алексіса Грігоропулоса, що призвело до найбільших заворушень з часів студентського повстання проти хунти 1973 року. Саме події кінця 2008 року стали першим поштовхом у цілій серії революційних потрясінь, що розтягнулася на подальші роки. Окупація Синтагми — центральної площі Афін — відбулася 2011 року слідом за борговою кризою і стала грецькою маніфестацією руху Occupy. А в січні 2015 року партія «коаліції радикальних лівих» СІРІЗА здобула тріумфальну перемогу на національних парламентських виборах, позиціонуючи себе як передову політичну силу у боротьбі з політикою «жорсткої економії». Протягом цього періоду відбувалися численні страйки, окупації шкіл та університетів, протистояння з поліцією та інші масові низові мобілізації. Тож Греція, хоч і переживала глибоку економічну кризу й перебувала під тиском так званої «тройки» (Європейська комісія, Європейський центральний банк, Міжнародний валютний фонд), водночас стала простором бунтівної політики, рушієм якої були різноманітні соціальні групи. Вся ця бурхлива політична активність та самоорганізація проявлялася, зокрема, у перехопленні виробничих структур, створенні автономних шкіл, відкритих кухонь і поширенні нових форм солідарності у суспільстві.   

Зокрема, 2011 року постала Відкрита асамблея окупованої Просфігіки. Просфігіка — квартал у районі Абелокіпі на проспекті Александри, що складається з восьми житлових багатоквартирних будинків. Він був збудований у 1933–35 роках задля розселення грецьких біжен_ок, які втекли з території сучасної Туреччини в результаті поразки Греції у Греко-турецькій війні 1919–22 років (звідси і назва кварталу: грецьке πρόσφυγας/-α означає «біженець/-ка»). Будівлі Просфігіки вважаються зразком грецького модернізму і є одним із перших комплексів соціального житла у Греції. Офіційно вони перебувають у державній власності, проте відповідальні органи їх занедбали й протягом історії здійснювали численні спроби реконструкції кварталу, що супроводжувалися виселенням частини мешкан_ок. У 2000-х роках спільноті Просфігіки вдалося добитися надання деяким будівлям статусу історичної пам’ятки, а 2010 року, на піку боргової кризи, стало зрозуміло, що лише активна низова самоорганізація та залучення всіх мешкан_ок може вирішити проблему збідніння та занепаду кварталу. Сьогодні Просфігіка є чи не найбільшою спільнотою сквотер_ок у Греції. У кварталі постійно проживають 400–500 людей, серед яких є біжен_ки з воєнних зон, політичні біжен_ки з Туреччини та Курдистану, економічні мігрант_ки з Африки та Близького Сходу, бездомні, колишні наркозалежні та інші вразливі групи. На базі кварталу діє ціла низка самоорганізованих структур: пекарня, соціальна кухня, дитсадок, жіночий центр і центр психологічної підтримки, кафе тощо.    

«Грецька весна» завершилася стрімким розчаруванням майже одразу після свого апогею. 5 липня 2015 року 61% грек_инь проголосували «ОХІ» («НІ») на історичному референдумі щодо «меморандуму порозуміння»^[2], запропонованого «тройкою». Афінські вулиці заполонили святкові вигуки та переможна ейфорія, проте спротив грецького лівого уряду був зламаний усього через тиждень на семигодинній зустрічі так званого Євросаміту, коли молодий прем’єр-міністр від СІРІЗИ Алексіс Ципрас під тиском європейських чиновників таки прийняв меморандум. Це шокувало ціле покоління грецьких активіст_ок, які політизувалися протягом попередніх років і раптом виявилися дезорієнтованими, що зрештою призвело до розколів і взаємних звинувачень як всередині СІРІЗИ, так і поза нею. Врешті-решт, втративши підтримку більшості протягом наступних років, на виборах 2019 року СІРІЗА програла правій «Новій демократії».  

Контекст «грецької кризи» першої половини 2015 року є важливим для розуміння політичного підґрунтя, на якому виросли проєкти на кшталт готелю City Plaza, численні сквоти Екзархії. Усі вони були логічним продовженням соціальної боротьби, що поглинула грецьке суспільство починаючи з 2008 року, і врешті-решт стали не просто житлом для біжен_ок, а й політичним домом для численних грецьких активіст_ок, розчарованих референдумом 2015 року. Вже наявні мережі боротьби за права мігрант_ок, антиавторитарні ліві, а також нова політична фігура волонтер_ки, що сформувалася на хвилі трагедії біжен_ок, об’єдналися задля пошуку нових способів взаємодії з реальністю чергової кризи Європи.   

«10, 100, 1000 сквотів»

Готель City Plaza збанкрутів 2010 року, залишивши десятки працівни_ць без компенсації, та лишався занедбаним протягом кількох років. City Plaza розташована між площею Вікторії та вулицею Ахарнон — на території, сповненій внутрішніх просторових і політичних суперечностей. З одного боку, цей район географічно розташований у самому центрі Афін і належить до торговельного та політичного центру міста (Омонія — Синтагма), з іншого — у медійних і панівних політичних наративах він багато років зображувався як занепале мігранське гетто. До того ж, починаючи з 2004 року, пов’язані з партією «Золотий світанок» неофашистські банди здобули фізичний та ідеологічний контроль над цим простором з метою «захисту» місцевих мешкан_ок і «покарання» мігрант_ок. Це супроводжувалося фізичним насильством із частим застосуванням холодної зброї, вандалізмом щодо маленьких магазинів, що належали іммігрант_кам, і щоденними бійками. 2013 року ця фашистська вулична активність призупинилася, коли керівництво «Золотого світанку» заарештували за вбивство репера Павлоса Фіссаса. Тож географічний і соціально-політичний контекст, у якому перебуває City Plaza, був аж ніяк не сприятливим для розвитку просторів солідарності та проживання біжен_ок, які прибували в Афіни влітку 2015 року^[3]. Втім, готель окупували 22 квітня 2016 року у відповідь на підписання європейсько-турецької угоди, коли потреба в притулку стала ще нагальнішою, ніж раніше.

Натомість сусідня Екзархія щонайменше десятиліттями була синонімічною з радикальною лівою політикою. Саме тут 1941 року відбулися установчі збори комуністичного Національного визвольного фронту — партизанської армії, що чинила спротив нацистській окупації. 1973 року студентське повстання в Афінській політехніці посприяло поваленню хунти «чорних полковників», і відтоді щорічна комеморація цих подій (17 листопада) супроводжується протестами та зіткненнями з поліцією. В результаті чергових бунтів на початку 80-х Екзархію проголосили «вільною зоною», де в анархіст_ок та інших лівих було більше влади, ніж в уряду та поліції, а завдяки місцевому антифашистському рухові район був непрохідним для членів «Золотого світанку». Дотепер на Екзархії діють численні соціальні центри, сквоти, незалежні книгарні та кооперативні кафе, парк Наваріну, який анархіст_ки виростили у 2009 році на місці бетонної парковки. Цілком логічно, що саме спільнота Екзархії, об’єднавшись із міграційними активіст_ками, першою стала забезпечувати принаймні тимчасові домівки для тисяч біжен_ок, які опинилися в Афінах 2015 року.

Notara 26 був одним із перших сквотів для біжен_ок, що відкрився на Екзархії у вересні 2015 року в результаті окупації порожньої будівлі фонду соціального страхування працівни_ць. За перші чотири роки свого існування сквот забезпечив тимчасовий притулок близько 9 тисячам біжен_ок. Так само як і в окупованих згодом житловій будівлі за адресою Themistokleous 58 або офісній будівлі Spirou Trikoupi 17, у Notara 26 організацією простору займалися місцеві анархістські групи солідарності. Проте серед численних сквотів були й окуповані та самоорганізовані власне біжен_ками (наприклад, 5-та школа, де проживали переважно сім’ї сирійських біжен_ок), на пагорбі Стрефі для жінок і дітей відкрився феміністичний сквот, а вже згаданому City Plaza вдалося мобілізувати цілу мережу міжнародної підтримки. Ця транснаціональна солідарність із City Plaza набула двох основних форм, що відіграли ключову роль у виживанні проєкту: по-перше, сотні волонтер_ок, які від початку окупації приїжджали до готелю і залишалися там місяцями, беручи участь у функціонуванні робочих груп (уроки англійської, жіночий простір, культурні події); по-друге, міжнародні кампанії політичної та економічної підтримки, адже City Plaza, як і решта сквотів, покладалися насамперед на індивідуальні пожертви, принципово відмовляючись співпрацювати з міжнародними фондами та НУО.

Таким чином, в ситуації колапсу державної системи надання притулку організатор_ки сквотів прагнули запропонувати політичну альтернативу як державній репресивній моделі, що утримувала біжен_ок у таборах, більше схожих на місця ув’язнення, ніж на помешкання, так і патерналістській моделі міжнародних неурядових організацій, що займаються поверховим менеджментом гуманітарних криз без реального вирішення проблем потерпілих. Як стверджувала одна з активісток у City Plaza Ольга Лафазані: «Кожного дня City Plaza доводить, що коли антагоністичний соціальний рух із обмеженим доступом до ресурсів, без інституційного й організаційного фінансування, без найманих працівни_ць і “спеціаліст_ок”, покладаючись лише на пожертви, здатний забезпечити один із найкращих житлових просторів для біжен_ок у Греції, то модель “табору” стає питанням політичного вибору. Через контрприклад City Plaza ми оспорюємо панівний наратив про “безальтернативність” таборів у рамках дискурсу “надзвичайного стану” та “міграційної кризи”»^[4].

Теорія «автономії міграції» пропонує змістити фокус із апаратів контролю над потоками біжен_ок і зосередитися на різних способах, у які міграція на ці апарати реагує й незалежно від них функціонує, своєю чергою ре-формуючи ці апарати і їхні відповідні інституції та практики. З цієї перспективи сучасні спільні простори проживання біжен_ок можна розглядати як відкриті спільноти, які через їхні просторові практики успільнення (commoning) дестабілізують запроваджені державою політичні механізми й прагнуть до (пере)привласнення як фізичного, так і соціального простору, продукуючи унікальні колективні спільні простори. Більшість із них функціонують на основі антиавторитарної автономії, керуючись принципами солідарності, самоорганізації, прямої демократії, неієрархічності та антирасизму. Рішення приймаються колективно на регулярних асамблеях мешкан_ок та активіст_ок через досягнення загального консенсусу. Сквотер_ки самостійно координують базові потреби на кшталт приготування їжі, прибирання, освіти, турботи про здоров’я й догляду за дітьми. Тобто City Plaza та інші афінські сквоти спираються на політичні традиції рухів, спрямованих на побудову автономії від капіталістичної держави та її інституцій.    

Грецький дослідник, архітектор і активіст Ставрос Ставрідіс описує спільні простори як перехідні простори, не відмежовані конкретним периметром. Якщо публічний простір містить відбитки панівного авторитету, що його окреслює, то спільний простір — це відкритий простір, що перебуває у процесі відкриття для новоприбулих^[5]. Окуповані будівлі можна розглядати як власне такі перехідні, межові простори ще й тому, що вони поєднують елементи колективного й особистого простору. Саме через це множина учасни_ць, що «беруть будівлі у свої руки», палко й послідовно дбають про них і захищають їх так, наче вони є їхніми особистими просторами, і водночас колективним чином уберігають їх як від державної влади, так і від інших постійно відтворюваних систем домінування^[6].

Проживання у сквотах принаймні тимчасово звільнило біжен_ок від емоційної фрустрації та безнадії, спричинених життям у таборах і взаємодією з урядовими агенціями та міжнародними громадськими організаціями, тому більшість із них позитивно відгукувалися про свій досвід. Проте, безумовно, він був аж ніяк не ідеальним. Одним із найбільших викликів, на який вказували біжен_ки^[7], було колективне прийняття рішень. Наприклад, одні з перших мешкан_ок City Plaza стверджували, що попри регулярні відкриті асамблеї та спроби практикування прямої демократії, фінальні рішення, зокрема щодо розподілу коштів, зрештою приймала невелика група місцевих активіст_ок, до якої не входили біжен_ки. Ця проблема знайома багатьом учасни_цям антикапіталістичних рухів останніх десятиліть на кшталт Occupy: горизонтальна модель управління, яку в теорії дещо романтизували, на практиці часто проявляє свою обмеженість.

І навіть якщо відійти від засадничих політичних принципів і глянути на простіші побутові проблеми, умови життя у сквотах далеко не найкомфортніші. Якщо у City Plaza вдалося гарантувати хоч якийсь особистий простір завдяки готельній архітектурі, а також відчуття безпеки завдяки міжнародній підтримці та публічності, то ситуація в окупованих школах чи офісних будівлях Екзархії була прикріша. Всередині спільнот траплялися конфлікти, інколи навіть бійки та крадіжки, а зовні над мешкан_ками нависала перманентна загроза поліцейських рейдів і виселення. Водночас поширеною тактикою афінського муніципалітету є навмисне відключення водопостачання з метою зробити побутові умови ще нестерпнішими та видворити сквотер_ок на вулицю. Перша спроба витіснити біжен_ок із City Plaza відбулася вже 2017 року, коли власниця готелю заявила про незаконне захоплення її приватного володіння. У відповідь на це активістські групи разом із мешкан_ками сквоту організували серію протестів та інших акцій солідарності. У сучасному світі автономні простори на зразок сквотів є неминуче прекарними й незахищеними, проте поки існує бідність і нерівність, а держава не дбає про вразливі соціальні групи, за виживання цих просторів далі боротимуться самоорганізовані спільноти.                                            

Від сквотів до Airbnb: туризм і джентрифікація

У червні 2019 року, після перемоги на місцевих виборах правої «Нової демократії», новообраний мер Афін Костас Бакоянніс пообіцяв запровадити закон і порядок на Екзархії та проголосив 5-річний план «упокорення» району. Раніше поліція переважно з’являлася лише на периферії «вільної зони» Афін, а з часів Бакоянніса спецзагони постійно дислокуються на кількох основних перехрестях Екзархії. Через місяць після перемоги Бакоянніса в Афінах «Нова демократія» здобула більшість на національних виборах, пообіцявши покращити економіку та стримати прибуття біжен_ок. Новообраний прем’єр-міністр Кіріякос Міцотакіс проголосив намір депортувати десять тисяч людей до кінця 2020 року і позбавив іммігрант_ок права отримувати номер соціального страхування.

Через два дні після перемоги «Нової демократії», 10 липня 2019 року, активіст_ки City Plaza вирішили добровільно закрити сквот, уникнувши насильницького виселення, яке було одним із пріоритетів нової правлячої партії. Уже наприкінці серпня 2019 року відбувся перший поліцейський рейд на один зі сквотів Екзархії — Spirou Trikoupi 17. Озброєний загін поліції у балаклавах увірвався до приміщення на світанку та вивів усіх мешкан_ок під дулами автоматів. Протягом наступних двох місяців таким самим чином виселили принаймні сім інших сквотів Екзархії, серед яких була і 5-та школа. Незадокументованих мігрант_ок ув’язнили, а тих, у кого був офіційний статус, розселили по віддалених таборах біженців. Наприкінці року уряд висунув активіст_кам і біжен_кам ультиматум з вимогою покинути решту нелегально окупованих будівель. Деякі з них якийсь час чинили опір. Навесні 2020 року в результаті чергового рейду виселили сквот за адресою Themistokleous 58.

Процес агресивної джентрифікації «Нова демократія» розпочала ще під час попередньої своєї каденції. У 2013 році з метою штучно підняти ціни на нерухомість після кризи уряд Греції почав видавати так звані золоті візи — 5-річний дозвіл на проживання у ЄС в обмін на 250 000 євро інвестицій у нерухомість. За період з 2009 до 2018 року цілі багатоквартирні будинки скупили ізраїльські та китайські інвестори, які й досі очолюють список іноземних власни_ць з найбільшою кількістю нерухомості на Екзархії^[8]. Значна частка цієї нерухомості згодом конвертувалася з багаторічних домівок афінян_ок у готелі й Airbnb. Ріст цін на житло поступово витісняє з району місцевих і притягує турист_ок і цифрових кочівни_ць з негрецькими зарплатами, а революційний дух району легко товаризується. Біжен_ки й анархіст_ки не вписуються у місто розваг і споживацтва, про яке мріють заможні громадян_ки світу. У серпні 2022 року під приводом будівництва нової станції метро центральну площу Екзархії, що була ядром соціального та політичного життя району, обнесли парканом і оточили спецзагонами поліції. Наразі група місцевих мешкан_ок та активіст_ок невтомно бореться за звільнення площі й перенесення станції метро в інше місце. Втім, спробу редевелопменту пагорба Стрефі й побудови там дорого готелю вдалося зупинити, а в районі Вікторії, неподалік від City Plaza, 2021 року, попри посилення репресій, відкрився автономний соціальний центр «Зизанія», що регулярно проводить асамблеї солідарності з біжен_ками. Тож далеко не всі битви за місто програні.

У листопаді 2022 року поліція, як завжди, рано-вранці увірвалася до однієї з будівель Просфігіки, застосовуючи насильство до всіх усередині, і майже цілий день тримала район в облозі поки решта мешкан_ок чинили спротив. Під час зіткнень заарештували, а згодом відпустили кількадесят людей, серед яких біженка з Венесуели, біженець з Африки, двоє політичних біженців з Туреччини, місцеві активіст_ки та фотожурналіст, який документував подію. Просфігіка вистояла: розташована між будівлями Верховного суду й Афінського управління поліції, вона досі залишається одним із найбільших житлових комплексів у центрі Афін, що протистоїть спробам джентрифікації та численним планам редевелопменту з боку великого капіталу й державного апарату. До того ж на базі Просфігіки діють міжнародні групи солідарності з біжен_ками на кшталт німецького Borderless Collective, що бореться проти депортацій і за право на вільне пересування, а також інші активіст_ки з різних країн, які тимчасово або постійно проживають у сквоті.                         

***

Розглянуті вище кейси показують, що спектр сучасних проблем, яким протистоять афінські сквотер_ки, є надзвичайно широким. Йдеться не лише про контрприклад того, яким чином суспільство має задовольняти потребу біжен_ок у житлі, а й про самоорганізацію повсякденного співжиття місцевих і новоприбулих, про боротьбу з расизмом та дискримінацією, побудову мереж взаємодії між профспілками, школами, лікарнями та соціальними просторами — тобто про створення просторових агентностей спротиву приватизації та комерціалізації, що сьогодні домінують у міській політиці по всьому світу. Тож проживання у сквоті означає політичну ангажованість на різних рівнях — від протистояння джентрифікації до спроб побудови солідарності з народами, що потерпають від військових конфліктів і репресій.    

В Україні сквотерство не є поширеною практикою боротьби за справедливе місто, і, можливо, багатьом воно здається неефективним у довготривалій перспективі через те, що здебільшого є криміналізованим. Та чи не більш злочинним є масове скуповування (а у випадку Києва — відверте розкрадання) міських земель небагатьма заможними задля трансформації їх у нескінченне джерело прибутку? У світі дедалі більшої соціальної нерівності право на ці землі мають перепривласнити вразливі групи населення, які найбільше потерпають від несправедливостей капіталістичного суспільства, що є універсальними від Афін до Києва. Сквотерство є одним із можливих інструментів такого перепривласнення.                 

Поділитися текстом

Facebook Twitter