Що варто пам’ятати? Крихкість, пам’ять і відновлення в Україні

Війна оголює крихкість усього навколо: людей, довкілля, інфраструктури, суспільних звʼязків. Як пам’ятати й відбудовувати, не приховуючи незворотності втрат і не продукуючи нового насильства? Історикиня Юлія Юрчук пропонує поглянути на памʼятання як на практику турботи.

Пам’ять — це людська здатність виробляти смисли, одночасно звертаючись до минулого, теперішнього і майбутнього. Це емоційно насичена форма спільного знання про пережите, а також спосіб поєднувати окремі досвіди в часовий континуум. Однак під час війни цей континуум втрачає стабільність. Я пропоную розглядати тривалу російську війну проти України як просякнуте насильством теперішнє[1] — стан життя і пізнання у світі постійної загрози, в якому пам’ять формується не після завершення насильства, а всередині нього. У цьому теперішньому насильство підпорядковує всі сфери життя, а також впливає на мислення й уяву. На відміну від «повільного насильства», запропонованого Робертом Ніксоном для позначення непомітного й повільного руйнування, спричиненого змінами клімату та техногенними катастрофами[2], теперішнє у війні приносить реактивно швидке руйнування всього живого та інфраструктури, яка підтримує життя. «Реактивно швидке» тут вживається навмисно, аби підкреслити той факт, що це руйнування часто дослівно несуть реактивні ракети й боєголовки.

Російська війна проти України кинула виклики багатьом укоріненим теоріям у дослідженнях пам’яті та звичним поясненням. Історія та студії пам’яті переважно досліджували те, як суспільства осмислюють уже пережиті катастрофи. Звідси характерна зосередженість на різноманітних «пост-»: пост-Голокості, пост-Хіросімі, пост-Чорнобилі, постколоніальності чи постгеноциді. Значно менше уваги дослідни_ці приділяють історії події, що досі триває, або пам’яті, що виникає під час незавершеного насильства. Ба більше, у багатьох дослідженнях критикуються відверто «презентистські» підходи до минулого, які дозволяють сьогоденню «затуманювати» історичне розуміння (тут також ідеться про гру слів, адже «туман війни» використовують, аби позначити, що суб’єкти, проживаючи досвід війни, наче втрачають здатність розуміти і бачити)[3]. Саме цей «туман війни» часто використовується як риторична рамка, щоб відкинути свідчення українських дослідни_ць як надто «емоційних» і «травмованих», а значить, не здатних продукувати знання. Пам’ятаю, як на одній із багатьох академічних дискусій, які нашвидкуруч організовували одразу після вторгнення, сказали, що навряд чи ми можемо оцінити все як є — через «туман війни», але можемо спробувати хоча б зрозуміти, чому ми не змогли передбачити цю війну. Це було дуже дивно чути, бо передбачити повномасштабну війну багато хто міг, а хтось уже на момент повномасштабного вторгнення жив у війні цілих 8 років. Утім, часто саме ці проповідни_ці «туману війни» всі ці вісім років не могли назвати війну війною й вперто вимагали виправляти слово «війна» на «конфлікт».

Замість того, щоб полемізувати з цією критикою, я пропоную, навпаки, заглибитися в теперішнє і детальніше його дослідити, аби зрозуміти, як саме це воєнне сьогодення переформатовує життя, знання, а також пам’ять. Такий підхід дозволяє аналізувати досвід під час насильства, а не лише після того, як він стабілізувався через пам’ять або наратив у період після війни, тим самим заповнюючи значну прогалину в дослідженнях пам’яті та насильства. Це правда, що теперішнє не надає «безпечної» часової дистанції, з якої подію можна було б відокремити, завершити й перетворити на зв’язну оповідь. Але продовжувати думати і розуміти можна й без «безпечної дистанції», як показує досвід суспільств, які продовжують жити, творити, думати під час війн. Як зазначає Олеся Островська-Люта, ми повинні бути уважними до того, як суспільство формує знання через свій досвід і як цей досвід стає знанням. Вона пише, що саме культура має «виробляти знання, базоване на конкретних матеріальній і кінетичній реальностях, а також на взаємодії ідей та людей у певному стані»[4].

Саме цього часто не бачать багато науков_иць поза Україною, які досі шукають «безпечної» дистанції, яка наче потрібна для «обʼєктивної оцінки», тому щира розмова про те, що відбувається в Україні, в академічних колах трактується як надто політична, і про неї часто воліють не говорити. Варто, наприклад, згадати основні конференції Асоціації з вивчення пам’яті (MSA), які за майже 5 років повномасштабної війни не вважали за потрібне надати темі України хоча б одну ключову лекцію чи круглий стіл. Ситуація почала змінюватися буквально цього року, коли одна з секцій Асоціації, яка займається постсоціалістичними суспільствами, присвятила одну з ключових лекцій війні проти України, а один із ключових круглих столів на цьогорічній конференції Нордичної частини Асоціації буде присвячений деколонізації, зокрема і в Україні. Ба більше, організатор_ки наступної щорічної конференції MSA у 2027 році оголосили Оксану Забужко серед ключових лектор_ок.

Крихкість, насильство, пам’ять

Якщо підійти до теперішнього впритул і не боятися визнати помилковість суджень про «туман війни», можна розгледіти основну характеристику життя, яка стає видимою саме в моменти найбільших потрясінь. Це крихкість. Крихкість є тією матеріальною та кінетичною реальністю, про яку вище згадує Олеся Островська-Люта. Пропонований мною підхід до крихкості спирається на розуміння нероздільності матерії та значення, як це розуміють дослідни_ці, які працюють у напрямку нового матеріалізму. Як стверджує Карен Барад, матерія і смисл не існують як автономні сфери: зміна матеріального світу одночасно є зміною умов знання, досвіду й етичної відповідальності[5]. Крихкість є умовою живого і матеріального світу, яка за звичайних обставин залишається майже непомітною. Щоб «жити життя», нам потрібно поводитися так, ніби наші тіла, домівки, зв’язки та середовища існуватимуть і надалі — якщо не вічно, то хоча б тривалий час. Війна руйнує цю елементарну практичну впевненість і робить крихкість не просто помітною, а глибоко усвідомленою і прожитою. Крихкість характеризує все живе та неживе, вона включає людей, тварин, довкілля, інфраструктури.

Після світової економічної кризи 2008 року відомий дослідник фінансових ризиків Насім Талеб написав книгу про антикрихкість, яка стала всесвітньо відомою і була перекладена українською[6]. Талеб виходить з того, що зазвичай ми мислимо у бінарних категоріях: крихке — міцне/стійке. Його теза полягала в тому, що існує третя категорія: антикрихке. За його теорією, антикрихкість виживає в умовах невизначеності, стресу чи потрясінь. Ба більше, антикрихкі системи стають сильнішими і витривалішими саме тому, що зазнали стресу. Відповідно, Талеб стверджує, що спроби усунути нестабільність можуть, як це не парадоксально, призвести до ще більшої крихкості. Я б не згадувала книгу Талеба, якби вона не нагадала мені про розмови про резильєнтність україн_ок. У теорії антикрихкості — так само, як і в некритичних підходах до резильєнтності, — криються етичні проблеми, які не враховують ціну антикрихкості або резильєнтності. Сам Талеб визнає, що антикрихкість на одному рівні може залежати від крихкості на іншому. Те саме стосується й резильєнтності: часто за резильєнтність одних мають платити інші[7]. Суспільства можуть прагнути будувати антикрихкі системи, але в основі має бути етичний підхід, який не платить крихкістю одних заради стійкості інших. Що особливо важливо враховувати в питаннях відбудови і пам’яті, як буде показано нижче. 

Найближчим поняттям до розуміння крихкості в парадигмі, з якою я працюю, є «епістема смерті», запропонована Дарцею Цимбалюк. Вона пише, що усвідомлення масштабів втрати веде до глибшого розуміння життя, навколишнього середовища та взаємозалежності між людьми й нелюдськими істотами[8]. Поняття «епістема смерті» зосереджується на знанні. Крихкість, у свою чергу, висуває на перший план досвідчений вимір буття, не ставлячи на перший план знання — епістему, а радше враховуючи пережитий досвід, сліди афектів, емоцій, тілесних відчуттів і спостережень. Крихкість додає до знання вимір переживань та афектів. Я зосереджуюся на тому, як життя серед уламків, забруднення і зникнення змінює саме вироблення смислу, знання і пам’ятання. Крихкість сигналізує про ззовні створену експозицію до руйнування. Те, що могло тривати і бути стійким, руйнується саме через свою крихкість під тиском зовнішніх чинників. Саме про цю крихкість говорить Анастасія Журавель у своїй розмові з Дарцею Цимбалюк, коли згадує: «Читаючи цю книжку [«Екоцид в Україні»], відчуваєш крихкість як людських, так і нелюдських тіл. Я й сама відчуваю цю крихкість і часто думаю про те, яким вразливим і незахищеним зробила наш зв’язок із землею ця війна»[9]. Руйнуючи життя й інфраструктури, війна руйнує саму структуру зв’язків у суспільстві[10]. Та крихкість не є синонімом вразливості. Вразливість означає можливість ушкодження, але залишає відкритим горизонт для лікування, зцілення або відновлення. Крихкість вказує на можливість незворотної втрати, розуміння, що повернення до попереднього стану є неможливим. Відбудувати будівлю не завжди означає повернути дім; очистити територію не означає відновити екосистему; спорудити меморіал не означає зберегти всі аспекти пам’яті втраченого. Саме пам’ять завжди вказує на неможливість повного відновлення чи повернення, адже сам акт пригадування і памʼятування — це символічне повернення в теперішнє того, чого вже нема. 

Крихкість пам’яті 

Війна і насильство оголюють роль пам’яті та людського уявлення про час. Майбутнє, теперішнє і минуле не просто переосмислюються в часи турбулентних змін, а набувають зовсім нових значень. Теперішнє у війні трансформує часовий горизонт, адже насильство призводить не лише до просторового пере-міщення, а й до часового з-міщення. Наталія Отріщенко, обговорюючи сприйняття часу внутрішньо переміщеними особами, пише про «воєнний презентизм», «який не залишає місця для минулого чи майбутнього, оскільки поглинає весь час» і призводить до «дефутуризації» — позбавлення майбутнього[11]. Вчені-екологині О’Браєн та Луслі зазначають, що дискурсивне формування екологічного майбутнього має глибокі наслідки не лише для майбутнього, а й для сьогодення та розуміння минулого[12] — тобто те, як ми розкажемо про майбутнє, впливає на те, як ми діятимемо в теперішньому і як ми розумітимемо минуле. У феноменологічних дискусіях про пам’ять людське досвідчення часу лежить у центрі філософських міркувань, які розглядають уяву про майбутнє як невід’ємну частину пам’яті й усвідомлення себе[13]. Олександра Матвійчук говорить про уявлення майбутнього як про одну зі стратегій опору у війні, адже війна поглинає бачення і планування майбутнього[14]. Катерина Ботанова, пишучи про відчуття теперішнього під час війни, називає його «радикальною одночасністю»[15]. Радикальна одночасність виявляється в одночасних переживаннях жаху, болю, радості та нормальності повсякденного життя в умовах війни. Теперішнє у війні не залишає місця для вибору власних пріоритетів, оскільки все одночасно набуває величезного значення. Як пише Ботанова, «здатність обирати та визначати пріоритети є ознакою ресурсозабезпечених, безпечних і стабільних суспільств»... а ті «суспільства, які борються не лише за виживання, а й за життя, сенс та зміну систем влади… не мають такого привілею»[16].

Більше того, війна створює нашаровані теперішності, в яких минулий досвід виринає у теперішньому: досвід нацистської окупації актуалізується під час нової окупації; відремонтований будинок може знову бути уражений; відбудований музей чи щойно відкритий музей може знову бути зруйнований російською ракетою; російська атака на Чорнобильську атомну станцію повертає до історії радянського ядерного проєкту. Попередні насильства не залишаються в минулому, а матеріально та мнемонічно входять до теперішнього.

У такій ситуації, коли «час звихнувся»[17], саме пам’ять покликана зібрати цей час так, щоб у ньому можна було побачити якийсь цілісний світ. Саме тому варто говорити про мнемонічну резильєнтність і розуміти, як пам'ять може стати ресурсом для пере-збирання дійсності (на що вказує навіть англійське слово re-membering, сигналізуючи про жест перезбирання у кожному акті пригадування), зцілення, посилення зв'язків у суспільстві. Питання полягає якраз у тому, які частини пережитого суспільство визнає вартими цього пере-збирання. Наведення ладу включає в себе і певне ранжування досвідів і смислів. Саме в цьому процесі постають етичні питання: Чиї життя можуть бути оплакані?[18] Що вважається вартим порятунку? Які втрати отримують публічне представлення? Що варто передавати наступним поколінням і як? Поточні дискусії про Національний пантеон унаочнюють і актуалізують ці питання. Саме тому питання про пам'ятання та вшанування мають бути чутливими до крихкості життя й усього навколо.

Пам’ять не повинна стати ще однією практикою ієрархізації та насильства, про що пишуть Ускакович і Кіщук щодо Національного військового меморіального кладовища в Мархалівському лісі. Конфлікти навколо цього будівництва особливо виразно демонструють, що комеморація також може бути формою насильства. Якщо живий ліс розглядається як порожня поверхня для меморіального проєкту, пам’ять про людські втрати формується через невизнання інших життів і звʼязків. Естетика впорядкованого газону може приховувати складну екосистему так само, як уніфікована меморіальна форма може приховувати різноманітність практик жалоби і різних прожитих досвідів тих, хто загинув. Це не означає, що людські й позалюдські втрати потрібно зрівнювати. Йдеться про необхідність досліджувати матеріальні відносини, через які одна форма пам’яті стає можливою ціною іншої. Таким чином, меморіал, покликаний увічнити людей, які загинули у війні, що супроводжується екоцидом, не повинен сам знищувати екосистему заради репрезентації їхньої жертви, закликають дослідниці[19]. У той час, як Україна розповідає про війну, підкреслюючи її геноцидальну й екоцидальну суть, з відповідною турботою потрібно ставитися і до людей, природи та всього живого у країні.

Швидкість реальності війни і повільність практик пам'яті 

Велику роль у поточній війні відіграє різниця між темпами та масштабами руйнувань і часом, необхідним для формування пам’яті. У той час як війна приносить незворотні руйнування з миттєвою швидкістю, практики пам'ятання «не встигають» за нею. Рішення, пов’язані з пам’яттю, наче стискаються і в просторі, і в часі. Ми маємо справу з «гарячим ушануванням», як його називає дослідниця Алексадра Ґужон[20]. Інша дослідниця пам'яті Оксана Довгополова розрізняє стратегічне і тактичне вшанування у час поточної війни[21]. Саме тактичне вшанування відбувається як відповідь на виклики швидкого руйнування, коли діяти треба так само швидко. Такі швидкі підходи ведуть до не завжди продуманих рішень — як, наприклад, затоплення могил на новому меморіальному кладовищі у Черкасах, яке спроєктував головний архітектор ескізного проєкту Національного військового меморіального кладовища Сергій Дербін[22]. Втрата естетичного вигляду на місцях спонтанного вшанування загиблих або нашарування фотографій та інших об’єктів, які буквально затуляють і перекривають фотографії інших полеглих, стають причиною занепокоєнь рідних і близьких[23]. Через потребу швидкого реагування в питаннях пам'яті та вшанування є великий запит на централізовані інструкції від держави у різних регіонах країни. Ідеал децентралізації та демократизації пам'яті, про який говорять дослідни_ці у відриві від реальності війни, вказує на розрив між уявленнями в мирній і воєнній реальності. Запропоновані Інститутом національної пам'яті принципи щодо меморіалізації[24] не дають вичерпних відповідей на те, як діяти в конкретних умовах, тож завдання комунікації перебирають на себе недержавні організації, які часто співпрацюють з державними установами. Так, нещодавно громадська організація «Меморіал: платформа пам’яті» видала «Гайд із меморіальних кейсів для рідних і близьких загиблих героїв», щоб допомогти зорієнтуватися, як можна працювати з пам’яттю в умовах постійних втрат[25]. Як зазначає Гаяне Авакян, співзасновниця Платформи «Меморіал», не завжди можна послуговуватися ідеалом надати слово всім, адже це не завжди можливо. До того ж присутність деяких голосів травмує інших, адже деякі люди використовують пам'ять для зведення рахунків, тому конфлікти навколо пам'яті можуть стати новим ударом для близьких і рідних, які часто не можуть знайти спільне бачення щодо вшанування своїх близьких[26]. Тому в ситуації «гарячої памʼяті» розроблені експерт_ками орієнтири можуть слугувати найбільш підходящою відповіддю на виклики війни. 

Реконструкція, пам'ять, насильство

З перспективи можливих конфліктів практики пам'ятання нагадують практики реконструкції. Реконструкція не просто відновлює пошкоджені об’єкти, а й визначає, які значення, втілені в реконструйованих об’єктах, мають продовжитися, які матеріальні залишки буде збережено, чиї потреби отримають пріоритет і які втрати буде усунуто з видимого простору. Тому реконструкція не обов’язково є протилежністю насильству. Як зазначає дослідниця Дація Вʼєхо-Розе, реконструкція може також нести «символічне насильство»[27]. Вона говорить про те, що реконструкція може поширювати гегемонні дискурси на простір, нав'язуючи лише одну версію ідентичності або версію минулого. Мабуть, універсального підходу до того, як пам'ятати, годі шукати. Україна перебуває у надважкій ситуації, де виклики пам'ятання, пізнання себе йдуть паралельно з боротьбою за виживання. Досвіди з інших контекстів показують, як повоєнна відбудова і пам’ять можуть бути тим «символічним насильством», про яке пише Вʼєхо-Розе. Одними з найцікавіших у цьому плані є дослідження Ґруї Бадеску про різні підходи до відбудови з урахуванням питань пам'яті (або відмови пам'ятати) в Сараєві і Белграді[28]. Бадеску аналізує дискусії щодо відбудови комплексу Генерального штабу югославської армії у центрі Белграда, який було частково зруйновано під час бомбардувань НАТО у 1999. Він показує, як архітектор_ки, влада й інші міські актори уявляли його майбутнє: повна реставрація, збереження як руїни-меморіалу, радикальна реконструкція, знесення або комерційна забудова. Зрештою було прийнято рішення зберегти сліди руйнувань. Таким чином ця частково зруйнована будівля стала пам'ятником про бомбардування, який цементує статус серб_ок як жертв бомбардувань НАТО, що тривали близько 2,5 місяця, ігноруючи роль серб_ок у югославських війнах, які тривали десятиліття і включали такі ганебні для серб_ок трагедії, як геноцид у Сребрениці, коли було вбито близько восьми тисяч людей. 

Натомість Сараєво з множинними, конкуруючими офіційними пам’ятями постає як структурний контраст до Белграда, де домінує один наратив. Сараєво пережило довгу облогу (квітень 1992 — лютий 1996). Після проголошення незалежності Боснії та Герцеговини (на основі референдуму, який бойкотували боснійські серб_ки) місто спершу оточила Югославська народна армія, потім — Армія Республіки Сербської. Частина населення змогли виїхати на початку, але решта опинилися в місті без інфраструктури, з дефіцитом води, їжі, опалення. Атака на бібліотеки, музеї, громадські простори поряд із мечетями та церквами інтерпретується багатьма як атака на саму урбанність, яку Богданович називав урбіцидом[29]. Проте, на відміну від однозначного пам'ятання у Белграді, у Сараєво офіційний меморіал — це абстрактна форма на центральному проспекті, присвячена вбитим дітям Сараєва — навмисно «нейтральна» категорія жертв, яку, на думку автор_ок меморіалу, ніхто не міг би заперечити. Таким чином, простежуючи повоєнну відбудову в цих двох містах, Бадеску демонструє, що руїни не зберігають самоочевидної пам’яті про насильство: їхнє значення випливає з суперечливих взаємодій між матеріальними слідами, політичними наративами, емоційними реакціями, практиками реконструкції та баченнями окремих архітектор_ок. Бадеску показує, що реконструкція, колективна пам’ять і національна ідентичність взаємно формують одна одну[30]. На прикладі цих двох різних міст ми бачимо, що реконструкція і пам’ять можуть відтворювати ієрархії й витісняти «небажані» шари минулого.

Небажаними найчастіше стають теми «важкого минулого», коли суспільство має труднощі з включенням певних подій в оповідь про себе. Небажане минуле часто виступає таким званим абджектом, який нагадує про себе, як би не старалися забути про нього. Поняття «абджект» ввела Юлія Крістєва, щоб означити обʼєкт, який людина не може інтерналізувати, але так само і не може відокремитися від нього[31]. Вона пояснює, що абджект — це те, що порушує межу між суб'єктом і об'єктом, між «я» і «не-я», але не стає при цьому повноцінним об'єктом (тобто чимось, що можна відділити від себе і спокійно розглядати «ззовні» ). Складні епізоди історії часто функціонують саме в ролі таких абджектів — вони є частиною нашої історії, хоч і не приймаються як такі. У контексті України, коли ми бачимо, що в умовах війни переформатовується уявлення і про минуле, і про майбутнє, важливо тримати у фокусі різні періоди минулого, щоб не перетворити весь минулий досвід на абджект[32].

Пам’ять як турбота 

Альтернативою реконструкції та пам’яті, які можуть сприйматися як символічне насильство, може бути архітектура турботи, чутлива до крихкості. Дослідни_ці, які пропагують «турботливу архітектуру», вказують, як простір та інституції взаємно трансформуються через «турботливі» практики[33]. Турбота тут — не архітектурний стиль і не лише матеріальність, а й спосіб взаємодії та ухвалення рішень. Вона починається із запитань: хто або що вже зазнало ушкодження; хто нестиме наслідки реконструкції; які зв’язки неможливо відновити; що потребує не заміни, а підтримки, ремонту чи часу; які людські й позалюдські голоси не представлені у процесі планування. Турботлива реконструкція не обіцяє повернути світ до стану «до війни». Вона визнає незворотність деяких втрат і бере на себе відповідальність за нові залежності, які створює кожне проєктне рішення. Те саме стосується і пам'яті. Експерт_ки й дослідни_ці пам’яті в Україні говорять про пам’ять як дію[34]. Памʼять є турботою як про мертвих, так і про живих, адже турбуючись про мертвих, ми турбуємося про себе та зберігаємо відчуття гідності. Найдавніші міфи розповідають нам про те, наскільки важливою для людини є турбота про своїх померлих. Мабуть, найвідомішою історією є трагедія Софокла про Антигону, яка оплакує свого брата Полініка і, попри заборону царя Креонта, намагається поховати брата, наражаючи себе саму на смерть. Саме через розуміння пам’яті як турботи проявляються найщільніші точки дотику до турботливої архітектури. Память дозволяє помислити про відбудову не лише інфраструктури, а й суспільних зв'язків.

Саме тому в Україні турботлива відбудова і пам’ятання мають всі шанси включати в себе і турботу про довкілля. Риторика, яка ведеться в Україні щодо війни і відповідальності, включає чутливість до довкілля. Наголошення на тому, що ця війна несе ознаки екоциду, який має стати п’ятим злочином проти людяності в міжнародному кримінальному праві, робить довкілля одним із основних фокусів у вимогах справедливості. Від початку вторгнення тварини були присутні в більшості візуальних зображень з України. Пам'ятаю, як у перші ж тижні вторгнення у Швеції почали збирати петицію на дозвіл брати з собою домашніх улюбленців у прихистки у випадку війни[35]. Зображення тварин з укриттів досі показують у медіа. Боротьба за визнання екоциду як злочину проти людяності робить поточну війну безпрецедентною за рівнем уваги до довкілля і тварин. Розуміючи виклики стратегічних комунікацій у час війни, все ж хочеться вірити, що це включення довкілля в порядок денний залишається не лише на рівні дискурсів, а й особливо на державному рівні. Поточні та майбутні проєкти можуть враховувати досвід крихкості всього живого і взаємної залежності. 

Крихкість може бути одночасно описовою й етичною категорією реконструкції та пам’ятання. Крихкість показує, що саме перебуває під загрозою незворотного зникнення, тоді як турбота визначає спосіб відповіді на цю загрозу. Реконструкція та пам’ять, які не враховують крихкості, перетворюють відбудову і пам’ятання на чергове впорядкування життів за критеріями їхньої видимості, корисності або символічної цінності. Реконструкція і пам’ять як турбота, натомість, не мають приховувати крихкості життя, а радше вказувати на можливість співжиття в умовах його незворотної крихкості та взаємозалежності.